Великоруські синодики
Микола Жарких
Успенський синодик
Синодик московського Успенського собору (УС) був двічі опублікований М. І. Новиковим [Древняя российская вивлиофика (1-е изд.), Спб., 1775 г., ч. 8, – 125; Древняя российская вивлиофика (2-е изд.), М., 1788 г., ч. 6, – 506], з посиланням на пергаментний рукопис Патріаршої бібліотеки № 465.
В обох виданнях фактично містяться два синодики, які будемо позначати, за С. В. Коневим, як УС-1 та УС-3 [Конев С. В. Синодикология. Часть 1: Классификация источников. – Историческая генеалогия (Екатеринбург), 1993 г., т. 1, с. 9 – 10].
УС-1 (1-е вид., с. 1 – 90; 2 вид., с. 420 – 481) надруковано з пергаментного рукопису, котрий нині зберігається в Державному історичному музеї в Москві (Синодальне зібрання, № 667; кінець цього рукопису втрачено, з огляду на публікацію Новікова С. Конев припустив, що там містився УС-3). Він датується рубежем 16 – 17 ст. (цар Федір Іванович † 1598; митрополит Кирил † 1572; єпископ Досифей Ростовський † 1542; єпископ Іов Суздальський † 1594). В кінці тексту (1 вид., с. 79 – 89; 2 вид., с. 473 – 481) дано короткий опис походу царя Івана 4-го на Казань (1552) і потім великий перелік убитих в тій кампанії, в тому числі – багато імен, які не належать до знаті. Тому можна думати, що в основі УС-1 лежить синодик 1550-х років.
УС-3 (1 вид., с. 90 – 125; 2 вид., с. 481 – 506) – це синодик кінця 17 ст. Дата 1684 р., яка є найпізнішою прямою датою в тексті й якою позначена публікація Новікова, стосується власне його (але в ньому є поминання патріарха Іоакима, † 1690 – 1 вид., с. 103; 2 вид., с. 489; але це ім’я могло бути приписане трохи пізніше). І. В. Дергачова відзначила, що в основі цього тексту лежить Чин православія з друкованої «Тріоді постної» (Москва: 1656 р.), з доповненнями рукописними статтями [Дергачева И. В. : исследования и тексты. – М.: Круг, 2011 г., с. 9]. Рукопис його нині невідомий [Конев, с. 10].
Обидва синодики також містять дещо цікаве для ПКК:
1, систематичне вживання формули «князю… и синам…» (але без княгинь, котрі в УС-1 винесені в окремий перелік).
2, тут бачимо наших знайомих:
– Михайла Всеволодовича і боярина Федора (№ 12-20: УС-1 – с. 28 (1 вид.) / 438 (2 вид.), зі скороченою формулою; на УС-3 – с. 105 – 106 / 492 – з розширеною формулою);
– «великого князя Романа Михайловича Чернігівського, померлого нужною смертю» (№ 12-61: УС-1 – с. 41 / 447; УС-3, скорочено – с. 109 / 494);
– князя Льва Романовича Новосильського (№ 12-137: УС-1 – с. 41 / 447);
– князя Олега Добрянського (УС-1 – с. 44 / 449) – чи не сина Романа Старого (№ 12-41)?
– князя Романа Новосильського (№ 12-117: УС-1 – с. 44 / 449);
– князя Івана Святославича (УС-1 – с. 44 / 449) – тут він показаний сином Святослава Глібовича. Не знати, чи це наш № 12-106;
– князя Володимира Спашського, убитого від своїх братаничів (УС-1 – с. 45 / 450); убитий своїм братом Михайло Пронський (№ 12-96) не залишається самотнім;
– п’ять князів Глинських (УС-1 – с. 52 / 454; УС-3 – с. 110 / 495), серед яких є й наш Василь Львович (№ 12-117).
Цих збіжностей, безумовно недостатньо, щоб вважити УС-1 безпосереднім джерелом ПКК, але вони досить виразно показують, що обидва тексти походять з одного середовища – московського середини 16 ст.
Ростовський синодик
Опублікований С. В. Коневим Ростовський синодик 1643 року (РС) [Конев С. В. Синодикология. Часть 2. Ростовский соборный синодик. – Историческая генеалогия, 1995 г., № 6, с. 95 – 107] містить дещо цікаве для нас:
1, в одному записі РС зустрічаємо наших знайомих – князя Льва Романовича Новосильського (№ 12-137) і князя Михайла Євнутієвича з княгинею Вассою та зятем князем Іваном (№ 12-112). У ПКК вони рознесені досить далеко. Але наявність спільного джерела (великоруського, само собою) тут безспірна. Це – «додаткове яблуко в корзину аргументів» на користь московського походження ПКК, як сказав би Олег Пономар. Більше того, запис ВС 12-112 виглядає скороченням запису РС.
2, в РС часто зустрічаються записи «один князь + дві княгині» (не менше 5 разів), тоді як у ПКК є тільки один такий запис (№ 12-38).
3, в РС зустрічаються записи родичів («и сносе его» – с. 101); подібне ми бачили в ПКК (теща – № 12-163), але такого не доводилось бачити в інших українських синодиках. Мабуть, це риса російських синодиків.
4, в РС ми постійно зустрічаємо формулу «князю… і княгині його… и синам…», котра досить активно використовується також у ПКК. Я повторю – в давній Русі ця формула використовувалась для молитви за живих, а в Росії в 16 – 17 ст., як бачимо, перетворилась на формулу молитви за померлих. Це питання потребує подальшого вивчення, але попередньо можу сказати, що в жодному українському синодику така формула не застосовується. Мабуть, ще одне яблуко в ту ж корзину – московського походження ПКК.
Таким чином, ПКК лише незначною мірою перетинається з розглянутими великоруськими синодиками, але перетини ці досить характерні і не залишають сумніву в існуванні якогось спільного джерела. Також досить показовими є поминальні формули, спільні для ПКК і цих синодиків, але не притаманні українським синодикам. Тому пошук великоруських родичів для ПКК слід продовжити – тут можливі нові знахідки.
Ще одну загадку нам задає Царський синодик 7065 (1557) року [Белокуров С. А. Синодик московских царей 16 в. – ЧОИДР, 1897 г., № 3, с. 25 – 28; також Каштанов С. М. Царский синодик 50-х годов 16 в. – Россия и греческий мир в 16 в., М., 2004 г., т. 1, с. 44 – 53]. На відміну від багатьох інших переліків, тут немає жодного сумніву у питаннях, ким, коли і навіщо він був складений – за наказом царя Івана 4-го перелік було передано константинопольському патріарху Іоасафу для поминання під час церковних служб. Тут є перелік князів чернігівських, але дуже стислий (тільки 10 осіб та окремо князь Михайло святий – але без боярина Федора).
Оскільки цей перелік складено при царському дворі (мабуть, із залученням митрополита), а ПКК не має з ним нічого спільного, то виникає питання – у якому ж конкретному московському осередку складено ПКК? Не маю щодо цього припущень.