Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Параліч / Авентюра 7. Про Стьопчине весілля

Параліч

Авентюра 7. Про Стьопчине весілля

Микола Жарких

Другим після Надійки звернувся за дозволом Степан Васильович Байдебура, котрий хоч і відслужив у армії, все ще звався Стьопкою. Свою письмову заяву він старанно згорнув у рурку текстом всередину, щоб ніхто сторонній не міг побачити, що там написано. Знітившись, він тицьнув її Семену Івановичу Проценку, котрий завідував усією колгоспною машинерією і був нібито ланковим, а Стьопка у нього був трактористом.

– Це що? – спитав Проценко, котрий не любив писати зайві папери і завжди був незадоволений, коли хтось підходив до нього з яким-не-яким папером.

– Ось, женитися хочу! – випалив Стьопка.

– Ну й на здоров’я! А я тут до чого?

– Заява… збори… дозвіл… – бурмотів Стьопка. Проценко не любив не тільки зайвих паперів, але й зайвих засідань. Тому він спитав :

– А скільки днів?

– П’ять!

Не менше п’яти днів треба було Байдебурі з тієї причини, що наречена його жила у Градизьку, і там мусило бути весілля; порахуйте, скільки кілометрів від Благодатного до Градизька, й ви самі пересвідчитися, що менше п’яти днів ніяк не вистачило б. Почувши про п’ять днів, Семен Іванович розгорнув папірець.

– Так що ж ти мені приніс? – сердито спитав він.

– Та заяву ж!

– У тебе клепки в голові не вистачає? Чи загальних зборів тобі замало, що ти заходився ще й ланкою засідати? Нехай Бевзь з Лобуренком на зборах один одному дозволяють від’їзди, – сердився Проценко й так же сердито пояснив, як підробити витяг з рішення непроведених зборів.

Стьопка підробив витяг і знов прийшов. Проценко як ланковий його підмахнув, дід Хома як бригадир підмахнув, і ось він ліг на стіл самого Василя Павловича Бевзя.

– Добрий день, Степане Васильовичу! Сідайте, будь ласка. Давно ви в нас не були. Влаштовуйтесь, ось “Казбек”, пригощайтесь. Ну, як ваші справи? – так вітав Бевзь тракториста.

Байдебурі така ввічливість не сподобалася. Він розраховував, що на візит до Бевзя витратить не більше хвилини й потім помчиться на шосе ловити автобус до Градизька, котрий раз на добу ходив повз село і мав з’явитись десь за годину. Так що розсиджуватись Стьопці було ніколи.

– Ось заяву приніс, поїхати мені треба на п’ять днів, – похапцем сказав він.

Василь Павлович неквапливо узяв папір, розглянув його з усіх боків і навіть на світло. Все було на місці, як на правдивому документі : витяг з протоколу номер такий-то від такого-то числа …присутні… слухали… ухвалили… віза бригадира “дозволяю” – все на місці. Побачивши, що присікатися нема до чого, Бевзь заговорив здалеку. Він почав з задач, що стоять перед полтавським народом в даний час, потім перейшов на зобов’язання, котрі покладені на колгосп у зв’язку з цими задачами, потім – на несприятливі погодні умови, що можуть перебаранчати виконанню цих зобов’язань, потім – на роль механізаторів у подоланні цих несприятливих умов, котрі, можливо, будуть заважати, й закінчив словами про те, що механізатори, як найсвідоміша частина колгоспних трудівників, мусять показувати іншим приклад високої трудової дисципліни.

– У світлі всього викладеного ви, я сподіваюсь, зрозуміли, що ваша поїздка зараз неприпустима?

Стьопка сидів як на гарячій пательні. Хоча за рухом автобусів Полтавської сатрапії не варто було перевіряти годинники, та все ж за такими розмовами хоч куди хоч можна спізнитись.

– А як же це? – Стьопка схвильовано вказав на папір. Йому здавалось, що він дуже спритно обвів начальство довкола пальця. Брак канцелярського досвіду не дозволив йому виробити філософський погляд на папери, – адже він орав землю, а не писав рапорти про оранку.

– Любий Степан Васильович! Зрозумійте мене правильно! Я завжди в в усьому готовий піти вам назустріч, – впивався своєю брехнею Бевзь, – але ви трохи не зрозуміли зміст постанови. Якщо ви прочитаєте її уважніше, то побачите, що цей папір, хоча й виступає неодмінною умовою отримання дозволу, сам по собі ніякої обов’язкової сили не має. Вирішальним є погляд правління колгоспу. В даному випадку я підозрюю, що підрозділ, приймаючи таке рішення, пішов на повідку в нездорових тенденцій і глянув на предмет із позиції своїх вузькомісцевих інтересів. Правління ж колгоспу зобов’язане дбати про інтереси колективного господарства в цілому й тому те, що видавалось припустимим з точки зору ланки або навіть бригади, може видатись неприпустимим з точки зору колгоспу в цілому.

Стьопка зрозумів, що на автобус він спізнився безповоротно і тільки нервово сіпав вилогу сорочки.

– Ось наступного тижня збереться правління колгоспу, – продовжував збиткуватися Бевзь, – я там доповім про вашу заяву, ми розглянемо, – це дуже серйозне питання! – й вирішимо, як з вами бути. Гаразд?

Байдебура вискочив на ґанок правління весь у піні. Вдихнув на повні груди й пішов додому. Певного плану в нього поки що не було. Йдучи повз машинний двір, він побачив свій “Беларусь” з причепом, заправлений, змащений і готовий до бою, а поруч з ним Семена Проценка. І в нього виникло рішення…

– Так я, Семене Івановичу, теє… поїду, – махнув у бік трактора Байдебура.

Проценко поглянув на його червоні щоки й зрозумів усе без дальших розмов.

– Ти ж тільки гляди, з автоінспекцією не заїдайся, – сказав він, – по запчастини, мовляв, послали.

– А вам через мене не попаде?

– Я цьому доцентішці покажу, як над людьми коверзувати!

Стьопка зручно розмістив свої пожитки у причепі, перевдягся у робочий одяг, завів трактора й виїхав на шлях. Сонце вже хилився на вечірній пруг, і трактор – не гоночна машина, але він розраховував устигнути до нареченої майже вчасно. Він був чоловік слова.

По дорозі ніяких пригод з ним не трапилося, якщо не рахувати зустрічі з жовто-синім автомобілем автоінспекції. Коли міліціонер замахав до Стьопки руками, Байдебура, як і кожний чесний чоловік, відчув переляк. Йому здавалося, що міліціонер прочитає у нього на лобі : “Поїхав без дозволу”, і тоді станеться щось жахливе…

Проте вийшло, що в інспектора щось зіпсувалося, і Стьопчин трактор був першою машиною, здатною відтягти його до Градизька. Так і доїхав Стьопка до самої автоінспекції під охороною інспектора, і вже ніхто не міг запитати в нього, куди й навіщо він простує.

Проїздив Стьопка замість обіцяних п’яти днів рівно два тижні. І в цьому він анітрохи не винний. Дивіться самі – адже гульня в нас триває до тих пір, поки все не випите й не виїдене, – головним чином, не випите. А тесть його на радощах постарався накурити таку діжу самогону, що всі, хто її бачив, казали тільки “Ого!” Тому не дивлячись на силу гостей, ніяк не можна було випити все швидше двох тижнів, а де ж це чувано, щоб молодий тікав з весілля попереду своїх гостей?

У проміжках між гульнею Стьопка катав на своєму тракторі пацанву з усієї вулиці, розповідав почуті в армії приповідки, ходив рибалити на Дніпро, – словом, насолоджувався життям і зовсім не журився тим, що через нього рух його рідного колгоспу до перемоги уповільнюється. Зрештою було вирішено повантажити на причеп залишки самогону, молоду дружину та її ближчу рідню й їхати в село Благодатне догулювати й справляти перезву, за нашим старовинним звичаєм. Тесть домовився у своїй “Сільгосптехніці”, щоб трактор заправили по саме нікуди, і ось одного чудового липневого ранку веселе товариство вирушило в путь.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1785

Модифіковано : 12.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.