Авентюра 16.
Перші наслідки боротьби
з розкраданням колгоспної землі
Микола Жарких
Цілий тиждень дядько Мирон дошкуляв голові розпитуваннями : де вороги, та що вороги, та як вони виглядають. З’ясувалося, що у Зинов’ївській сатрапії ворогів немає й нападати вона не збирається. З’ясувалося, що в Дніпрославській сатрапії ворогів також немає й нападати вона також не збирається. З’ясувалося, що нема також ворогів у сатрапіях Харківській, Сумській, Чернігівській, Київській та Черкаській, і це остаточно заплутало дядька Мирона. Він охоче погоджувався, що треба зміцнювати, але тільки з того боку, звідки очікується навала. Необхідності зміцнюватись з того боку, звідки ніщо не загрожує, він так і не осягнув і твердо вирішив, що розмови про об’єкт і апаратуру – не що більше, як намагання замаскувати крадіжку колгоспної землі.
Ось у який несподіваний бік заїхала боротьба з розбазарюванням земельного фонду.
Протягом цього тижня Василь Павлович остаточно зрозумів, що дядько Мирон своєю безтактовністю зажене його в могилу. З цього моменту почалося видиме остигання їх відносин, і Василь Павлович став шукати засобів позбутися дядька Мирона. Боротьба за охорону колгоспної власності поступово почала переростати у боротьбу проти дядька Мирона. Бевзь розмірковував, що робити і з чого почати. Можна було застосувати спосіб гасіння однієї боротьби іншою, – спосіб порівняно безпечний, але, як показав досвід, стосовно дядька Мирона малоефективний. Частота зміни однієї боротьби другою була явно недостатньою для того, щоб дядько Мирон не встигав нашкодити. Можна було самого дядька Мирона звинуватити у яких-не-яких крадіжках, але цей шлях Бевзь також відкинув. Таке звинувачення не могло не бути брехливим і радше зашкодило б обвинувачам, аніж дядьку Миронові. Можна було висунути дядька Мирона на підвищення або представити до яких-небудь відзнак; це був досить вірний шлях загубити гарного працівника, але реалізація його залежала не тільки від Бевзя. Можна було, зрештою, написати на нього донос, але дія доносу також від голови не залежала.
Поміркувавши, Бевзь відкинув перші два способи. Може виникнути питання, чому ж він не розглядав спосіб, що лежав, так би мовити, на поверхні, – переобрати колгоспного сторожа демократичним шляхом, який був цілковито в руках голови. На це я відповім, що така думка у нього майнула, але її він відкинув одразу і без вагань. Змінити дядька Мирона було не можна.
Річ у тім, що невсипуща дядька-миронова пильність сильно вплинула на самий характер розкрадацтва, на його цілі, методи, філософію і моральний кодекс, а також на соціальний склад розкрадачів. Злодії першого покоління, про яких у нас мовилося вище, внаслідок діяльності дядька Мирона сходили з історичної арени. Вони розуміли, що їхня роль зіграна і що вони мусять уступити місце злодіям нового кшталту – злодіям другого покоління. У них все було інакше, ніж раніше. Перш за все, був новий статут (щоправда, самі злодії заради збереження своїх злодійських традицій уперто звали його не новим статутом, а тільки новою редакцією старого статуту). Центральна ідея старого статуту – “злодіювати треба чесно” – була витіснена ідеєю прямо протилежною : “ Злодіювати можна тільки безчесно”. Ця підміна відкрила широкий шлях для науково-технічного прогресу, який раніше стримувався положеннями типу “красти треба вночі” або “красти треба не більше того, що можна унести на спині”. Вночі технічні засоби вживати незручно, тому що темно й нічого не видно; окрім того, якщо використовувати бульдозери, крани, екскаватори, вантажівки, навіть поїзди і літаки, то цього ніяка ніч не приховає. І досвід застосування сучасних технічних засобів був узагальнений у формулі : “Красти треба при свідках і переважно у денний час”. Прагнення злодіїв першого покоління діяти таємно й не полишати слідів виявилось надто обтяжливим і змінилося прагненням діяти відкрито і старанно протоколювати свої дії, щоб можна було в разі потреби виправдатись. Властивий злодіям першого покоління погляд на злодійство як на заняття протизаконне й на самих себе як на викинутих із суспільства людей змінився поглядом, що злодійство є підзаконна справа, а злодій – поважний представник суспільства.
Дядько Мирон уважно вивчав еволюцію крадіїв, що проходила у нього на очах, і він, власне, був деякою мірою захистом проти них. Якщо справи колгоспу “Шлях до перемоги” все ж не занепали остаточно, якщо в ньому вціліли хоч якісь матеріальні цінності, окрім бухгалтерських книг, то це виключно заслуга дядька Мирона.
Якщо злодії першого покоління соромилися при вигляді замків та ланцюгових собак, а запаху дядька-миронової махорки боялися як вогню, то злодіям другого покоління замки й собаки йшли не на шкоду, а на користь. Замки охороняли вкрадене майно від зазіхань інших злодіїв, собаки своєю гавкотнею попереджали злодіїв про наближення ревізії. Дядька-миронової махорки новітні злодії зовсім не боялися, вони знахабніли до того, що ласкаво з ним розмовляли й пропонували йому свій табачок. Якщо вони чогось і боялися, так це дядька-миронового усепроникаючого погляду і ще, можливо, до певної міри дядька-миронової книги. Ось які це були злодії.
Василь Павлович чудово розумів, що варто йому публічно звільнити дядька Мирона з посади, як не мине й тижня, а в колгоспі буде так же порожньо, як у тій коморі, де миші від голоду з’їли коморну книгу. От якби дядька Мирона підвищили, то злодіям все ж була б певна пристрашка – а ну як його знов понизять. Якби йому орден дали, то й тут злодії б торопіли – чи помічає дядько Мирон щось довкола себе окрім ордену, чи не помічає? Нарешті, якби дядько Мирон зник невідомо куди, то злодії, певно, і зовсім засмутяться, – мабуть, це він десь причаївся й нас виглядає… Це, мабуть, найкраще… І думка Василя Павловича почала хилитися до доносу.
Але я мушу сказати, що швидко казка промовляється, та не швидко донос пишеться. Василь Павлович приступав до нього і так і сяк, і все виходило негаразд. Перш за все, кому послати донос? Пряміше за все було б послати його у РАПРТ, але там він неодмінно потрапить до ясаула Довгопола. Чи повірить Довгопол? Ні, звичайно, не повірить! Гірше того, сам Бевзь потрапить у безглузде положення – він дякував ясаулові за пораду, а тепер що робить… Логіка привела Василя Павловича до висновку, що донос треба слати віце-сатрапу Кривоносу. Далі постало питання, про що ж конкретно доносити? Ось неподалік від Благодатного, у Диканьці, жив у свій час Василь Кочубей, – як він про Мазепу писав :
Что кровь готов он лить как воду,
Что презирает он свободу…
Все це самі тільки емоції і жодних фактів. Не випадково цар Петро, що сам був готовий кров лити як воду і сам зневажав свободу, віри цьому доносу не дав. Шляхом Кочубея Василь Павлович не пішов. Він пам’ятав про помилки минулого. Він не дарма був доцентом Полтавського сільськогосподарського інституту.
Якщо написати, що дядько Мирон заперечував протиповітряну оборону, то сам же Бевзь і постраждає : куди дивився, як виховував… Ну, можливо, ще Лобуренко постраждає, але ж ніяк не дядько Мирон. Якщо написати, що дядько Мирон виступає проти переходу зенітних частин з артилерійського на ракетне озброєння, також вийде погано, тому що про ракети розповідав сам Бевзь.
В тяжких роздумах проминув серпень і вересень, наближався час, коли всі зі своїми річними звітами й доносами поїдуть до Полтави. Колгоспники дивувалися, чому так довго немає зборів, але голові було не до зборів. Треба було на щось наважитись, і Бевзь наважився…
Він замкнувся у своєму кабінеті, занавісив вікно і увімкнув настільну лампу. Перед тим він усім членам правління начебто ненароком говорив, що запарився він із річним звітом, але нічого, він нічку посидить й устигне, йому не вперше. Насправді ж звіт у нього був давно готовий, а нічлігувати він зібрався зовсім з іншої потреби… Він писав донос…
“Його високопревосходительному сіятельству
шляхетному і благородному Ієремії Михайловичу Кривоносу
від найнижчого раба твого Васька Бевзя
ПОКЛОН
Вам, високопресвітлому панові моєму, нікчемний Васька чолом б’є :
1. Завівся у звіреному мені колгоспі злобісний і преєхидний дядько Мирон, продерзосно іменующий себе природженим сторожем. Оний дядько Мирон чинить мені помішку на шляху до перемоги, і всіляко спокійному і безборонному користуванню колгоспом, у Вашому ярлику позначеному, заважає.
2. Мню, яко оний дядько Мирон є не хто інший, як підісланий до нас агент; тому достатнім свідоцтвом було його неодноразове ходіння уздовж огорожі об’єкту, про що букаул Єгор Федотович Противін може достатньо показати.
3. Страшно подумати, але ще страшніше змовчати, що оний дядько Мирон є уповательно щупальцем величезної сіті, резидентом якої я полагаю ясаула Нечипора Андрійовича Довгопола. Оний Довгопол, вручаючи мені інструкції, багато схиляв мене до того, щоб я звірений Вами мені колгосп не точію на шлях до перемоги не виводив, але наіпаче до занепаду приводив, від чого я з твердістю відмовився. Оний же Довгопол по неізріченной злобі своїй лукаво нарадив мені призначити колгоспним сторожем вищепоіменованого дядька Мирона, якоби чрез останнього колгоспна власність да нерозкрадаєма буде. Оний же дядько Мирон, будучи його, Довгопола, таємним чинником, не стільки про охорону власності, скільки о перешкодах заходам, чрез мене до підйому колгоспу розпочинаємих, наіпаче старався.
4. Вищеречений Довгопол з великим крічанієм від мене неустанно добивався, щоб я йому в презент два копчених свинячих окости і десять кілограмів вершкового масла з колгоспної комори надіслав. що я чрез многоє моє нехотініє вчинити змушений був. Оний презент не токмо до зменшення добр звіреного Вами мені колгоспу слугував, але й чрез реченного дядька Мирона до книги його, продерзосно зовомої ‘Книгою обліку і контролю’, записаний, якоби мною розкрадений, щоб мене перед начальством оббріхати.
Не залиште мене, нікчемного раба вашого шляхетного Василя Бевзя без Вашої ласки! Не дайте мені загинути од вовко-хижих оних агентів, яких ікла вже наді мною клацають”.
Ось який це був донос.