Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Параліч / Авентюра 8. Про наслідки Стьопчиної відлучки

Параліч

Авентюра 8.
Про наслідки Стьопчиної відлучки

Микола Жарких

– А що ж дядько Мирон? – спитає читач. – Як же він дивився на таке кричуще розбазарювання робочого часу?

Дядько Мирон був на своєму посту. Він бачив, з яким злим та рішучим обличчям їхав на своєму тракторі колишній навідник гармати, і зрозумів, що не за добривами до міста він поїхав і навряд чи вернеться борзо. Так він і записав.

Та Василю Павловичу було в той момент не до його записів. Почалися зелені жнива, силосування, сінокіс, і Бевзь відкрив, що у звіреному йому зеленому конвейєрі не вистачає однієї важливої ланки, а саме трактора “Беларусь” з причіпною косилкою. Вся техніка була при ділі, а цього новенького жовто-червоного трактора як не бувало. Бевзь протер очі й ще раз обійшов все господарство. Трактора не було.

– А де ж Байдебура зі своїм трактором? – спитав він у Проценка.

– Десь поїхав, – флегматичне відкликнувся той.

– Як це десь поїхав! – вибухнув голова, – у нас жнива, а він поїхав!

– Певно, була потреба, – так же флегматично пояснив Проценко вчинок Стьопки.

Василь Павлович кипів.

– Ну, – думав він, – ну ти тільки мені з’явись! Вже я задам тобі чосу!

Стьопка з’явився, як вже було сказано, рівно через два тижні і всі ці два тижні Бевзь нагромаджував у собі запаси адміністративно-виховної енергії. Перша їх зустріч відбулася вже в середині дня, коли Стьопка був злегка напідпитку.

– МАйо пАчтеніє дАрАгому прідсідатілю! – заволав він, натискаючи на “а”, як це роблять люди, передражнюючи московську говірку.

– Степане Васильовичу, потрудіться зайти до правління, – офіційно звернувся до нього Бевзь.

– Яволь, майн фюрер! – ще гучніше заволав Стьопка, згадавши якійсь кінофільм про війну.

На терміновому засіданні правління, що зібралося, не зглядаючись на неділю й спекоту, стояло одне питання : “Про поведінку С.В.Байдебури”.

Говорив Бевзь. Він говорив про неприпустимість, про підрив, про необхідність, про зрив, про обов’язковість, про невиконання, непослухання й нешанування. Говорив він довго і зрештою запропонував зібрати назавтра загальні збори колгоспу і з усією суворістю засудити на них поведінку і примірно покарати, щоб нікому й ніколи і ні в якому разі і взагалі зась.

– Хто ще бажає висловитись? – спитав він. Побажав висловитись Проценко. Оскільки він звичайно говорив дуже стисло й дуже виразно, то я не наважуюсь навести його промову дослівно, а приведу її, як у наших газетах пишуть, у викладі, виносячи за дужки всі ікси, ігреки й зети. Та ця його промова, окрім того що була стислою й виразною, була ще й несподіваною, тому що була звернена не до винного Байдебури, як всі чекали, а до самого Бевзя.

– Догрався, сволото, – сказав Проценко. – Будеш знати, як над людьми збиткуватися.

Василь Павлович трошки знітився, та природжене почуття керівника підказало йому, що зараз відступати не можна – загубиш всенький авторитет. Тому він проминув без уваги образливі слова й звернувся до Байдебури :

– Ну, а ти що скажеш?

Стьопка заскімлив і заголосив :

– Ой, люди добрі, та що ж ви робите! Та не губіть ви моєї бідної голівоньки! Христом-богом молю, не занапастіть сирітку!

Василь Павлович тріумфував. Ніхто з студентів, що вимолювали в нього трійку на іспиті, не скиглив так жалісно. І він вирішив : коли Стьопка упродовж всього засідательного циклу буде так само жалісно вибачатись і так же приниженно просити пробачення, то він ще трошки над ним позбиткується і потім простить. Якби він тільки знав, чим все це закінчиться, то він би, звичайно… Але скоро ми все побачимо самі.

Наступного дня, у понеділок, були призначені загальні збори колгоспу. Стояло одне питання : “Про поведінку С.В.Байдебури у світлі постанови про нерозбазарювання робочої сили”. Пронеслася чутка, що Стьопку виключатимуть з колгоспу. Всі нетерпляче чекали, що ж буде.

Бевзь виголосив свою промову про неприпустимість, яку він відрепетирував на засіданні правління. Промова зчинила сильне враження. Підсудний сидів, охопивши руками низько схилену голову й розгойдувався на знак свого глибокого каяття. Його друзі в задніх рядах нетерпляче гули. Ірина Іванівна Самохватова сказала, що таким як він та іншим взагалі не місце у колгоспі і давно пора з усією суворістю. Інші виступали у тому ж дусі. Василь Павлович, визнавши ґрунт достоту підготовленим, з інквізиторською ніжністю, котрій він навчився у себе на кафедрі, задав головне питавши :

– Скажіть, Степане Васильовичу, можливо, ви взагалі не хочете бути членом колгоспу?

Стьопка зробив найнаївніше обличчя, яке тільки міг, і сказав :

– Не хочу. Ось я й заяву приніс.

Василь Павлович умлів. Ззаду хтось засміявся. Василь Павлович до того розгубився, що взяв протягнутий йому аркуш і прочитав :

– Прошу звільнити мене з колгоспу у зв’язку з переходом на роботу в управління “Сільенергобуд”.

Зал реготав. Всі зрозуміли, у яку калюжу в’їхав голова, не дивлячись на весь свій педагогічний досвід, й раділи за Стьопку, що так зграбно вийшов сухим з ложки води, в якій його збиралися втопити. Бевзь же відчув себе у становищі судді, котрий присудив у річці вражу щуку утопити. Вся насолода від зборів була зіпсована…

Зіпсовані були не тільки загальні збори, а й наступні за ними збори партійні, комсомольські, виробнича нарада, нарада бригадирів і ланкових та зліт передовиків по обміну досвідом. Всі вони були зіпсовані безнадійно, як свіжоспечений торт, на який наступили брудним чоботом сорок шостого розміру. Василь Павлович був змушений байдужливо спостерігати, як Стьопка в оточенні купки своїх однолітків розповідав, як потрібні люди в “Енергобуді” і скільки там одержує тракторист. Бевзь зовсім забув, що у Стьопки як у демобілізованого солдата був паспорт, з яким він міг піти куди схоче… Лінія електромережі, на будівництво якої пішов Стьопка, проходила зовсім недалеко від Благодатного, так що він ще довго жив у селі й щоразу, угледівши голову, знімав шапку, низько вклонявся і кричав на все горло :

– Громадянин голова, не занапастіть бідного сирітку!

Це було образливо, а зробити нічого не можна було, оскільки битися голові, як ми пам’ятаємо, заборонив ясаул Довгопол.

Такі несподівані наслідки мала Стьопчина відлучка.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1556

Модифіковано : 11.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.