Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Параліч / Авентюра 5. Роль дядька Мирона в боротьбі з розбазарюванням робочого часу

Параліч

Авентюра 5.
Роль дядька Мирона в боротьбі з розбазарюванням робочого часу

Микола Жарких

У читача може виникнути питання – чому ж тільки в той момент, коли справи колгоспу “Шлях до перемоги” почали остаточно занепадати, було прийняте історичне рішення про призначення дядька Мирона колгоспним сторожем? Хіба не можна було призначити його десятьма чи двадцятьма роками раніше і таким чином скоротити шлях до перемоги на ці десять чи двадцять років? Не знаю, чи буде читач задоволений, та я мушу сказати на це так : ні, раніше так вчинити було не можна, бо для того не наспіли історичні умови. Що ж змінилося за ці двадцять років? – А ось що : раніше колгоспна власність була незначною за розмірами, й тому розкрадання її не могло стати постійною професією, що годує мільйони людей. Тому й призначення спеціального сторожа для її охорони в тих умовах було б помилкою, оскільки утримання сторожа потребує витрат, оплачуваних все з тієї ж колгоспної власності. Природно, що при слабкому її розвитку такий тягар був би для неї надсильним. Був, щоправда, проект переведення сторожів на часткову самоокупність, щоб вони покривали частину тих витрат з хабарів, збираних з розкрадачів, але досліди по його реалізації показали, що розкрадачі дають хабарі далеко не так охоче, як вважали автори проекту, – буквально тільки у безвихідному становищі. Крім того, виявилось, що сторожі дивляться на ці хабарі як на свій законний прибуток і зовсім не бажають відраховувати з нього податок на користь сторожової служби в цілому. Нарешті, найбільш свідома частина сторожової громадськості – і серед них, звичайно, дядько Мирон – взагалі відмовилася брати участь у цій витівці, пояснюючи, що ідея хабарів докорінно суперечить ідеї охорони і що при здійсненні цього проекту сторожі самі перетворяться на розкрадачів.

Крім цієї причини – незмірності накладних витрат в разі улаштування сторожа, – була ще інша. Справа в тому, що серед злодіїв та крадіїв тоді переважну більшість становили злодії-традиціоналісти, або, як зараз модно говорити, злодії першого покоління, тобто такі, котрих ще “Руська Правда” звала татями. З часів “Руської Правди” в них виробився певний погляд на свою професію, свій кодекс честі – що личить і що не личить робити чесному злодію. Серед параграфів цього кодексу були такі, як “красти треба чесно”, “кожен злодій володіє тільки тим, що він украв особисто” (цей важливий принцип був спрямований проти крадіжок чужими руками), “злодій повинен діяти потайки, переважно вночі”, “злодій має право вкрасти не більше того, що він здатен унести на спині” і так далі. Все це значно полегшувало діяльність охорони й заважало її ускладненню. Оскільки всі знали, що злодій – людина слова, то досить було випустити вночі на колгоспний двір одного чи двох собак, щоб комора, котра стояла на тому дворі й містила в собі основну частину колгоспної власності, лишилась нетиканою. За такої простоти звичаїв ніхто не розумів, що може робити сторож.

Ось так я гадаю, чому не можна було призначити дядька Мирона раніше.

Весняні польові роботи в колгоспі “Шлях до перемоги” закінчилися о шостій годині вечора того самого дня, коли газета “Вісник Полтавської сатрапії” надрукувала передову статтю “Літо наступає”. В статті було написано, що літо наступає з ранку наступного дня і що вести весняні польові роботи влітку негаразд. Оскільки на момент приходу пошти в село Благодатне польові роботи були закінчені, то Бевзь тільки посміхнувся і запросив до себе Лобуренка й дядька Мирона. Він хотів обговорити з ними, з чого почати боротьбу за охорону колгоспної власності й що робити.

– Основною продуктивною силою колгоспу є колгоспник, – запропонував констатувати Микола Платонович. Проти цього ніхто не заперечував.

– А оскільки колгоспник є власністю колгоспу, то його робоча сила також є колгоспною власністю, – провів далі цю думку Бевзь.

– Тому використання її на різні сторонні цілі можливе лише в тому випадку, коли це не суперечить інтересам колгоспного господарства, – підхопив Лобуренко.

– І в будь-якому випадку може мати місце тільки з дозволу керівництва колгоспу, – продовжив Бевзь.

Від того, що колективний розум почав підбиратися до вирішення проблеми, вони так розхвилювалися, що перестали слухати один одного й заговорили навипередки :

– А тому слід припинити… а тому слід заборонити… а тому не слід допускати… а тому слід викорінити… Та оскільки душі їхні були настроєні в резонанс, то зовнішнє сум’яття не заважало їм розуміти один одного. Дядько Мирон мовчав і уважно слухав. Шлях до перемоги, вистелений заборонами, припиненнями й покараннями, торувався перед ним так рівно, що не піти ним не було ніякої можливості. Результатом всього цього шварготання був наступний документ :

“ПОСТАНОВА

бюро президії правління колгоспу ‘Шлях до перемоги’ від такого-то числа такого-то року номер такий-то.

Були присутні… слухали… ухвалили :

1. Вважати неприпустимим розбазарювання робочої сили колгоспників на предмети, що не відносяться безпосередньо до колгоспного виробництва; встановити, що надалі участь колгоспників у сторонніх роботах припускається не інакше як на підставі дозволу, котрий видається на підставі письмової заяви колгоспника загальними зборами ланки й затверджується бригадиром та правлінням колгоспу. Винні у порушенні будуть стягуватись з усією суворістю.

2. Покласти на дядька Мирона обов’язок контролювати виконання встановленого в п.1 порядку”.

Ось яка це була постанова. Не можна не пошкодувати, що колишній доцент кафедри економіки міг би відредагувати її краще. Особливо ріже очі вираз про суворість – про яку суворість йдеться, коли нема ані револьвера, ані посилання на карний кодекс? Проте в ті віддалені часи, про які йдеться, все написане здавалося зрозумілим і ні в кого не виникало сумнівів, що таку постанову треба виконувати.

І дядько Мирон став її виконувати. Пункт перший стосувався дядька Мирона в тім плані, що він, будучи приставленим до охорони власності, всю свою робочу силу зобов’язувався спрямовувати на цю справу. Пункт другий покладав на нього персональний обов’язок дивитись, щоб ніхто не працював на себе без дозволу, та оскільки дозвіл нікому не давався, то його обов’язок був простішим і полягав тільки в тому, щоб повідомляти, хто працював на себе. Постанова покладала на нього тільки обов’язок контролювати дотримання порядку, але не обов’язок попереджати чи викорінювати його порушення; тому-то я й кажу, що його діло було повідомляти.

І дядько Мирон почав ходити, дивитись, контролювати й повідомляти. Порушень виявилась така сила, що йому просто ніколи стало думати про що-небудь крім охорони колгоспної власності, і пункт перший постанови він виконував автоматично. Спочатку він добросовісно звертався до кожного порушника на ім’я й по-батькові та питав, чи є в нього дозвіл, збираючись перевірити, чи оформлений він у вигляді виписки з постанови загальних зборів ланки, чи є в ньому вказівка на письмову заяву колгоспника, потверджуючі резолюції бригадира й голови колгоспу, а також кругла печатка. Та дозволів ні в кого не було; полохливіші посилалися при цьому на діда Хому, а найнесвідоміші замість дозволу пред’являли дулю.

І дядько Мирон перестав питати про дозволи, а просто почав записувати всіх порушників в заведену ним книгу записів. Книга ця зберігається у згадуваному вище архіві Старих Санжар і ще стане майбутнім біографам дядька Мирона у великій пригоді – так яскраво й усебічно висвітлює вона діяльність дядька Мирона у боротьбі з розбазарюванням робочого часу. Слід сказати, що з плином часу дядько Мирон сам став надавати все більше значення тим книгам, котрі він вів. На свою першу книгу він дивився як на чисто допоміжний засіб; але пізніше він став вбачати у них ледве не головну справу свого життя. Частково ця зміна обумовлена тими непередбаченими наслідками, котрі мала діяльність дядька Мирона на посаді колгоспного сторожа, тими сповненими драматизму подробицями його боротьби за охорону колгоспної власності, про які в нас мова попереду. Круті й для всіх несподівані звороти цієї боротьби відбивалися й на назвах книг, що їх вів дядько Мирон. Вони звалися то “Книга обліку й контролю”, то “Злодійська метрика”, то “Літопис крадіжок і розтрат”, і всі вони до останньої зберігаються в архіві. Винятковий порядок, у якому вони велися, віддзеркалює особистість дядька Мирона. В ньому були завдатки великого діловода, і якби він не був природженим сторожем, він неодмінно став би головним секретарем Полтавської сатрапії, а можливо й ще вище…

На схилі днів своїх дядько Мирон казав мені, що хотів би колекцію своїх книг в архіві назвати “Книги страшного суду”, – десь він чув, що так звався перепис, проведений англійським сатрапом Вільгельмом, і ця назва йому дуже подобалася. Та архівісти пояснили йому, що не слід давати одиницям зберігання такі назви, яких нема в самих справах, щоб не вносити плутанини. Архівісти праві, проте я говорю об цій назві задля того, щоб воля дядька Мирона, яка для мене священна, була виконана. Нехай ця назва збережеться хоча б як неофіційна.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2094

Модифіковано : 10.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.