Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Параліч / Авентюра 4. Історична обстановка на момент призначення дядька Мирона колгоспним сторожем

Параліч

Авентюра 4.
Історична обстановка на момент призначення дядька Мирона колгоспним сторожем

Микола Жарких

Бевзь повертався додому у піднесеному настрої. Справи йшли гаразд.

– І зовсім не так важко керувати колгоспом, як це у “Піднятій цілині” показано, – говорив він сам до себе.

Майбутнє уявлялось йому світлим і радісним, як зоря перемоги, а його шлях – прямим і рівним, як шлях перемоги. Він почав осягати п’янливу механіку засідань : неділя дана людині для того, щоб вона могла, подібно плавцю, набрати побільше повітря в легені перед тим як пірнути під чергову хвилю засідань (Василь Павлович відпочивав на Чорному морі й умів плавати у шторм); або, інакше кажучи, це точка повороту у русі математичного маятника, коли він, вичерпавши свою кінетичну енергію, завмирає на мить у покої (Василь Павлович вивчав у школі фізику і знав про математичний маятник). Але цей момент покою був оманливим і готовим у наступний момент змінитися нестримним рухом – початком нового півперіоду. Бевзь починав цінувати цей момент покою, коли вся енергія засідательного руху скупчена у вигляді енергії потенціальної; він відчував себе осереддям цієї потенціальної енергії і знав, що неділя дана йому на те, щоб обміркувати шляхи перетворення цієї потенціальної енергії задумів у кінетичну енергію, в енергію засідань. У понеділок маятник зрушиться і, набираючи швидкість завдяки загальним зборам, піде вниз, витрачаючи енергію задумів і набираючи енергію діл. Максимальна енергія діл досягалася у ніч з середи на четвер, наприкінці комсомольських зборів, але використати її для виробництва матеріальних цінностей було важко, оскільки збори закінчувались у глупу ніч, а вранці нездоланні закони маятника починали перетворювати енергію діл назад у енергію нових задумів. І коли енергія діл повністю танула наприкінці злету передовиків у ніч з суботи на неділю і маятник завмирав на одну добу в точці повороту, Бевзь знову відчував, що вся енергія засідательного руху зосереджена в ньому. Плавець набирав повітря й готувався пірнути під наступну хвилю.

На тому тижні він проведе збори про гідну зустріч Першого Травня, потім – про гідну зустріч Дня Перемоги, потім – про підсумки роботи у квітні, потім – про завдання роботи у травні, потім – про зобов’язання на поточний рік, потім… Що буде потім – Бевзь не замислювався. Добре, звісно, мати план хоча б на такий сміховинно малий термін як тисяча років; та коли його нема, то потім буде видно. Та й яке “потім” може бути у математичного маятника, котрого самий закон руху виключає думку про плин часу?

З такими думками Бевзь підходив до свого будинку. Але тут трапилося непередбачене…

Річ у тім, що всі збори в селі Благодатному, як я вже виповідав вище, починались о третій годині дня. І цієї суботи Василь Павлович, як звичайно, на третю годину попрошкував до клубу і був там до четвертої години ранку у неділю невідступно, бо якби він вийшов, то колгоспники неодмінно розбіглися б, і навіть харчопункт від їдальні їх би не втримав. А пошта, – і це має для нас найважливіше значення в цьому епізоді розповіді, – пошта приходила в село Благодатне між шістьма і сімома годинами вечора. Й оця, здавалося б, мізерна обставина мала величезні наслідки.

Василь Павлович, заходячи на своє обійстя, звично простягнув руку до поштової скриньки, де вже дев’ять годин на нього чекало те, що… Та він у той момент не глянув що – на вулиці було темно, й до того ж він хотів спати. Василь Павлович поклав кореспонденцію на стіл і вирішив, що зараз він трохи поспить, а потім, маючи попереду цілу неділю, обміркує без поспіху промову про боротьбу за гідну зустріч свята Першого Травня і взагалі поробить всі діла. Та де там!

Погляд його впав на газету “Вісник Полтавської сатрапії”. Дальші його дії дуже схожі були на дії обчислювальної машини Єдиної Системи під проводом операційної системи ОС ЄС, коли програміст встановив колоду перфокарт на пристрій вводу і натиснув клавішу “Пуск”. Подібно до того, як програма системного вводу поспіхом ковтає карти керування завданням. Бевзь проковтнув заголовок “Чи потрібні наради у сівбу?” Подібно тому, як програма системного вводу притримує роботу пристрою, щоб розібратися в одержаному завданні й підготуватися до вводу основної інформації, Бевзь зупинився, осмислюючи заголовок. Подібно тому, як програма системного вводу, визнавши керівні карти правильними, починає з гарячковою поспішністю ковтати карти вхідного набору даних, причому поспішність ця обмежується тільки можливостями пристрою вводу, так і Бевзь гарячково забігав по рядках, причому швидкість зчитування і тут обмежувалась лише фізичними можливостями зору. Подібно тому як закінчивши ввод, машина притримується, щоб передати управління від системного вводу спочатку програмі планувальника завдань, потім програмі ініціатора, а потім – програмі, вказаній у завданні, так і Бевзь завмер, обмірковуючи прочитане.

У статті було написано : “В той час як весь полтавський народ як одна людина невпинно турбується про те, щоб крокувати вперед, окремі керівники в пориві адміністративного захвату занехаяли конкретне керівництво крокуванням вперед і з усією нестримністю віддаються засіданням. Поки вони засідають, полтавський народ не знає де перед і де зад і куди йому йти. Зокрема, в Старосанжарському башибузуцтві план по засіданнях виконано на 120 відсотків, а план по весняній сівбі – всього на 43 відсотки. А між тим літо не за горами і у Кримській сатрапії, за наявними відомостями, вже наступило. Треба з усією рішучістю поставити питання : ‘Чи потрібні наради у сівбу?’ і якнайкатегоричніше відповісти на нього негативно”. Ось яка це була стаття.

Відтранслювавши текст цієї програми, Василь Павлович забігав чимдуж – достоту так метушаться на табло обчислювальної машини спалахи неонових лампочок, відбиваючи процес виконання програми. Тут вже було не до сну. Василь Павлович навіть не дуже образився семінарським красномовством статті і тільки за доцентською звичкою дві-три хвилини порепетував – нащо ж ставити питання, коли наперед вирішено відповісти на нього негативно? Та він знав, ще таке красномовство притаманне газеті “Вісник Полтавської сатрапії”, та й взагалі не у красномовстві річ. Тому наступні два тижні засідань не було жодного, маятник припнули до стовпчика у положенні з найбільшою потенціальною енергією і Бевзь бігав як опечений, керуючи весняними польовими роботами. З цієї нагоди у справах колгоспу “Шлях до перемоги”, що відклалися в архіві Старих Санжар, утворилася перерва, і ми скористаємось нею, щоб докладніше познайомитись зі станом колгоспу.

Гай-гай! Історики давно вже встановили, що найкраще ми знаємо не ті періоди, котрі мали найважливіше значення у житті народу, а ті, котрі краще освітлені джерелами, тобто ті, в які писалося більше паперів. А оскільки число паперів пропорційне числу засідань, то й виходить, що періоди, коли працювали мало, а засідали багато, ми знаємо краще, ніж періоди, коли робили багато, а засідали мало. Від цього при поверховому знайомстві з нашою історією здається, що наші предки взагалі нічого не робили, а тільки засідали…

Отже, що ж конкретно криється за загальним твердженням, що справи колгоспу “Шлях до перемоги” остаточно почали занепадати? Щиро кажучи, з усього того, що було перераховано в ярлику Яреми і чим безборонно і спокійно мав володіти Бевзь, – майже все було в наявності, за винятком млинів. Були й поля, й луки, й сіножаті, і все-все-все, аж до колгоспників та індиків. Але наявність ця мала якийсь дивний характер : коли стороння людина, без супроводу агронома та бригадира й без плану сівозміни виходила на поле, вона ніяк не могла зрозуміти, чи й справді це поле, чи занедбане сорок років пустище, де ніяк не зрозумієш, що посіяно; коли приходила у ліс – то без пояснень важко було їй повірити, що це ліс, а не звалище і не згарище; коли приходила на став – ніяк не могла зметикувати, що це саме став, а не гноївка. Ніде не можна було вірити власним очам, і скрізь потрібні були авторитетні пояснення. Та й продукція таких, даруйте, “угідь” була відповідною : там, де за документами посіяли ярину – виросла озимина (і невтямки було, що ярове насіння просто розікрали, а виросла та озимина, що просипалася із стиглого колосся минулого року); там, де посіяли овес – виріс вівсюг, що також являло собою цікавий факт якщо не в господарському, то принаймні в науковому плані; приходячи на став з твердим наміром спіймати карася, виловлювали жаб, і в такому роді була інша продукція.

Народний академік Трохим Денисович Лисенко, слава якого в ті роки була завбільшки з гору Арарат і який неодмінно вхопив би бога за бороду, якби у бога була борода, дуже уважно стежив за господарською діяльністю цього і подібних йому колгоспів, узагальнював практику колгоспно-радгоспного життя й виводив з неї свої знамениті закони, – закон про можливість перетворення будь-якого метала у золото в одній окремо взятій країні, про породження карасями жаб і жабами карасів, і багато інших важливих і корисних законів. Та ця важливість і корисність мала якийсь неосяжний і надто абстрактний характер і, відверто кажучи, не дуже радувала самих колгоспників. Законів було відкрито багато, а хліба було зібрано мало. Спостерігалась явна диспропорція : в цілому всього була сила-силенна, а в конкретному місці й конкретних речей було мало або не було зовсім.

І тут ми впритул підходимо до питання про розкрадання й розкрадачів. Коли скрізь всього багато і тільки в нас конкретно нічого нема, то з’являється нестримне бажання поліпшити свої обставини за рахунок того, чого скрізь багато. Та де там! Спроби розкрадати те, чого скрізь багато, незмінно терпіли прямо-таки сміховинний провал і в кінці кінців були облишені самими розкрадачами. І не тому навіть, що ці статки суворо охоронялись! Ні! Найважливіша обставина, так би мовити, висхідний постулат злодійства або крадійства як суспільного явища полягає в тому, що злодійство є не виробнича сила, а виробнича відносина. Це зовні далеке від життя філософське підґрунтя злодійства має дуже важливі практичні наслідки. З нього випливає, що злодійство само по собі речей не виробляє, а має справу тільки з тими речами, котрі вироблені іншими. А з цього, в свою чергу, випливає вже зовсім важливий наслідок : вкрасти можна тільки те, що є в наявності, і не можна вкрасти абстрактне поняття. Таким чином, філософський підхід до злодійства дозволяє науково пояснити багато явищ. Людина з філософським поглядом нізащо не назве розкрадачем того, хто продає в’язані шапки та наборні череси, касети з популярними мелодіями або мандарини, – ці речі вкрасти неможливо, й саме з тієї простої причини, що їх ні на якому складі нема. Людина з філософським поглядом ніколи не назве цих людей розкрадачами; вона скаже, що тут ми маємо справу з відхиленням від проекту іншого кшталту – із злочинним використанням своєї особистої праці на користь самому собі та іншим, з неприпустимою експлуатацією самого себе на користь собі, а оскільки будь-яка експлуатація шкідлива, то зрештою собі на шкоду. Так скаже людина з філософським поглядом і буде права.

Можна вкрасти збіжжя, що лежить у засіках, але не можна вкрасти збіжжя, що значиться у звіті; можна вкрасти пальне, що налите у цистерну, та не можна вкрасти пальне, тільки позначене у накладній; можна з’їсти паценя, вкрадене з ферми, та не можна з’їсти паценя, єдиною ознакою існування якого є стаття в газеті. Такі практичні наслідки викладеної вище філософії злодійства, і колгоспники села Благодатного відчули її всією душею. Всі їхні спроби поліпшити свої обставини за рахунок колгоспної власності пішли прахом, оскільки власність – абстрактне поняття, котре не можна ані з’їсти, ані помацати. Тому ніхто не хотів її розкрадати. Всі хотіли розкрадати конкретні речі, та саме їх-то й не було або було дуже мало. Який сенс розкрадати землю, коли на ній нічого окрім лободи не росте? яка користь розкрадати ліс, коли в ньому росте самий металобрухт? яка потреба розкрадати став, коли в ньому живуть тільки жаби? Щоб ці розікрадені речі приносили розкрадачам зиск, треба пролити над ними трудовий розкрадацький піт, треба над ними працювати, а це вже виходить за межі поняття злодійства… Мені завжди здавалося незаперечним, що річ мусить належати тому, хто її зробив…

Таким чином, не можна було так прямолінійно пояснювати факт початку остаточного занепаду справ колгоспів притяганням ідеї розкрадання, як це робилося в той час; але з цього не випливає, що боротьба за охорону колгоспної власності не мала ніяких позитивних наслідків. Адже відомо, що заходи чинять благотворні наслідки майже незалежно від тих мотивів, котрими керувались фундатори; навіть якщо ці останні уфундували правильну програму дій, виходячи з невірних засновків, наслідки здійснення цієї програми будуть правильними.

Боротьба з розкраданням землі була корисною не тому, що на цій землі росли плоди земні, а тому, що без цієї боротьби плоди могли б вирости і піти комусь на користь; боротьба з розкраданням лісу була благотворна не тому, що “ліс – наше багатство”, а тому, що без цієї боротьби ліси перестали б горіти й гнити на кореню і могли б піти комусь на користь; боротьба з розкраданням ставів була цілющою не тому, що припиняла браконьєрство, а тому, що без цієї боротьби в ставах окрім жаб могла б завестися риба, цю рибу хтось міг би виловити й вона могла б піти комусь на користь. Тому головний зміст у боротьбі за охорону колгоспної власності був не у власності, котра, будучи поняттям абстрактним, вартових не потребує, а у Собаці, що лежить на Сіні.

І ось на таку справу знадобився дядько Мирон. Дядько Мирон був важливим складником колгоспної власності, оскільки він був природжений сторож, – сторож, можна, сказати, милістю божою. Цим він дуже нагадував дядька Михайла, яскраво описаного Валентином Распутіним в його повісті “Пожежа”. Мені, звісно, до Распутіна далеко, та все ж я по мірі своїх сил постараюся оспівати дядька Мирона і його роль у нашій історії.

Отже, він був природжений сторож. Тобто це був такий чолов’яга, від проникливого погляду якого не могло вкритися жодне крадійство – ані велике, ані дрібне. Побачить дядько Мирон сільського пуцьвірінка на вулиці, роздивиться, що в нього кишеня відстовбурчується, і вже знає, що хлоп’я лазило у колгоспний сад, забігло у другий ряд яблунь, якщо рахувати від дороги, і з четвертого від околиці дерева зірвало три зелених яблука, що росли на самій нижній гілці, яка стирчить на південь, причому два з цих яблук – червиві, які все одно до повної зрілості не довисіли б, та третє подавало в цьому відношенні великі надії, і його розкрадання слугувало до явного збитку колгоспного врожаю. Або побачить дядько Мирон, як по шосе “Волга” їде, а за кермом там така пика сидить, що дзеркало треба упоперек чіпляти, а щоки з-за спини видно, – і знає, що все це – і щоки, і пика, і “Волга” – утворилося шляхом нечесного переховування потрібних людям речей на складі міськторгу і продажу цих речей потрібним людям за договірними цінами. Таким порядком пика діяла до тих пір, поки у міськторг не прибула машина “Волга”, котру пика вирішила переховати для самої себе. Здійснивши це, вона розважила, що з міськторгу більше взяти нічого, і тепер займається переховуванням потрібних речей вже в обсязі цілої сатрапії. З роками дядько Мирон набув такого досвіду й такої глибини знання людського серця, що з першого погляду на будь-яку річ міг сказати, коли, ким і звідки вона була вкрадена (якщо вона вже була вкрадена) або коли, хто й навіщо її украде (якщо її украдуть). І що найдивніше – всі, навіть найкарколомніші побудови й розповіді дядька Мирона на ці теми, – всі без винятку виявлялися правдою. Інколи він таку фантастичну історію зів’є, що три комісії його слухають і головами хитають, а як візьмуться розплутувати – неодмінно виходить, що геть усе так і було, як дядько Мирон розповідав, хоч і здавалось неймовірним. Під дією цих прикладів у всіх, хто знав дядька Мирона, склалося непорушне переконання : якщо дядько Мирон сказав, значить, так воно й є. Він слів на вітер не кидає. Ось який чоловік був дядько Мирон.

Зрозуміло, він не одразу став таким віртуозом. Він працював над собою, зростав у професійному відношенні й удосконалювався безперервно, але й на момент, коли його обрали на колгоспного сторожа, він досяг вже у своїй справі чималих висот. Так що Нечипір Довгопол був правий, коли порадив Бевзю його призначити. Довгопол недарма був ясаулом.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 3083

Модифіковано : 20.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.