Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Параліч / Авентюра 9. Про город Павла Сергійовича Гнатенка

Параліч

Авентюра 9.
Про город Павла Сергійовича Гнатенка

Микола Жарких

З викладених історій досить ясно, що одержати законним чином дозвіл що-небудь зробити для себе було неможливо. Колгоспники навіть перестали звертатися за такими дозволами, і перший пункт постанови був просто забутий. Та не був забутий другий пункт, і дядько Мирон продовжував акуратно фіксувати всі випадки розбазарювання робочої сили й доповідати про них голові.

А порушень було безліч. Скрізь, куди не повернись, всюди люд щось робив для себе, а не для будівництва комунізму. Особливо нагострилося в цьому жіноцтво. Воно варило їжу замість того щоб харчуватись у їдальні. Воно прало одяг замість того щоб віддавати його до пральні. Воно шило одяг замість того щоб купувати його у крамниці. Воно колисало дітей замість того щоб віддати їх у ясла. Воно вчило з дітьми уроки замість того щоб гнати їх до школи. Але й козацтво було незгірше. Воно лагодило свої двори й хати замість того щоб покластись на рембудтрест. Воно їздило до міста продавати продукти свого підсобного господарства замість того щоб здавати їх у кооперацію. Воно гомоніло про футбол замість того щоб читати тижневий політичний огляд. Воно пило самогон замість того щоб купувати в крамниці горілку. Ось скільки було порушень.

І в усіх цих випадках дядько Мирон стоїчно обмежувався спостереженням, пам’ятаючи, що його завдання – не перебаранчати, а фіксувати. Тільки один раз за всю цю кампанію він втрутився – це коли Самохватова, що особливо напосілася на Надійку опісля виправи до міста, щось гаряче їй вичитувала. Дядько Мирон підійшов, послухав і тихо сказав :

– А руками-от вимахувати ви облиште.

Ірина Іванівна за своїм звичаєм загукала :

– Га?! Як?! Та ти що? Та ти хто? – на що дядько Мирон дуже стримано пояснив, що раніше він, дійсно, був ніхто; а тепер він колгоспний сторож і несе відповідальність за збереження колгоспного майна, в тому числі і робочої сили, і коли Ірина Іванівна буде битися, то тим самим вона шкодитиме цій силі, чого він, дядько Мирон, витерпіти ніяк не може. І Самохватова зрозуміла, що справді віднині битися зась. Із цього моменту вона не злюбила дядька Мирона, хоч раніше щиро за нього агітувала. Звісно, аргумент, яким дядько Мирон припинив рукоприкладство, був не зовсім гарний, та я вже казав, що в колгоспі “Шлях до перемоги” незрідка виходило так, що на підставі аргументів найправильніших чинились дії найнеправильніші, й навпаки.

Так дядько Мирон виконував другий пункт постанови. Василь Павлович тільки за голову хапався, бачачи, скільки робочої сили марнується даремно.

– Що ж робити? – думав він. – З чого почати? І розсудив він, що треба почати із злісного індивідуаліста Павла Сергійовича Гнатенка. Цей Гнатенко взагалі був замічений у багатьох гріхах : по-перше, він зрощував на своєму індивідуальному городі картоплю; по-друге, він продавав її на базарі; по-третє, мав задумливий вигляд під час колгоспних робіт, що небезпідставно пов’язувалося з його прихильністю до особистого господарства. Та більше всього ремствувань викликало те, що у Гнатенка водилися гроші, й, як підозрівали, чималі гроші. Ніхто ніколи не бачив, щоб він позичав у сусіди троячку, – навпаки, всі позичали в нього, і він ніколи не відмовляв. За ним встановилася тверда наличка “куркуль”, тому що кожен, хто навіть віддаленої уяви не мав про зрощування картоплі, розумів, що продавати її восени у Полтаві на карбованець три кілограми (тоді така стояла ціна) – це значить вимагати нечувані гроші. Даремно Павло Сергійович пропонував таким резонерам самим спробувати виростити картоплю, даремно він пропонував їм не купувати, якщо дорого, – все даремно! Резонери продовжували купувати й при цьому на всі спусти лаяли Павла Сергійовича куркулем, глитаєм, спекулянтом і ненажерною утробою, котрій давно у Сибіру місце.

Павло Сергійович до Сибіру зовсім не хотів, але з другого боку твердо знав, що на колгоспній роботі не будеш багатий, а будеш горбатий, й продовжував своє заняття. П’ятнадцять голів колгоспу, що перебували в селі Благодатному від моменту фундації колгоспу до Василя Павловича Бевзя, притискали й ущемляли Гнатенка. Основних напрямків наступу було три. Перший напрямок, представлений п’ятьма головами – це наступ на землю. Кожен наступний голова цього напрямку відрізав від гнатенківського городу й приєднував до колгоспу частину землі, так що на момент приїзду Бевзя на цьому городі двом курям було не розминутися. Павло Сергійович кректав, проте валовий збір не скорочувався. Другий напрямок, представлений також п’ятьма головами – це наступ на гроші. Кожен наступний голова цього напрямку підвищував податок з індивідуального господарства Павла Сергійовича, котрий змушений був відшкодовувати його підвищенням цін на свою продукцію. Тут вже він кректав разом із покупцем, але грошові обороти його господарства не меншали. Третій напрямок, до якого належали останні п’ять голів, – це наступ на самого Павла Сергійовича. Його ганяли на панщину, обкладали обов’язковою нормою виробітку трудоднів і погрожували відняти останній клаптик городу. Кожен наступний голова цього напрямку підвищував норму панщини, й на момент приїзду Бевзя вона становила шістсот днів з людини на рік. На останнє підвищення норми трудоднів Гнатенко відповів диявольською хитрістю, що якнайкраще висвітила сутність приватного власника, котрий у гонитві за копійкою не зупинявся ні перед чим : він став працювати на своєму городі вночі. Ось такий чоловік був Павло Сергійович Гнатенко.

Додамо до цього, що внаслідок частої зміни голів колгоспу він мав вигляд зацькований і найнесумнівніші діла робив крадькома, що надавало їм вигляду сумнівних. І собаку свого він виховав у дусі поваги до приватної власності й зневаги до власності колгоспної. Коли на двір до нього заходив сторонній, собака захлинався непривітною гавкотнею, а коли за тином з колгоспного двору злодії тягли збіжжя й сало, він зловтішно мовчав. Ось який це був собака.

І Бевзь вирішив почати з перевиховання Гнатенка. Іншими словами, він, відчуваючи, що не в змозі допекти всім, вирішив допекти хоча б одному. Бевзь виписав з дядька-миронової книги все, що дотикалося Гнатенка. Окрім вже відомої нам роботи на особистому городі у нічний час, у книзі були записані численні випадки позіхання під час колгоспних робіт і випадки засинання під час обідньої перерви, що Бевзь вірно зв’язав з недосипанням вночі. І з цими матеріалами він близько дев’ятої години вечора вийшов на полювання.

Стояв початок серпня. Вже йшло збирання хлібів, і весь день Павло Сергійович чесно відстояв біля віялки на колгоспному току, підкидаючи в неї свіжовимолочене зерно. Натомився він на цій роботі понад усяку міру, але перспектива залишитись на зиму без нічого була така відчутна, що він, прийшовши додому, нашвидку повечеряв і, визирнувши у вікно, побачив, що вже досить темно.

– Час на город, – подумав він, узяв лопату й сапку і вийшов на вулицю.

А за вербою, що стояла над струмком у нижньому кінці городу, в цей час уже крився у засідці Василь Павлович Бевзь. Він спостерігав, як куркуль-індивідуаліст чимось зайнявся.

– І чого він там копирсається? – неприязно думав Бевзь. – Он чесні люди як зариють картоплю навесні в землю, так і не згадують за неї аж до осені. І так, шельма, виросте! І на нашому колгоспному городі, і в інших людей так росте, а йому все нейметься.

Так спостерігав він хвилин п’ятнадцять і потім неголосно кликнув :

– Павло!

– Га?! – вскинувся Гнатенко, наче його застукали на злодійстві з гарячим.

– Це я, Бевзь. Ти чого не спиш? Дивись, всі люди повечеряли і сплять, сил перед новим днем набираються, один ти себе виснажуєш.

– Та картопля ж…

– Ну невже твоя картопля без тебе не виросте? А ти не виспишся, то який з тебе завтра робітник буде? Дивись мені, Павло!

Наступні два тижні, до самого кінця жнив, Гнатенко жив з відчуттям темного остраху. Тепер, виходячи на город, він перш за все прив’язував собаку до злощасної верби, щоб позбутися засідки хоча б з того боку. Та на цей раз біда прийшла офіційно, через фіртку, в особі В.П.Бевзя, М.П.Лобуренка, І.І.Самохватової та дядька Мирона.

– Так! – сказав Бевзь, нервово постукуючи олівцем по теці зі справою про гнатенківські гріхи, – як бачимо, знову має місце порушення постанови. Колгоспник Гнатенко! Де ваш дозвіл на використання власної робочої сили у сторонніх цілях?

– Та який же дозвіл? – пробелькотів куркуль. Він знову мав вигляд злодійчука, зловленого на шкоді.

– Так! – продовжував постукувати Бевзь. – Ланкова Самохватова, чи звертався до вас колгоспник Гнатенко з письмовою заявою про дозвіл йому працювати?

– Та він? Та що! Та ніколи! Та таким взагалі не місце! – хвацько відкликнулася Самохватова.

– Так! – заключив Бевзь. – на основі відомостей дядька Мирона й особистого огляду господарства П.С.Гнатенка членами комісії по перевірці виконання рішення зборів про нерозкрадання робочої сили встановлено, що П.С.Гнатенко справді використовує свою робочу силу з метою особистого збагачення, що є дуже серйозним порушенням вищезгаданого рішення. Є пропозиція – зробити П.С.Гнатенку останнє попередження, в разі порушення якого поставити питання про подальше членство П.С.Гнатенка у колгоспі.

– Та я ж всі трудодні відпрацював, – спробував виправдовуватись дрібний власник.

– Дуже добре, що відпрацював, – вступив у розмову Лобуренко. – Сам відпрацював – іншим допомагай, або відпочивай собі, грійся на призьбі, або до клубу піди кіно подивися, відпочинь для наступної колгоспної роботи. Ти за жнива наморився й не відпочиваєш, продовжуєш на городі себе морити. Негаразд так!

– Так що ж, виходить, на призьбі сидіти або в кіно можна, а працювати зась? – з відчайдушною рішучістю навпростець спитав Гнатенко.

– Саме так : на призьбі сидіти можна, а працювати на себе без дозволу не можна, – підкреслив Бевзь.

– Коли ти на призьбі сидиш, відразу видно, що ти примірний колгоспник : зробив своє діло й тепер маєш право на відпочинок. А коли ти замість цього не розгинаючи спини на городі пашеш, виходить некрасива картина – буцімто нашому працівникові й відпочити ніколи, – пояснив Лобуренко.

– Отже, хто за дану пропозицію? Члени комісії, прошу голосувати! – закликав Бевзь і пропозиція була прийнята одностайно.

Покинувши очманілого куркуля витирати піт з чола й хапати ротом повітря, комісія пішла.

Василь Павлович дуже радів. Навіть без загальних зборів все обійшлося якнайкраще : він напустив на куркуля такого переляку, що той дійсно просиджував цілісінькими днями на призьбі, а ввечері простував до клубу на лекцію чи в кіно. Бевзь писав звіт про успіхи в охороні колгоспної власності й вираховував, яке враження учинить його звіт серед полтавських керівників. Наслідки уявлялися сприятливими.

Цього року Гнатенко не повіз до Полтави своєї картоплі на базар. І це також мало свої наслідки.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1758

Модифіковано : 19.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.