Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Параліч / Авентюра 3. Як Бевзь зробив дядька Мирона колгоспним сторожем

Параліч

Авентюра 3.
Як Бевзь зробив дядька Мирона
колгоспним сторожем

Микола Жарких

Вийшовши з будинку РАПРТ, Василь Павлович Бевзь вдихнув на повні груди і відчув, що життя, власне кажучи, чудова річ. Я мушу сказати, що так відчувають звичайно всі, хто залишає РАПРТ. Дуже приємно переконатися в тому, що ти ні в чому не завинив і можеш у цьому відношенні сподіватися. Ось і Василь Павлович, вийшовши на вулицю, надзвичайно гостро відчув, який прекрасний світ оточує його. Він раптом помітив, що вже середина квітня, що з Середземного моря прилетів теплий вітер і м’яко торкає кручі над Ворсклою і ковтає рештки снігу, які причаїлися під зимовим сміттям на задвір’ях та у затишних тінистих місцинках, що верби зажовтіли своєю чарівною жовтизною, яка буває тільки ранньою сонячною провесінню, і що на цих вербах весело цвірінькають якісь пташки.

– Жайворонки? – подумав Василь Павлович, але потім згадав, що він ще не у Благодатному, а у Полтаві і що жайворонки, здається, у містах не живуть. Та ці пташки, навіть з урахуванням нез’ясованості їхнього походження, цвірінькали так мило, що Бевзь розчулився :

– Нехай цвірінькають. Справі будівництва комунізму це не заважає.

Йому не хотілося розвіювати надзвичайну легкість душі й тіла, яку він відчував, і ноги самі понесли його до ріки. Пройшовши лужок, влаштований на місці своєчасно висадженого Успенського собору, він вийшов до Білої альтанки. Кожен, хто був у Полтаві хоча б один день і, відсторонившись від клопотів, погуляв по ній хоча б півтори години, знає, що в цій прогулянці ніяк не минути Білої альтанки. Вчителі, які привозять школярів на екскурсію до Полтави і гублять їх у місті, неодмінно знаходять їх в околицях Білої альтанки. По всьому місту висять об’яви : “Громадяне приїжджі! Якщо ви загубили один одного в нашому місті, зустрічайтесь у Білій альтанці”. Словом, це таке місце, куди можна було б пускати іноземців та брати з них великі гроші за споглядання панорами, а з художників та фотографів платіж брати у подвійному розмірі, – ось яке це місце.

Ліворуч від Василя Павловича білів семиверхий красень Хрестовоздвиженський собор, не висаджений у свій час; прямо перед ним заманливо блищали під весняним сонцем плеса й староріччя Ворскли; вдалині, на станції Полтава Південна, пересвистувались маневрові паротяги, що приємно доповнювало щебетання пташок. І Василь Павлович зрозумів, що життя дійсно прекрасне і що жити, а тим більше керувати – ще краще.

Не минуло і двох днів, як Бевзь уже був у звіреному йому колгоспі й проводив перші в своєму житті загальні збори, на порядку дня яких стояло одне питання : “Про поточний момент”, що людською мовою значило – про призначення нових керівників. Народ у колгоспний клуб набився хмара хмарою, і Василь Павлович з тріпотінням в душі розглядав обличчя тих, кого він мав вести шляхом до перемоги, намагаючись зрозуміти, хто ж із них – дядько Мирон. Але в цей момент він так і не зрозумів, – збори почалися заведеним чином : є пропозиція почати збори – всі за, є пропозиція обрати президію – знову всі за, є пропозиція у складі п’яти чоловік – і знову всі за, є пропозиція – В.П.Бевзя, А.М.Товстовойтенка, І.І.Самохватову, М.П.Лобуренка, К.Т.Бойченка – і знов, як це не дивно, всі за; є пропозиція про такий порядок денний – всі за; є пропозиція про регламент – всі за; є пропозиція надати слово В.П.Бевзю…

Зрозуміло, що в такій обстановці не до аудиторії – і ось Василь Павлович вже на трибуні, ось він вже піднісся як кедр ліванський, ось він вже розгорнув сувій…

“Я, божою милістю віце-сатрап всея Полтави
Ієремія Михайлович Кривоніс

СЛОВО МОЄ

Хай буде відомо кожному, кому про це знати належить, що Я призначаю пред’явника цього ярлика Василя Павловича Бевзя головою колгоспу ‘Шлях до перемоги’ Старосанжарського башибузуцтва Полтавської сатрапії. Цей колгосп дається йому в повне і нічим не обмежене користування, з тією тільки умовою, щоб він виконував все, що Я особисто або через своїх представників вимагатиму. В усьому іншому оний Бевзь має право користуватися колгоспом і всім, що до нього належить, – полями, луками, лісами, річками, озерами, рибними ставами, звіриними переходами, бортями й пасіками, млинами й вітряками, тракторами, комбайнами та сівалками, клубами, поштами, телеграфами, бібліотеками, магазинами й їдальнями, а також всіма жителями, коровами, волами, вівцями, козами, курями й гусями безборонно і спокійно, без будь-яких перешкод. А хто слово моє, цим ярликом означене, порушить, на тому буде мій гнів. Даний цей ярлик за алою тамгою та моїм підписом у Полтаві такого-то числа й року”.

Прочитавши це, Василь Павлович розгорнув сувій і показав його публіці, щоб вона могла переконатись, що в куті ярлика дійсно красується квадратова ала тамга. Після цього була пропозиція прийняти ярлик до неухильного виконання – всі були за. Після цього Бевзь запропонував відрядити бувшого голову колгоспу Андрія Микитича Товстовойтенка у розпорядження башибузука Старих Санжар – всі були за. Після цього Василь Павлович приклад руку до серця і сказав, що постарається виправдати виявлену йому довіру. Оскільки тут не було пропозиції, то ніхто й не був за, а просто поплескали в долоні. Після цього виступив представник місцевого шляхетства Микола Платонович Лобуренко і сказав, що він і сам слухатиметься Бевзя й в усьому йому допомагатиме, та ще й інших буде до того ж заохочувати. Після цього виступила передова ланкова (навіть у найвідсталішому колгоспі завжди є свої передовики) Ірина Іванівна Самохватова і сказала від себе особисто і від імені всіх присутніх, що вона буде беззаперечно і неодмінно і взагалі як стій щоб було. Після цього була пропозиція з усією гостротою поставити питання про охорону колгоспної власності – всі були за. Після цього була пропозиція обговорити це питання на наступних зборах – всі були за. Після цього була пропозиція заслухати пропозиції комісії по виробленню проекту рішення – всі були за. Після цього була пропозиція читати тільки ухвальну частину – всі були за. Після цього була пропозиція прийняти проект рішення за основу – всі були за. Після цього була пропозиція прийняти проект рішення в цілому – всі були за. Після цього була пропозиція прийняти рішення повністю й остаточно – всі були за. Після цього була пропозиція вважати порядок денний вичерпаним – всі були за. Після цього була пропозиція вважати збори закритими – і настав момент, коли всі дійсно були за.

Колгоспники розходилися, коли повний місяць вже піднявся високо в небо й коли на ставку вже затихло кумкання невгамовних весняних жаб. Василь Павлович виходив із клубу разом з Лобуренком і спитав :

– А хто ж з них був дядько Мирон?

– Та він же у першому ряду сидів прямо проти вас і все вам до рота зазирав. Високий такий, кремезний, плечистий, русява борода і очі карі – пам’ятаєте?

Василь Павлович пригадав. Як же можна забути затоплений у тебе зір, що виражає безмежне довір’я й надію вийти за тобою на шлях до перемоги! Василь Павлович зрозумів, що цей зір багато до чого його зобов’язує.

Наступного дня Василь Павлович провів партійні збори.

Наступного після цього дня Василь Павлович провів комсомольські збори.

Наступного після цього, отже, другого по партійних і третього по загальних зборах дня Василь Павлович провів виробничу нараду.

Четвертого дня він провів нараду бригадирів і ланкових.

П’ятого дня він провів зліт передовиків по обміну досвідом.

На всіх цих засіданнях був один і той же порядок денний з одним і тим же питанням – “Про поточний момент”, на всіх Василь Павлович читав свій ярлик, на всіх він запевняв усіх, що постарається, а всі запевняли його, що не відстануть. І всі збори закінчувались не раніш одинадцятої години ночі, так що весь ранок колгоспники відсипались і наступні збори ніяк не можна було призначити раніше ніж на третю годину дня. Микола Платонович Лобуренко розпорядився, щоб від їдальні у приміщенні клубу був розгорнутий польовий харчопункт на зразок тих, що розгортаються на віддалених польових станах під час жнив, щоб учасники зборів могли підхарчитися, не виходячи з приміщення клубу. Микола Платонович непокоївся, – якщо вони розійдуться вечеряти по домівках, назад їх після перерви вже не збереш.

Зрозуміло, що при такій зайнятості Василь Павлович не мав ні хвилинки, щоб побалакати з дядьком Мироном. Їхнє спілкування обмежувалось поки що тим, що дядько Мирон сидів у першому ряду прямо навпроти місця головуючого у президії, котре займав Бевзь, і зазирав йому в душу, а Бевзь посміхався йому окрайцем вуст, не знаючи, чи розуміє дядько Мирон цей знак.

Та ось хвиля зборів, на яких обговорювався поточний момент, пішла на спад, і на зміну їй почала підніматися хвиля зборів, на яких мусило обговорюватись питання про охорону колгоспної власності. Подібно тому як морська хвиля, що набігає на мол, неодмінно породжує відхідну відбиту хвилю, так і хвиля зборів про поточний момент неминуче породила хвилю зборів про охорону власності, оскільки при кожному обговоренні поточного моменту незмінно й одностайно приймалась пропозиція поставити з усією гостротою питання про охорону колгоспної власності, й так же незмінно й одностайно – пропозиція обговорити це питання на наступних зборах. Так що не тільки у фізиці бувають нерозривні причинно-наслідкові зв’язки.

І в зв’язку з підйомом руху за охорону колгоспної власності, що виразився у посиленні потоку зборів на цю тему, тісне знайомство Василя Бевзя із дядьком Мироном стало просто неминучим. Після закінчення злету передовиків по обміну досвідом Бевзь підманив до себе пальцем дядька Мирона і сказав :

– Завтра неділя, зборів не буде; хай народ з домашніми справами упорається. Жіноцтву прати треба, харчів на наступний тиждень наготувати, мужикам по господарству пройтись. А з понеділка почнемо боротьбу за охорону колгоспної власності. Так ти завтра до мене зайди, побалакаємо.

Дядько Мирон виструнчився. Дядько Мирон клацнув підборами. Дядько Мирон гаркнув “Єсть!” – не гучно, але так проникливе, що якби трапилася у цей момент в селі Благодатному інспекція Міністерства оборони з стройової підготовки, то вона обов’язково прослізилася б і поставила дядьку Миронові “чотири”, хіба що з манесеньким мінусом . Але інспекції не було, і тільки сонний собака на дворі відомого своїми приватновласницькими інстинктами Павла Сергійовича Гнатенка сонно гавкнув, побачивши таке видовисько. Та це нітрохи не засмутило дядька Мирона, оскільки він робив стройові прийоми не за тим, щоб кого-небудь зачарувати, а з внутрішньої потреби.

Наступного дня дядько Мирон рівно о третій годині, як було призначено, з’явився до Бевзя. Щойно почався шостий сигнал точного часу, за котрим, як відомо, належить звіряти годинники, як дядько Мирон став на порозі та сказав :

– Дядько Мирон за вашим наказом з’явився!

Василь Павлович негайно і дуже люб’язно всадив його за стіл, запропонував йому “Казбек”, при чому з’ясувалося, що дядько Мирон полюбляє махорку, та нічого, він розуміє й потерпить. Василь Павлович сказав, що він тут людина нова, ще недосвідчена, і що йому конче потрібна підтримка чесних і відданих нашій справі людей, котрі знають місцеві обставини. Василь Павлович тонко натякнув, що не тільки він особисто, але й ті, хто наділив його такою високою довірою, вважають, що одним з таких людей є дядько Мирон. Дядько Мирон зрозумів натяк і засвітився від задоволення. Василь Павлович сказав, що є пропозиція висунути дядька Мирона на колгоспного сторожа; при цьому дядько Мирон машинально підняв руку, та побачив, що він не на зборах, знітився, почервонів і тихо сказав, що він, ясно, недостоїн такої великої честі, та якщо справа, якій ми всі служимо, того вимагає, то він життя не пошкодує. Василь Павлович сказав :

– Так ми всі, дядько Мирон, на тебе покладаємось! Дерзай! Батьківщина тебе не забуде!

Як бачимо, він навчився у Яреми не тільки вмінню ефектно закінчувати розмову, а й напористому братерському зверненню до будь-якого підлеглого на “ти”. Криводушив Бевзь, коли казав про свою недорікуватість. Нітрохи він не був недорікий, і в ньому були завдатки керівника. Ярема все це правильно оцінив і не помилився, давши йому ярлика. Ярема не дарма був віце-сатрапом.

Наступного дня, в понеділок, були оголошені нові загальні збори. На порядку денному знов стояло одне питання, та вже інше : “Про охорону колгоспної власності”, що простою мовою значило – про призначення колгоспного сторожа. Поступила пропозиція почати збори – всі були за. Поступила пропозиція обрати президію – всі знов були за. Поступила пропозиція в складі трьох осіб – всі були за. Поступила пропозиція – персонально В.П.Бевзя, І.І.Самохватову, П.С.Гнатенка. Ззаду донісся слабкий крик : “За що?!”, який потонув у одностайному схваленні. Крик належав П.С.Гнатенку, приватновласницькі інстинкти котрого спиралися проти активної участі у громадському житті. Він думав, що його тягнуть наперед, щоб лаяти за роботу на особистому городі у нічний час. Але його тягли не для того. Особисті городи були попереду. Зараз стояло питання про охорону колгоспної власності, й слово було надане В.П.Бевзю.

Він виголосив дивну за глибиною й яскравістю промову. Він блискуче роз’яснив, що відносини власності є основними відносинами, з яких випливають всі інші відносини (недарма він був доцентом кафедри економіки). Він прекрасно обґрунтував положення, що колгоспна власність є особливим видом власності. Він глибоко розкрив ці особливості колгоспної власності, котрі полягають у тому, що хоч колгоспна власність – це спільна власність усіх колгоспників, ніхто, а особливо самі колгоспники, не має права її чіпати. Він яскраво показав, що без колгоспної власності не може бути й мови про колгоспний лад. Він переконливо довів, що непорушність колгоспної власності є основою добробуту колгоспу.

– Тому є пропозиція, – закінчив свою промову В.П.Бевзь, – призначити колгоспним сторожем дядька Мирона, якого всі ми поважаємо.

Оскільки тут треба було одночасно і плескати у долоні і голосувати, колгоспники розрахувалися на перший-другий і з кожної пари один тягнув догори правицю, а другий лівицю, вільними ж руками вони плескали по вільній долоні сусіди. Винахідлива наша людина! А декотрі влаштувались ще зручніше – один тягнув догори обидві руки. голосуючи й за себе, й за сусіду, а другий в цей час посилено, за двох, плескав. Звідси видно, що ідея розподілу праці не чужа нашому народові.

Після цього виступив Микола Платонович Лобуренко і сказав, що він бажає дядьку Миронові твердо стояти на сторожі колгоспної власності, і що він, Лобуренко, буде йому в цьому всіляко допомагати.

Після цього виступила Ірина Іванівна Самохватова і сказала, що вона від себе особисто і від імені всіх присутніх закликає дядька Мирона стояти непорушно і запевнила від імені всіх присутніх, від імені дядька Мирона і від себе особисто, що дядько Мирон докладе всіх зусиль, аби виправдати високу довіру.

Після цього виступив П.С.Гнатенко і сказав :

– Більше я колгоспних добр ні крихти не вкраду! Баста! Бодай у мене руки відсохли, якщо збрешу!

– Є пропозиція прийняти до уваги заяву товариша Гнатенка, – скористався з нагоди Бевзь. Всі були за.

Після цього виступив сам винуватець свята – дядько Мирон. Він сказав :

– Ви собі як знаєте, а від мене потурання нікому не буде. Не зглядаючи на осіб.

Оскільки тут не було пропозиції, то можна було аплодувати двома руками, що всі з задоволенням і робили. Якби вони тільки знали, які несподівані наслідки буде мати ця зовні невинна заява! Якби знав Василь Павлович Бевзь! Якби знав Микола Платонович Лобуренко! Якби знала Ірина Іванівна Самохватова! Якби… Та що й казать! Не будемо випереджати течії нашої оповіді.

Після цього була пропозиція обговорити на наступних зборах питання про підготовку до святкування Першого Травня, а разом й питання про підготовку до весняної сівби, бо сіяти все одно прийдеться. Всі були за. Після цього була пропозиція припинити обговорення – всі були за. Після цього була пропозиція заслухати пропозиції комісії по виробленню проекту рішення – всі знов були за. Після цього була пропозиція читати тільки ухвальну частину – всі були за. Після цього була пропозиція прийняти проект рішення за основу – і знову всі були за. Після цього була пропозиція вийняти проект рішення в цілому – всі були за. Після цього була пропозиція прийняти рішення повністю й остаточно – всі були за. Після цього була пропозиція вважати порядок денний вичерпаним – всі були за. Після цього була пропозиція вважати збори закритими – всі були за, причому не формально, як це часто буває, а до глибини душі.

Колгоспники розходилися, коли старіючий місяць піднявся вже високо і на сході, на тому боці, де була Полтава, небо почало жевріти. Вони розходились потомлені, але задоволені, з відчуттям виконаного обов’язку. Ні, сьогодні не було ні зорано, ані забороновано жодного гектару полів (що давно вже слід було б зробити), не було внесено ані центнера добрив, не було засіяно ані кілограма насіння, не була встановлена жодна запасна частина на комбайн, іржавий остов якого ще з жовтня минулого року стирчав на лінійці готовності, – ні, нічого цього зроблено не було; і навіть колгоспна худоба стояла негодована, непоєна й недоєна – і тим не менше колгоспники відчували, що сьогоднішні труди не пропали даром, що колгосп недвозначно почав вивертати на шлях до перемоги і що недалекий той час, коли його справи перестануть починати остаточно занепадати і почнуть повільно, але невпинно приходити до ладу.

Наступного дня, у вівторок, Василь Павлович провів партійні збори.

Наступного дня, у середу, Василь Павлович провів комсомольські збори.

Наступного дня, у четвер, Василь Павлович провів виробничу нараду.

Наступного дня, у п’ятницю, Василь Павлович провів нараду бригадирів і ланкових.

Наступного дня, в суботу, Василь Павлович провів зліт передовиків по обміну досвідом.

На всіх цих зборах знову стояло одне, та вже інше питання – “Про охорону колгоспної власності”, на всіх Бевзь виступав із своєю промовою і кожного разу вона спричиняла у слухачів тріпотіння й розчулення. На всіх всі запевняли, що постараються й не будуть більше красти. Всі запевняли від імені всіх присутніх, від своїх товаришів і від себе особисто. Всі запевняли в цьому нашого дорогого Василя Павловича, своїх товаришів і всіх присутніх. На всіх зборах з рідкісною одностайністю приймалося рішення про призначення дядька Мирона колгоспним сторожем, і так же одностайно висловлювалось бажання обговорити на наступних зборах хід підготовки до святкування Першого Травня.

Нема що й казати про те, що ні в цей вівторок, ані у середу, ані в наступні дні тижня аж до суботи включно не було зорано жодного гектара ріллі. Ясно й так, що не до ріллі зараз – і без того люд у поті чола працює. Закриваючи зліт передовиків (а це було, коли небо на сході вже добре підсинілося, тобто фактично у неділю вранці), Василь Павлович сказав :

– Ну, завтра у нас неділя, зборів не буде. Ви, хлопці, з своїми домашніми справами упорайтесь, а з понеділка почнемо боротьбу за гідну зустріч свята Першого Травня.

Ось яким чином дядько Мирон став колгоспним сторожем.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2252

Модифіковано : 19.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.