Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Параліч / Авентюра 27. Нерозпізнані літаючі об’єкти

Параліч

Авентюра 27. Нерозпізнані літаючі об’єкти

Микола Жарких

Зараз, за давноплином часу, важко встановити, як воно вийшло, що в гостях у чарівної Інги, жительки західношвейцарського міста Женеви, зібралися американський студент Дик, починаючий шведський художник Свен й смішливий француз Жак, представник славетної паризької богеми, де начебто ніхто нічим спеціально не займається і з якої несподівано (тобто без жодної допомоги з боку райкомів та парткомів) виходять найзнаменитіші діячі культури. Зібралися, погомоніли про різні новини і почали думати, куди б їм поїхати на вік-енд, або простою мовою на вихідні. Хто казав – до Ніцци, хтось пропонував Адріатику, а Дик собі й скажи :

– А мій батько у другу світову на “літаючій фортеці” до Полтави човником літав. От там, він розповідав, місця!

І всім негайно захотілося до Полтави – подивитись, які там місця. Венеція, Рів’єра, Барселона – все це якось приїлося, ну кого цим здивуєш? А назви Полтава, Кременчук, Ворскла обіцяли щось зовсім нечуване…

Сказано – зроблено. Свен запропонував до послуг чесного товариства літак свого батька – чудову двохмоторну машину Л-210, якраз на чотири місця, виробництва Чехословаччини, й узявся її пілотувати. Припасши все необхідне для відпочинку, друзі сіли у повітряний кораблик і відправились у путь. У пониззі Ворскли вони угледіли чудову суху галявину, що тягнулася метрів на вісімсот, і успішно здійснили посадку. Свен заглушив мотори і відкрив дверцята кабіни. В неї полинули пахощі розкішного лугу, щебет пташок і шелест недалеких дерев. Дик витягнув свій польовий радіометр і увімкнув його – тільки на самому порозі чутливості стрілка злегка коливалася, говорили про повну радіаційну безпеку.

– Не те що в нас, – зітхнув Жак, – то одна електростанція яку-небудь негідь викине, то інша… Без радіометру хоч за поріг не виходь…

За неширокою смугою лісу й чагарів було урвище, під яким тягнувся берегом Ворскли піщаний пляж.

– Проте пстругів у ній, здається, немає? – сказав Дик.

– А зараз подивимось, хто в ній є, – відповів Свен, розмотуючи вудки.

Виявилось, що в річці є двохкілограмовий короп, також зовсім нерадіоактивний і придатний до їжи. Веселе товариство варило уху, збирало малину серед кущів та ожину, що вистеляла крутий схил до води, грало у бадмінтон й навипередки намагалося привернути увагу Інги. Ввечері ухвалили, що Інга ночуватиме у кабіні літака, а інші – у наметі. Сонце ховалося за виднокруг на тому боці, де лишилася Женева, густішало кільце темряви довкола маленького вогнища, задзвеніли перші нічні комарі…

– А що ж місцеві жителі? – спитала Інга. – Чому ми їх не бачили?

– Може, цей край ненаселений? – здумав розсмішити Жак. І довго перед сном всі метикували, як воно може бути, щоб така чудова земля з таким низьким рівнем радіації була ненаселеною.

Наступного дня десь о четвертій годині по обіді було вирішено збиратись у зворотній шлях. Літачок розвернули до лісу задом, до поля передом, застрекотіли мотори, – і невдовзі від наших туристів лишився тільки вихоровий слід у повітрі.

Дядько Мирон зі своєї каланчі чудово бачив і приліт літака, і зловленого коропа, і бадмінтон. Він перш за все зацікавився, чи немає тут крадіжки колгоспної власності. Та відвідавши місце події, він переконався, що вогнище було залите водою, порожні бляшанки й пляшки туристи забрали з собою, прим’ята ними трава випростувалася… Навіть короп, – і той не був колгоспним, а був нічийним вільним коропом. Ніяких ознак крадіжки не було. Але дядько Мирон відчував, що в усій цій пригоді є щось ненормальне – і він про всяк випадок зробив запис у своїй книзі.

І знов дядько Мирон зі своєю прямолінійністю став поперек горла букаулові Противіну, об’єкт якого, як ми пам’ятаємо, саме й мусив охороняти повітряний простір Полтавської сатрапії.

– Ось дядько Мирон пише, що літак в урочище на ім’я Цапова Борода прилітав, – сказав букаул сотникові Рибальченку.

– Нікак нєт! – відповів Рибальченко. – Якби летів літак, ми б його неодмінно помітили. Ми весь час вели спостереження.

Проте сотник лукавив. Радіолокатор, яким він командував, дійсно був весь час увімкнутий, але один його індикатор був зіпсований давно і безнадійно, а другий саме в ці дні почав блимати й перестав слухатись людей. Його вимикали, чистили й ремонтували, та при спробах ввімкнути він чомусь світився не більше п’яти-шести хвилин і потім згасав до наступного ремонту. А без індикатора як, питається, слідкувати за повітряною обстановкою? Рибальченко знав, що букаул зі свого вікна часом дивиться, як працює локатор : якщо антена обертається, значить, все гаразд. Тому він антену не зупиняв, і вона продовжувала посилати у простір непотрібні порції електромагнітної енергії. Лукавив сотник і тому, що він чув звук моторів і бачив, як над далеким лісом курсом на захід пройшов літак, та не доповів про своє спостереження – думав, що минеться. І ось пройшло вже чотири дні, а цей давно зниклий літак викликав цікавість.

– Так ви кажете, що нічого це бачили? – перепитав букаул. – Ну добре, ви вільні.

“Наші засоби спостереження за повітряним простором, – писав букаул у відповідь на запит дядька Мирона, – не зафіксували яких-небудь літальних апаратів. Можливо, що згаданий Вами нерозпізнаний літаючий об’єкт є певне складне метеорологічне явище”.

– Як нерозпізнаний? – образився дядько Мирон. – Це ким же, питається, нерозпізнаний? Мною, чи що? Я ж чудово бачив, що це Л-210!

Але дядьку Миронові пояснили, що то йому, певно, уявилося. Все ж таки букаул Противін прямо відав спостереженням за повітряним простором, а дядько Мирон що? Він колгоспний сторож і не повинен мішатись у чужі справи.

Прецінь відвівши безпосередню загрозу, букаул вишикував особовий склад об’єкту і сказав :

– Прилітав літак, а ми проґавили! Коли ще раз таке повториться і дійде до начальства, усі ми накладемо головою. Я не припущу, щоб таке повторилося! Я вимагаю, щоб начальники звірених мені підрозділів навели у своїх господарствах порядок!

Сотники забігали. Хорунжі забігали. Бунчукові товариші забігали. Слідом за ними забігали й рядові козаки. Скрізь усе перетягалося, переверталося, перетряхалося й приводилося до ладу. Негодящий мотлох викидали й замість нього встановлювали нове майно. З цієї нагоди сотник Рибальченко списав обидва своїх індикатори, хоч вони й не відслужили належного терміну, і одержав нові, справні. Його локатор віджив і почав видавати осмислену інформацію.

А в цей час по Женеві вже поширювалися розповіді про чудесну землю десь на сході, проте не Японію. Всім раптом гаряче захотілося подихати нерадіоактивним повітрям, посидіти на нерадіоактивній траві, половити нерадіоактивної рибки. Початкуючий художник Свен зрозумів, що тут можна зробити гроші. Ні, у нього не було планів стати мільйонером, але він розсудив, що поки шлях на Ворсклу ще не всім знайомий, його знання і його літак можуть дати йому певні грошенята, які йому не завадять. І через тиждень його літачок знов приземлився на Цаповій Бороді. І знов туристи, не сплативши ані копійки своєї іноземної валюти, дихали полтавським повітрям, сиділи на полтавській траві й купалися у полтавській воді. І знов у неділю ввечері ніким не стурбовані туристи відлетіли до своєї Женеви.

Та цей приліт збудив на об’єкті вже зовсім іншу реакцію. Не чекаючи листа від дядька Мирона, сотник Рибальченко на екрані свого локатора побачив наближення літака ще коли той був над Дніпром. Об’єкт було піднято за бойовою тривогою. Сотник Ясинський скомандував “Плі!” За цією командою новісінька лискуча ракета шугонула своїми стартовими прискорювачами, ковзнула з направляючих і полинула до цілі, несучи в своїй голові смертоносний заряд. Вона вже лягла було на бойовий курс, що вів до точки випередження, коли…

Тут найважливішою для нашої оповіді є та обставина, що ракета була нова. Не тільки недавно зроблена, але й нова за системою. Ця новизна мала два істотних для нас наслідки : по-перше, те, що ракета була ще не досить опанована, а по-друге, що вона була споряджена найновішою і найчутливішою апаратурою самонаведення. Через те, що ракету ще не вивчити як слід, цю апаратуру не займали, і вона полишилась встановленою на максимальну чутливість. А через цю чутливість ракета на шляху до цілі зацікавилася повітряним змієм, котрого запускали піонери села Будьоннівського.

Цей змій був справжнім дивом техніки. Піонери лагодили його всю весну й частину літа, збираючи звідусіль пенопласт, тонкі рейки, поліетиленову плівку. Та головною відзнакою цього змія, що дозволяла йому ширяти на чотирьохсотметровій височині, була найлегша капронова нитка… Ракета зацікавилася, підвернула ближче – і її надчутливий безконтактний запал підірвав бойовий заряд. Зрешечений змій впав і застряг на вершині високої тополі. В руках засмучених піонерів лишилась тільки капронова нитка. А сотник Ясинський вдруге скомандував “Плі!”

Та з другої установки ракета зовсім не схотіла злетіти. Потім з’ясувалося, що ніякійсь розкрадач витяг з неї одну страшенно дефіцитну мікросхему, потрібну для влаштування барвомузики. Найцікавіше було те, що блок з цією мікросхемою був опечатаний. Печатки були, а мікросхеми не було. Така от пригода.

Сотник Ясинський скомандував знову зарядити першу установку, та козаки, що не встигли натренуватися, якось не так подали наступну ракету, чи якось не так її повернули, – словом, поки вони вовтузилися, літак встиг сісти. Сотник Ясинський був дуже розлючений. Він був діловий офіцер і потім дослужився до високих чинів; та в цей час він був тільки сотник, і від нього мало що залежало.

– Нічого, як вони назад полетять, – тут ми їх і р-раз! – втішав його букаул. Атакувати неприятеля на землі букаул не наважився, оскільки його задачею була боротьба з повітряними цілями. Щойно ціль приземлялась й ставала наземною, вона виходила з відомства Противіна.

Але злий рок переслідував букаула і його козаків. При відлеті вразити ціль не вдалося, оскільки стартові прискорювачі тільки чхнули й ракета зависла, зачепившись стабілізатором за пускову ферму, в дуже небезпечному положенні.

Сотник Ясинський ледве не луснув з люті. А тут ще Противін перейшов на офіційний тон і говорить :

– Потрудіться навести порядок у вогневому взводі!

А як тут наведеш порядок, коли ракета у бойовому положенні вже четвертий день злісно шипить, випускаючі підозрілі цівки диму? Ясинський взяв пляшку оковитої і поїхав до свого друга хорунжого Антоновича – скаржитись на долю. Антонович сказав :

– Ну об чім річ? Звісно, зроблю! Хіба ти мені не друг? От вранці й поїдемо.

Вранці хорунжий Антонович узяв одну самохідну гармату своєї батареї і поїхав на об’єкт. Ясинський встановив оточення радіусом чотириста метрів од злощасної пускової установки. Антонович вибрав позицію і особисто навів гармату.

– Куди цілити? – спитав він.

– У боєголовку, – відповів Ясинський. Самохідка випалила, протитанковий снаряд розворотив боєголовку… Але вибуху, що напевно знищив би й ракету, й пускову установку, не було.

– Згноїли ракету, так вашу мать! – кричав Ясинський, підбігаючи до Антоновича. В руках він тримав щось на зразок шашки, з яких набирався бойовий заряд, та замість щільного смертоносного тротила вона була кольору нездорової блідо-зеленої плісняви й гидко тхнула.

Ракету довелося списати. Букаул Противін сказав підлеглим :

– Нічого, через тиждень вони знову прилетять, і тоді ми їх.. Щоб надвечір у п’ятницю все було готове! – і пішов писати рапорт Він наважився зрештою доповісти про ці події начальству, непокоячись, щоб кричуща небоєздатність його об’єкту не з’ясувалася без нього. Букаул писав : “Згідно наших відомостей, у п’ятницю ввечері або в суботу вранці можливий проліт літака Л-210 поза коридорами та розкладом. Як бути?” І букаул отримав вказівки. І літак справді прилетів…

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1642

Модифіковано : 21.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.