Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Параліч / Авентюра 13. Реформи

Параліч

Авентюра 13. Реформи

Микола Жарких

З початком перших приморозків Проценко зачепив застряглий “Беларусь” своїм ДТ-54 і витягнув, а Бевзь отримав змогу об’їхати своє укрупнене господарство. На кожному кроці він натикався на свіжі сліди кричущої безгосподарності й буквально рвав на собі волосся, бачачи, що викрити розкрадачів немає найменшої змоги. У першому селі, точно, стояла діжа із водопровідним краном, але в ній було сухо, і якщо ви, читачу, не були у пустелі Сахарі, то ніколи не зможете собі уявити, до якої міри там було сухо. Колишній голова із зовсім каламутним поглядом пояснював, що у діжі було пальне, котрим заправлялись, а на ногах він не тримається від морозу (і насправді було -2° С). У другому селі показали лукавий папір, що “вся худоба пала від ящура”, та як Василь Павлович не добивався, він так і не взнав, скільки це голів : “вся” – і крапка. В третьому селі у коморі було так чисто, наче її зубними щітками змили, а на вимогу пред’явити опис Бевзь почув, що коморну книгу з’їли миші, а до того як вони її з’їли, у ній точнісінько було записано, що саме така чистота й мала бути. Лукавство було очевидне, та як його викрити, якщо у коморі насправді крім коморної книги їсти було нічого? І тільки про наукові засади Бевзь зібрав точні відомості, тому що вже не тільки в четвертому селі, а майже скрізь повторювали :

– Тепер про нас хоч вовк траву їж! Хай Бевзь за нас думає!

Якби розкрадачі намагалися приховати свої діяння шляхом підробки документів, Василь Павлович швидко б вивів їх на чисту воду. Але розкрадачі не утруднювали себе, й повна відкритість крадіжок за законами діалектики перетворилась у повну скритість. Найновіші інвентарі колгоспного майна, котрі зумів виявити Бевзь у двох колгоспах, були складені п’ять років тому, а в одному колгоспі він взагалі ніяких описів не знайшов. Голова – тепер вже колишній голова – запевняв, що ніяких рахункових книг у них і не було і що він навіть не знає, як вони повинні виглядати. Це також було очевидне лукавство, та й з цим нічого зробити було не можна.

І Бевзь зрозумів, що без дядька Мирона йому гаплик… Дядько Мирон в цей час доглядав господарство старого, неукрупненого свого колгоспу. До того як відбудуться загальні збори об’єднаного колгоспу й на них йому будуть надані повноваження по охороні укрупненої власності, він вважав себе не в праві мішатись у чужі справи. Але Бевзь сказав йому :

– Я хотів провести реформу за інструкцією : прийняти за описами майно, провести загальні збори і призначити тебе сторожем. Але ж ти бачиш, яка справа… Тому ми з тобою проведемо люстрацію й її візьмемо за висхідний пункт нашого шляху до перемоги.

Так вони і зробили. Василь Павлович їздив і дивився, де що вціліло від розкрадання, а дядько Мирон запам’ятовував і час від часу розкривав свою книгу. Об’єднані колгоспники дивилися на них і казали один одному :

– Ач! тепер так просто не вкрадеш! Дядько Мирон, він, знаєте, сторож природжений…

Те, що містилося у коморах п’яти зліквідованих колгоспів, звезли до Благодатного і поклади у тамтешній коморі, причому в ній ще лишилося місце. Худобу цих колгоспів перегнали на ферму села Благодатного, що прецінь на створило там надмірної тісняви. Зрештою, навесні було вирішено переорати межі полів, щоб земля під ними не гуляла. Все це супроводжувалося складанням описів, інвентарів, започаткуванням рахункових книг і карт посівів, без чого жодне велике господарство працювати не може.

Лишалося найболючіше питання – про колгоспну демократію, тобто про структуру керівництва і загальні збори. В кожному з укрупнюваних колгоспів була своя правляча партія й своя опозиція, що знаходилися у взаємній ворожнечі. Нічого не вартувало ліквідувати колгосп, та неможливо було ліквідувати партії, що склалися у його адміністрації. Всі ці колишні керівники, хоча й були об’єднані ненавистю до керівництва об’єднаного колгоспу, не забували і старих рахунків і, таким чином, замість двох фракцій адміністрація укрупненого колгоспу “Шлях до перемоги” розбилась на дванадцять. Тринадцяту, незалежну фракцію мусив утворити дядько Мирон, але він, як ми скоро побачимо, логікою внутрішньоколгоспної боротьби був втягнений в опозицію з села Благодатного. Така чвара загрожувала зовсім паралізувати механізм загальних зборів й зректи колгосп на авторитарне правління Бевзя.

Проте демократичні уподобання Василя Павловича ставили цьому перепони. За цю зиму він витримав важку боротьбу. Він оголошував загальні збори щотижня. На перші збори колгоспники сусідніх сіл взагалі не з’явилися, лукаво відговорившись тим, що не знають дороги. На другі збори вони також не з’явилися, сказавши, що заблукали у ранніх зимових присмерках. На третій раз знов ніхто не прийшов – причина була та, що на зворотньому шляху їх могли пильнувати вовки. На четвертий раз прийшли із запізненням два колгоспники із найближчого села Будьоннівського. Василь Павлович був настільки цим всім засмучений, що, втративши педагогічний такт, двадцять хвилин шпетив їх за спізнення. Як звичайно, за тих, хто не з’явився, відповідали ті, хто з’явився. Це так вплинуло, що надалі цих двох колгоспників взагалі ніколи на зборах не бачили. Хтось за них розписувався у явочній книзі, та на очі їх ніколи не було.

Після чотирьох зривів зборів підряд, десь в середині січня, Василь Павлович знеміг і вирішив проводити загальні збори не вглядаючись на кількість учасників. Він обмежився розсилкою звідомлень про збори й казав :

– Якщо хто не згоден з рішеннями, то хай би приходив і заперечував. Неявка на збори – знак згоди.

З усталенням цього звичая загальні збори якось налагодилися, та питання про місцеву адміністрацію висіло дамокловим мечем. Не можна було полишити на місцях старих голів, перейменувавши їх у начальників відділень, і старих бригадирів, перейменувавши їх у керівників бригад, – старі посадовці відчували природну неприязнь до Бевзя, котрий був рівним серед рівних і зненацька став першим. Але не можна було і замінити їх новими, тобто голів зробити керівниками бригад, а бригадирів – начальниками відділень, через те що понижені на посадах замучили б всіх кляузами. Не можна було залишити правління у старому складі, та не можна було і ввести до нього колишні правління скасованих колгоспів. Не можна було довірити керівництво відділеннями місцевим природженцям, але не можна було й надіслати туди варягів з села Благодатного, Треба було неодмінно щось робити, і при цьому нічого не можна було зробити. Ось яке безвихідне було становище.

І тут Бевзь вперше зрозумів, що хоча коріння в реформи солодке, плоди її можуть бути гіркими. Він вирішив порадитись з Миколою Платоновичем Лобуренком. Лобуренко нарадив :

– Наплювати.

Порада була не надто корисною, та оскільки нічого кращого Бевзь не бачив, – він так і вчинив. Він сподівався, що сам процес поступу шляхом до перемоги, спільне ведення господарства зблизить ці розрізнені суспільності й перетворить їх у нову історичну спільність людей.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2215

Модифіковано : 20.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.