Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Параліч / Авентюра 29. Підсумки боротьби з нерозпізнаними об’єктами

Параліч

Авентюра 29.
Підсумки боротьби
з нерозпізнаними об’єктами

Микола Жарких

А слава про незайманий цивілізацією куточок над Ворсклою продовжувала ширитись і по місту Женеві, і за його межами. Довідався про це місце і професор Вольф. Цей професор був за родом занять етнолог і тому мандрівник. Щороку він на чотири-п’ять місяців полишав свою Женеву, щоб відвідати чергову країну і зібрати матеріали для своєї роботи. Він побував у таких країнах, що ми з вами, читачу, їх навіть на карті не швидко знайдемо; він знав безліч мов, вмів розвести вогнище у будь-яку погоду, збудувати з снігових блоків ескімоську хижу-іглу для ночівлі, полюванням та риболовством добувати собі харч, знав всі їстивні і отруйні рослини, вмів лікувати опіки й переломи, водити автомобіль, пілотувати вертоліт, працювати на переносних радіостанціях всіх систем, словом, умів геть усе, що може знадобитись у далеких важких мандрах, коли його маленька експедиція незрідка була полишена на власні сили. Він зовсім не схожий був на професорів Полтавського сільськогосподарського інституту, що у віці близько п’ятидесяти років всі як один перестають цікавитись усім крім пива, футболу та преферансу. Ось який це був професор.

Професор Вольф вирішив відвідати цей незвичайний куточок. Особливо його здивувала розповідь його доньки Інги, що ніхто не бачив там місцевих жителів. Він вирішив з’ясувати це питання на місці.

– Звичайно, батечку, – сказала Інга. – Наш друг Дик якраз зібрався до своєї Америки, а ми зі Свеном хотіли ще раз там побувати до осені.

На час цієї розмови міжнародний аеропорт Цапова Борода діяв щосили. Агенти найбільших туристських фірм розгорнули тут свої тимчасові ятки з усім потрібним для відпочиваючих. Літаки здійснювали регулярні рейси, доставляючи щодня по п’ятдесят-шістдесят чоловік, із яких багато хто, маючи намір провести тут не більше одного дня, залишались на три й чотири. Обороти цього підприємства росли, і чутки про нього просоталися навіть у село Благодатне.

Взагалі-то жителі села одержували відомості про зовнішній світ з гучномовця, що висів, як було сказано, на колгоспному клубі. Але в описуваний час куркуль-індивідуаліст П.С.Гнатенко, розбагатівши на торгівлі картоплею, придбав радіоприймач “Хазар-404”, і хоч діапазони радіостанцій Хозарського каганату не уповні співпадали з діапазонами, прийнятими у Європі, женевську радіостанцію він чув.

– Говорить Женева, – жваво балакав хозарин, – починаємо передачу для мешканців Полтавської сатрапії. Сьогодні до нашого міста повернулася група туристів, що відпочивали на лоні природи у пониззі Ворскли…

– Ти ба, яке діло! з пониззя Ворскли! Чи це не ті, що на Цаповій Бороді загоряють? – чудувалися колгоспники і йшли до дядька Мирона. Дядько Мирон підтверджував, що ті самі.

– А як же так? Хіба це можна? – лякалися люди. Дядько Мирон стенав плечима. Він не знав.

– А познайомитись із ними? Ні, не можна! Це вони спеціально перевіряють, чи не хоче хто втекти… – були розмови.

Хто такі “вони”, навіщо їм щось перевіряти й куди можна втекти з Полтавської сатрапії – цими питаннями колгоспники не цікавилися. От і виходило, що як не вимахували зичливо руками іноземні агенти, як не підманювали вони місцевих жителів яскравими різнобарвними пластмасовими бусами й блискучим столовим начинням з клеймом “Дніпрославський металічний завод”, видаючи його за імпортне, – ніхто з колгоспників не наважувався підійти до Цапової Бороди. Тільки в день прильоту професора Вольфа ця традиція порушилася…

Порушила її та сама Надійка, про яку в нас йшлося вище. Тепер це була вже не Надійка, а Надія Олександрівна, мати двох дітей і сама ланкова замість Самохватової. Даремно її підозрювали у безчесних намірах вискочити заміж, аби втекти до міста, – свою долю вона зустріла на своїй же вулиці в особі комбайнера Михайла Борисенка… Ні, не думайте, що вона наслухалась західних радіоголосів і вирішила спокуситись їхніми пластмасовими коштовностями, – ні, вона потрапила на галявину майже випадково, збираючись спуститись до Ворскли змити з себе пилюку після дня роботи у полі. З галявини линула тиха музика й голоси людей. І тут Надія Олександрівна зустрілася з професором Вольфом.

Слід сказати, що професор, об’їхавши пів-світу у пошуках етнографічного матеріалу, навчився завойовувати довіру найзабитіших і найзаляканіших людей. За весь час спілкування з ним Надія так і не подумала, що це, радше всього, шпигун, що намагається її завербувати, – таку довіру вселяв професор. Через декілька хвилин він вже зрозумів, що місцева жителька говорить на одному зі східнослов’янських наріч, і напруживши свою лінгвістичну пам’ять, професор досить швидко зумів з нею порозумітися. На око він відніс її до європеоїдної раси, по миттєвій усмішці, що відкрила зуби, дав новій знайомій років 28 – 29 (ось який знавець був цей професор!). Він познайомив її зі своїми супутниками, і всі мимохіть замилувалися тілесною її красою, що світила з-під злиденного одягу…

До речі про одяг. Одягнена була Надія Олександрівна… Ну, ви знаєте, як у нас колгоспниці у поле одягаються? От-от, якби я знімав історичний кінофільм про імператора Траяна, я б не витрачався на шиття одягу для невільниць на римському ринку, а прямо поїхав би на натурні зйомки до Полтави…

Із відповідей професор довідався, що земля ця заселена (ну от, я так і думав, – відзначив про себе професор), що жителі її живуть тут з незапам’ятних часів, – ледве не відтоді, як німця погнали, що займаються вони зрощуванням хліба та зміцненням своєї обороноздатності, що основною суспільною групою в них є сусідська община, яка зветься “колгосп”… Чим більше довідувався професор, тим ясніше він відчував, що перед ним пережитки якихось надзвичайно архаїчних часів.

“Дивно, – думав професор, – у самій середині Європи – і раптом такі виразні ранньофеодальні риси… Добро б у Непалі або Замбії, але тут…” – такими ось світовими категоріями міркував професор і відчував, що прикипає серцем до цієї нещасної землі, що повертатиметься він сюди знову і знову, поки не з’ясує таємниці її походження і не зробить все що в його силі для допомоги цьому загадковому народу…

В ознаку дружби професор запропонував Надії Олександрівні розділити з ними вечерю, – і навіть тут вона нічого не запідозрила! їй би самий час второпати, що іноземний шпигун хоче її отруїти, і з гордістю відмовитись, – у самих, мовляв, їжи завались! – а вона не второпала. Вона їла їхній презренний ворожий хліб з їхнім презренним ворожим салом, пила їхню презренну й ворожу нашому народові “Пепсі-колу” – і, уявіть собі, нічого! Живе й тепер без найменших ознак отруєння.

– Заведи нам яку-не-яку музику, – попросив Вольф, і Свен увімкнув касетний магнітофон, і полилася третя симфонія Брамса. І вчинилася найбільша несподіванка у нашому сповненому несподіванок оповіданні.

Поки звучали перші дві частини, Надія щось жувала й розмовляла з Вольфом, але при перших звуках третьої частини вона напружилася. зосередилася на музиці, – і раптом несподівано для всіх і для самої себе розплакалася. Та що там розплакалася! Розридалася нестримно й так гірко, що молодим людям стало не по собі, і один професор здогадувався, у чому річ. Їй, ланковій колгоспу “Шлях до перемоги”, уявлялося, що музика розповідає історію її життя, що події цієї історії відбиваються у неї на обличчі, що всі бачать на цьому обличчі і чують в цій музиці те саме, про що думає вона. Їй уявлялося, що нечисленні такти музики розповіли про всі збори, бали й трудодні, з яких складалося її життя. Так, діти… так, чоловік, сім’я… так, вона жінка, це її талан… А далі що?.. Знов збори? знов бали? знов трудодні? І життя її розтане з нульовим підсумком, як останні звуки цієї частини? І виходить так, що марно було їй, Надійці, жити на землі?

Всю бурю, що розбуяла у четвертій частині, вона вислухала, сховавши обличчя в коліна й охопивши голову руками, щоб не бачили її сліз і палаючих щік, щоб угамувати підняту хвилюванням страшну дрож в усьому тілі… З кінцем симфонії вона підвелася.

– Я піду, – сказала вона. – Мені треба.

І вона пішла.

І ніхто її не затримував.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1793

Модифіковано : 17.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.