Авентюра 12. Перша спроба реформ
Микола Жарких
Бевзь примчався до Благодатного, палаючи нетерплячкою зразково провести доволі складну реформу й прискореними темпами повести збільшене прогресивне господарство шляхом до перемоги (назву “Шлях до перемоги” залишили збільшеному колгоспу). Першим ділом він відправив до Полтави вантажівку, наповнивши її різноманітними продуктами овочевого, м’ясного і молочного секторів його господарства. Більша частина машини призначалась для колишніх товаришів Бевзя по службі, щоб не казали, буцімто Бевзь їх голодом заморив. Там була картопля, морква, яблука, кілька гарбузів й невеликі горнятка зі сметаною. Окремо Бевзь спакував десять кілограмів найкращого вершкового масла й два величезних копчених свинячих окости. До цього пакунку він пришпилив конвертик з запискою : “Дорогий Нечипір Андрійович! Якщо Вам чогось заманеться, не забудьте, що є на світі я. Цілком Ваш В.П.Бевзь”.
Надсилати ясаулу більше він не наважився. “Ще обуриться, подумає, що без моїх продуктів йому не прожити, – міркував Бевзь – А маленький подаруночок чом не послати? Звісно, у РАПРТ їдальня гаразд, та інколи й вдома гостей треба прийняти…”
Вантажівку він відправив дуже вчасно – невдовзі почалися осінні дощі, які до встановлення санного шляху відрізали село Благодатне від цивілізованого світу. Навіть газета “Вісник Полтавської сатрапії” – і та доставлялася з перебоями, і через це, зокрема, невчасно довідалися, що наступила зима. Одного дня колгоспники прокинулись уранці й бачать, що все на обійстях засипано чимось білим.
– Сіль? – подумав хазяйновитий П.С.Гнатенко і почав метикувати, чи не запасти її до льоху.
– Бавовна! – натхненно вирішила І.І.Самохватова. Вона розсудила так тому, що саме бавовна була зображена на фотографії в останній газеті, яку вона читала, – величезна гора бавовни, а довкола люди радіють.
– Хто ж це стільки цинкових білил розбризкав? – подумав С.І.Проценко. – Як не сором таким добром кидатись?
Та ні одна з цих дотепних гіпотез не пояснювала, чому колгоспники почали дрижати як у лихоманці й ховати кисті рук за пазухи. Чудування тривало до шостої години вечора, коли встановившимся санним шляхом приїхав поштар і привіз газети за останні тижні.
– Сніг! – заволав Василь Павлович, що першим знайшов у них відповідь на важливе для всіх питання. – Це ж сніг! Зима наступила! Опалювальний сезон розпочався! Відігріватися треба! А ми, дурні, й не розуміємо, що ніяка то не лихоманка, а просто ми змерзли!
І справді, колгоспники, розгорнувши газети, побачили в них статті під заголовками “Зима йде”, “Готові до снігу”, “Мороз – незабаром!”, “Не затопиш – не зігрієшся” й самі в тому переконалися. Скоро по всіх хатах весело топилися печі, і дивна лихоманка пройшла, і стало ясно, що то просто було холодно.
Ось які сумні наслідки може мати осіннє бездоріжжя навіть у наш просвічений час і навіть у такій благоустроєній сатрапії, як Полтавська. Та ще більше перепон ставила розквась справі реорганізації та укрупнення колгоспу.
Справа в тому, що під час розквасі сусідні села, де розташовувались дрібні непрогресивні колгоспи, стали цілком неприступними. Вертольота в Благодатному не було. Судноплавних річок також. Колісний транспорт не ходив. Верхи Василь Павлович їздити не вмів, та й теє невідомо, чи не застрягне й сама конячина. В таку погоду страх як не хочеться місити розсяклий від дощів полтавський чорнозем, що налипає на чоботи двохпудовою вагою і дуже кмітливо прагне стягти їх з ніг зовсім. В таку погоду хочеться сидіти на канапі, підтягши ноги й загорнувшись у ковдру, і слухати, як у вікно бубонить дощ, і читати книжку про джунглі й жаркі краї… Добре це все, та ж реформа не терпить!
Вам, далеким від села Благодатного, може, й недотямки буде, чому реформа не терпить, але Бевзь чудово розумів, нащо треба поспішати. По-перше, для переведення реформи були встановлені терміни, після закінчення яких належало не реформувати, а тільки рапортувати; по-друге, треба було квапитись, щоб до збільшеного колективного господарства влилася хоча б частина добр дрібних відсталих господарств. Це останнє знов може видатись незрозумілим, проте для колгоспників кожне укрупнення чи подрібнення – все одно що нова колективізація. Тільки-но пристосувались люди до свого непрогресивного колгоспу, тільки-но вивчили, де голова, де колгоспне поле, де колгоспна череда і де колгоспна комора, – і раптом приходить папір, котрий все це обертає у порох! Голова – вже не голова, поле – не поле і комора – не комора, а щось таке, чому поки що немає назви і що буде видно далі. Ясно, що кожен такий переходовий час являв собою смуту, і не знаю, яким треба бути героєм, щоб не скористатися нею і не вкрасти що-небудь з того, що до паперу було колгоспним, а тепер є нічиїм…
З усіх усюд до Благодатного припливали чутки й поголоски, і щодо збереження майбутньої укрупненої власності одна чутка була жахливіша за іншу. Казали, що в одному селі у сінях колишнього правління на двох ослонах встановили двохсотлітрову діжу з-під пального, виповнену самогоном, що в тої діжі внизу зроблено водопровідний кран і півлітровий кухоль на ланцюжку і що колишнє колгоспне начальство щодня збирається там на засідання. Говорили, що в другому селі перерізали й поїли половину колгоспної череди, показавши по документах, що худоба пала від ящура, і забезпечивши таким чином можливість з’їсти й зосталу половину. Говорили, що в третьому селі розтаскали все збіжжя з комори, не виключаючи посівного матеріалу, навіть не потрудившись показати, що воно нібито згнило або нібито з’їдене мишами. Нарешті, в четвертому селі нібито хтось казав : “Гуляй, хлопці! Тепер наше діло сторона! Нехай тепер Бевзь за нас думає!” – і це було найнеприємніше. Якщо за попередніми чутками в інших місцях просто крали, не вдаючись до міркувань, то тут була видна спроба якось осмислити події й створити наукові основи розкрадацтва. Це було гірко.
Ніхто не міг сказати запевне, яким шляхом надходили ці поголоски, через те що бездоріжжя відрізало Благодатне від сусідніх сіл, і тільки рідкісні безстрашні гінці ризикували пробиратись у Старі Санжари. Та з інших сіл навіть до цього містечка не було проїзду, рівнобіжно ж не було поштових голубів та радіотелеграфа. Очевидячки, це були звичайні пусті балачки, яким не вартувало надавати ніякого значення, проте Бевзя ці чутки хвилювали надзвичайно. Він знемагав у своєму правлінні, не маючи змоги ані накрити розкрадачів, ані переконатись особисто у безпідставності балачок. Це було нестерпно, і Бевзь наважився на відчайдушний крок.
Він вийшов на ґанок правління. По зеленому бляшаному даху стікали краплі води. Дощу не було, та стояв бридкий сирий туман, коли саме повітря пересичене водою. Він спустився по двох щаблях ґанку. На третій щабель він не спустився – той уже був покритий водою. Правління, як і в будь-якому полтавському селі, стояло на площі, а на площі, як і в кожному полтавському селі, була калюжа. Хоч наша калюжа й не мала такої всесвітньої слави, як миргородська, проте в осінній час це природне явище все ж являло значну небезпеку і підступало до самого ґанку. Ось яка то була калюжа.
За шість головувань перед головуванням Бевзя проїздив тут восени ніякійсь полтавський начальник і ледве не загруз разом із своєю машиною. Він звелів калюжу засипати, але невдовзі настала зима й калюжа замерзла, а навесні того голову, що отримав вказівку засипати калюжу, кудись підвищили; новий же голова відносно калюжі ніяких інструкцій не одержував. Так і жила собі ця калюжа майже поза межами адміністративної досяжності.
Бевзь ухопився за стовпчик ґанку і з передостаннього щабля круто звернув на вузьку смужку землі, що йшла уздовж бічної стінки ґанку. Нею він дістався до того кута, де ґанок з’єднувався із стіною будівлі. Звідси треба було зробити стрибок у півтора вікна й стати на камінь, що лежав під стіною правління з незапам’ятних, ледве не доколгоспних часів. У такий спосіб Василь Павлович дістався до машинного двору.
– Треба їхати, – сказав він Проценкові.
– Не можна! – відрізав Проценко.
– А я кажу – треба!
– Ну, ремствуй на себе, – відповів Проценко і завів “Беларусь”.
І вони поїхали. Калюжу перед правлінням “Беларусь” подолав сходу, майже не загаявшись. До виїзду з села тільки двічі на роздоріжжях та один раз на косогорі трактор вовтузився й норовив застрягнути, але залізна рука Семена Івановича виводила його на правильний шлях.
Наші мандрівники прямували до найближчого села Будьоннівського. Відразу ж за околицею шлях йшов поміж рівними полями, і тут нічого особливого не трапилось. Але далі починалася лісосмуга…
Подумаєш, дивовижа – лісосмуга! Що за дурниці! – скаже читач. Це вірно : лісосмуга – не таке диво, щоб вплинути на хід історії хоча б у масштабах села Благодатного; та справа ускладнювалася тим, що лісосмуга була праворуч від шляху, а ліворуч попереду була вершина невеликої балки, у яку спускався шлях. І ось це вже були не дурниці…
Отже, з кабіни “Беларуся” відкривався такий краєвид : зліва направо поглиблювалась балка, прямо вниз уходила розсякла від дощу польова дорога, а праворуч від неї, – я прошу звернути пильну увагу на цю найважливішу для даного епізоду обставину, – праворуч йшла лісосмуга. Так! якби лісосмуга йшла не праворуч, а ліворуч, то можливо, й не було б тих прикрих несподіванок, про які ми маємо довідатись… Проте лісосмуга була праворуч.
Семен Іванович загальмував. Помотавшись на тридцятьчетвірці по воєнних дорогах, він розумів, що перед ним не просто розмокла дорога через балку, а “природний протитанковий рубіж” або “танконеприступний напрям”. І він сказав :
– Далі не можна.
Василь Павлович танком не їздив. Він усю війну прослужив у цейхгаузі якоїсь польової армії й танконеприступність на око визначати не вмів. Тому він не знав, що можна і що не можна, і сказав тільки :
– Давай, поїхали.
Проценко зрушив трактор. Досить моторно він спустився униз по схилу, але тут на дні балки неначе лісовик, дух лісосмуги, вхопив його за задню вісь. Трактор плавно зупинився й завив, розкидаючи своїми величезними ведучими колесами рідку грязюку. Діло було в тім, що вода, яка стікала по дну балки, несла з собою всіляку земляну дрібноту на кшталт мулу. А лісосмуга, як відомо, має властивість затримувати воду, що тече. І зупинена у своєму бігові вода тихцем просотувалась далі, лишаючи принесений з собою мул не деінде як саме на дорозі. Там утворився, висловлюючись науково, тиксотропний водонасичений осад, або простою мовою глеїще. Через свою тиксотропність під колесами, що оберталися, глеїще розріджувалось, не даючи ніякої опори, та навкруг нерухомого тіла застигало, заважаючи йому рухатись.
– Приїхали, – сказав Проценко і виліз з-за керма.
Бевзю не лишалося нічого іншого, як наслідувати його приклад. Діткнувшись одним чоботом поверхні, він не відчув опори, розгубився, передумав було, втратив рівновагу й гепнувся у багно коліном. Щоб піднятись, він спирався на руки і весь випатрався. Проценко холоднокровно спостерігав за ним, стоячи на краю наносу. Там він загрузав навіть менше ніж по щиколотки.
Кинувши загрузлий по брюхо у багні трактор, вони попленталися назад. Глина на дорозі також була тиксотропна, та не до такого ступеня. Якщо не затримуватись довго на одному місці, то йти нею було ще нічого.
– Треба гусеничним його зачепити! – говорив Бевзь.
– Застрягне, – відповів Проценко. Він зневажав людей, що не довіряли його військовому та механізаторському досвіду. Не випадково він не дуже старався відговорити голову від безнадійної поїздки. “Випатрається у багні, ачей порозумнішає, – думав Проценко. – Наперед буде слухати, що йому говорять”.
Так і не вдалося Бевзеві спіймати розкрадачів на гарячому. Ось які труднощі доводилося йому долати на шляху реформ, на шляху до перемоги.