Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Параліч / Авентюра 10. Підсумки боротьби з розкраданням робочої сили

Параліч

Авентюра 10.
Підсумки боротьби
з розкраданням робочої сили

Микола Жарких

Оскільки господарський сезон йде до кінця і голова збирається до Полтави з річним звітом, то нам якраз прийшов час підвести підсумки кампанії по припиненню розбазарювання робочої сили. Ця кампанія носила вочевидь яровий характер, й не було жодної надії, що вона знову зазеленіє, коли з полів зійде сніг.

Щоб оцінити ті підсумки об’єктивно, ми мусимо перш за все відповісти : чому конструктивна, життєтворча сила згаданої постанови вийшла такою мізерною, а викорінювальна, руйнівна її сила – дієвою й корисною?

На мій погляд, це сталося від внутрішньої чвари, що вразила колгоспну адміністрацію, – чвари, що діяла зовсім незалежно від одностайного голосування по всіх питаннях. Дійсно, ми бачимо, що правлячий партії в особі В.П.Бевзя, М.П.Лобуренка та І.І.Самохватової протистояла опозиція в особі діда Хоми та С.І.Проценка. Крім того, була ще нейтральна платформа, на якій до часу стояв дядько Мирон. Точніше сказати, ворогуючі сторони не зрозуміли поки, що то за сила – дядько Мирон, і звично нехтували ним; та пізніше ми побачимо, як несподівано обернулася їхня боротьба через це непорозуміння…

В.П.Бевзь став правити тому, що в нього був ярлик. М.П.Лобуренко негайно примкнув до нього, тому що в нього окрім шляхетського його гонору нічого за душею не було. І.І.Самохватова примкнула до нього, тому що вважала нового голову представником сильної влади, – такої, яку у своїй ланці утверджувала Самохватова.

С.І.Проценко зненавидів Бевзя на всі заставки з першої ж секунди перебування його в колгоспі й продовжував ненавидіти аж кінця свого життя. Він вважав Бевзя міським краснобаєм і білоручкою (що було справедливо), котрий вміє тільки керувати (що також загалом було справедливо) і не знає, з якого кінця коняці корму підсипати (що знову ж таки було справедливо). Бевзь нічого не вмів робити своїми руками, а Проценко таких людей глибоко не поважав. Що ж до діда Хоми, то він, ставши бригадиром у момент творення колгоспу й перебачивши на цій посаді рівно п’ятнадцять голів, про яких я розповідав вище, не міг не ставитись до нового голови скептично, а в нас цього цілком достатньо, щоб потрапити в опозиціонери.

Та крім особистих відносин й боротьби за владу між цими партіями були й принципові розбіжності : по-перше, у ставленні до людського фактору, по-друге, у ставленні до демократії.

По відношенню до людського фактору або робочої сили погляди правлячої партії найповніше виразила І.І.Самохватова. Вона вважала колгоспника реманентом, що говорить, котрий приносить зиск лише в тім випадку, коли вдень і вночі виробляє трудодні. Трудодні ж уявлялися їй цінними зовсім не тому, що позначали якусь корисну продукцію, а тому, що по трудоднях розподілялись місця ланок у змаганні, і Самохватова, зайнявши перше місце, могла хизуватися у президіях всіх зборів й на усіх злетах передовиків.

Тому вона тиранила членів своєї ланки як тільки могла, вивертаючи на них весь свій убогий запас лайливих слів, і постійно дорікала їм, що через таких, як хтось, вся ланка відстане. Словом, вона вболівала за загальну справу і впевнено вела свою ланку до перемоги у змаганні. Щоправда, ця перемога діставалася їй не так вже й важко, оскільки при будь-якій спробі пересунути її з першого місця Ірина Іванівна відкривала рота і … всі згоджувались, що вона найпередовіша. Точно так же й злети передовиків по обміну досвідом проводились головним чином за її наполяганням, щоб Ірина Іванівна мала можливість похизуватись і поділитись своїм досвідом. Ніякійсь горопаха-голова, попередник Бевзя, здумав було проводити ці злети не щотижня, а хоч би раз на місяць, але Ірина Іванівна, зачувши про це, наскочила у правління і підняла там такий гай, що хоч святих винось, як радить прислів’я. Але святих із будинку правління винесли ще давно, під час заснування колгоспу, й рекомендація прислів’я мала умовний характер. Проте іншого засобу ніхто не знав, і злети передовиків прийшлося продовжувати, хоч навіть у найстійкіших засідателів вони викликали вилицеворотнє позіхання.

У ставленні до демократії, або простою мовою до зборів, у Самохватової було, як ми бачили, багато своєрідності. Вона любила збори і вважали їх кращим, що може бути у житті, але вона любила тільки такі збори, де вона могла виступати у звичному для себе амплуа представника знизу, людини з народу. Якби ви бачили, з яким благоговінням вона приймала з рук інструктора пакет з промовою про міжнародне становище, яку вона мала виголосити на зборах громадськості Полтавської сатрапії, ви б зрозуміли, наскільки дороге їй це амплуа. Її не притягало амплуа володаря й вона зовсім не вміла головувати; тому неважко зрозуміти, чому в своїй ланці вона керувала зовсім самодержавно, й смішно було навіть подумати, що в такій ланці могла бути демократія, сиріч збори.

Іншу позицію і щодо робочої сили, і щодо зборів займав С.І.Проценко. Він вважав – якщо хлопа виснажувати й тиранити без діла й без міри, як це робила Самохватова, то він остаточно охляне і втратить здатність працювати. Тому він вважав, що політика піклування про хлопа, хоч і вимагає певних витрат, зрештою окупиться стократ. Колгоспники, обплутані з усіх боків заборонами й постановами, не відчували проте підступного розрахунку в такій політиці й щиро шанували Проценка як рідного батька. Окрім того, вони поважали його за прямоту перед начальством, яке змушене було терпіти всі зухвальства механізатора, тому що він міг робити власними руками такі речі, які більше ніхто робити не вмів. Що ж до зборів, то їх Проценко, як і будь-який прагматик, ненавидів анітрохи не менше, ніж міських базікал. Він ходив тільки на ті збори, де його зобов’язували виступати, й умисно висловлювався там так стисло і так сильно, що організатори зборів хапалися за голову (особливо якщо було присутнє начальство) й зарікалися надалі просити його виступати. Але через півроку все забувалося й повторювалося знов.

Що ж до діда Хоми, то він, як я вже сказав, попав у опозиціонери просто через те, що не може не потрапити туди людина, котра є живим свідком раніших часів, пам’ятає оповіді про кріпацтво та вільне козацтво. Крім того, дід Хома був стихійним анархістом і заважав будь-якій адміністрації, а саме : без розмов підписував будь-який папір, якщо він звільняв людину від якогось тягаря, й ніколи не підписував паперів, які, на його розсуд, хилилися до обтяження людей обов’язками й повинностями. Ось такий чоловік був дід Хома.

При посмужному розташуванні членів ворогуючих партій на службовій драбині колгоспу ніякий правильний рух справ – ані бюрократичний, ані демократичний – був неможливий. Якщо папір мусили підписати дві особи і його підписувала одна, то друга, незмінно являючись членом іншої партії, тільки дивилася на перший підпис і відмовляла. Видавані начальством циркуляри просувалися прибічниками його партії, але саботувалися опозиціонерами. На загальних зборах всі дружно і зухвало підносили руки, одностайно схвалюючи рішення й потайки розмірковували, як його не виконати, якщо воно виходило від іншої партії.

Начальство у Старих Санжарах і в Полтаві, звичайно, бачило цю застарілу жорстоку чвару, зміст якої давно забувся, й не знало, що робити. Воно бачило тільки один спосіб поліпшити справу – це змінити все керівництво колгоспу й одночасно всіх колгоспників, проте не знало, де набрати нових. Через те воно обмежувалось тим, що час від часу знімало голів.

У цій же чварі, на мій погляд, корениться й ефективність заборонної сили постанов, – коли представники адміністрації прагнуть все зробити на зло один одному, для виробництва шкоди досить, щоб хоч у когось була особиста зацікавленість її зробити. Якщо на усьому протязі залізниці від Полтави до Кременчука зламається хоча б одна рейка, то поїзд неодмінно піде у кювет. Цей же закон діяв і в адміністрації колгоспу – якщо хоч хто-небудь один хотів зробити капость, ніхто не здатний був йому завадити. Звичайно, рішення більшості членів колгоспу “Шлях до перемоги” були обов’язкові для його меншості, та ображена меншість думала не стільки про виконання цих рішень, скільки про помсту пануючій більшості, і чвара не припинялась…

Тому підсумки кампанії слід визнати незадовільними. Переполохів і образ було багато, а порядку мало.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1638

Модифіковано : 14.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.