Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Новгородська правда

Новгородська правда

Микола Жарких

Церква Спаса на Ілліній вулиці

Церква Спаса на Ілліній вулиці. Фото М. І. Жарких 3.09.1981 р.

Василь, диякон церкви Спаса, що на Ілліній вулиці на Торговій стороні у Новгороді, сидів за своїм столом, рясно освітленим літнім сонцем. Перед ним були розкладені дорогоцінні аркуші, списані його рукою, і Василь намагався зосередитись на них – адже події минулого року ще не були записані.

«На первом суйме новгородчкых бояр убьен бысть Есиф Васильевич Носов, Офонос Богданович сын посадничь, а раненых и битых много…» – стояло на тих аркушах.

Але від недавнього часу Василь все частіше ловив себе на тому, що не може увійти в настрій до продовження роботи. Почалось це, либонь, з того часу, як новгородське військо вирушило назустріч московській орді, що рухалася з Низу. З тим військом пішов і його старший брат Кіпріан. Кожної вільної хвилини Василь мислено летів до цього війська, все гадав – як випаде його доля. Либонь, це був страх – сильний напівсвідомий страх.

Розумом Василь переконував себе, що нема чого аж так боятись за численних і непогано узброєних новгородців; він переконував себе, що від його розважань нічого в перебігу подій не зміниться, що він даремно себе іритує, що йому залишалось тільки молитись за успіх новгородської справи.

Та біда була в тому, що всі ці розумні міркування ніяк не могли витіснити отого невидимого зв’язку між Василем у Новгороді та військом десь у поході. Навіть молитви, які він завжди вимовляв з повною серйозністю, перестали його заспокоювати. Він повторював звичні слова, але відчував, що вони ковзають повз нього, не зачіпають глибин його душі, як то було раніше. І на це не було ради.

«Возмутишася хрестьяном о неправды в Великом Новегороде написаша грамоту и крест на ней целоваша, и в ту же неправду внидоша…» – стояло на тих аркушах, вимагаючи продовження, а Василь все сидів і не брався за перо…

Тут у двері хтось тихенько постукав. Василь відчинив – перед ним стояв Михайлик, хлопець років п’ятнадцяти, слуга Кіпріанів.

– Пан Григорій просили вас прийти, – сказав Михайлик і знітився. – Псалтир читати, – видушив він після паузи.

З цих слів Василь зрозумів одразу все. Власне, ще з того часу, як до Новгорода прийшли перші невиразні звістки про бій на Шелоні, про нещастя новгородців, про полон їх воєвод – уже з того часу він жив в очікуванні чогось усе гіршого й гіршого – але це гірше все ж таки заскочило його несподівано.

– Добре. Зараз іду, – відпустив він хлопця.

«Псалтир читати» – невже неясно? Але Василь все хапався за видимість надії – ну, двір у Кіпріана великий, слуг багато, міг же хтось із них померти… Він вдягнув дияконське убрання, узяв переписаний ним власноручно Псалтир і пішов до брата.

Двір Кіпріана був у тому самому Славенському кінці, що й церква Спаса, біля якої жив Василь, так що йти було недовго – якихось двісті саженів. Кинувши оком по двору від брами, він одразу відчув щось незвичайне. Не було шуму голосів, челядь поралася, стараючись робити усе безшумно й обмінюючись нечутними словами на вухо.

Василь піднявся добре знайомим йому рундуком і ступив у світлицю. Посеред її було звільнено місце для лави, на якій стояла труна. Василь одразу пізнав коротко підстрижену добре сиву бороду, яка незвично стирчала прямо вгору, а далі роздивився й обличчя покійника. Тепер жодних надій уже не було – в труні лежав його брат Кіпріан. Голова його була неприродно відкинута, неначе лежала окремо.

Григорій, Кіпріанів старший син, сидів біля вікна на іншій лаві. Вони мовчки вклонились один одному. Василь обійшов труну, уважно все розглядаючи.

– Убитий на суймі, в бою? – запитав він.

– Де там! – з гіркотою відповів Григорій. – Схопили його татари та й привели до князя, а той наказав йому голову зрубати! Отак усіх наших, кого ухопили, до нього вели, а він тільки пальцем кивав – і цього зарубати, і цього, і цього… Ну, програли битву, ну, з ким не буває… Так обміняй полонених або на викуп пусти, а цей московіт що вигадав! Зрада, каже. А кого мій батько зрадив? Він своє обороняв…

– То ти викупити його хотів?

– Та викупити поїхав, а довелось викупати мертве тіло.

– І як же вони його віддали?

На це Григорій махнув порожнім капшуком.

– Побрязкачі. Як задзвонив їм сріблом, одразу подобрішали.

– І багато узяли?

– А усе, що при собі мав – усе віддав. А як побачили, що узяти більше нема чого – так одразу й віддали…

Церква Спаса на Ковальові

Церква Спаса на Ковальові. Фото М. І. Жарких 27.06.1983 р.

Запала важка мовчанка. Михайлик зазирнув був у двері, але відчув, що зараз не до нього – і тихенько їх закрив. Обоє відчували, що на них насувається щось нечуване, якесь лихо, що його ні зміряти ні збагнути не було сили…

Василь розкрив свою книгу і намагався читати. Нечестивці вистрибували зі сторінок і неначе скакали довкола труни, зневажаючи праведних, киваючи на них пальцями і приказуючи «Ага! Ага!» Далі Василеві здалося – він бачить, як нечестиві перекидають з рук в руки чорне ядро, як пхають його у жерло гармати, як стріляють… Ядро влучає у верх церкви Спаса, що на Ковальові…

– А побий їх сила божа! – неначе прокинувся він.

– Що ж нам тепер почати? Як гадаєте, дядьку? – спитав Григорій.

– Рятуватись треба. Либонь, доведеться тікати!

– А то чому?

– А тому, що й ти, і я, і він, – Василь показав на покійника, – всі ми Арзубьєви з роду. Гадаєш, Москва на ньому зупиниться? Ні, якщо вона кого зрадником визнала – не вгамується, поки весь рід його не вигубить. Це так само вірно, як я, Василь, дияконом. Я всі книги про минуле, що є в Новгороді, перечитав – скрізь так виходить.

– Ох, хіба так воно може бути? Все ж ми православні, віра в нас з Москвою одна, і митрополит…

– Так, віра одна, а татар-нехристей хто на Новгород навів? Навіть за Батия татари Новгорода не плюндрували, аж тепер від православних князів того дочекалися…

– Не знаю, дядьку, ви в нас письменний вам видніше… Але я мушу лишитись тут. Є ще бог на небі, не вірю я, щоб він так безповоротно нас покинув…

…Василь ішов додому і все думав: як рятуватись, куди тікати, і як то воно все буде? Вдома він запалив свічку на своєму столі. Аркуші, списані повністю чи частково, неначе чекали його дбайливих рук. «Слово, моя ти єдиная зброє, ми не повинні загинуть обоє!» – проказав сам до себе Василь і з тим його план став ясним.

Він покликав свого єдиного слугу (з того часу, як Василь овдовів, він звів своє власне господарство до мінімуму) і сказав йому сушити сухарі. На мовчазне запитання, виражене самим тільки поглядом, він сказав:

– От мені треба… до монастиря піди… а може, й далі доведеться… владика… А як зять раніше приїде, скажеш йому, щоб поробив тут порядки…

Василь дістав подорожній короб і неспішно почав укладатись. Першим мав лягти шкіряний кошіль з головним його скарбом – переписаною ним книгою історії Новгорода, до якої він долучив ще не оправлені аркуші про події останніх часів. Потім почав перебирати інші свої скарби – все це з собою не візьмеш. Але зошит із характерною назвою «Правда Руська» він таки поклав до кошеля. Так, була в нас правда! і не чиясь – таки своя, руська!

Узяв в руки Псалтир. Зважив. Важкенький, в добрячі дубові дошки оправлений. Ще й онукам послужить. Ніяк не думав, що доведеться з ним по лісах бігати… А от чоботи його новенькі – тільки взимку справив, і взував, здається, двічі – на Великдень та на Трійцю… Без запасних чобіт іти не випадає: зіб’єш ноги в дорозі – то не жарти. Доведеться Псалтир лишити…

Разом із Псалтирем відвалилося ще багато речей, які Василь так любив: і бронзовий каламар, і запас чорнильних горішків, які він сам розтирав на чорнило, і маленька домашня ікона святого Спаса Вседержителя – копія софійської…

Через кілька днів на світанку Василь узяв на плечі свій короб, в руки – замашну палицю, попрощав слугу і рушив у путь. Ілліною вулицею вийшов на берег Волхова, над яким ще подекуди курився ранішній туман. Ступив на наплавний міст – це диво новгородської винахідливості й умілості. Перед ним у ранковому сонці височів дитинець, над яким злітало в небо інше створіння новгородської умілості – часобитня. Ви тільки уявіть собі – башта, а на ній дзигарі день і ніч час рахують і самі! так, самі у дзвони дзвонять!

Вид на Волхов та дитинець

Вид на Волхов та дитинець. Фото М. І. Жарких 3.09.1981 р.

Це владика Єфимій так подбав – зітхнув Василь, згадавши покійного владику, котрий ще його Василя, благословив бути дияконом…

Трохи ліворуч підносились над дитинцем могутні куполи святої Софії. Василь на хвилину завагався – чи не зайти до неї помолитись? Адже в останній раз!

Він, хоча й вирішив іти з Новгорода, все перебував, як та квантова система у змішаному стані: часом він вірив у те, що покидає своє рідне місто безповоротно й назавжди, а іншим часом так само щиро вірив – лихо минеться і він ще повернеться. І були між цими станами тільки стрибки, без будь-яких переходів.

Зайти? Але не уникнути зустрічі зі знайомими, почнуться охи та вздохи (а в нього й так губи тремтіли, поки він по Кіпріану читав), треба буде пояснювати, куди це він зібрався… Василь широко перехрестився на Софію і рушив до міської брами.

За містом перед ним лягли класичні три шляхи: на північ – до Ладоги, на захід – до Пскова і на південь – до Смоленська. Ну, Ладога – це той самий Новгород: якщо тікати то вже ж не з новгородської землі до новгородської. Найкраще було б рушити на південь, через Стару Русу й Торопець просто на Смоленськ – але на південь якраз і була зона війни, і дуже легко можна було вскочити прямо москалям в зуби.

Залишався шлях на захід – через Порхов до Пскова, а там… Знову проскочила зрадлива думка: може, у Пскові пересидіти непевні часи, а потім і повернутись? Але якщо москва основно прийметься розшукувати «зрадників» Арзубьєвих, то Псков його не врятує. Там багато хто його знає (з дорученнями владики не раз там бував), а у кожній війні Новгорода з Москвою Псков, як не дивно, завжди стояв по стороні Москви проти свого «старшого брата». Отже, треба не баритись у Пскові, а йти далі на південь – через Острів та Опочку пробиратись на Полоцьк, а там уже як бог дасть…

«Ми не повинні загинуть обоє» – все твердив собі Василь по мірі того, як золоті хрести Новгорода ховались за верхівками лісу…

Так я собі уявляю походження «Літопису Авраамки». Справді дивно, що цей літопис із виразною автономістичною й антимосковською закраскою уцілів (був переписаний у Смоленську в 1495 р.). Прочитати цей літопис, надрукований в 1889 році, можна (там же і більше статей про нього).

Для довідки – гітлерівські «визволителі» в 1941 – 1942 роках таки поцілили церкву Спаса на Ковальові зі своїх гармат, і то не один раз, так що лишились самі руїни. На фото ми бачимо церкву, відбудовану в 1970 р. у гаданих первісних формах.

26 вересня 2014 р. в Києві.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2017 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1040

Модифіковано : 20.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.