Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Параліч / Авентюра 6. Про Надійчину нову сукню

Параліч

Авентюра 6. Про Надійчину нову сукню

Микола Жарких

Отже, ми зупинилися на тому, що ні в кого з порушників не було дозволу. Як же воно так трапилося попри те, що начальство точно встановило, коли воно має право такі дозволи давати? Я постараюсь відповісти.

Першою за таким дозволом звернулася Надія Олександрівна Безпалько, яку задля її юного віку і миловидності всі звали Надійкою. Минулого року вона закінчила школу і вже майже рік працювала у ланці Самохватової. У школі вона вивчала багато наук, підсумки яких були зведені нею до одного твердження : щастя в житті полягає в тому, щоб пошити з яскравого жовтогарячого шовку сукню й піти в ній коли-небудь до клубу на танці. Не судіть її за це суворо – це все ж найкраще, чому можна вивчитись в нашій школі, адже її мета – виховувати Павліків Морозових. У колгоспі вона заробляла хоч і не так багато, як писали наші найкращі поети тих років, та все ж достатньо для задоволення такої скромної забаганки. Але біда була в тому, що шовку в селі Благодатному не продавали, причому не тільки жовтогарячого, а й взагалі ніякого. Шовкові тканини у поняття благодаті не входили. Грошей було хоч і обмаль, та все ж були, а от шовку не було зовсім.

В цій скруті Надійчині мрії полетіли до міста-героя Старих Санжар, де, як відомо, полиці крамниць просто вгинаються від сили тканин та інших принад, при вигляді яких у сімнадцятирічного дівча очі розбігаються. Якщо ви не вірите у старосанжарські достатки – можете перевірити самі й упевнитися, що я не перебільшую. Ані Кобеляки, ані Глобине, ані Градизьк не йдуть ні в яке порівняння із Старими Санжарами щодо статку товарів. Хіба що Кременчук може становити їм достатню конкуренцію. Тільки якщо зберетесь перевіряти, то не поспішайте у Старі Санжари прожогом з Полтави, а коли ви, прикладом, їдете з Києва, то відвідайте по дорозі Рогозів, Стовп’яги, Хоцьки, Гельмязів, Жуки, не полінуйтесь заїхати у Погреби, Омельник, Солоницю, зробіть зупинку у Дрикиній Греблі – і ви самі переконаєтесь, що я не перебільшую. Надійка з дитинства чула про старосанжарські достатки й тому звернулася до ланкової з таким словом :

– Ірина Іванівно, можна мені у неділю до міста з’їздити?..

Ірина Іванівна повернулася. Ірина Іванівна здивувалася. Ірина Іванівна розкрила рота…

– Та ти що! Та як ти смієш! А хто буде буряки сапати? Та через таких, як ти!.. Та через тебе вся ланка відстане! Через таких як ти ми ніяк на шлях до перемоги не вийдемо! У самої тільки ганчір’я та хлопці на оці, а у нас план! Ти що, від куті до Різдва у колгоспі – і вже умови ставити?! Я знаю, навіщо тобі треба в місто! Думаєш там хвостом повертіти та заміж вискочити, щоб тільки у місті залишитись? Зась! Да ти! да я! да я тобі!..

І ще довго Ірина Іванівна забруднювала повітряний басейн села Благодатного коливаннями тиску й густини з такою частотою й фазою, що передавали наведене вище лихослів’я. Надійка працювала у Самохватової майже рік і бачила не тільки нічим не спровоковану лайку, а й рукоприкладство і знала, який прийом на неї чекає. І з того, що вона все ж таки наважилась звернутись, ви можете зрозуміти, що потреба в неї дійсно була крайня. З даного приводу Ірина Іванівна лихословила так довго і так гучно, що її почув навіть дядько Мирон. А почувши, записав у своїй книзі, що Ірина Іванівна розбазарює свій робочий час на лайливі слова, коли досить було сказати, що в неділю будуть буряки. Книгою записів, як ви самі розумієте, Ірину Іванівну не пробереш, і в той момент вказаний запис ніяких наслідків не мав, але потім… Одначе не будемо забігати наперед.

З усього, що висловила Ірина Іванівна, Надійка зробила висновок, що ідею скликати загальні збори ланки для обговорення її, Надійчиної, письмової заяви з проханням дозволити їй у вихідний день з’їздити до міста ланкова не підтримує. А тоді ж перебудови не було і все було просто – як ланкова не підтримує, то й зборів не буде. А як не буде зборів, то не буде й рішення зборів. А як не буде рішення, то не буде й витягу з рішення. А як не буде витягу з рішення, то що ж, питається, мусить розглядати бригадир? на чому мусить ставити резолюцію голова?

Надійка летіла, не розбираючи дороги. Обличчя її палало, з очей бігли сльози, і всю її трусило від нечуваної образи. Адже в ті віддалені від перебудови часи, про які мовиться, навіть найменший начальничок відчував нездоланне прагнення збиткуватися над людиною, котру він запідозрив у стремлінні витратити свої власні гроші собі на користь. Проте й у ті віддалені часи і в найзабитіших і найбоязкіших людях жило невиразне відчуття якихось невіддільних прав людини, порушення яких не могло не ображати. Не беруся сказати, чим скінчилися б Надійчині сльози, якби не здибала вона діда Хому. Певно, поплакала б і попленталася б у вихідний день на поле, і ласкаве травневе сонце стало б нестерпно палючим, й невагома для юних рук сапка – непідйомним тягарем, і трьохсотметровий рядок розтягся б у марафонську дистанцію, й ненависть до підневільної праці заважала б відрізняти паростки буряків від бур’яну. І предмет невинних дівочих мрій – легесенька сукня жовтогарячого шовку – перетворився б у тяжкий предмет тяжких роздумів, в символ успіху в житті, до якого треба підбиратись хоча й обережно, проте невпинно, не шкодуючи крові й самого життя… Не беруся на цьому наполягати, оскільки заплакану Надійку перестрів дід Хома, бригадир тої самої бригади, в яку входила ланка Самохватової. Взнавши причину сліз, він тільки головою покрутив :

– От бісова баба! – оцінив він ланкову, а Надійці сказав :

– Ти її не слухай, їжджай собі до міста, а від мене прохання – ось тобі п’ять карбованців, привези ти мені махорки – такої, як дядько Мирон палить. Ет, добра махорка! Ніде, крім Старих Санжар, такої нема!

Надійка зраділа й покотила до міста; її не стурбувало навіть те, що дозвіл діда Хоми був даний з порушенням встановленого порядку й не мав законної сили. Адже дід Хома не мав права з власної ініціативи вирішувати питання про надання дозволу; він мав право тільки затвердити або не затвердити дозвіл, виданий загальними зборами ланки й передати справу на затвердження до правління колгоспу. Але Надійка не придала цьому значення.

Дядько Мирон, звичайно, бачив, як у неділю вранці Надійка відкрокувала півтора кілометри до шосе і як ввечері вона повернулася з купою покупок, в тому числі зі своїм шовком та махоркою діда Хоми. Більше того, він чув, як Самохватова наїхала на самого діда Хому :

– Хомо! Ти чув?! Ти не знаєш?! Адже ця Ікс до міста гайнула! Що ж ти бороду чешеш? Хто ж працювати буде?

У слові Ірини Іванівни я позначив через Ікс такий вираз, що його навіть професійна шлюха визнала б за образу. Дід Хома стоїчно все це вислухав і сказав :

– Я її за махоркою послав.

– Як?! Га?! Ти? Що? А указ? – змішалась Ірина Іванівна, та змушена була від’їхати ні з чим.

Дядько Мирон все це бачив і чув і міркував : вважати Надійчину виправу розбазарюванням робочої сили чи не вважати? З одного боку, в неї не було дозволу; з другого боку, була неділя, що, як стверджував працюючий на площі перед клубом гучномовець, є “днём веселья”, у який “песня слышится кругом”. Рядки були віршовані і від того здавалися не менш переконливими, ніж постанова. Під впливом гучномовця дядько Мирон вирішив махнути на цю справу рукою, тобто не вважати розбазарюванням.

В цьому моменті нашої розповіді гучномовець відіграв важливу роль, і що найприкріше – зовсім не ту, що планували його творці. Адже твердження, що “воскресенье – день веселья” хоча й передавалося для всіх, призначалося власне для начальства. Для кого вихідний – день веселощів? Для людини вільної, котру не можна вигнати на недільник, й не завантаженої понад міру клопотами. А кого з осіб, що пройшли у нашій розповіді, не можна вигнати на недільник? Ну, Єремію Михайловича Кривоноса, котрий винятково зугарно робив вигляд, що по неділях працює як віл. Ну, Нечипора Андрійовича Довгопола. Ну, його джуру. А от Василя Павловича Бевзя хоч і важко вигнати, та все ж можливо, отже, передача до нього не стосувалась. Але дядько Мирон таких тонкощів не розумів й вирішив : якщо радіо так говорить, значить, так воно й є.

Так зовсім несподівано радіо, сповіщаючи про благополучне життя начальства, перешкодило боротьбі з розкраданням робочої сили. Та в порівнянні з тими несподіванками, які в подальшій течії нашої розповіді перекинуть життя її персонажів, ця несподіванка мізерна й важлива не сама по собі, а по тих наслідках, які з неї вийшли і які… Та не будемо забігати наперед.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 6840

Модифіковано : 20.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.