Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Параліч / Авентюра 21. Миші

Параліч

Авентюра 21. Миші

Микола Жарких

Отже, доступ у комору був звільнений. Андрій Микитич Товстовойтенко негайно призначив комісію по люстрації її вмісту у складі себе, діда Хоми та дядька Мирона. Він поставив перед комісією задачу обрахувати усушку та інші природні втрати. Він закликав комісію узятися за діло невідкладно і закінчити роботу в найкоротший строк. Він пояснив, що швидке й успішне закінчення роботи комісії повинно відновити нормальну господарську діяльність колгоспу і поновити перерваний було шлях до перемоги. Він говорив би ще дуже довго, якби давній опозиціонер дід Хома не виявив і тут свого анархізму. Він підвівся і сказав, ні до кого зокрема не звертаючись :

– Гляньмо, що там робиться, чи то як?

Товстовойтенко відчув, що влада у комісії, яку він так швидко і так ефектно зорганізував, вислизає від нього, і першим порвався всередину. За ним рушили інші члени комісії.

Розриваючи павутиння і здіймаючи злежану куряву, голова перш за все кинувся до посівного збіжжя. І тут з глибини комори роздався його відчайдушний крик :

– Ой-ой-ой! Дядько Мирон! Сюди, швидче! Дядько Мирон! – волав не своїм голосом Андрій Микитич.

Дядько Мирон кинувся на крик і спочатку побачив голову. Той ввесь тремтів і махав рукою до засіків зі збіжжям. Дядько Мирон перевів погляд туди і обімер…

Ні, я не хочу сказати нічого поганого про дядька Мирона, записавши, що він обімер. По-перше, він сам мені про це розповідав, по-друге, і без розповіді таке припущення цілком імовірне – ви самі невдовзі побачите. Дядько Мирон був природжений сторож, за характером своєї професії він стикався зі слідами найрізноманітніших злочинів, і навіть підручники судової медицини його не лякали. Словом, нерви у нього були міцні, і обімер він виключно від несподіванки. Він вважав, що його вже нічим не здивуєш, але картина, що відкрилася його погляду, настільки виходила за межі теоретично мислимого, що навіть дядьку Миронові стало ніяково…

Там були миші… Чого ж тут лякатись, скаже читач, – мишей ми не бачили, чи що? Знайшов же автор, чим здивувати! Та це, любий читачу, були не звичайні миші. Це були Справжні Миші, Миші з великої літери, сама назва яких звучить гордо. Це були не миршаві звірятка, що полохливо ховаються при найменшому шерхоті; це були не скромні свійські тварини, які прудко втікають, якщо на них тупнути ногою. Це були мускулясті, годовані, самовпевнені й зухвалі звірі, які самі могли будь на кого тупнути ногою, і багато навіть не страшкових дітей якщо не тікали, то принаймні пристоювалися при цьому… Ці миші не тільки не ховалися, бачачи людей, а навпаки, спокійно та уважно їх роздивлялися, неначе запрошуючи до рівноправного діалогу…

Як же трапилось таке нечуване перетворення? Річ у тім, що протягом тих двох місяців, коли комора була наглухо зачинена, мишей ніхто не турбував.

– А коти? А де ж були колгоспні коти? – негайно спитає читач.

Я відповідаю : коти були там же, де й всі інші, тобто назовні. Це трапилось так. У будь-якій полтавській коморі, як ви самі знаєте, одвіку в нижньому куті дверей робиться невеликий виріз саме для того, щоб коти в будь-який час дня і ночі мали вільний вхід у комору й лякали там мишву. Але в епоху шести комісій і наступних за ними подій навіть цей старовинний звичай був порушений. Дядько Мирон викрив крадіїв, що витягли з комори вісімсот кілограмів сала. Крадії не зізнавалися і облудно показували, начебто це сало з’їли колгоспні коти. По цій заяві приїздив слідчий : коти все заперечували і презирливо пирхали. Слідчий все це занотував, оглянув комору, побачив дірку у дверях і склав акт, що коти справді через тую дірку мали вільний вхід до комори. Із цим він поїхав, і всі за це забули.

А потім був суд над тими крадіями. Який вирок він ухвалив, не важливо, оскільки він все одно був скасований і забутий; та поряд із вироком суд виніс ще окрему ухвалу на адресу колгоспу про умови, що сприяли скоєнню злочину. Цією умовою був визнаний лаз для котів. Протягом місяця треба було усунути умову, і ось лаз заколотили. Тепер коти мали вхід до комори на загальних підставах. А коли двері захлопнулися, коти переселилися на призьбу правління і не збиралися звідти злазити. На відміну від П.С.Гнатенка, їм сидіти на призьбі подобалося. Ось де були коти.

Отже, мишей ніхто не турбував, а коли їх ніхто не турбує, вони розвиваються дуже швидко. Адже миші живуть менше од людей, і тому процес еволюції у них протікає скоріше. І ось за два місяці миші, не відчуваючи щосекундного переляку, оговталися і подолали спадковий жах перед тими, хто дужчий. За цей час зросло покоління мишей, що взагалі ніколи не бачили ані людей, ані котів, ані шулік; ці миші вважали всі ці небезпеки дитячими казками й говорили, що сила мишей – у єдності. І дійсно, їхня цивілізація, звільнена від гніту людини, розвивалась надзвичайно швидко і на момент відчинення дверей досягла вже доволі високого рівня. Миші навчилися боронитись від нападників, сплітаючи з соломи легкі та міцні сіті, котрими вони прикривали шляхи до життєвих центрів своєї цивілізації. Прорватися крізь десятки шарів цих сітей у тісняві колгоспної комори було вельми не просто, в чому і переконалися жителі села Благодатного.

Головною перепоною, що заважала обрушити на мишву потугу винищувальної техніки людства, була, звісно, сама комора і збережувані в ній матеріальні цінності. Не можна було спалити комору, оскільки колгосп без комори – не колгосп; не можна було оббризкати її іпритом, оскільки в коморі переховуватись їстивні припаси; не можна було палити з гармат чи мінометів, оскільки це неминуче нанесло б збитків колгоспній власності. Не можна було навіть думати про те, щоб винести з комори майно на час, потрібний для знищення мишви яким-небудь рішучим засобом, – адже все, що залишили б поза коморою хоча б на добу, було б розікрадене так чисто, що мишам і крихти не лишилося б.

Окрім сітей, миші збудували підземну фортецю, і якщо хто не бачив, як влаштована лінія Мажіно, той не буде мати найвіддаленішої уяви, яка міцна то була фортеця. Спроби виливати мишей з нір водою закінчилися ганебним для всього людства крахом : миші вирили свої нори з ухилом до найближчого яву, куди й збігала всенька вода, не спричиняючи мишам ніякої шкоди. Цей школярський засіб був небезпечний тільки для мишей першого покоління, що жили у сліпій упевненості, нібито всемогутня людина здатна зробити з ними все що завгодно. Миші другого покоління, перед якими в здумінні стояла люстраційна комісія, були сильні згуртованістю, гордістю за своє плем’я і відчуттям ліктя. Окрім підземної фортеці, розрахованої на випадок облоги, миші навчилися обороняти висунуті далеко вперед польові укріплення, хоробро впиваючись у противника своїми гострими зубами гризунів. Була чутка, що вони взяли на озброєння і бактеріологічну зброю, що покусані хворіють на туляремію і сказ; та це неправда, а те, що мишачі зуби виявилися грізною холодною зброєю – правда.

Ось який сильний і небезпечний ворог колгоспної власності з’явився через недбале ставлення до науково-технічного прогресу.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1804

Модифіковано : 18.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.