Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Нариси з історії східної… / Міфічне «завоювання Києва» Гедиміном / 20 ст.

Міфічне «завоювання Києва» Гедиміном

20 ст.

Микола Жарких

(2) 1906 р. О. Я. Єфименко

Український історик Олександра Яківна Єфименко (1848 – 1918) цікавилась в основному соціальною історією 17 – 18 ст., але написала і загальний популярний нарис історії України.

Як увійшла до складу Литовської держави територій колишньої Київської землі, – історія нічого про це не знає. Історичний переказ, переданий нам західно-руськими літописами, відносить цей факт ще до часу Гедиміна і до його діяльності; але це вочевидь натяжка [Ефименко А. Я. История украинского народа. – Спб.: 1906 г., ].

У популярному нарисі не треба було вдаватись у дискусію чи аргументацію, але правильна позиція авторки виражена дуже чітко. Та сама позиція висловлена і в наступному популярному нарисі:

Великий князь литовський Гедимін устиг захопити лише територію колишнього Турівського князівства. Майже вся решта Південної Русі була приєднана до Литовської держави його сином Ольгердом, збирачем південноруських земель [Ефименко А. Я. История Украины и ее народа. – Спб.: тип. «Общественная польза», 1907 г., ].

(4) 1908 р. М. М. Аркас

Український історик-любитель Микола Миколайович Аркас (1853 – 1909) у своїй популярній «Історії України-Русі» згадав про похід Гедиміна про київського князя Станіслава (але не проти татар), зауваживши, що це оповідання непевне [Аркас М. Історія України-Русі. – Спб. : 1908 р., с. 96].

(2) 1908 р. О. Є. Пресняков

Російський історик Олександр Євгенович Пресняков (1870 – 1929) в 1908 – 1910 рр. читав курс лекцій з російської історії, які були надруковані вже після його смерті. Про «похід Гедиміна» у нього немає згадки, а про пригоду 1331 р. з новгородським архієпископом Василем і «київським князем» Федором О. П. зауважив: «Нет повода говорить о власти Гедимина над Киевом» [Пресняков А.Е. Лекции по русской истории. – М. : Соцэкгиз, 1939 г., т. 2, вып. 1, розділ 6 – «»]

(2) 1912 р. Я. Якубовський

Польський історик Ян Якубовський (1874 – 1938) займавля історією Великого князівства Литовського. Нашій темі він присвятив пару речень:

Далі наступає докладна повість про підкорення Гедиміном Володимирського, Луцького і Київського князівств. Ця цілком легендарна повість спричинена була, мабуть, бажанням з’ясувати, у який спосіб великі простори південної Русі дісталися Литві. […] Сучасні хроніки мовчали про це, отже довелось домислами і фантазіями заступити повний брак автентичних відомостей [Jakubowski J. narodowościowemi na Litwie przez unią Lubelską. – Warszawa : E.Wende, 1912, s. 52].

Така оцінка повністю слушна, хоча й не додає нічого до аргументації.

(6) 1915 р. М. К. Любавський

Докладніше М. К. Любавський спинився на нашому питанні в загальному нарисі, опублікованому в 1911 р. в «Чтениях в обществе истории и древностей российских» [1911 г., № 1], а перевиданому окремою книгою в 1915 р.:

Составитель [Лит1Л] неискусно сгруппировал в нем подробности, перепутал и исказил имена, но едва ли выдумал самый основной факт, о котором встречаются краткие известия и в других летописях. Доводы, приводимые в пользу такого понимания Дашкевичем в его «Заметках по истории Литовско-Русского государства», Д. И. Иловайским во втором томе его «Истории России» и отчасти Зотовым в его труде «о черниговских князьях по Любецкому синодику», являются более убедительными, чем отрицательные доводы Антоновича и его последователей [Любавский М. К. Очерк истории Литовско-русского государства до Люблинской унии включительно. – М. : 1915 г., – 25].

На Іловайського і Зотова М. Л. послався, як бачимо, «оплошно и не справясь с делом». Тут маємо перший випадок виразної зміни поглядів історика з часом, і то в гірший бік.

(2) 1917 р. С. Ф. Платонов

Російський історик Сергій Федорович Платонов (1860 – 1933) торкнувся нашої теми у своєму курсі лекцій з російської історії:

Мы находим в летописях известия о походе Гедимина на Волынь и Киев в 1320 г., причем летописцы передают это, как достаточно верный факт; изображают битвы, результатом которых якобы явилось подчинение Волыни и Киева; между тем из более подробного изучения этих рассказов и сличения с более достоверными источниками видно, что это вымысел [Платонов С. Ф. Полный курс лекций по русской истории. – Пг.: 1917 г., ч. 1, глава «»].

Коротко і ясно, як належить лекційному курсу.

Цей курс був уперше надрукований у 1899 р., але там автор нашого епізоду не торкався [Платонов С. Ф. . – Спб.: Столичная скоропечатня, 1899 г., ч. 1]. У якому саме виданні процитоване місце введено до курсу – я не дошукувався (видання 1917 року було десятим).

(1) 1918 р. Ф. П. Сушицький

Український історик літератури Феоктист Петрович Сушицький (1883 – 1920) був першим дослідником, який присвятив спеціальну монографію літописам Великого князівства Литовського. Я не буду повторювати те, що уже написав про неї, підкреслю тільки істотне для нашої теми. «Баснословний початок Литви» у Ф. С. – це «мітична частина літопису» [с. 169]:

Що характер цих епізодів, як і всіх вище розглянутих про початкову історію Литви, теж мітичний, очевидно з того, що навіть про історичну особу Гедиміна розповідаються тут фантастичні звістки […] Мітичні перекази і quasi-історичні оповідання становлять джерело перелічених епізодів [Сушицький Т. Західно-руські літописи як пам’ятки літератури. – К.: 1930 р., с. 192].

Важливий новий крок – у роботі Ф. С. оповідання про «похід Гедиміна на Київ» розглядається у ширшому (властивому) контексті всього БПЛ. З фантастичності БПЛ випливає й фантастичність «походу». Правильний підхід полягав також у тому, що він розглядав тільки історію тексту БПЛ, а не описані в ньому історичні реалії. адже перш ніж розглядати ці реалії, треба переконатись, що розглядуваний текст можна вважати історичним джерелом.

(7) 1930 р. Л. Колянковський

Польський історик Людвік Колянковський (1882 – 1956) торкнувся нашого питання одним реченням:

Вже за Гедиміна виникло друге коло здобичі з Русі, котре утворювали Волинь, Поділля, Київ (зайнятий напевно у 1362 р.), Чернігів, Сіверщина, а зі сходу – Смоленськ [Kolankowski L. Dzieje w. ks. Litewskiego za Jagiełłonów. – Warszawa : 1930, t. 1, s. 6].

Можна було би дати спокій цій роботі, присвяченій пізнішому періоду, так С. Кучинський в 1936 році послався на неї (саме на цю сторінку!) як на книгу, де «доведено» зайняття Києва Гедиміном. Нічого тут, як бачимо, не «доведено», і «битва на Ірпіні» не згадана.

(7) 1932 р. Д. І. Дорошенко

Український історик Наталя Дмитро Іванович Дорошенко (1882 – 1951) у першому томі свого двохтомного «Нарису історії України» (перше видання – 1932 р.) не торкався нашого епізоду. Приєднання Волині до Литви у нього пов’язане зі шлюбом Любарта, а Київщини – із заходами Ольгерда в 1360-х роках [Дорошенко Д. І. Нарис історії України. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1966 р., , с. 102 – 103].

(7) 1936 р. С. Кучинський

Польський історик Стефан Кучинський (1904 – 1985) висловився цілком категорично:

Широка дискусія, яка розвинулась свого часу у справі походу Гедиміна на Київ в 1320 р., не зважаючи на спротив ряду поважних вчених, набула підтвердження устами ряду вчених ще поважніших, а нині серед сучасних вчених, котрі спираються на значно ширший джерельний матеріал – із застереженням баламуцтв у змісті літописного оповідання – сама подія опанування Києва литовцями у сенсі розширення на нього впливів Гедиміна є безсумнівною очевидністю [Kuczyński S. pod rządami Litwy. – Warszawa : 1936, s. 106 – 107].

«Ширший джерельний матеріал» у С. К. зводиться до «уривків Бенешевича», котрі він не аналізував самостійно, а просто увірував у гіпотезу Приселкова – Фасмера, що там згадано київського князя Федора – брата Гедиміна. Про цього Федора я ще сподіваюсь поговорити окремо, а спеціально щодо нашої вузької теми можна сказати, що С. К. не обставав ані за «князем Станіславом», ані за «битвою на Ірпіні», відносячи, мабуть, їх до «літописних баламуцтв».

(7) 1953 р. «Нариси історії СРСР»

В 1953 р. було надруковано том «Очерков истории СССР», присвячений періоду 14 – 15 ст. Перехід Києва під владу Литви там пов’язано із заходами Ольгерда [Очерки истории СССР. Период феодализма 9 – 15 вв. – М.: 1953 г., т. 2, с. 521; автора розділу в цьому тому не зазначено].

(5) 1954 р. П. Грицак

Український історик Павло Грицак (1925 – 1958), який працював у США, за своє недовге життя написав кілька праць, усі присвячені історії України 13 – 14 ст.

Можна думати, що війни з усіма українськими князями Гедимін у 1320-х рр. не вів, бо тому перечать інші дані; але цілком допустиме, що Гедимін воював саме з одним київським князем Станіславом. Останній або згинув, або пішов на вигнання до Рязані, а на його місце в Києві мабуть сів литовський князь Ольгимонт [Грицак П. . – Розбудова держави (Клівленд), 1954 р., № 2, с. 8].

В останній своїй роботі П. Г. висловився ще категоричніше:

В науці здавна, хоча й рідко, висловлюються голоси, що літопис Биховця недооцінюється як історичне джерело. Це питання вимагає окремої розробки, але вже сам розгляд іменного матеріалу, збереженого в ньому, говорить за достовірність вістки про війну Гедиміна з руськими князями, а не проти неї […] Можна датувати Гедимінів похід роками 1323 – 1328 [Грицак П. . – Нью-Йорк: НТШ, 1958 р., с. 144, 148].

Розробка, якої бажав П. Г., проведена мною в роботі «Дві традиції літописання Великого князівства Литовського» (2016 р., див. розділ «Іменослов Баснословного початку Литви») і показала протилежне тому, чого сподівався П. Грицак – а саме, повну мішанину імен з доступних автору джерел, жодне з яких не зв’язану у БПЛ з тими подіями, в яких воно виступає в інших джерелах.

(7) 1959 р. В. Т. Пашуто

Російський історик Володимир Терентійович Пашуто (1918 – 1983) у своїй книзі про утворення Литовської держави відзначив загальну невірогідність «нової першої частини литовського літописця» (яку я називаю БПЛ):

«Бесспорно одно, что она не может служить источником по истории Литвы избранного нами периода. Она должна изучаться в рамках истории общественно-политической мысли 16 в.» [Пашуто В.Т. Образование Литовского государства. – М. : и-во АН СССР, 1959 г., с. 70, 73].

В подальшому викладі В. П. ніде не посилався на БПЛ і не вступав у полеміку щодо окремих її епізодів, слушно вважаючи питання вирішеним.

(7) 1963 р. Радянська історична енциклопедія

Литовський історик М. А. Ючас написав для «Советской исторической энциклопедии» статтю «Гедимін», у якій про «похід на південь» немає згадки [Советская историческая энциклопедия. – М.: 1963 г., т. 4, с. 172]. Я в свій огляд включаю енциклопедії, бо вони: 1, містять сутність поглядів на певне питання, досягнуту в певний час; 2, чинять більший вплив на суспільну свідомість, ніж спеціалізовані наукові праці.

(5) 1963 р. «Історія Києва»

В 1963 році вперше після М. Закревського з’явилась нова «Історія Києва» у 2 томах. Там читаємо:

В начале 20-х годов XIV в. на Киевщине появилось большое литовское войско, захватившее города Овруч, Коростень, Житомир и направившееся к Киеву [«Полное собрание русских летописей», т. XVII, СПб., 1907, стр. 372-374; Н.Дашкевич, Заметки по истории Литовско-русского государства, К., 1885, стр. 45-49, 59-64]. Против литовских захватчиков выступило войско под руководством князей Станислава Киевского, Олега Переяславского и др. Литовские захватчики были вынуждены отступить [Н.Дашкевич, Заметки по истории Литовско-русского государства, стр. 59-64]. [История Киева. – К. : и-во АН УССР, 1963 г., т. 1, с. 99 – 100]

Отже, за цією історією, ніякого Гедиміна тут взагалі не стояло, а перемога була на боці руських князів (погнали наши городских!), і це буцімто писав М. П. Дашкевич. Може, вам цікаво знати, хто ж автор цієї феноменальної ахінеї?

В написании двухтомника участвовали научные сотрудники Института истории АН УССР М.Ю.Брайчевский, П.П.Быстренко, С.А.Ктитарев, И.Т.Кулик, Д.И.Мышко, О.А.Парасунько, Н.С.Сидоренко, А.Б.Слуцкий, И.Т.Щербина, Ф.А.Ястребов; научный сотрудник Института археологии АН УССР И.Г.Шовкопляс, научные сотрудники Института литературы им.Т.Г.Шевченко АН УССР Л.Н.Коваленко, А.И.Кудин, Н.М.Ткаченко, научные сотрудники Института искусствоведения, фольклора и этнографии АН УССР Л.Б.Архимович, Р.П.Бернацкая, В.Д.Довженко, Г.В.Журов, В.И.Касиян, Н.К.Иосипенко, Ю.Я.Турченко, преподаватели Киевского государственного университета им.Т.Г.Шевченко Ю.Я.Белан, И.А.Василенко, М.А.Варшавчик, А.А.Введенский, П.М.Овчаренко, Н.П.Рудько, научные сотрудники Института теории и истории архитектуры Академии строительства и архитектуры УССР И.А.Игнаткин, Б.А.Крицкий и сотрудники других научных учреждений Н.Н.Лысенко, Н.П.Нежинский, И.П.Старовойтенко, П.Т.Тронько [с. 7 – 8].

Всього перелічено 33 душі, які несуть колективну відповідальність за написані й надруковані дурниці. З огляду на тематику інших статей цих авторів, можна думати, що розділ «Положение Киева во второй половине XIII и в XIV в.» написав Д. І. Мишко.

Редагувала цей історіографічний шедевр ціла колегія з 5 душ:

Редакционная коллегия: доктора исторических наук В.А.Голобуцкий, О.К.Касименко (главный редактор), кандидаты исторических наук П.Л.Гудзенко, О.А.Парасунько, П.Т.Тронько [с. 4].

Всі вони пошились у дурні, як у відомому водевілі. Я маю на це ще багато інших фактів, але не хочу відволікатись від своєї теми.

(5) 1966 р. О. І. Рогов

Російський історик Олександр Іванович Рогов (1935 – 1996) у своїй книзі про М. Стрийковського (дуже слабкій, на мою думу) присвятив нашому епізоду немалу увагу [Рогов А.И. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения : Стрыйковский и его “Хроника”. – М. : Наука, 1966 г., с. 155 – 161].

О. Р. не виділяв БПЛ як окрему частину «литовського» літопису і тому не міг охарактеризувати її в цілому. Це безумовний крок назад у порівнянні із Ф. Сушицьким. Це потягнуло за собою наступне помилкове твердження – про залежність тексту даного епізоду у Стрийковського одразу від 4 списків «литовського» літопису. Далі О. Р. розглянув історичні обставини 1320 – 30-х років і знайшов, що оповідання Стрийковського їм не суперечить, якщо поправити його дату на 1321 – 1322 рр. З приводу участі татар О. Р. зауважив, що цього немає в БПЛ, а є у Стрийковського. Але природного висновку – що Стрийковський вигадав цих татар – ми у О. Р. не побачимо, натомість О. Р. намагався підкріпити це звісткою збірника Кощаковського. Цілковита залежність її від Стрийковського не була очевидною для О. Р. І тільки повідомлення про вокняжіння Станіслава у Рязані О. Р. визнав за вигадку.

Таким чином, О. Рогову, як і попереднім оборонцям «Ірпінської битви», не вдалося знайти позитивних підтверджень цього факту, а зібрано тільки негативні дані, котрі (на думку захисників) не суперечать оповіданню Стрийковського. Ясно, що так можна оцінювати тільки художній твір, а не історичне джерело.

(3) 1970 р. М. Б. Ждан

Український історик Михайло Ждан (1909 – 1975), який працював у США, про наш сюжет висловився так:

Спробуємо у формі гіпотези сформулювати наш погляд на долю Переяславщини початків 14 ст. Хоча поза іменем князя Олега в русько-литовських літописах, назв жодних інших князів Переяслава ніде не зустрічаємо, не можемо з цілою певністю відкинути його існування [Ждан М. . – Український історик, 1970 р., № 1-3, с. 94].

Відомість литовсько-руських літописів про експансію Гедиміна важлива для нас з двох причин. По-перше вона до ряду київських князів початків 14 століття додає ще одного — Станислава; по-друге вона розказує про перехід Києва з-під Золотої Орди під Литву. Якщо йдеться про князя Станислава, то поза згаданими компіляціями – він невідомий з інших джерел […] Маємо підставу припускати, що існування Станислава як київського князя дуже сумнівне і ледве чи маємо право поміщувати його в реєстрі київських князів 1-ї половини 14 віку. […] У світлі цієї діяльності Узбека в московських князівствах, важко припустити, щоб Гедимін міг на довший час опанувати Київ. Все таки короткотривале опанування Києва Гедиміном є можливе. […] Можливо, що впродовж дуже короткого часу (між 1322 і 1327 рр.) володів в Києві кн. Гедимін або Ольгимонт, син Міндовга. [Продовження цитованої статті. – Український історик, 1971 р., № 1-2, с. 52 – 57].

Власного аналізу залучених джерел у М. Ждана немає, і висновок виходить половинчастий – з одного боку, не можна припустити, а з другого – все ж таки можна. Такий спосіб міркувань ми бачили уже не раз, починаючи з К. Стадницького.

(7) 1972 р. Н. Д. Полонська-Василенко

Український історик Наталя Дмитрівна Полонська-Василенко (1884 – 1973) у першому томі її двохтомного нарису «Історія України» не торкалась нашого епізоду. Приєднання Волині до Литви у неї пов’язане зі шлюбом Любарта, а Київщини – із заходами Ольгерда в 1360-х роках [Полонська-Василенко Н. Д. Історія України. – К.: Либідь, 1995 р., , с. 307, 310]

(7) 1982 р. «Історія Києва»

Ще одна «Історія Києва» була надрукована за маршала Брежнєва, у 1982 році. Там є спеціальний параграф «Захват Киева Великим княжеством Литовским», в якому ця подія віднесена до часу Ольгерда [История Киева : в 3 тт., 4 кн. – К. : Наукова думка, 1982 г., т. 1, с. 221; автор розділу – О. Ф. Сидоренко]. Про Гедиміна мови нема, хоча інших дурниць дуже багато (тут не будемо на них відволікатись).

(5) 1987 р. Ф. М. Шабульдо

Український історик Фелікс Михайлович Шабульдо (1941 – 2012) більшу частину своїх праць присвятив історії України 14 ст. У його першій монографії читаємо:

О присоединении Гедимином Волыни и Киевского княжества повествуют белорусско-литовские летописи пространной редакции – единственный источник 1 половины 16 в., содержащий обстоятельные, но не всегда достоверные известия об этих событиях […] Походы Гедимина на земли юго-западной Руси в исторической литературе до сих пор датируются по-разному […] Некоторые из представителей буржуазной историографии вообще отрицали возможность походов Гедимина на юго-западную Русь и завоевание ее в 20-х гг. 14 в. [Шабульдо Ф. М. Земли Юго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского. – К., 1987 г., с. 11].

Лишь в октябре 1323 г. сложились благоприятные условия для наступления литовских войск на Волынь. Датировка их похода концом 1323 г. вполне соответствует летописному известию [с. 26].

Вопрос о достоверности летописного источника, времени и обстоятельствах включения среднего Поднепровья вместе с Киевом в состав Великого княжества Литовского в дореволюционной историографии так и остался нерешённым […] На наш взгляд, летописное повествование в целом верно отражает основной ход событий [с. 27].

Як бачимо, Ф. Ш. не висунув нових позитивних аргументів на користь «походу Гедиміна», воліючи замість того міркувати про його можливість і сприятливий час (як ми бачили, у визначенні цього «сприятливого часу» Ф. Ш. повністю розійшовся з О. Роговим, але волів не загострювати цю суперечність – с. 27).

Окрім того, Ф. Ш. помилково зреферував позицію «буржуазних» дослідників (ненависний для радянських цензорів В. Б. Антонович у Ф. Ш. навіть не згаданий) – вони прийшли до певного вирішення; невірно, буцімто тільки «буржуазні» вчені заперечували «похід Гедиміна» – так думав і цілком радянський В. Т. Пашуто.

В цілому трактування цього епізоду вийшло у Ф. Ш. слабким і непереконливим, як і багато інших сюжетів його книги.

(7) 1988 р. О. Субтельний

Український історик Орест Мирославович Субтельний (1941 – 2016) надрукував свій короткий курс історії України англійською мовою в Торонто в 1988 р., в 1991 р. книга з’явилась в українському перекладі в Києві. Про наш епізод у нього мови нема, а перехід Києва під владу Литви віднесено до 1362 року [Субтельний О. . – К. : Либідь, 1991 р., с. 72].

(3) 1993 р. В. Л. Носевич

Білоруський історик Вячеслав Леонідович Насевич (нар. 1957) у своєму популярному огляді початків Великого князівства Литовського присвятив кілька абзаців нашій темі. На його погляд, «хід подій на «руському напрямку» діянь Гедиміна залишається дискусійним» [Насевіч В. Л. Пачаткі Вялікага княства Літоўскага: падзеі і асобы. – Мінск: Полымя, 1993 г., розділ : Гедымін (сярэдзіна 1310-ых – 1330-ыя гады)»].

(1) 1994 р. О. В. Русина

Київська дослідниця середньовічної України Олена Володимирівна Русина кілька разів виступала зі статтями на нашу тему:

Русіна О.В. Легенда про виправу Гедиміна на Русь в оцінці В.Б.Антоновича та в пізнішій історіографії. – “Академія пам’яті професора Володимира Антоновича”, К., 1994 р., с. 93 – 99.

Русина О. : текстологічний аспект проблеми. – Записки наукового товариства ім.Шевченка, 1996 р., т. 231, с. 147 – 157.

Русина О.В. . – К. : Альтернативи, 1998 р. (Серія «Україна крізь віки», т. 6; в цій популярній книзі маємо розділ із характерною назвою «Міфічні завойовники – Скирмонт і Гедимін»; спеціально нашому епізоду в цьому розділі присвячено с. 47 – 55.)

Русина О.В. Псевдокиївські князі 13 – 15 ст. – В кн.: Русина О.В. . – К.: 2005 р., с. 38 – 72.

Хоча кожна з цих статей містить спеціальні цікаві деталі, в головному їх зміст збігається, і ми розглянемо погляди авторки на основі її останньої статті 2005 р., котру можна вважати підсумком (на сьогодні) її досліджень. В ній спеціально нашому епізоду присвячено с. 41 – 54. Тут викладено зміст оповідання про похід з «Баснословного початку Литви», відзначено довіру до нього до 3 чв. 19 ст. включно, розглянуто дискусію 1878 – 1912 років (від В. Б. Антоновича до П. Г. Клепацького) і слушно відзначено, що Клепацький, переконливо довівши міфічність оповідання, поставив крапку в цьому питанні.

Далі О. Р. розглядає «уривки Бенешевича» (с. 46 – 50), про які я маю намір якось поговорити окремо; а поки що нам досить того, що в цих текстах немає нічого ані про похід литовського війська, ані про його очільника Гедиміна, ані про Київ як мету походу, ані про річку Ірпінь, ані про битву (з ким би то не було), тобто ці тексти взагалі не стосуються нашої вузької теми – «битва на Ірпіні». Цей висновок ми бачимо й в О. Р.:

Навіть визнання факту існування Федора – Гедимінового брата саме по собі ще не може бути підставою для його ототожнення з князем Федором Київським, і відтак, і доказом історичності Гедимінової виправи на Київ, на користь якої не свідчить жодне вірогідне джерело [с. 50, виділення – М. Ж.].

Останній блок роботи О. Р. присвячено фрагменту ревізії Канівського замку 1552 р., де міститься спеціальний параграф «Початок Черкас і Канева»:

От початку Черкасов и Канева уходы по всим тым рекам вольны были каневцам, бо яко князь великий литовский Гедимин, завоевавши над морем Кафу и весь Перекоп и Черкасы Пятигорское, и приведши черкасов часть з княгинею их, посадил их на Снепороде, а иншых на Днепре, где теперь Черкасы сидят, а снепородцев посадил на Днепре ж у Каневе, и сидячи снепородцы на Днепре у Каневе, предся отчизны свои по речкам иным северским уходити не престали [Архив юго-западной России, К., 1886 г., часть 7, т. 1, с. 103].

Все, що написала О. Р. з приводу цього «свідчення» – все я визнаю слушним (не буду переповідати, бо цікаві легко побачать оригінальний текст О. Р. в Мережі). Оскільи я не планую повертатись до цього сюжету, то додам від себе кілька слів.

В процитованій публікації джерелом вказано «шосту книгу переписів Литовської метрики». Отже, – звертаю увагу! – опис 1552 р. дійшов до нас не в автографі, а у пізнішій копії.

Пізнішій – а якого ж часу? Повозивши трошки мишкою по столу, я знайшов такі відомості:

563. (6/78) 1552. Книга пописаня замъков украинных: Черкасы, Канев, Киев, Остр, Чорнобыль, Мозыр, Вручый, Житомир, Веница, Браславль, Кремянец, Луцъко, Володимер. Переписана в 1596 г. 202 л. [Перелік книг Литовської метрики на сайті ]

Отже, нині ця книга зберігається у Російському державному архіві давніх актів (Москва), ф. 389 (Литовська метрика), опис 1, частина 1, № 563 (це важливо знати на випадок, коли дійде до повного видання цієї книги). Для нас найістотніше – дата копії: 1596 рік.

І ця дата, на мій погляд, одразу пояснює все. Процитований уривок я вважаю історико-етнографічною довідкою, побудованою на хроніці М. Стрийковського (1582 р.). Переписування опису 1552 р. до Метрики мало якусь практичну мету, ця інформація мала бути якось використана для державного управління. тому можна припустити, що писар отримав завдання – дати пояснення щодо історії Канева, і дав його на підставі тих матеріалів, які мав. У Стрийковського маємо в одному уступі Гедиміна, Сліпород, Канів, Черкаси та Сіверщину [Stryjkowski M. Kronika polska, litewska, żmódzka i wszystkiej Rusi. – Warszawa : 1846, ], а трохи далі (але на тій же 366-й сторінці) – ще й Кафу та Перекоп.

Звичайно, тут ми не маємо дослівної цитати зі Стрийковського, але маємо всі складові для приготування того соусу, яким приправлено опис Канівського замку.

Отже, вважаю цілком неможливим, щоб десь збереглась усна пам’ять про Гедиміна, що помер за двісті з гаком років перед часом складання опису замку. Такої пам’яті ми не маємо навіть у самій Литві, і тим більше її не могло бути в Каневі, де Гедиміна не тільки не бачено, але й не чувано було. Письмове, книжне походження процитованої довідки цілком очевидне, і просто дивно, що попередні дослідники не звернули уваги на цю обставину.

Будь-що-будь цей запис не містить ніякої згадки про «битву на Ірпіні», котра власне нас цікавить.

(7) 1994 р. Енциклопедія історії Білорусії

Білоруський історик М. І. Єрмолович написав для «Енциклопедії історії Білорусії» статтю «Гедимін», у якій про «похід на південь» немає згадки [Энцыклапедыя гісторыі Беларусі. – Мінск: 1994 г., т. 2, с. 501 – 502].

(3) 1996 р. Г. Ю. Івакін

Український вчений Гліб Юрійович Івакін (1947 – 2018) відомий перш за все як археолог, дослідник Києва. В своїй монографії про Київ 13 – 16 ст. він присвятив кілька сторінок нашій темі [Івакін Г. Ю. Історичний розвиток Києва 13 – сер.16 ст. – К. : 1996 р., с. 59 – 64]. В основному це виклад поглядів тих авторів, котрі писали на нашу тему. Його висновок:

Якщо ж і можна визнати вплив Литви на Київ або навіть якісь військові спроби його захоплення, то не можна погодитись з фактом державного завоювання Гедиміном Київської землі та Волині [с. 64].

Як радив класик пропаганди: «Брешіть якомога більше – від брехні все ж таки щось залишиться». Відкинути брехні цілком і повністю Г. І. не наважився.

(4) 1997 р. Н. М. Яковенко

Український історик Наталя Миколаївна Яковенко (нар. 1942) займається переважно волинською шляхтою 16 – 17 ст., але в її доробку є також добре відомий загальний нарис історії України:

Існує легендарний переказ про похід Ґедиміна на Київ у середині 20-х років XIV ст., достовірність якого лишається спірною. Однак у будь-якому разі перші заходи Литви, спрямовані на опанування Київської землі, відносяться до цього періоду [Яковенко Н. М. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К.: Генеза, 1997 р., ].

Про які «перші заходи Литви» часів Гедиміна щодо Київщини йдеться – я не можу здогадатись. Але я ж і не історик, я – відставний фізик-теоретик…

(5) 2000 р. Л. В. Войтович

Український історик Леонтій Вікторович войтович (нар. 1951 р.) у своїх творах звертався до нашої теми кілька разів:

Ще більше проблем виникає при аналізі інформації т. з. білорусько-литовських літописів. Узяти хоча б напівфантастичне оповідання про похід Гедиміна на Київ і долю князя Станіслава (ПСРЛ, 1980 г., т. 35, с. 95, 152, 180, 184, 201, 221). Багато дослідників поспішили зарахувати князя Станіслава до істот міфічних [Русина О. Київська виправа Гедиміна (текстологічний аспект проблеми) – Записки НТШ, т. 231, 1996 р., с. 147-157]. Існують сумніви і в самому факті походу Гедиміна на Київ, не кажучи про його датування. Однак запис у Любецькому пом’янику князя Івана Станіславича, а також згадка А.Кальнофойським у числі ктиторів Києво-Печерського монастиря самого князя Станіслава не залишають сумнівів щодо існування київського князя з таким іменем. Крім того важко повірити аби літописець міг сплутати Мстислава з Станіславом. Надто рідке це ім'я для Рюриковичів. Не все так просто і з Романом Брянським. Джерела не дозволяють з упевненістю дати відповідь на запитання який князь займав брянський престол у 1320-х роках. Так само не знані обставини смерті луцького князя Лева Юрійовича. У світлі цих зауважень не виглядає неймовірним і існування переяславського князя Олега. Адже у пом'яниках збереглося ім'я переяславського князя Івана Дмитровича, який жив десь на початку XIV ст., що означає що на той період саме князівство існувало. [Войтович Л. В. Князівські династії східної Європи. – Льв.: 2000 р., розділ ].

Ну що на це можна сказати? Запис князя Івана Станіславича у Любецькому синодику 1753 – 1755 рр., як виявилось – зіпсований писарем запис князя Івана Ситславича у Введенському синодику 1654 р., котрий, у свою чергу, може бути зіпсованим князем Іваном Святославичем.

Запис Станіслава у Кальнофойського (1638 р.), безсумнівно, запозичений зі Стрийковського (1582 р.). Кальнофойський вважав, що всі київські князі були ктиторами Києво-Печерської лаври. Станіслав – київський князь, отже, він – ктитор Києво-Печерської лаври. Це зветься сілогізм, ніякого джерельного змісту тут немає.

Переяславський князь Іван Дмитрович († 1302 р.) добре відомий, але княжив він у Переяславлі-Залеському, не в «нашому» Переяславлі-Руському.

Ці спроби Л. В. знайти додаткові сліди «київського князя Станіслава» мене не переконують.

Аналізувати оригінальні фрагменти цих пам’яток [літописів Великого князівства Литовського. – М. Ж.] досить важко. Взяти хоча б напівфантастичне оповідання про похід Гедиміна на Київ і долю князя київського Станіслава [236]. Багато дослідників поспішили зарахувати князя Станіслава до істот міфічних [237]. Існують сумніви і у самому факті походу Гедиміна на Київ, не кажучи про його датування. Однак запис у Любецькому пом’янику князя Івана Станіславича, а також згадка А. Кальнофойським у числі ктиторів Києво-Печерського монастиря самого князя Станіслава, не залишають сумнівів щодо існування цього князя. Крім того важко повірити аби літописець міг сплутати скажімо Мстислава із Станіславом. Надто рідке це ім’я для Рюриковичів. Не все так просто і з князем Романом Брянським. Джерела не дозволяють з впевненістю дати відповідь на запитання який князь займав брянський престол у 1320-х роках. Так само не знані обставини смерті луцького князя Лева Юрійовича. У світлі цих моментів не виглядає неймовірним і існування переяславського князя Олега. Адже у пом’яниках збереглося ім’я переяславського князя Івана Дмитровича, який жив десь на початку XIV ст. Отож переяславські князі в цей період існували. Після перемоги над Ногаєм золотоординський хан Токта, який передав путивльським Ігоревичам Київ, міг віддати Ольговичам і Переяслав [Войтович Л. : портрети еліти. – Біла Церква: 2006 р., с. 62].

Після того як відпали сумніви в існуванні київського князя Станіслава, напевно, слід сприймати і відомості про участь князя Лева Юрійовича у війні київського князя проти Гедиміна. Це дозволяє відносити саму війну і битву на р.Ірпені до зими 1323 р. Тої ж зими під Берестям стояло литовське військо [Шабульдо Ф. М. Земли Юго–Западной Руси, С. 26–27]. Напевно, мир, укладений після цієї війни, був скріплений шлюбом дочки Лева Юрійовича з Любартом-Дмитром Гедиміновичем […] Проводячи політику збереження своїх володінь, він [Лев Юрійович – М. Ж.] вступив у союз з київським князем Станіславом–Терентієм Івановичем, а після поразки під Ірпенем зумів закінчити війну компромісним миром з Гедиміном [Войтович Л. : спроба портрета. – Дрогобицький краєзнавчий збірник, Дрогобич, 2006 р., вип. 10, с. 129; передрук: Войтович Л. . – Біла Церква, 2011 р., с. 345]

Після того, як відпали сумніви в існуванні київського князя Станіслава [Русина О. Київська виправа Гедиміна (Текстологічний аспект проблеми). – Записки НТШ, Т. 231, 1996, с. 182–188]: крім білорусько–литовських літописів сам князь під таким нехарактерним для Рюриковичів іменем записаний у переліку “ктиторів і опікунів монастиря Печерського” А. Кальнофойського, а його син Іван Станіславович – Любецькому пом’янику; подібні потрійні збіги просто неможливі [Войтович Л. Княжа доба на Русі С. 415], можна не сумніватися і в участі луцького князя Лева Юрійовича в битві на р. Ірпені на стороні київського князя проти Гедиміна Сам похід Гедиміна і битву можна датувати зимою 1322/1323 р. [Войтович Л. Князь Лев Юрійович: спроба портрета. – Дрогобицький краєзнавчий збірник, Вип. 10, Дрогобич, 2006, с. 129]. Зимою 1322/1323 р. під Берестям стояло литовське військо [Шабульдо Ф. М. Земли Юго–Западной Руси, С. 26–27]. Це, очевидно, було наслідком союзу волинського і київського князів. Мир, укладений після цієї війни (а Гедимінові, який посадивши свого васала в Києві, мав тепер могутнього ворога в особі золотоординського хана Узбека, вигідно було швидко помиритися з галицько–волинськими князями і навіть вступити з ними в союз), було скріплено шлюбом дочки Лева Юрійовича з Любартом–Дмитром Гедиміновичем. [Войтович Л. Польща, Мазовія, Литва й Угорщина у боротьбі за спадщину Романовичів. – В кн.: Войтович Л. . – Біла Церква, 2011 р., с. 370].

Я спеціально процитував всі відповідні фрагменти з праць Л. В. повністю, щоб читачі могли побачити думки автора без посередників (боюсь: якби я почав переповідати їх своїми словами, мене б підозрювали у карикатурі). Недоліком праць Л. В. є високий відсоток автоплагіату: розкриваючи його нову книгу у сподіванні знайти щось нове, читач часто-густо бачить те, що йому вже відомо з попередньої книги.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 57

Модифіковано : 21.11.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.