Нова стаття про «битву на Синіх Водах»

Микола Жарких

Алексей Анатольевич Бабенко, Олег Владимирович Комаров – факт или историографический миф? – Novogardia, 2020 г., № 2(6), с. 135 – 160.

Мені, як спеціалісту в галузі синьо-водо-знавства [Жарких М. І. Міфічна «битва на Синій Воді». – К.: 2017 р.], цікаві нові публікації по цій темі.

Наголошу одразу на двох основних моментах статті:

1, вона блищить відсутністю посилань на мої роботи (не тільки по «Синій Воді»);

2, вона мені сподобалась, і я вважаю дуже позитивним, що проведений авторами незалежно від мене аналіз привів до точно тих самих висновків, які я уже був оприлюднив три роки тому.

А тепер про все по порядку.

Назва статті

Назва статті говорить, що для авторів питання «факти чи міф» все ж таки неясне, і вони хочуть в ньому розібратись. Назва статті повинна відбивати основний результат дослідження одним реченням, наприклад, «Спасенність монархії та пагубність демократії для Росії». Ті, хто згоден, можуть далі не читати, тільки відзначити, що нашого полку прибуло.

Автори прийшли до цілком певного висновку, що ця «битва» – міф, але не наважились поставити цю тезу в назву статті.

Синеводская битва, которая якобы произошла на реке Синюхе, притоке Южного Буга, в 1362 г., давно и обширно представлена в исторических работах. Только некоторыми исследователями ее реальность подвергалась сомнению [с. 135].

Приємно, що мене згадують одразу у множині – «некоторые исследователи». Цікаво, чи зможу я на цій підставі отримувати дві чи три пенсії, а не одну, як нині?

Повість про Поділля

«Повесть о Подолии» — это полемическое произведение, созданное с насущной идеологической задачей показать, что Подолия была завоевана у татар, обустраивалась и защищалась силами Литовского государства […] Становятся бесперспективными попытки найти имена трех татарских князей в других источниках того времени, так как тот факт, что это были реальные личности, сам по себе не доказывает реальность описываемых в Повести событий [с. 137].

Все це – слушно і дуже добре сформульовано. А от що було написано у мене трьома роками раніше:

«Повість про Подільську землю» – політичний трактат з метою обгрунтувати права Великого князівства Литовського на володіння Поділлям, яке після смерті Вітовта перейшло під владу Польщі.

Автор нічого не знає про існування Золотої Орди, а тільки загально пише про «татар» і «татарських князів». Він зовсім не уявляє собі політичної ситуації в Орді і політичного становища цих «князів».

(Ох, змушений цитувати самого себе, неначе якого класика історичної науки.) Сказано те саме, тільки іншими словами.

Рогозький літописець

Далі автори розглядають Рогозький літописець [Полное собрание русских летописей. – Пг.: 1922 г., т. 1, вып. 1, далі скорочено РогЛ], котрий вони вважають «тверским вариантом «общерусского» летописного свода 1408 г.» – так, зрештою, як це прийнято в історіографії, але явно помилково. Якби автори подивились на складену мною порівняльну таблицю, вони б побачили, що у Троїцькому літописі (зводі 1408 р.) немає жодної звістки РогЛ, окрім тих, що є спільними для Рогозького та Симеонівського літописів (останній вважається найбільш близьким до Троїцького із числа збережених літописів). Тверська серія записів РогЛ – це ніяка не «тверська обробка», а самостійний тверський літопис, який залишився невідомим (недоступним?) укладачам зводу 1408 р.

Ця обставина, як не дивно, має важливе значення для теми. Для мене оця «тверська серія» – результат роботи місцевого тверського літописця, котрий цікавився подіями в його князівстві. Значна частина його записів виявилась унікальною (не відбилась в інших літописах того часу) саме тому, що це були місцеві події, котрі мали місцевий інтерес і не обходили літописців з інших земель (Москва, Новгород).

Автори ж дивляться на такі звістки як на продукт «загальноруського» (загально-північно-східно-руського) літописання і тому вважають можливим «розтягати» ці записи по значно ширшим територіям.

Звістка про «Синю Воду» якраз належть до цієї тверської серії. Нагадаю текст:

Литва узяла Коршев і створились мятежі і тягота людям по всій землі.

Тієї ж осені Ольгерд Синю Воду і Білобережжя повоював.

Я бачу тут два місцевих тверських записи про дві незалежні події, одна з яких сталась у Корчеві на Волзі в 57 км на схід від Твері (це все Тверське князівство і сучасна Тверська область), а друга – на річці Синій у 100 – 120 км на південний захід від Твері (і це теж Тверське князівство і сучасна Тверська область).

А чому епізоди різні? В першому літописець не знав імені командира, знав тільки, що нападники були литовці. В другому випадку він знав ім’я командира – ним був Ольгерд. Ці напади не були одночасні (тієї ж осені = восени того ж самого року, і тільки).

Коршів і «Карачевське князівство»

Автори не хочуть розбирати, що таке «Синя Вода» і «Білобережжя» цього запису, але вважають його тісно зв’язаним із попереднім епізодом і зупиняються на питанні – що таке Коршев?

Вони вважають, що це – Карачев у Брянській області:

Можно с достаточной степенью уверенности предположить, что подразумевался не этот малозначительный населенный пункт, а удельный «княжий» город Карачев, который как раз и располагался между Брянском и Новосилем […] летописный Коршев можно с большой долей вероятности соотнести с Карачевым [с. 138].

Чи справді так?

1. Маємо згадку в тому ж РогЛ:

того же лета [1362] бысть мор на люди в Орде, так по ряду пошел и по русским городом в Новосиле, и в Коршеве и в Брянске и по иным местам и на Коломне.

Автори вважають перелік Новосиль – Коршів – Брянськ упорядкованим географічно і вказують, що Карачев лежить між крайніми пунктами (і справді так). Це було би слушно, якби йшлося про поїздку якоїсь особи чи воєнний похід. А так ідеться про звістки про хворобу, котрі доходили до Твері (Новосиль – 440 км, Брянськ – 420 км), і можна думати, що вони записувались у хронологічному порядку, по мірі надходження повідомлень. Із виразу «по ряду пошел» навряд чи можна витягнути значення «послідовно поширювався на сусідні міста», він міг значити просто «хвороба проявилась в різних місцях» або «ми отримали ряд однотипних звісток з різних місць».

2. Далі, Карачів у відомих мені літописних записах (Никонівський літопис під 6818, 6885 роками) так і пишеться – Карачів, так що немає жодних сумнівів, про який пункт говориться.

Перетворення Карачів ⇒ Коршів (до того ж повторене у РогЛ двічі) вважаю фонетично неможливим, припущення такої систематичної похибки рівнозначне із запереченням джерельної вартості тексту. До того ж воно не потрібне на тлі більш природного коливання Корчів – Коршів. (Ну, якщо вже розглядати можливість перетворення назви, то й Кричів не слід відкидати – слово складається із тих самих приголосних.)

3. У «Переліку князя Костянтина» у Введенському списку (1654 р.) значиться Марія Корачевська – дружина князя Романа Михайловича Брянського, а у Любецькому списку (1750-х рр.) – зіпсовано Марія Корчевська [Жарких М. І. Введенський синодик. – К. : 2018 р., розділ «Князі чернігівські»].

Оце псування, слід думати, й навело наших авторів на ототожнення Коршева із Карачевом (хоча це явно не зазначено).

На цьому місці хочу зауважити: синодики – ніяке не історичне джерело [Жарких М. І. Чого варті синодики як історичне джерело. – К.: 2018 р., там же стислі висновки про вартість «Переліку князя Костянтина» і докладніше у згаданій роботі про Введенський синодик]. Спеціально «Перелік князя Костянтина» показує виняткову некомпетентність укладача. Згадані там «карачевські князі» є літературною фікцією, запозиченою із московських родовідних книг середини 16 ст.

Спеціально «Марія Карачевська» є літературною фантазією. Власні імена давніх княгинь нам переважно невідомі, іменувались вони по іменам чоловіків. Якби в нашому випадку стояло «княгиня Романовая», це відповідало б прийнятому стилю іменування і не викликало б заперечень. Але іменування її власним іменем, а тим більше – власним титулом, за зразком чи , вважаю неможливим (тобто вигадкою укладача).

Остаточно, ні одне джерело, сучасне самим подіям, не знає Карачевського князівства ані в 13 столітті, ані в 14-у, ніже в 15-у. Уявлення людей 16 ст. про це «князівство» належать до історіографії, не до фактографії.

До того ж Москва цікавилася Брянськом і була не проти того, щоби собі його захопити. Думаю, в такій ситуації експансія Литви на ці землі, як її уявляють автори («уже в 1363 г. козельско- карачевские князья, судя по всему, потеряли добрую половину территории своего княжества» [с. 138]) залишила б якісь сліди у московському літописанні, не тільки у тверському.

Таким чином, спроба авторів витлумачити записи РогЛ як події у Брянському князівстві дуже слабо обгрунтована й неприйнятна. (Хоча у 20 км на схід від Брянська, якраз по дорозі до Карачева, є містечко , автори його не приточили до своєї побудови.)

Київські князі Федір і Володимир Ольгердович

Далі автори переходять до інших питань історії 14 ст., не зв’язаних із «битвою на Синіх Водах».

Про Федора вони повторяють відому фантазію:

Скорее всего, князь Федор Киевский происходил из путивльской ветви Ольговичей [с. 146].

Безпідставність її показана у моїх статтях [Ефемерний «київський князь Федір». – К. : 2018 р; Міфічні «київські князі» з міфічної «путивльської династії». – К. : 2018 р.], котрі також були проігноровані авторами.

Володимиром Ольгердовичем я детально не займався, але мене здивувало, чому проігноровано запис Симеонівського літопису 6892 (1384) року про цього князя [Полное собрание русских летописей. -Спб.: 1913 г., т. 18, с. 135] – єдина виразна літописна згадка про його київське князювання. Ця безспірна звістка належить до часу після смерті Ольгерда.

Але кінцевий висновок авторів цілком прийнятний і навіть збігається з моїм:

Подводя итог, следует констатировать, что ни письменные источники, ни нумизматические материалы не дают достаточных оснований связывать появление на киевском столе князя Гедиминовича с итогами Синеводской битвы, а точная дата вокняжения в Киеве Владимира Ольгердовича остается неизвестной [с. 147].

Литва у великоруському літописанні

Для погодного описания событий XIV в. — начала XV в. летописные сборники ВКЛ использовали летописание Северо-Восточной Руси [с. 147].

Справді так, і можу сказати навіть точніше: річні статті були тільки в «білоруській» традиції, а «литовська» не знала їх нікои [Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р.]

Если искать летописный источник, послуживший основой для создания «Синеводской битвы Ольгерда» в «Повести о Подолии», то, акцентируя внимание на «походе на татар при Ольгерде» (а не на «Синие Воды» и «поход Ольгерда»), приходим к упомянутому сообщению о походе на Темеря в 1374 г. [с. 150]

І з цим можна погодитись, я навіть діаграму на цю тему накреслив у статті 2017 р.:

Так що і тут наші думки збігаються.

Вигадані битви

Синеводская битва — не единственная придуманная в литовском полемическом летописании […] Можно произвести разбор Хроники Быховца и Хроники Стрыйковского о соответствии другим источникам описания походов Гедимина, а также разбор описаний Стрыйковским этих четырех битв (в контексте его описаний «стародавних» битв в его Хронике). Однако для этого нужна отдельная работа [с. 154 – 155].

З цим я повністю згоден. Я вам більше того скажу: така робота щодо «Ірпінської битви» уже виконана [Жарких М. І. Міфічне «завоювання Києва» Гедиміном. – К.: 2018 р.]

Також я згоден з остаточним висновком авторів:

Умолчание такого важного события, как победа над татарским войском, в источниках XIV в. говорит о том, что битву на Синей Воде нельзя считать историческим фактом [с. 155].

Це звучить достатньо категорично. В цьому питанні треба не «висловлювати сумніви», а рішуче заперечувати.

На завершення розбору тексту статті додам загальні враження. Стаття написана грамотно, без граматичних помилок (а це тепер – далеко не норма, а особлива заслуга авторів), простою, зрозумілою мовою (тут ми не побачимо ані «дискурсивно-квадрупольної екскурсивності», ані «феноменологічно-пропедевтичної постмодерновості» – словом, ніякої наукоподібності). Хто ясно мислить, той ясно викладає.

«Золотоординська цивілізація» – жертва «Синьої Води»

Тепер я можу зробити невелике доповнення до мого попереднього огляду синьо-водо-знавства [Жарких М. І. Міфічна «битва на Синій Воді». – К.: 2017 р. розділ Жертви «Синьої Води»].

Період від Густинського літопису (1620-і рр.) до 2016 року слід вважати донауковим етапом розробки теми. Було багато фантазій, опертих на давніших фантазіях, а не було того, з чого починається наукова історія – аналізу джерел.

В Литві у 2013 р. був надрукований збірник праць конференції зі статтями по темі [Colloquia Russica. Series II, vol. 2: Vidurio Rytų Europa mūšio prie Mėlynųjų Vandenų metu. – Kaunas-Kraków: 2013, 240 p.]. Я не маніжився, коли писав у 2018 р., що не мав цього збірника і ніде не міг його знайти. Так воно справді було, але тепер я його маю (не спрашивай, каким путём я царство приобрёл…).

Подивимось, що цікавого скаже нам оця «Руська бесіда», котра на першу репліку латинською мовою відповідає реплікою литовською мовою.

Стаття Фелікса Шабульдо «К итогам изучения битвы у Синих Вод 1362 г.» [Colloquia, с. 15 – 26] була опублікована уже після смерті автора (2012 р.) і стала підсумком його сорокарічної (від 1973 р.) роботи над цією темою. Тут ми бачимо все те, що уже бачили в його попередніх статтях: Коршева – місто на р. Тиха Сосна, осінь триває від 24 вересня до 25 грудня, похід Ольгерда відбувся в 1362 р., Сині Води знаходились на Поділлі. Звичайно ж, Ф. Ш. не забув і про Стрийковського, якого все вважав «джерелом». Із жалем змушений повторити – за всі сорок років Ф. Ш. так і не дав собі труду витратити половину робочого дня, щоб розібратись у співвідношення хронології Рогозького та Никонівського літописів і хоча б дату поставити 1363 р.

Статтю Олени Русиної «Синьоводська битва в сучасній українській історіографії» [Colloquia, с. 127 – 136] я читав особливо уважно. (Чому особливо? – Ну, скоро побачите.) Вона коротко підсумувала свої заперечення фантазій Ф. Шабульдо, викладені в дискусії 1998 – 1999 р. Слід повністю погодитись із О. Р., що Стрийковський – ніяке не джерело для даної теми.

Далі вона відзначила, що прив’язка назви «Синя Вода» до Синюхи «має під собою доволі хиткий джерельний ґрунт» [с. 131], бо є ще три ішні подібні назви. Ну, я без особливого напруження нарахував їх понад 30 (і це вважаючи ріку Синю в Якутії «поза зоною досяжності» Ольгерда).

Другою рисою, притаманною майже всім українським авторам, є переконання, що перемога на Синій Воді призвела до встановлення литовської зверхності над Поділлям, де запанували сини Коріата Гедиміновича [с. 131].

Ця теза теж викликає заперечення / корективи О. Р., але вона стосується вже не самої битви, а її наслідків.

Остаточний висновок звучить так:

Нинішнє постулювання „поглибленого вивчення обставин та наслідків Синьоводської Т5итви” як „однієї з основних задач української медієвістики” є, вочевидь, не відповіддю на виклики сучасної історіографії, а, радше, реалізацією патріотичного імперативу в царині середньовічних студій [с. 135].

І тільки.

Борис Черкас у статті «Синьоводська битва 1362 р. в контексті політичної історії західних улусів Золотої Орди (Крило Мувала) під час „Великої Зам’ятні”» [Colloquia, с. 137 – 150] спробував довести, що в результаті битви на Синіх Водах Литва захопила улус Курумиши (Куремси), тобто Поділля.

Рогозький літописець, розповідаючи про походи Ольгерда на Коршів, а потім „воювання” Синіх Вод та Білобережжя, не згадує татар […] Вочевидь, така позиція літописця викликана тим, що він не бачив на цих землях верховної імперської влади [с. 140].

В РогЛ, між нами, дилетантами, кажучи, немає «походу Ольгерда на Коршів», але це пусте. Однак говорити, що «татари» є тільки там і тоді, де й коли є верховна влада Орди – це очевидна натяжка і намагання спекатися незручної для концепції Б. Ч. звістки.

Далі – більше і гірше:

Мамай розширював свою владу в межах законної юрисдикції. Ця ситуація ще більш яскраво проявилася в руських (українських) князівствах Поділля, Київщини і Чернігово-Сіверщини. Відсутність легітимної центральної сарайської влади залишали ці князівства сам на сам з ВКЛ [с. 142; виділення моє – М. Ж.].

Ну, «законна юрисдикція» – поняття політичної культури 20 – 21 ст., не 14 ст. Хто що зумів захопити – той те і мав у своїй «юрисдикції», а коли його запитували – чи ця юрисдикція законна – він просто бив такого цікавого у писок і вважав справу вирішеною на свою користь. Але й це пусте.

Ми, дилетанти, нічого не знаємо про князівства на цих землях за Мамая, але не можу ж я написати, що Б. Ч. – співробітник Інституту історії України – сказав відверту дурницю чи вигадав ці князівства ad hoc. Ні, він професіонал (отримує заробітну плату за свої наукові праці), а я – дилетант. Тому я тут і в усіх інших подібних випадках пишу: напевно, Б. Ч. має в руках якісь секретні джерела, невідомі нам, не втаємниченим, в яких так написано.

І цього не досить.

У Й. Пошильге читаємо: „У тому ж році була велика війна в багатьох країнах […]” А. Кранц у Вандалії навіть подає дату події: „Було це в 1381 р.” Хоча по його викладу тут мова більше йде про отримання повідомлення, а не дату самої битви. Саме тому історики не вважали за потрібне датувати ці події 1362 р. [с. 142].

Для професіонала це звучить дуже переконливо, але ми, дилетанти, маємо вредну звичку самостійно читати джерела:

Слід знати, що стаття 1380 року у Посільге дуже коротка, має всього три епізоди: 1, про м’яку зиму; 2, про відкриття святині в Марієнбурзі у день 1 травня; 3, про війну […] Чітке датування цієї події у Посільге 2-ю половиною 1380 року (після 1 травня) однозначно вирішує справу на користь Куликовської битви [Жарких М. І. Міфічна «битва на Синій Воді». – К.: 2017 р., розділ «Борис Черкас (2012 – 2015 рр.)»].

Ми самі бачили Багдад і знаємо, що запис Посільге має пряму чітку дату. Б. Ч. відкидає її, оскільки вона суперечить його концепції. Якщо це – «наука», то чим тоді має бути «фальсифікація історії»?

А де ж обіцяний «улус Курумиши»? Ось він:

На Торговиці [на р. Синюха], що була столицею улусу Курумиши, археологами фіксуються знахідки монет від Токти до Кульпи й Навруза 1360 р. [с. 147].

Знахідки монет визначають пункт як столицю! І не просто столицю, а столицю Куремси, який діяв за сто років до того і в часи якого ніяких монет в Орді ще не існувало!

Загальне враження від статей оцієї «Руської бесіди» – слава богу, нічого нового. Автори продовжували товкти синю воду в ступі й показали свою нездатність запропонувати нові підходи. Все це – донауковий етап вивчення теми.

Наступний автором, про якого я ще не встиг згадати, є Дід Свирид Опанасович, котрий виступив із другим томом своєї «Історії України від Діда Свирида» якраз у 2017 р. (книга підписана до друку 20 квітня 2017 р., тобто уже після закінчення моєї статті). Останній, 17-й її параграф (с. 350 – 375) має назву «Битва на Синіх Водах». У своєму викладі Дід Свирид спирався (очікувано) на Стрийковського. Ну звідки, питаю я вас, «простому сільському дідові» [так Дід сам про себе говорить] знати, що опис Стрийковського – витвір красного письменства і що Дід з таким самим успіхом міг спиратись на романи Петра Угляренка і Володимира Рутківського? Звідки? – повторю своє запитання, коли самі «науковці» із пресерйозним виглядом розбирають це «джерело»? На картинці (с. 365) бачимо навіть мушкетерів, котрі стають на праве коліно і палять в татар із ручної вогнепальної зброї.

Популярна історія України, безперечно, потрібна, тільки городити новітні дурниці поверх старих для цього не варто. Жанр книги Діда Свирида визначається як «Історія Русі від Гостомисла до Тимашева», з тією різницею, що талановита поемка Олексія Толстого – коротка, її можна прочитати за півгодини. Вона справді смішна, і дійсно талановитий автор може утримувати читача у жартівливому настрої оці півгодини. Дід Свирид же розпланував свою історію на п’ять томів, читання яких (якби вони всі були надруковані) розтягається на цілі місяці, а ще ні один геній комедії не спромігся утримувати жартівливий настрій читача так довго.

Дід Свирид, намагаючиь бути постійно смішним, став постійно канудливим – і тільки. Мені здається, що він і сам відчув свій промах, бо першй том його вийшов у 2016 році, другий – дуже скоро по тому, в 1-і половині 2017 р., а за третій і подальші томи уже нічого не чувати, і на своїй сторінці у Facebook Дід уже не звітує про успіхи в написанні третього тому.

Тобто на даний момент можна констатувати: «Істория Діда Свирида» загинула у «битві на Синій Воді».

А между тем отшельник в тёмной келье…

Ситуація докорінно змінилась з публікацією в 2017 році статті Миколи Жарких «Міфічна «битва на Синій Воді». Там проведено джерелознавчий аналіз текстів по темі, встановлено їх залежність (навіть стемма накреслена) і рішуче заперечена історичність «битви».

Ця стаття викликала розлогу рецензію Я. Пилипчука [Пилипчук Я. В. . Рецензия на: Жарких М. Міфічна «битва на Синій Воді». – Золотоордынская цивилизация, 2017 г., № 10, с. 445 – 454].

В цій рецензії, попри її сердитий тон і псевдонаукову псевдонауковість, все ж таки можна побачити певні натяки на згоду Я. П. з моєю позицією.

Я написав на це жартівливу, трохи завдогу, але вичерпну відповідь [Жарких М. І. Перемудрив, або Псевдонаукова псевдонаука: Українсько-російський водевіль у двох діях з прологом та епілогом. – К.: 2018 р.] і потім на її підставі – короткий, суворо «академічний» лист до редакції [Жарких Н. И. Бессмысленная безграмотность: письмо в редакцию сборника «Золотоордынская цивилизация». – К.: 2018 г.]. Заради цього я навіть відступив від свого принципу – нічого не писати й не публікувати мовою агресора і на території країни-агресора. Оцініть же мою жертву!

Результат вийшов понад усякі сподівання! Редакція «Золотоордынского обозрения» вирішила припинити своє видання – аби тільки не публікувати мою відповідь [Жарких Н. И. Ответ самуяров. – К.: 2018 г.].

Ну, туда ей и дорога –

Видно, толку в ней немного.

Другий позитивний момент рецензії Я. П. – він вказав мені на збірник конференції в Литві 2013 р. зі статтями по темі [Colloquia Russica. Series II, vol. 2, як вище]. Враження я виклав вище.

Я особливо уважно читав статтю О. Русиної в цьому збірнику тому, що Я. Пилипчук вказав на неї – там, мовляв, міститься заперечення реальності битви, і тому, мовляв, Микола Жарких є тільки епігоном Олени Русиної. Бути епігоном правильної думки, повторити її – я не вважаю за ганьбу, так біда в тому, що ніякого заперечення реальності битви у цій статті немає – від слова «зовсім». Відповідно мені не було кого наслідувати, навіть якби я прочитав цю статтю перед початков своєї роботи.

Ну, звичай Ярослава Пилипчука нам добре відомий – він ніколи не читає тих праць, на які посилається. От і в цьому випадку він сам статті О. Р. не читав, лише мені порекомендував. (Він і моєї статті не читав, тільки рецензію написав, як то докладно показано у моєму водевілі.)

І от тепер маємо статтю Бабенко і Комарова, в котрій незалежно від моєї роботи проаналізовано ті самі джерела і отримано ті самі висновки.

Чим ця стаття важлива? Тим, що наука – це верифікована істина, тобто така, котра не залежить від особи дослідника. Тепер маємо таку верифіковану істину щодо «Синьої Води».

Так що для науки навіть краще, що автори не скористались моїми роботами (принаймні ніде не подають вигляду, що їх знають).

Для науки – так краще, а для Миколи Жарких? Теж непогано: якби мені залежало на визнанні та вдячності моїх сучасників, я б ніколи нічого не зробив. Можу повторити за класиком: «Не для людей, тієї слави…» Індекс Гірша чи то пак «імпакт-фактор» мені не потрібні – на розмір моєї пенсії не впливають. Мій персональний сайт m-zharkikh.name має від 1000 до 1500 відвідувань на день (звіт за 2019 р.) – оце й є мій impact factor.

А от панство Бабенко і Комаров поставили себе у незручне положення: якщо вони читали мої роботи, а не послались, то це погано з точки зору наукової етики (бо від пріорітету у висловленні ідеї я не відмовлявся і не відмовляюсь), а якщо вони їх справді не знали (я в це не вірю, але все ж таки припускаю) – то це дає не дуже милу атестацію їх ерудиції.

Бачимо, що науку рухають вперед дилетанти, люди, не причетні до установ, де платять гроші за наукову роботу (такими є й наші автори), в той час як «де сиянс академия вместо рассмотрения наук пребывала к ним равнодушною».

Таким чином, «Золотоординська цивілізація» таки справді загинула у «битві на Синіх Водах» – тільки не від великого Ольгерда, а від ніякогось Миколи Жарких. І не в 1363 році, а просто на наших очах…

Київ, 4 – 7 листопада 2020 р.