Феоктист Сушицький (1919 р.)

Микола Жарких

Український дослідник історії літератури Феоктист Петрович Сушицький (1883 – 1920) відомий в основному як автор книги «Західно-руські літописи як пам’ятки літератури» [К.: 1930 р. – 404 с. – Всеукраїнська академія наук. Збірник історично-філологічного відділу № 2. Праці комісії давнього українського письменства, т. 1].

Його біографія відома дуже мало. Він мав дві вищі освіти (Київська духовна академія та Київський університет). В університеті він працював у семінарі російської філології під керівництвом В. М. Перетца і з 1907 року почав опрацьовувати літописи. Цю роботу він продовжував до кінця життя.

В 1918 році він служив у Міністерстві народної освіти і став ректором Київського українського університету. Тому він мав усі підстави побоюватись приходу більшовиків і евакуювався разом з університетом до Кам’янця-Подільського (1919). У січні 1920 року він помер в Умані під час страшної епідемії тифу. Більшовицький мороз не встиг прибити цю ранню квітку української науки…

Патріотизм Сушицького виявився в тому, що в 1919 році він почав друкувати свою книгу українською мовою (в той час як деякі видання, розпочаті ще до 1917 р., УАН випустила у світ як вони були надруковані, тобто російською мовою). Це видання, яке отримало дуже ранній – 2-й номер у серії «Збірник історично-філологічного відділу», але воно не було доведене до кінця через більшовицьку «розруху». Віддруковані аркуші було випущено в світ в 1921 році як «першу частину» книги. Частина накладу мала 136 сторінок, частина – 84 (я думаю, це залежало від кількості збережених друкарських зошитів).

Тому пізніше В. М. Перетц запропонував іншому своєму учневі – Олексію Назаревському – підготувати до друку нове видання книги Сушицького, з урахуванням тих змін, які Ф. С. поробив уже після початку друку. Назаревський провів дуже значну роботу по реставрації тексту Ф. С., і в такому вигляді книга побачила світ у 1930 році у складі 8 розділів. Сушицький мав намір написати ще два розділи – про мову літописів і про їх вплив на московську, польську й українську історичну літературу 16 – 18 ст. – але не встиг цього зробити.

Видання цієї книги – як 1918 – 1921, так і 1930 років – були дуже рідкісними (бо більшовики ретельно нищили всі сліди діяльності Української академії наук), тому зустрічається помилкове твердження, буцімто в 1929 році було випущено «другу частину» книги.

З огляду на обставини життя автора слід вважати 1919-й рік останнім роком роботи над книгою.

Така була драматична історія книги Сушицького, яка, на наше щастя, устигла побачити світ ще перед більшовицьким «льодовиковим періодом», який розпочався буквально у наступному, 1931 році.

Тепер пройдемось по сторінках книги і подивимось, з якими твердженнями автора можна погодитись, а з якими – ні.

Перший розділ присвячено історіографії питання. Історики та філологи як тоді, так і досі вважають, що починати треба з нього, от і Ф. С. слухняно почав так. І це мало фатальний вплив на всю його працю, бо він дуже часто слідував твердженням, які він вичитав у попередників, навіть там, де новий матеріал рішуче вимагав нового підходу.

Я ж ні на історика, ані на філолога ніколи не вчився, і мені традиції цих наук – не указ. Тому я спочатку виробляю собі власне судження про предмет, а потім дивлюся, що на цю тему написали попередники. Правильні вказівки із вдячністю враховую, а щодо неправильних – застерігаю.

Огляд написаний досить ретельно і може й нині слугувати як вступ до теми. Доведений він до 1909 року (дата останньої розглянутої статті) і був написаний десь у той час. Пізніше Ф. С. уже не повертався до нього, тому ми й не побачимо там, наприклад, праці Якубовського (1912 р.).

Але користуючись ним, слід пам’ятати – Ф. С. реферував праці, не завжди зазначаючи, що певні їх положення помилкові (я навіть думаю – не надто він у них і вникав). Наприклад, В. Б. Антонович припускав, що в надрукованих ним у 1888 році літописах є витяги зі Смоленського літопису (с. 22). Я спеціально переглянув цей збірник – ніякого Смоленського літопису там нема, а згадка у М. Панцирного про заснування Вільни в 1323 році узята зі Стрийковського, нічого більше.

Про конфуз І. Тихомирова із двома Бельськими я уже писав, але Ф. С. подав його без будь-якого застереження (с. 33).

Другий розділ присвячено спискам і редакціям західноруського літопису (с. 55). Тут варто звернути увагу – в назві розділу стоїть однина, один літопис! Ніяких двох традицій Ф. С. в текстах не побачив, а тому і відкриття не зробив, мавши до того повну можливість.

Цінною тут є вказівка на ще один список літопису зі збірки Тихонравова (с. 55), котрий чомусь не увійшов до нового видання М. Улащика (так само, які і Віт7Л). Тому ми й досі не можемо з нього скористатись.

У поділі на редакції Ф. С. слідував за Костомаровим і Вахевичем. Найкращим списком «короткої редакції» він вважав Супрасльський (Біл2Л + Віт3Л, с. 56), хоча Біл1Л очевидно кращий за Біл2Л, а Віт1Л – за Віт3Л. Але ж also sprach Daniłowicz, і Ф. С. не наважився відступити від традиції.

Відповідно до цього списки Біл1Л та Віт1Л поставлені автором відносно нижче (с. 57), що відвело його ще далі від істини.

Відповідно до уявлення про склад «короткої редакції» Ф. С. цілком помилково оцінив НЛД (с. 57). Нагадаю, що там вписано копію ППВ, доведену до вокняжіння Вітовта у Вільні. Ф. С. чомусь написав, що список доведено тільки до весілля Софії, і вважав цей текст скороченням якогось списку «короткої редакції». Як бачимо, одна помилка тягне за собою цілу серію наступних. Ф. С. мав змогу виділити ППВ як окремий твір – і не зробив цього відкриття.

З числа списків «складної редакції» Ф. С. вважав найкращим список Красінського (Лит3Л + Віт6Л, с. 62).

Ф. С. помилково відзначив, що списки Супрасльський та Уваровський походять від одного протографа (с. 56, 63). Ми тепер знаємо, що Біл1Л та Біл2Л справді походять від одного протографа (Біл0Л), а щодо окремих частин ВітЛ такого сказати не можна.

«Діяння Вітовта» Ф. С. помилково вважав вставкою в первісний текст (с. 65 – 66) – так, як і Смолька. Ще один наслідок вивчення історіографії.

Розглядаючи «Похвалу Вітовту», Ф. С. слушно зауважив, що Віт6Л містить нову, пізнішу редакцію тексту (с. 68 – 69). Але подальший аналіз співвідношення списків цілком заплутується у дрібних спостереженнях – саме через те, що неправильно виділено одиниці для порівняння (або, висловлюючись науково, предмет дослідження). Немає простих співвідношень між списками, є відносно прості співвідношення між окремими статтями списків.

Розглядаючи ЛКС, Ф. С. відзначив у ньому згадки польських хронік (с. 80), але не розкрив ці вказівки, хоча мав для цього такі самі можливості, як і я.

Не можна погодитись з Ф. С. у том, що Лит1Л та Стрийковський користались зі спільного джерела – протографа Лит1Л (с. 83, 85, 86). Цей протограф абсолютно зайвий, а екстраваганції Стрийковського проти Лит1Л слід вважати його власними витворами.

Ф. С. слушно зауважив, що оповідання про Міндовга і Войшелка в Лит1Л запозичене з ГВЛ (с. 84).

Відносне старшинство виділених редакцій Ф. С. визначав на підставі порівняння їх мови (с. 88) – підхід безумовно помилковий, і закономірним наслідком було прирівнювання відносно раннього списку Красінського до дуже пізнього списку Лит7Л (с. 92). Ф. С. зауважив, що в складній редакції ранній текст псується (с. 92), що підтверджується моїми спостереженнями, тільки не вивів звідси загального принципу.

Лит1Л, на думку Ф. С., має риси як старшої, короткої редакції, так і молодшої, складної (с. 94). Ми можемо сформулювати це краще: в Лит1Л (в цілому пізньому) справді використано Віт4Л (ранній список).

Час складання редакцій Ф. С. визначив: короткої – 1440-ї роки, складної – 1550-і рр., Лит1Л – 1560-і роки (с. 100). При цьому він помилково не врахував Лит4Л; в наступних главах він його таки залучив до аналізу і пересунув час складної редакції на 1540-і роки.

Третій розділ присвячено складу і джерелам західноруських літописів. Назва невдала, не відбиває змісту. Фактично розділ присвячено аналізу Біл0Л. В основу аналізу тут покладено цілком помилковий принцип:

Литовський літопис, як такий, спирався на інші літописи, a priori можна думати – на сусідні староруські чи загальноруські літописні тексти (с. 102).

Це вірно стосовно Біл0Л і зовсім невірно стосовно ВітЛ, але окреслювати точно предмет, якого стосується те чи інше твердження, без умовних позначень дуже важко, а запровадити такі позначення Ф. С. не здогадався.

ЕМФ Ф. С. помилково іменував загальноруським літописом (с. 102), хоча насправді він – московський (систематично опущені новгородські звістки). Тому природно, що Ф. С. вважав ЕМФ плодом механічного скорочення (с. 108), в якому не видно системи (с. 114). А система ж була цілком очевидна – зосередитись на історії Московського князівства!

СКР, яким починається ЕМФ, наш автор не виділив як окремий твір. На підставі деякої подібності одного епізоду СКР до С1Л Ф. С. зробив помилковий висновок, що джерелом тут виступав С1Л (с. 104). «Вот плоды твоей системы!» – можу я сказати словами ібн-Хакія з відомої опери. Система Шахматова – порівнювати окремі слова, не порівнюючи ані загальної структури, ані змісту текстів – проявилась тут в усій красі. А між тим рукавиці у вигляді Н1ЛМІ та «літопису Авраамки» уже були надруковані і тільки чекали, що хтось їх використає. Дослідницьке щастя відвернулось тут від Ф. С.

Джерелом наступної частини ЕМФ Ф. С. слідом за Шахматовим вважав Н4Л, помилково уявляючи собі хронологію його написання (с. 104). Враховуючи, що НКЛ тоді ще не був надрукований, це визначення можна визнати слушним. Але найбільш яскрава особливість, яка ріднить ЕМФ з НКЛ – Н4Л – перестановка частин в оповіданні про події 1237 – 1240 років – у Ф. С. так і не зазначена! Шахматовська система – бачити дерева і не зважати на ліс, який вони утворюють – і тут проявилась цілком виразно.

Третє джерело, на думку Ф. С., починається в ЕМФ від 6848 (1340) року і тягнеться до 6861 (1353) року – це Воскресенський літопис, який (за Шахматовим) відбив текст гіпотетичного «Софійського временника 1423 р.» (с. 110 – 112; це останній не треба плутати з реально збережним С1Л!). Тут все помилкове: границя джерела визначена невірно (треба 1310 р.) і не використано СимЛ, надрукований в 1913 році. Я думаю, цей розділ Ф. С. написав раніше, до 1913 року, і більше до нього не повертався. Ще одне відкриття втекло!

Джерела деяких звісток в цій частині ЕМФ Ф. С. не зміг визначити, зокрема оповідання про заколот 1353 р. у Царгороді (с. 112). Тепер ми знаємо, що цим джерелом був РогЛ, але він був надрукований пізніше, аж у 1922 році.

Від 1354 р. в ЕМФ використано джерело типу Никонівського літопису – зазначив Ф. С. (с. 113). Ми тепер бачимо, що це – фрагменти РогЛ, справді використані у Никонівському літописі, але Ф. С. цього знати не міг.

На с. 116 – 117 Ф. С. перелічив оригінальні звістки ЕМФ, переважна більшість яких належить до «Літопису митрополита Фотія». Ф. С. міркував, хто б міг бути цим літописцем (хоча для таких міркувань немає підстав). Ніяких згадок про С1Л як джерело ЕМФ тут немає.

У висновках зі своїх спостережень (с. 120 – 121) Ф. С. відходить від істини ще далі: єдине джерело – це гіпотетичний «Временник» 1423 р., літопис цей – західноруський, і скорочення робились механічно. Єдине правильне положення, з яким можна погодитись – це укладання ЕМФ в 1427 – 1428 роках.

Перейшовши до наступної частини Біл0Л (за 1430 – 1446 роки), Ф. С. помилково побачив у ній «виразну цілість» (с. 132), хоча насправді тут ми маємо вторгнення «литовського» матеріалу (ОЗП + ПВ + ППС) у «білоруський» літопис. Як окреме оповідання Ф. С.виділяв тільки ПВ. З огляду на її мажорний тон Ф. С. датував її 1429 роком (с. 135).

У четвертому розділі Ф. С. так само аналізує склад і джерела, на цей раз – ВітЛ.

Розбивка ВітЛ на окремі оповідання у Ф. С. традиційна, тобто помилкова. Він виділив окреме оповідання про боротьбу Кейстута і Ягайла (в обсязі Віт2Л) і вважав, що воно виникло між 1393 і 1430 роками (с. 144, 146). Розрив оповідання ППВ від 1345 до 1381 років навів його на помилкову думку, що тут було два різних джерела (с. 145). Безумовно помилкова думка Ф. С., що Стрийковський користувався Віт2Л (с. 146).

Кінець ППВ та ДВ Ф. С. помилково об’єднав у «Повість про Вітовтове князювання» (с. 150). Дуже показово: викладаючи її зміст, Ф. С. зовсім проминув вокняжіння Вітовта у Вільні! «Слона-то я и не приметил», та головна мета, заради якої піднялася уся боротьба, пройшла повз увагу нашого автора. Далі (с. 160) Ф. С. зауважив, що випадіння звістки про вокняжіння Вітовта – наслідок дефекту в тексті Віт3Л, але на загальну конструкцію це правильне спостереження ніяк не вплинуло.

Ф. С. помилково вважав, що ця повість дуже відрізняється від Віт2Л, тому її слід приписувати окремому автору (с. 150) – смоленському літописцю (с. 153), який написав її після 1432 року (с. 158), і то канцелярською мовою (с. 161) на підставі матеріалів з «великокнязівської литовської Вітовтової канцелярії» (с. 161). Все це невірно, ота міфічна «канцелярія» не давала спокою кільком поколінням дослідників, відхиляючи їх від раціонального погляду на предмет.

ППЗ Ф. С., як і його попередники, слушно вважав за окремий твір (с. 162), помилково зближуючи його з Віт2Л і вважаючи обидва офіційними урядовими документами (с. 163). Ф. С. вірно визначив час написання ППВ – кінець 1430 р. (с. 165).

У п’ятому розділі Ф. С. продовжив аналіз складу і джерел – тепер ЛитЛ.

Почав він з БПЛ, слушно назвавши його «міфічною частиною літопису» (с. 167). Але в основу аналізу він помилково поклав урізану версію Лит3Л. Замість однієї генеалогічної схеми Ф. С. склав цілих дві – спочатку за Лит3Л (тобто БПЛ-Н), а потім за Лит2Л (тобто БПЛ-Е). Ф. С. зауважив, що в Лит3Л генеалогія коротша, але не відзначив, що список Лит3Л – скорочений (с. 173) На с. 191 він відзначив оце скорочення, але і це спостереження не вплинуло на загальні побудови.

На с. 176 Ф. С., слідуючи за Т. Нарбутом, згадав за А. Ротундуса, але «Розмови поляка з литовцем», надрукованої в 1890 році, не використав, хоча вона придалась би для його колекції міфічних генеалогій.

Тричі Ф. С. вказував на Хронограф як можливо джерело БПЛ (с. 181, 198, 201), але моя перевірка цих вказівок дала негативний результат. До речі, Ф. С. і сам міг би звіритись із Хронографами, надрукованими в 1911 та 1914 роках, і пересвідчитись у цьому. Я думаю, розглядуваний розділ він написав раніше, перед 1911 р., і не повертався більше до нього.

Ф. С. цілком помилково назвав БПЛ компіляцією давніших письмових пам’яток, які не дійшли до нас (с. 185).

Аналізуючи БПЛ, Ф. С. зауважив велику кількість загальних місць, або шаблонних описів. Це шаблони запису про смерть князя (с. 185 – 186), про битву (с. 186 – 187), про заснування міста (с. 187 – 188), про язичеські офіри (с. 189). Наявність таких шаблонів незаперечна, але вона не становить ніякої особливості БПЛ, і наведені шаблони можна знайти чи не в кожному літописі. Шаблонність опису ще не означає його невідповідності описуваній події, і застосування шаблонів не свідчить про літературну нездатність автора. І в «Іліаді» смерть героїв описана шаблонно, але ж літературної цінності цього твору не можна заперечити.

Ф. С. цілком помилково припустив, що оповідання про похід Гедиміна на Київ існувало окремо і було використано автором БПЛ (с. 193 – 194). Аргументом був збірник, переписаний у Драбові (нині Золотоніського району) в 1754 р., в якому це оповідання містилось як окрема стаття. Фрагмент, який процитував Ф. С., дуже виразно показує, що це – зіпсований Стрийковський, нічого більше:

Монархія Київська, тобто всієї Русі єдиновладдя, тривало від 990 року до опанування Києва великим князем литовським Гедиміном 431 рік (Стрийковський, 1, 368)

От взятья Киева литовским князем Гедимином преславное самодержавное [правление?] Киева пресечеся, и бысть под литовской властью Киев даже и до короля польського Казимира Ягайловича 431 год (Ф. С., с. 193).

Звичайно, Ф. С. і сам міг би порівняти знайдений ним рукопис зі Стрийковським, але… знову вкотре бачимо у нього недбальство і поверховість, які постійно перешкоджали зробити правильні висновки.

Ф. С. слушно відзначив близькість текстів поширеної редакції і припустив існування протографа (с. 203), який я позначаю Лит0Л.

Аналізуючи ЛКС-2 (с. 206 – 212), Ф. С. слушно зазначив використання офіційних урядових документів. Те, що в 1 пол. 16 ст. державна канцелярія у Великому князівстві Литовському справді існувала, ніхто заперечувати не буде.

Для оповідання про похід Ольгерда на Москву Ф. С. припустив спільний протограф Лит6Л та Лит1Л (с. 216). На мою думку, він зайвий, і в Лит1Л оповідання запозичене з Лит6Л.

Шостий розділ праці Ф. С. присвячено Лит1Л. Його я аналізую в розділі, присвяченому історіографії цього літопису.

Сьомий розділ присвячено повістям, які містяться в розглядуваному літописі (нагадаю, що Ф. С. вважав усі твори варіантами одного літопису). Всього він виділив 21 повість, деякі – вдало, а деякі дуже нещасливо.

1. На першому місці стоїть «Похвала Вітовту», котру Ф. С. слушно вважав окремим твором (с. 292). Для мене тут найцікавішою була вказівка, що початок ПВ-2 (Тайну цареву берегти – то добре) є цитатою з біблійної книги Товіта, 12, 7 (с. 293; сам я ніколи б цієї цитати не знайшов).

Зазначу, що книга Товіта не входить до православної Біблії, а тільки до католицької. Ф. С. відзначив, що запозичити цю цитату можна було не прямо з книги Товіта, а з інших творів, наприклад, з житія Марії Єгипетської. Пошук біблійних джерел у ПВ-2 варто продовжувати – так можна з’ясувати круг читання і прийоми роботи автора.

Далі Ф. С. розглянув ПВ-3, слушно вважаючи її пізнішою переробкою (с. 296), і ПВ-1, також слушно вважаючи її прототипом літописної ПВ-2 (с. 298). Тому стемма ПВ, яка словесно викладена на с. 300, досить близька до накресленої у мене.

2. У «Повісті про Подільську землю» Ф. С. виділяє три редакції (с. 305), які збігаються із запропонованими мною ППЗ-1, ППЗ-2 та Лит1Л (особливої редакції Лит5Л у Ф. С. нема). Особливий початок повісті у Віт6Л (у нас – ППЗ, епізод 0) Ф. С. вважав вставкою, на мою думку – помилково (я вважаю, що тут механічно приєднано кінець попереднього запису).

Із висновком Ф. С., що найкращі тексти ППЗ містяться в Віт3Л та Віт4Л (с. 311), я цілком погоджуюсь.

3. «Повість про те, як завойовано Поділля» Ф. С. виділив невдало (с. 312), на мою думку – це частина «Діянь Вітовта», і по суті Ф. С. розглядав тут ДВ.

4. «Повість про вокняжіння Вітовта» також виділена невдало (с. 318), я думаю, що це – кінець ППВ. Автора цього тексту Ф. С. вважав «близьким до князівсько-литовської канцелярії» (с. 319). Знову ця гаспидська «канцелярія»!

5. «Повість про боротьба Литви зі Смоленськом» (с. 321) також, на мою думку, є частиною ППВ (епізоди 63 – 69), хоча вона справді відмінна за стилем від сусідніх епізодів. Але її літературні джерела досі не розкриті.

6. «Повість про битву на Ворсклі» (с. 333) в книзі Ф. С. проаналізована в урізаному вигляді, тільки на матеріалі «литовських» літописів і пізнього Никонівського літопису. Той факт, що першоджерелом тут був С1ЛСІ, залишилось не розкритим – чергове відкриття, яке Ф. С. не зробив. Натомість Ф. С. вважав, що перелік загиблих «утворено на підставі даних литовської канцелярії» (с. 333 – 334; поняття «відділ кадрів» в часи Ф. С., здається, ще не було). «Всё тот же сон! Третий раз – всё тот же!»

7. «Повість про заснування Вільни» (с. 339) виділена невдало. Це не окремий твір, а частина БПЛ.

8. «Оповідання про Біруту» (с. 341) є очевидної вставкою в давніший текст. Доцільність її виділення як окремої повісті для мене сумнівна – очевидно, що це «доважок» до БПЛ, написаний тим самим автором і в той самий час, що й БПЛ.

9. «Оповідання про королеву Барбару» (с. 344), котре Ф. С. вважав окремою повістю, я розглядаю як частину ЛКС-2 (епізоди 114 – 119).

10. «Повість про похід Ольгерда на Москву» (с. 346) виділена слушно.

11. «Оповідання про чудо св. хреста» в Лит1Л (с. 347) виділено помилково, і найголовніше – Ф. С. нічого не згадав про його джерела – Длугоша і Кромера. Ще одне не зроблене відкриття.

12 – 21. Далі йдуть оповідання, наявні тільки в Лит1Л. Доцільність їх виділення як окремих творів для мене сумнівна, це скоріше глави одного історичного роману.

Восьмий розділ присвячено стилю літописів (с. 362). Тут Ф. С. виходив з двох однаково помилкових положень: 1, що на стиль впливали загально-руські літописи; 2, що на стиль впливала «литовська великокнязівська канцелярія» (котра все не давала спокою Ф. С. упродовж цілої книги).

Висновок також цілком помилковий: «На поетичному стилі західно-руських літописів відбивається вплив стилю Галицько-Волинського літопису» (с. 404).

Взагалі цей розділ – найслабший, і здається студентською роботою на задану тему: порівняти стиль ГВЛ зі стилем літописів Великого князівства Литовського. Як курсова чи дипломна робота цей текст був би цілком задовільним, але науковець мав би з порівняння зробити висновок: оскільки нічого спільного зі стилем ГВЛ нема, стильові пошуки треба спрямувати в інше русло. А такого висновку Ф. С. не зробив.

Таким чином, в цілому книга Ф. Сушицького досить слабка. Коренева його помилка – невірна класифікація текстів, успадкована від попередніх дослідників. Автор не виявив належної сміливості, щоб відкинути попередні праці і зробити все самостійно. Не залучено всіх джерел, необхідних для з’ясування історії текстів. Деякі правильні висновки, отримані в ході аналізу, потребували докорінного перегляду всієї конструкції цілих розділів, але така перебудова ніде не була виконана. Тому маса правильних спостережень і цікавих вказівок залишається не приведеною в систему.