Аналіз історіографії

Микола Жарких

Оскільки у міфічної «події» не може бути джерел, наша задача зводиться до аналізу історіографії питання.

Стемма ранніх (16 – 17 ст.) текстів, котрі через непорозуміння подекуди вважаються «джерелами», виглядає так:

Стемма ранніх текстів про «похід Гедиміна на Київ»

Закономірності тут прості:

1. Геть усі тексти про «київську виправу Гедиміна» походять з одного тексту 1530-х років – «Баснословного початку Литви» (БПЛ).

2. Всі тексти можна поділити на дві групи – похідні від О. Гваньїні (з характерною датою 1304 р.) і похідні від Стрийковського (з характерною датю 1320 р.).

Ігнорування оцієї другої закономірності збаламутило багатьох істориків, котрі даремно намагались відшукати у текстах 17 ст. «незалежне свідоцтво» про «похід». Насправді вся українська (білоруська, литовська, польська) історіографія 17 – 18 ст. повністю залежить від Стрийковського, і починати аналіз кожного твору треба з виділення запозичень зі Стрийковського.

Розвиток нашого міфу можна поділити на 4 періоди:

1, період паростків – 1530-60-і рр. До нього належать БПЛ та Лит1Л, які подають міф практично однаково.

2, період квітів був дуже коротким, але яскравим. Він складається з одного твору М. Стрийковського і відповідно датується 1582 роком.

3, період овочів тривав з кінця 16 ст середини 19 ст. В цьому періоді все нові й нові автори підпадали під магічний вплив таланту Стрийковського і поширювали його вигадки далі та далі. Один тільки автор «Історії русів» зробив спробу додати нові квіти своєї власної фантазії – але вони залишились незапотребуваними аж до початку 21 ст.

4, період зів’ялого листя, тобто поступового розчарування у міфі й переведення його з розряду незаперечних історичних фактів у розряд пізніх вигадок, розпочався з середини 19 ст.

Першим тут був львівський історик Денис Зубрицький, котрий у 1853 році сформулював рішучий висновок: все оповідання про «похід» є казкою. Хоча його праця була надрукована російською мовою, вона не справила ніякого враження на подальшу історіографію. На Зубрицького подекуди посилались, але чисто декоративно – ніхто його не читав і не використовував.

Ситуація змінилась у 1878 році, коли В. Антонович підтвердив висновки Зубрицького, і думка про казковість оповідання набула статусу верифікованої істини (тобто незалежної від особи дослідника). Цей раціональний напрямок в подальшому підтвердили М. Грушевський та О. Русина. Ряд істориків кінця 19 – початку 21 ст. висловили свою солідарність з цим правильним поглядом (не розгортаючи ширшої аргументації) або промовчали його при написанні узагальнюючих праць, у яких нагадування про спростований міф було би недоречним.

Але цей раціональний напрямок, попри усяку очевидність, цілком несподівано зустрівся з ретроградним напрямком, котрий намагався боронити якесь «джерельне значення» міфу.

Почався цей ретроградний напрямок з утворення «болота»: деякі автори не наважувались ані рішуче відкинути міф, ані рішуче визнати його повну правдивість. Їх позиція нагадує відомий анекдот з часів маршала Брежнева, коли лейтенант підходить до майора і запитує:

– Товаришу майоре, а чи крокодили літають?

– Не верзи дурниць! Не літають!

– Отак? А товариш полковник каже, що літають…

Тут майор б’є себе по лобі:

– А так! Згадав! Літають, тільки ду-у-уже низько…

Оце «літання дуже низько» виявлялось так, що Гедиміну наказували завоювати тільки частину Волині (варіант: усю, але на недовгий час), а Київщину – завоювати, але швидко уступити. Ну, якщо для «завоювань» вони могли послатись на старий (хоча й невірогідний) текст, то для оцих контрдій волинських князів, яким було наказано відвоювати Волинь, і невідомо кого, хто відвоював Київщину – для цих дій нема навіть вигаданого натяку. Ці елюкубрації тільки ускладнюють виклад і нічого не пояснюють, отже, підлягають відкиданню згідно принципу Оккама.

Оцей «болотяний» напрямок був єдиною формою ретроградства, аж наприкінці 20 ст. вдарило потужне джерело істинно-ретроградне, або радикально-ретроградне. Представники цієї течії боронять повну правдивість нашого оповідання і сміливо будують на ній подальші фантазії – аж до пропозиції відзначити в 2023 році ювілей «битви» і встановити їй «пам’ятник».

І якби цей напрямок був обмежився лише на таких дилетантах, як В. Білінський чи В. Саюк, можна було б знизати плечима: ну, є люди, котрі вірять, що Земля – плоска, ну, нехай собі живуть з такою вірою, коли не здатні збагнути аргументи на користь кулеподібності Землі.

Так ні, цей напрямок прикрашений іменами докторів і кандидатів історичних (історичних, мої любі!) наук, які працюють в установах Національної академії наук або професорують по університетах, які у своїх дисертаціях обстоюють правдивість міфу, та й інших пошукувачів, котрі так пишуть, приймають до лав «дипломованих істориків»!

В цілому динаміка розвитку різних історіографічних течій упродовж останніх шести століть виглядає так:

Динаміка історіографічних течій щодо «походу Гедиміна на Київ»

Історіографічний врожай по нашій темі виглядає так:

Частини історіографічних течій щодо «походу Гедиміна на Київ»

На цьому місці я повинен пояснити, що складаючи свій огляд історіографії, я не намагався вичерпати усі праці, які торкаються цієї теми. Деяких потрібних праць немає у Мережі, а доробок литовської історіографії, який публікується переважно литовською мовою, залишився для мене недоступним через незнання цієї мови. Так що кількісні показники на діаграмах можуть дещо змінитись, але загальна картина, думаю, збережеться.

Щодо розподілу авторів, які писали по нашій темі – тут немає ніякої простої закономірності. В обох групах, як у прогресивній, так і в ретроградній, бачим як росіян, так і українців, як представників панівної, офіційної думки, так і вільнодумців, як професіональних істориків, так і дилетантів.

Отже, за загальним числом праць раціональний напрямок (класи 1 + 2 + 7) програють ретроградам (класи 3 + 4 + 5 + 6), відповідаючи тільки одним своїм пострілом на два ворожих. І якби істина встановлювалась шляхом голосування, то ретрогради й фантазери безсумнівно були б зверху.

Але істина в історичній науці встановлюється шляхом аналізу джерел, і в цій роботі ретроградна історіографія не може нічим зашкодити (а прогресивна – не може нічим допомогти).