Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Нариси з історії східної… / Міфічне «завоювання Києва» Гедиміном / 19 ст.

Міфічне «завоювання Києва» Гедиміном

19 ст.

Микола Жарких

(3) 1816 р. М. М. Карамзін

Славний російський історик Микола Михайлович Карамзін (1766 – 1826) у своїй головній праці – «Истории государства Российского» – присвятив увагу нашій темі у 4-у тому, вперше надрукованому в 1816 р. Цей параграф починається характерним заголовком, винесеним на поле: «Сомнительное повествование Стрыйковского» [Карамзин Н. М. История государства Российского. – Спб.: тип. Н. И. Греча, 1819 г., т. 4, і далі; примітки 269 і наступні ( і далі)].

Переповівши у скороченні оповідання Стрийковського, М. К. зауважив:

Оця повість історика не досить грунтовного навряд чи спирається на які-небудь сучасні або вірогідні свідоцтва [с. 209].

Чому М. К. так вважав? Він виставив тільки один аргумент: до 1331 р. у Києві були баскак та руський князь. Також він зауважив, що Роман Брянський у Стрийковського – не Роман Михайлович, інший князь або анахронізм; Станіслав Київський не вписується в історію рязанських князів [с. 165].

Отже, М. К. висловив певні міркування проти розповіді Стрийковського, але не відкинув її категорично.

Карамзін був офіційним придворним історіографом, і його твір справив дуже великий вплив на подальшу історіографію:

В его «Истории» изящность, простота

Доказывают нам, без всякого пристрастья,

Необходимость самовластья

И прелести кнута.

Не знати, чи справді ця епіграма належить Пушкіну, але основна риса російської офіційної історіографії – «прелести кнута» – залишається актуальною і до нашого часу (2018 р.). Разом з тим у Карамзіна справді маємо «изящность, простоту и беспристрастие» – все це, як скоро побачимо, дуже швидко зникло.

(6) 1822 р. Д. М. Бантиш-Каменський

Український історик Дмитро Миколайович Бантиш-Каменський (1788 – 1850) у першому виданні своєї праці «История Малой России» присвятив нашій темі тільки одне речення:

Володарі [удільних князівств] на початку 14 ст. не в силах були перешкодити великому князю литовському Гедиміну відірвати від Росії князівства: Володимирське (на Волині), Луцьке, Київське та сіверські міста [Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – М.: тип. С. Селивановского, 1822 г., , с. 10].

Знову скорочення Стрийковського.

(6) Бл. 1828 р. «История русов»

Твір невідомого українського автора «История русов», приписаний ним архієпископу Георгію Кониському, насправді був написано . Надруковано його вперше у 1846 році в Москві заходами О. М. Бодянського:

Историки польские и литовские, справедливо подозреваемые в баснословиях и самохвальстве, описывая деяния народа русского, якобы в подданстве у поляков бывшего, затмевали всемерно великие подвиги их.

С сожалением должно сказать, привнесены некоторые нелепости и клеветы в самые летописи малоросийские, по несчастию, творцами их, природными русскими, следовавшими по неосторожности бесстыдным и злобливым польским и литовским баснословцам [Кониский Г. История Русов, или Малой России. – М. : 1846, , с. 2, 3]

Посему Гедимин князь в 1320 году, пришедши в пределы малороссийские с воинством своим литовским, соединенным с русским, состоявшим под командою воевод русских Пренцеслава, Светольда и Блуда, да полковников Громвала, Турнила, Перунада, Ладима и иных, выгнали из Малороссии татар, победив их на трех сражениях, и на последнем главном при реке Ирпене, где убиты Тымур и Дивлет, князья татарские, принцы ханские. За сими победами восстановил Гедимин правление русское под начальством выбранных от народа особ, а над ними устроил наместником своим из русской породы князя Ольшанскаго [там же, , с. 5].

Відштовхуючись від Стрийковського і працюючи тим самим методом – нестримною фантазією – наш автор дав яскраво тенденційний опис «події». Гедимін виганяє татар не просто з Русі, а саме з Малоросії (як то побачимо далі у М. С. Грушевського і пізніше – аж до сучасних прихильників теорії одвічного існування України) і відновлює руське правління під проводом руського князя. Ні перемоги Гедиміна над руськими князями, ані підкорення Київщини Литві – тенденційних вигадок БПЛ – тут немає.

Якою б слабкою не була фактична основа «Історії русів», вона й досі знаходить любителів користатись з неї як з історичного джерела – а все завдяки сміливості й безоглядності своїх фантазій, написаних з немалим талантом.

(3) 1830 р. Д. М. Бантиш-Каменський

«Історія русів», поширюючись зі швидкістю пожежі в степу, збаламутила сонне царство української історіографії і змусила Бантиш-Каменського переписати свій твір. У новому виданні «Історія русів» зазначена 11-м пунктом у переліку джерел. Про нашу «битву» тепер сказано так: «Невідомо, коли саме Київ підпав під владу литовців» [Бантыш-Каменский Д. Н. История Малой России. – М.: тип. С. Селивановского, 1830 г., , с. 26]. Далі Д. Б.-К. дуже коротко переповів Стрийковського і так само коротко – сумніви Карамзіна, не додавши до них нічого від себе.

Співставити оповідання Стрийковського та «Історії русів» епізод за епізодом – ця робота виявилась не під силу Бантиш-Каменському.

(7) 1833 р. М. О. Полевой

Російський письменник Микола Олексійович Полевой (1796 – 1846) вирішив на противагу Карамзіну написати «Историю русского народа» (М.: 1829 – 1833 гг., тт. 1 – 6). Щоправда, при викладі історії 14 ст. ніякої різниці між «історією народу» та «історією держави» не помітно. Мабуть, проголосити «історію народу» було простіше, ніж виробити відповідну для цього методику.

Княжінню Гедиміна присвячено тут досить обширний нарис [Полевой Н. А. История русского народа. – М.: тип. А. Семена, 1833 г., т. 4, – 347], в якому немає жодної рисочки зі Стрийковського. Можна думати, що М. П. врахував думку Карамзіна і відкинув Стрийковського цілком – тобто зробив так, як і треба було зробити розумному історику.

(6) 1837 р. М. О. Максимович

Український вчений Михайло Олександрович Максимович (1804 – 1873) у кількох своїх історичних працях звертався до нашого сюжету: « и значении Киева в общей жизни России» (К.: 1837 г.), «Очерк Киева» (з книги Фундуклей И. Обозрение Киева в отношении к древностям. – К.: 1847 г.), «Нечто о земле Киевской» («Украинец 1864 г.», К., тип.И.А.Давиденко, 1864 г., ) [всі три статті передруковані у 1994 р. у збірнику праць Максимовича «»]. В усіх цих статтях міститься одна й та сама коротка згадка про перехід Києва під владу Гедиміна в 1320 р. Стрийковський forever, без ніяких змін і навіть без урахування нової літератури, що з’явилась після 1837 року.

(3) 1838 р. Теодор Нарбут

Теодор Нарбут (1784 – 1864) більше уславився не за своїм основним фахом військового інженера, а своїми аматорськими працями з історії Литви. Основна його робота – «Dzieje starożytne narodu litewskiego» – була надрукована у Вільні в 9 томах у 1835 – 1841 рр.

Нашій темі присвячено параграфи 1117 – 1119 в 4-у томі [Narbutt T. Dzieje starożytne narodu litewskiego. – Wilno : 1838, t. 4, s. – 492]. Т. Н. відкрив «хроніку Биховця» (Лит1Л), і був першим автором, котрий розширив число текстів по темі. Співставивши Лит1Л зі Стрийковським, Т. Н. слушно віддав перевагу Лит1Л, відкинувши в своєму викладі вигаданих Стрийковським татар. Недоліком його роботи було те, що він не дав докладної аргументації цього правильного кроку.

Таким чином, Т. Н. пройшов половину шляху до істини в нашому питанні, відкинувши фантазії Стрийковського; але фантазіям Лит1Л він дав віру, і цю половину шляху ще належало пройти його наступникам.

(6) 1838 р. Й. Лелевель

Передмова до книги польського історика Йоахіма Лелевеля (1786 – 1861) датована 1838 роком, а надрукована вона у 1844 р. Починається вона з розділу «Баснословна доба», але наш сюжет Й. Л. до баснословія не відносив: «Також 1320, 1330 р. Київ, який страждав від татар, був увільнений від баскаків» [Lelewel J. Dzieje Litwy i Rusi aż do unii z Polską w Lublinie 1569 zawartej. – Poznań: nakł. i druk. W. Stefańskiego, 1844, s. 114]. Маємо ще одне скорочення Стрийковського.

(6) 1842 р. М. А. Маркевич

Український історик-самоук Микола Андрійович Маркевич (1804 – 1860) у своїй 5-томній «Истории Малороссии» пішов іншим шляхом: він просто переписав, дещо перефразовуючи, «Історію русів» [Маркевич Н. А. История Малороссии. – М.: тип.О.И.Хрусталёва, 1842 г., , с. 10].

Але авторитет Маркевича як «історіографа» протримався несповна 4 роки. У 1846 р. було надруковано повний текст «Історії русів», і плагіат Маркевича став усім очевидним.

(3) 1853 р. К. Стадницький

Польський історик Казимир Стадницький (1808 – 1886) розглянув наше питання у своїй монографії про Любарта [Stadnicki K. Synowie Gedymina. – Lw.: 1853, , s. 17 – 26]. Він повністю процитував волинську частину оповідання Лит1Л і вірно зауважив, що «Стрийковський переписав цього хроніста з ампліфікаціями» [с. 19], але все ж намагався видобути з останнього якісь подробиці. Використав К. С. також звістки Густинського літопису і збірника І. Кощаковського. Заслуга К. С. у залученні нових текстів безсумнівна.

Переповівши критичні зауваження Карамзіна, К. С. відзначив, що найдавніший литовський літопис (який я називаю «Повістю про Вітовта»), перелічуючи міста, роздані синам Гедиміна, не згадує серед них Києва – найважливішого здобутку.

Але як підсумок розгляду джерел Стадницький запропонував комбіновану версію: Гедимін з волинським князем мав битву, але не з тим, кого називає Лит1Л, і результат її не був таким рішучим; а інший волинський князь мав дочку, і видав її за Любарта. Ця складна елюкубрація нікого не задовольнила.

(6) 1854 р. С. М. Соловйов

Славний російський історик Сергій Михайлович Соловйов (1820 – 1879) у третьому томі своєї основної праці – «История России с древнейших времён» – присвятив нашій темі один неповний стовпчик. Він використав Лит1Л і Стрийковського, і дав опис «подій», відкинувши татар (так само як і Т. Нарбут, на якого С. С. також послався). Тут же він подав інші факти про Волинь та Київ, котрі суперечать Гедиміновому міфу, але не намагався їх узгодити чи пояснити, навіть не відзначив суперечності [Соловьёв С. М. История России с древнейших времён. – т. 3, – 933].

Таким чином, Соловйов не вніс у трактування нашої теми нічого нового, але використав найкращу на той час роботу. Офіційна російська історіографія в його особі втратила вже й доладність, і простоту, але ще затримала безсторонність. Ну, і «прелести кнута» – само собою.

(1) 1855 р. Д. І. Зубрицький

Український історик Денис Іванович Зубрицький (1777 – 1862) присвятив нашій темі кілька сторінок у третьому томі своєї історії Галицького князівства [Зубрицкий Д.И. История древнего Галицко-Русского княжества. – Льв. : тип.Ставропиг.ин-та, 1855 г., , с. 262 – 268]:

Залишилось нам ще навести деякі незгідні з істиною вигадки польських авторів, котрі відносяться до цієї доби нашої історії, і показати їх безпідставність [с. 262].

Д. З. відзначив, що розповідь Стрийковського суперечить даним грамот галицько-волинських князів та інших літописів.

Байкар Стрийковський чув, а може й читав, що у Володимирі колись жив ніякийсь-то князь Володимир, що в нього були сучасники Лев Данилович Галицький і Роман Брянський, а в останнього син Олег, і він, схопивши ці історичні імена і додавши небувалого Станіслава, сплів свою небилицю [с. 265].

Позиція Зубрицького, як бачимо, висловлена дуже рішучо, і його можна вважати першим грунтовним критиком нашого міфу.

(6) 1860 р. М. І. Костомаров

Український історик Микола Іванович Костомаров (1817 – 1885) у своїй обширній творчій спадщині торкався нашого питання, здається, тільки один раз. Він переповів «литовський літопис» (тобто Лит1Л) і зазначив, що у Длугоша приєднання Волині до Литви висвітлено інакше (як ми тепер знаємо – за «Вітовтовим літописом»). [Костомаров Н. И. Русские инородцы. Литовское племя и его отношение к русской истории. – Русское слово, 1860 г., № 5, – 67]. Ніяких сумнівів з цього приводу він не висловив.

(5) 1862 р. І. І. Шараневич

Український історик Ісидор Іванович Шараневич (1829 – 1901) у своїй історії Галичини повністю довіряв Стрийковському, хоча використав і Лит1Л. Він зауважив суперечності цих оповідань з іншими джерелами, що прецінь не вплинуло на загальну оцінку. Також він припустив, що битва Гедиміна з волинськими князями була в 1316 р. [Шараневич И. от найдавнейших времён до 1453 г. – Льв. : накл.автора, 1863 г., с. 130 – 134].

У передмові [с. 6] І. Ш. згадав про роботи Д. Зубрицького, але в тексті не видно сліду їх використання. Проти книги Зубрицького це був очевидний крок назад.

(6) 1868 р. М. В. Закревський

Український історик Микола Васильович Закревський (1805 – 1871) відомий своїми працями з історії Києва. Перша з них – «Очерк истории города Киева» – була надрукована в 1836 р., потім у 1858 р. – «Летопись и описание города Киева», а в 1868 р. – «» (воно ділиться на літопис – хронологічний виклад подій та опис окремих місцевостей). В цьому останньому творі він написав, що Гедимін у 1320 р. вигнав татар і поставив замість князя Станіслава свого небожа Міндовга Гольшанського (скорочення Стрийковського, нова, доступна на той час література не врахована).

(1) 1878 р. В. Б. Антонович

Славний український історик Володимир Боніфатійович Антонович (1834 – 1908) написав докторську дисертацію «Очерк истории Великого княжества Литовского до смерти великого князя Ольгерда». Вона була опублікована в київському журналі «Университетские известия» в 1877 – 1878 роках і в 1878 р. випущена окремою книгою. З урахуванням деяких зауважень М. П. Дашкевича В. А. перевидав цю працю у збірнику своїх творів [Антонович В.Б. Монографии по истории юго-западной России. – К. : 1885 г., с. 1 – 132], з якого вона передрукована у 1994 р. [Антонович В.Б. Моя сповідь. – К. : 1995 р., ]. Я використовую це останнє видання, котре подає підсумок роботи В. А. над нашою темою.

Виклавши реальну історії правління Гедиміна, В. А. звернувся до викриття міфу про «похід Гедиміна»:

Так как рассказ об этом событии приобрел незаслуженную известность и повторялся во многих ученых сочинениях, монографиях и даже учебниках, как русских, так и польских, в качестве действительного достоверного факта, то мы остановим на нем внимание и постараемся указать как происхождение этого рассказа, так и свидетельства, опровергающие его вероятность [тут і далі виділення в цитатах мої – М. Ж.].

В. А. слушно визначив, що Густинський літопис узяв цю звістку зі Стрийковського, а той – з Лит1Л. Процитувавши оповідання останнього цілком, В. А. слушно зауважив:

Стрыйковский, постоянно пользовавшийся летописью Быховца, заимствовал из нее вышеприведенный рассказ и, по своему обыкновению, не подвергая его критике, не только внес его целиком в свою хронику, но постарался развить в подробностях: он изобразил в пространном фантастическом рассказе ход битв у г. Владимира и на р. Ирпене […] Главный сюжет всего рассказа — завоевание Волыни и Киева Гедымином около 1320 г., сам по себе не выдерживает критики.

Далі В. А. відзначив плутанину в іменах, хронології та географії подій. В. А. додатково залучив новий текст – оповідання з опису Канівського замку 1552 р. (про нього я трохи докладніше говоритиму далі) і слушно зауважив, що згадка про Овруч і Житомир (БПЛ-4) запозичена з оповідання про похід Вітовта на Київ (з «Діянь Вітовта», за моїм поділом тексту).

Заслугою В. Антоновича є грунтовна критика всього комплексу звісток про «похід Гедиміна» і рішучість висновку; недоліком можна вважати ізольований розгляд цього оповідання – поза контекстом «Баснословного початку Литви» (але тексти БПЛ та той час ще не були повністю виявлені).

(3) 1882 р. М. П. Дашкевич

Український історик Микола Павлович Дашкевич (1852 – 1908) відгукнувся на дисертацію Антоновича розлогою рецензією. Вона була написана в 1879 р., а надрукована у 1882 – 1883 рр. [Дашкевич Н.П. Литовско-русское государство, условия его возникновения и причины упадка. – Университетские известия, 1882 г., № 3, с. 45 – 70; 1882 г., № 5, с. 189 – 202; 1882 г., № 8, с. 325 – 344; 1882 г., № 9, с. 261 – 276; 1882 г., № 10, с. 419 – 440; 1883 г., № 4, с. 115 – 122]. У 1885 р. рецензія вийшла окремою книжкою під зміненою назвою [Дашкевич Н.П. Заметки по истории Литовско-Русского государства. – К. : 1885 г. – 192 с.]. Оскільки цього окремого видання у Мережі чомусь не видно, я скористався журнальною публікацією [№ 8, с. 326 – 344; № 9, с. 261 – 267].

Зробивши реверанс в бік професора Антоновича («В. А. превосходно доказал невероятность известия обо одновременном завоевании Волыни и Киева Гедимином в 1319 – 1321 гг. и осветил всю недостоверность этого рассказа» [с. 327]; слід враховувати, що М. Д. був на 18 років молодших за В. А.), М. Д. в подальшому викладав справу так, ніби роботи В. А. взагалі не існує, а виділені мною слова ні до чого не зобов’язують: «Вопрос всё ещё не может считаться решенным» [с. 328].

Позиція М. Д. суперечлива і суб’єктивна: з одного боку, не можна цілком прийняти оповідання Лит1Л та Стрийковського, з другого боку – «сущность этого известия заслуживает внимания, а равно и многие подробности» [с. 328]. Як же відділити ті подробиці, які можна прийняти, від тих, які прийняти не можна?

М. Д. виділив 4 епізоди, кожен з яким сам по собі має підтвердження в інших джерелах, і вважав, що тільки їх комбінація в Лит1Л хибна. Як не дивно, М. Д. підкріпляв звістки Лит1Л про війну Гедиміна з волинськими князями посиланням на Стрийковського та на «Рауданську хроніку», сфальшовану Т. Нарбутом [с. 330, 331], і вважав вигадкою тільки рішучий результат – повне підкорення Волині, котре насправді наступило пізніше (це ми вже бачили у К. Стадницького).

Заперечуючи слушну думку В. А., що Житомир і Овруч названі в оповіданні у зв’язку з їх значенням у пізніший час, М. Д. писав:

Что касается Житомира, то есть полное право думать, что он и до Витовта был уже значительным городом. Он является в числе городов, названных Свидригайлом в записке, сообщенной Немецкому ордену [с. 334].

Але ж перелік міст Свидригайла відбиває реалії його часу, тобто після Вітовта, а не перед Вітовтом. Тут у М. Д. якась проблема з логікою. Окрім того, тут і далі, розглядаючи топоніми нашого оповідання і намагаючись довести реальність їх існування в часи Гедиміна, М. Д. припустив логічну помилку, з котрою ми ще будемо мати справу і пізніше: з того, що якась географічна назва була відома (або навіть сам названий об’єкт існував), ніяк не випливає реальність битви.

М. Д. приділив значну увагу збірнику І. Кощаковського, подавши з нього найбільш обширні на сьогодні витяги до нашої теми [с. 342 – 343]. Але він помилково вважав, що ці записи не залежать від «литовського» літопису (власне, Лит1Л; інші списки були в його час ще невідомі). Дата, котра є в уривку 5, не може бути тут вирішальним аргументом: як і решта дат нашої «події» (1340, 1341 рр.) – це результат власних міркувань писаря збірника.

Вирішальною тут є згадка, що Гедимін прогнав татар – ця деталь чітко вказує на Стрийковського, бо раніші версії нашого оповідання ніяких татар не знають. Як не дивно, М. Д. геть не звернув на це уваги і навіть вважав «вполне правдоподобным засвидетельствованное Межигорской рукописью присутствие татар в войске киевского князя» [с. 262]. Як порятунок М. Д. запропонував таку елюкубрацію: Гедимін прогнав Станіслава, але потім під тиском татар змушений був уступити Київ князю Федору (1331 р.).

Я відносно докладно розглянув текст М. П. Дашкевича, оскільки тут ми маємо перший приклад, коли вчений у нашому питанні зробив крок назад у порівнянні з попередниками (Антоновичем). Надалі ми ще будемо мати нагоду простежити такі коливання між правильним і неправильним поглядами.

(4) 1883 р. Я. Ржежабек

Чеський історик Ян Ржежабек (1852 – 1925) опублікував статтю про князя Болеслава-Юрія 2-го [Jan Řežabek. «Jiří II», poslední kníže veśkeré Malé Rusi: Kritickí pokus. – «Časopis musea království českého», ročnik 57, Praha, 1883], котру частіше цитують в російському перекладі [Режабек И. Юрий II-й, последний князь всея Малыя Руси. – «Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси: Сборник материалов и исследований», Санкт-Петербург, 1907 г., с. 1 – 66].

В ній висловлено довіру до Лит1Л в частині зимівлі Гедиміна у Бересті (БПЛ-3),

але подальше оповідання літопису Биховця, нібито Гедимін розсунув кордони своїх володінь поза Київ – знову-таки є ніщо більше, як вигадка литовського патріота [с. 14].

Автору залишився маленький крок, щоб визнати все оповідання БПЛ фантазією, але він цього не зробив, хоча й використав працю Антоновича.

(6) 1884 р. А. А. Куник

Російський історик (німецького роду) Арист Аристович Куник (1814 – 1899) після публікації статті Ржежабека ініціював її російський переклад, а сам склав доповнення до цієї статті – збірник документів та літописних оповідань з джерелознавчими примітками [Куник А. А. Объяснительное введение к грамотам и летописным сказаним, касающимся истории Червоной Руси в 14 в., с приложением подлинных текстов. – «Болеслав-Юрий II, князь всей Малой Руси: Сборник материалов и исследований», Санкт-Петербург, 1907 г., с. 113 – 197]. Тут було передруковано розділ зі Стрийковського, його відповідник з Лит8Л (список С. Русова; на мою думку – це скорочений і зіпсований переклад Стрийковського) та оповідання про «похід Гедиміна» за 5 списками БПЛ [с. 164 – 186].

Публікація скомпонована вкрай невдало, користуватись нею неможливо; до того ж цей багатостраждальний збірник вийшов у світ тільки у 1907 році, одночасно з якісним виданням цих же текстів у 17-у томі повного зібрання руських літописів. Жодного посилання на публікацію літописних текстів Куником я не бачив, ніхто нею ніколи не користувався. «Дорога ложка к обеду!»

До цієї збірки Куника С. Л. Пташицький додав текст оповідання БПЛ за списком Хоминського [с. 201 – 203] – нині він зветься Ольшевським або Лит4Л. І ця публікація ніколи не була використана.

(7) 1884 р. М. Й. Коялович

Російський історик (білоруського роду) Михайло Йосипович Коялович (1828 – 1891) займовся переважно історією церкви, також читав курс популярних лекції з історії «Західної Росії» і надрукував його. Останнє, 4-е видання вийшло у 1884 р. [Коялович М.О. . – Спб. : тип.А.С.Суворина, 1884 г. – 13, 349 с.]

Про Гедиміна у викладі історії Литви він взагалі не згадував, а одразу перейшов до Ольгерда, котрий, на його думку, є «представником руського напрямку в політичному житті Литовського князівства» [].

Воно й на краще вийшло, бо щоб б то наговорив нам автор, який в Ольгерді добачив «руський напрямок»! Офіційна російська історіографія залишилилась при одній тільки «прелести кнута», а замість застарілої «беспристрастности» показала зухвалу і нестримну тенденційність, котра, зрештою, мало кого могла переконати – саме через нехтування почуттям міри.

(4) 1886 р. М. Ф. Владимирський-Буданов

Російський історик права Михайло Флегонтович Владимирський-Буданов (1838 – 1916) торкнувся нашої теми у своїй роботі «Население юго-западной России от половины 13 до половины 15 века», опублікованій як передмова до підготованого ним збірника документів [Архив юго-западной России. – К.: 1886 г., часть 7, том 1].

Відзначивши плутанину імен в літописному оповіданні й не вдаючись в дискусію, він відзначив:

Общая связь событий не позволяет признать вымышленным весь рассказ; в нем остается несомненно зерно исторической истины […] Общий тон рассказа о нападении на Волынь совершенно согласен с обстоятельствами времени [с. 38].

Виділені мною місця показують логічну помилку автора. Він розглядав наше оповідання з точки зору відповідності / невідповідності до своїх уявлень про хід подій. Але на яких підставах сформовано оці уявлення? На Стрийковському, природно, як же інакше? Оцінка в даному випадку поставлена попереду аналізу текстів.

(7) 1887 р. О. М. Андріяшев

Український історик Олександр Михайлович Андріяшев (1863 – 1933) у своєму нарисі історії Волині [Андрияшев А. М. – К.: 1887 г. – 232 с.] взагалі проминув мовчанкою «завоювання Гедиміна», мабуть, вважаючи питання вирішеним. Огляду джерел та історіографії у нього взагалі немає.

(4) 1888 р. М. І. Петров та І. І. Малишевський

Російський історик літератури Микола Іванович Петров (1840 – 1921) спільно з іншим професором Київської духовної академії – Іваном Гнатовичем Малишевським (білорусом з роду, 1828 – 1897) за дорученням П. М. Батюшкова склали історичний нарис Волині. В ньому зазначено похід Гедиміна на Волинь в 1310 (!) році [мабуть, незауважена друкарська помилка, замість 1320 р.] та похід його на Київ в 1321 р., відзначено існування різних думок щодо вірогідності цього оповідання [Волынь : исторические судьбы юго-западного края. – Спб. : 1888 г., с. 58 – 59].

Але в наступному історичному нарисі такого ж плану, присвяченому Білорусії та Литві, про завоювання Волині Гедиміном уже не йдеться, тільки про шлюб Любарта з дочкою князя Льва Юрійовича [Белоруссия и Литва : исторические судьбы северо-западного края. – Спб. : 1890 г., с. 64].

(2) 1889 р. П. Д. Брянцев

Російський історик Павло Дмитрович Брянцев (1845 – 1912) у своєму огляді історії Литви наше питання виклав за Антоновичем: «Как теперь оказывается, Гедимин никакого похода не делал на Волынь и землю киевскую, и самая битва на р. Ирпене есть плод фантазии Стрыйковского» [Брянцев П. Д. . – Вильно: 1889 г., с. 116]. Про заперечення Дашкевича П. Б. згадав, але не визнав їх за переконливі.

Тому в наступному скороченому популярному нарисі про «завоювання» Гедиміна взагалі немає згадки, а тільки про шлюб Любарта [Брянцев П. Д. Очерк древней истории Литвы и западной России. – Вильно : 1891 г., с. 20].

(1) 1891 р. М. С. Грушевський

Славний український історик Михайло Сергійович Грушевський (1866 – 1934) двічі звертався до нашої теми. Першою була його монографія « от смерти Ярослава Мудрого до конца 14 в.» [К. : 1891 г. – 16, 520 с.]:

Мы далеко не всегда можем определить, имеем ли мы дело в том или ином случае с темными отголосками действительных событий или только с позднейшими выдумками, домыслами и недоразумениями [с. 471].

Процитувавши оповідання Лит1Л [с. 473 – 475], М. Г. торкнувся питання про співвідношення пізніших текстів, при цьому помилково зазначив, що тексти Стрийковський і Густинського літопису незалежно походять від Лит1Л. Розглядаючи звістку збірника Кощаковського, М. Г. зауважив: «Необходимо произвести тщательное исследования той статьи сборника, в которой содержится вышеприведенное известие» [с. 477 – 478] – що залишається актуальним і до нашого часу. М. Г. слушно вважав цю звістку запозиченням зі Стрийковського, а відмінність у датуванні – здогадом компілятора.

У такий спосіб М. Г. дійшов до правильного висновку, що єдиним джерелом всіх пізніших текстів був Лит1Л (давніші списки «литовського» літопису все ще були невідомі). Вказавши на помилки та анахронізми в тексті, М. Г. зробив висновок:

Принадлежность Киева к Русско-литовскому государству при Гедимине не находит себе подтверждения в наличных исторических данных [с. 486].

В цілому ми бачимо, що М. Грушевський своїм незалежним аналізом підтвердив висновок про фантастичність оповідання, і залишився на цьому становищі надалі.

Вдруге М. Г. звернувся до нашої теми в своїй «Історії України-Руси». З приводу «завоювання Волині Гедиміном» він сказав:

Я думаю, що оповідання про боротьбу волинських князів з Гедиміном о стільки баламутне, що на нім трудно будувати які-небудь виводи і брати з них не оперті на інших, певніших джерелах звістки [Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Льв.: 1905 р., т. 3, ].

Київська частина «завоювання» згадана окремо:

Що в цілості се оповідання не може бути прийняте, се річ ясна, і на сім пункті нема різниць в сучасній науці. Але різниці починаються, коли поставим питання — що ж з сього оповідання належить до легенди? […] Оповідання літопису так баламутне, повне таких сміливих фантазій, і стоїть так одиноко, не знаходячи потвердження в інших джерелах, що робити який-небудь ужиток чи з цілого оповідання чи з його деталей для характеристики політичних відносин 14 в. — річ дуже небезпечна. [Грушевський М. С. Історія України-Руси. – Льв.: 1907 р., т. 4, ].

У цьому ж томі є спеціальний екскурс «Похід Гедимина на Київщину» [ – 430], в якому розглянуто тексти та літературу. Тут вперше згадано про тексти БПЛ із 17-го тому «Полного собрания русских летописей», котрий тоді щойно вийшов. Заглибитись у їх вивчення М. Г. не міг.

(2) 1892 р. Р. В. Зотов

Російський історик-любитель Рафаїл Володимирович Зотов (1848 – 1893) у своїй книзі про Любецький синодик приєднався до думки В. Б. Антоновича: «Относительно того, когда и кем был завоеван Киев, мы разделяем мнение Антоновича» [Зотов Р.В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. – Спб.: 1892 г., с. 120].

(4) 1892 р. М. К. Любавський

Російський історик Матвій Кузьмич Любавський (1860 – 1936) більшу частину своїх праць присвятив історії Великого князівства Литовського. У своїй магістерській дисертації він тільки згадав про існування нашого питання:

Киевская земля была несомненно литовским владением при Ольгерде (время и обстоятельства ее присоединения до сих пор не установлены бесспорно в исторической литературе) [+ посилання на основні праці по темі] […] Первым литовским князем на Волыни был Любарт, женатый на дочери владимирского князя Андрея Юрьевича [Любавский М. К. Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания 1-го Литовского статута. – М. : 1892 г., с. 36, 38].

Пізніше він змінив свою думку, і то на гірше!

(2) 1894 р. Ф. І. Леонтович

Український історик права Федір Іванович Леонтович (1833 – 1911) більшу частину своїх праць присвятив історії права Великого князівства Литовського. У своїй книзі про утворення території князівства він написав:

Более поздние литовские предания приписывают Гедимину «завоевание» и других русских земель (Киевщины, например), которые присоединены были гораздо позже к Литовскому государству […] Со 2-й половины 14 века вошло в состав Литовско-Русского государства Киевское княжество [Леонтович Ф. И. . Образование территории Литовского государства. – Спб.: 1894 г., с. 24, 182].

В переліку літератури про Київське князівство зазначено багато з процитованих вище праць, але факт дискусії не відзначено – мабуть, Ф. Л. вважав питання вирішеним. У питанні про перехід Волині під владу Литви Ф. Л. послався на роботу Андріяшева, як вище [с. 23]

(2) 1896 р. Д. І. Іловайський

Російський історик Дмитро Іванович Іловайський (1832 – 1920) в своїй основній праці – «История России» (1873 – 1905 рр., тт. 1 – 5) – присвятив Гедиміну й Ольгерду окремий розділ у (1896 р.).

В основному тексті, присвяченому правлінню Гедиміна (с. 56 – 63), Д. І. він взагалі не згадав про «похід на Волинь та Київ», а виніс це питання у примітку 16 (примітки, с. 13 – 14). Там він коротко згадав літературу питання і зробив висновок: «Це оповідання відсутнє у більш ранніх [за Лит1Л та Стрийковського] джерелах і є одним з пізніх і невірогідних вимислів [… як це] докладно й грунтовно довів проф. Антонович». Власних аргументів Д. І. не додав, мабуть, вважаючи питання вирішеним.

Іловайський своїм прикладом показав, що можна бути офіційним імперським історіографом і при цьому висвітлювати події безсторонньо і правильно.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 58

Модифіковано : 15.11.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.