Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Нариси з історії східної Європи 13 – 16 ст. / Титул «великий князь» в історії

Титул «великий князь» в історії

Микола Жарких

Згідно спостережень О. П. Толочка, цей титул виникає наприкінці 12 ст. і означає «старший князь своєї області». В давніші часи слово «великий» стосовно князя було тільки епітетом без конкретного політичного змісту [Толочко А. П. Князь в древней Руси. – К.: Наукова думка, 1992 г., c. 127 – 135]. Простою мовою, великі князі з’являються по мірі здрібнення князівської влади і поділу давніх князівств на дрібні уділи.

Швидкий перегляд Галицько-Волинського літопису показав, що в ньому систематично титулуються «великими» князь Роман Мстиславич, його дружина Анна, польські та владимиро-суздальські князі. Два рази (у статтях 1250, 1284 р.) так названо Данила Романовича, і два рази (1261, 1271 рр.) – його молодшого брата Василька (при тому, що в 1261 р. Василько не був старшим князем – був живий його старший брат Данило). В статті 1288 р. цей титул двічі прикладено до Володимира Васильковича, в 1289 р. – до Мстислава Даниловича.

Дві збережені грамоти Володимира Васильковича [Собрание государственных грамот и договоров. – М.: 1819 г., т. 2, № 4, 5 – далі скорочено СГГД] і одна – Мстислава Даниловича [СГГД, т. 2, № 6] містять титул «князь». При цьому Мстислав не забув вказати, що він – син короля та онук Романа, тобто не можна закинути цій грамоті неувагу до титулатури. Але титула «великий князь» в них немає, тобто згадка цього титула в літописі все ще повинна вважатись епітетом, а не постійним необхідним титулом.

Швидкий перегляд 1-го та 2-го томів «Собрания государственных грамот и договоров» показав, що Новгород в кінці 13 ст. і на початку 14 ст. титулував свого сюзерена «князем» [СГГД, т. 1, № 1, 2 (1265 р., Ярослав Ярославич); № 3 (1270 р., він же); № 4, 5 (1295 р., Михаїл Ярославич); № 9 (1305 р., він же); № 10, 11 (1307 р., він же); № 13 (1317 р., він же)]. В інших грамотах цей сам Михайло Ярославич титулується «великим князем» [СГГД, т. 1, № 6, 7, 8 (1305 р., Михаїл Ярославич); № 12 (1317 р., він же)].

Надалі, починаючи від грамоти 1327 р. (великий князь Олександр Михайлович тверськой) [СГГД, т. 1, № 15] сюзерени Новгорода систематично титулуються «великими князями».

Таку саму картину бачимо і в титулатурі смоленських князів: в договорах з Ригою 13 ст. вони – просто князі [СГГД, т. 2, № 1 (1229 р., Мстислав Давидович); № 3 (1284 р., Федір Ростиславич)], а далі – вже «великі князі» [СГГД, т. 2, № 8 (1330 р., Іван Олександрович)].

Висновок: з 2-ї чверті 14 ст. титул «великий князь» стає обов’язковою постійною відзнакою того, до кого він належить, тобто він з епітета остаточно перетворюється на офіційний титул в повному значенні цього слова.

Важливим для розуміння значення титулу «великий князь» є договір великого князя Дмитра Івановича московського (глави московського дому) та великого князя Михайла Олександровича тверського (глави тверського дому), укладений в 1368 р. [СГГД, т. 1, № 28]. Михайло визнав зверхність Москви і назвав себе молодшим братом Дмитра; але ця політична залежність (своєрідний вассалітет) не завадила йому залишитись «великим князем», оскільки за ним залишилась влада над територією свого князівства та старшинство у своєму роді. Інше питання – наскільки ця політична констеляція (і відповідна титулатура) була стійкою, чи можна вважати її виявом певної системи (мені здається, менш імовірно) – чи враженням даної хвилини (що видається більш імовірним).

Найдокладніший перелік великих князівств 14 ст. дає договір 1371 р. [СГГД, т. 1, № 31]. Він укладений від імені великого князя Ольгерда (литовського) та його союзника великого князя Святослава Івановича (смоленського) з одного боку, та великого князя Дмитра Івановича (московського) з другого. В договорі згадані ще великі князі Олег (рязанський), Роман, Володимир Пронський (попри те, що Пронське князівство вважалось уділом Рязанського). Загадкового Романа Р. Зотов [О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. – Спб.: 1892 г., с. 97] вважав Романом Михайловичем (з чим можна погодитись) і великим князем чернігівським, але про таке велике князівство ми не маємо більше згадок з 2 пол. 14 ст., тому існування такого політичного тіла видається неможливим.

Упродовж сер. 14 – 1 пол. 16 ст. титул «великий князь» у значенні «старший представник свого роду» служив ефективним інструментом регулювання відносин між князями московського дому, про що одностайно свідчать усі численні договори між ними, вміщені в 1-у томі «Собрания»: великий князь завжди тільки один, всі інші – просто князі.

В сер. 15 ст. ця стрункість порушується – ще за життя великого князя Василя 2-го його старший син Іван (майбутній Іван 3-й) починає поруч з батьком титулуватись «великим князем» [наприклад, СГГД, т. 1, № 76, 80 – 1451 р.]. Це був перший крок до поширення цього титулу на інших представників правлячого дому і одночасно – до зниження, девальвації його значення.

Відчуваючи цю девальвацію, Іван 3-й почав титулуватись «государем» та «царем» [наприклад, СГГД, т. 2, № 19 (1477 р.); № 20 (1484 р.)]. «Государ» як самостійний титул не прижився, а царський титул Івана 3-го був проігнорований як наступною політичною практикою (згідно якої першим царем вважався Іван 4-й) та офіційною історіографією.

На початку 16 ст. ми бачимо значні зміни у вживанні титулу «великий князь». З одного боку, від 1501 р. зникає (і більше ніколи не відроджується) титул «великий князь литовський»: цього року великий князь Олександр був обраний польським королем, і надалі «великий князь литовський» стає тільки атрибутом титула короля Польщі / Речі Посполитої.

З другого боку, в 1521 р. Москва захопила останнє велике князівство північно-східної Русі – Рязанське. Московський великий князь залишився єдиним носієм цього титула, котрий вживався до 1547 р.

Прийняття царського титула Іваном 4-м, як не дивно, не скасувало його попереднього титулу великого князя: він титулувався «царем і великим князем всієї Русі» [наприклад, СГГД, т. 1, № 166, 1547 р.]. На мою думку, це не тільки данина традиції, але і відзначення ролі царя як розпорядника й управителя конкретних земель, територій, князівств.

[Слід знати, що історія титулатури давньоруських / великоруських / московських правителів до середини 16 ст. дуже грунтовно розібрана у книзі: Филюшкин А. И. Титулы русских государей. – М.: Альянс-Архео, 2006 г. Зміст книги значно ширший за назву, бо автор розглядає і 11 – 13 ст., коли ніяких «русских государей» не існувало.]

Наприклад, титул його наступника Федора звучить:

Великий государ, цар і великий князь Федір Іванович, усієї Русі самодержець, Владимирський, Московський Новгородський, цар Казанський, цар Астораханський, государ Псковський і великий князь Смоленський, Тверськой, Югорський, Пермський, Вятський, Болгарський та інших, государ і великий князь Новгорода Низовської землі, Чернігівський, Рязанський, Ростовський, Ярославський, Білоозерський, Удорський, Обдорський, Кондинський і всієї Сибірської землі і північних країн повелитель, государ Іверської землі Грузинських царів, і Кабардинської землі Черкаських та гірських князів і багатьох інших государств государ й обладатель [СГГД, т. 2, № 61 (1592 р.). Дуже подібно звучить титул Бориса Годунова 1598 р.].

Пригадка, що цар є одночасно великим князем у Смоленську та Твері не була порожнім звуком для людей, які упродовж цілих століть знали тільки владу великих князів і звикли тільки до неї. Тому московська політична думка продовжувала розширяти і шліфувати титул правителя:

Божиею поспешествующею нам милостью мы, Екатерина вторая, императрица и самодержица всероссийская, московская, киевская, владимирская, новгородская, царица казанская, царица астраханская, царица сибирская, государыня тверская и великая княгиня смоленская, княгиня эстляндская, и лифляндская, корельская, тверская (! вдруге!), югорская, пермская, вятская, болгарская и иных государыня, и великая княгиня Новагорода низовской земли, черниговская, рязанская, ростовская, ярославская, белозерская, удорская, обдорская, кондийская, и всей северной страны повелительница и государыня Иверской земли карталинских и грузинских царей, и кабардинской земли, черкасских и горских князей, и иных наследная государыня и обладательница [1779 р. – Дубровин Н. Ф. Присоединение Крыма к России. – Спб.: 1885 г., т. 3, с. 195].

Таким чином, у 16 – 18 ст. титул «великий князь» як самостійний не вживався, а був лише атрибутом інших, більш пишних титулів правителів.

Друге народження самостійного титулу «великий князь» пов’язано з прийняттям в Російській імперії [Полное собрание законов Российской империи с 1649 года. Собрание первое. Т. 24 (С 6 ноября 1796 по 1798). – СПб., 1830 г. – № 17910]. Згідно цього закону, титул «великий князь» належав нащадкам правлячих імператорів (на той час їх було лише троє – три сини Павла 1-го).

2 липня 1886 р. імператор Олександр 3-й прийняв новий закон ( [Полное собрание законов Российской империи, собрание 3, т. 6, № 3851]), згідно якого поширення цього титулу обмежувалось тільки до синів та онуків правлячих імператорів.

Цей титул був скасований більшовиками в 1917 році.

Отже, наш експрес-огляд еволюції титулу «великий князь» показує наступні етапи:

1. 11 – 12 ст. – почесний епітет;

2. кін. 12 – поч. 14 ст. – епізодичне вживання на позначення старшого князя в роді чи землі;

3. 2 чв. 14 – сер. 16 ст. – систематичне й обов’язкове вживання (як власне титулу) на позначення старшого в своєму роді й землі князя, зверхника удільних князів, політично незалежного володаря; тільки один великий князь у князівстві;

4. Початок (середина) 16 – кінець 18 ст. – зникнення титулу як самостійного і перетворення на атрибут царського (імператорського, королівського) титулу; титул великого князя підкреслював роль царя як управителя відповідного князівства; тільки один великий князь у всій державі;

5. 1797 – 1917 рр. – відновлення титулу як самостійного і поширення на всіх членів правлячого дому (багато великих князів і княгинь); одночасне позбавлення його будь-якого значення в адміністрації;

6. 1917 р. – до нашого часу. Ностальгічне вживання титулу представниками німецької династії Готторпів (яких часто, але безпідставно звуть «русскімі» та «Романовими»). «Великий князь» – предмет патріотичних тостів нечисленних представників російського монархізму. Початок самоприсвоєння титулу різними особами, які люблять бавитись в «історичні реліквії».

В цілому титул «великий князь» добре попрацював упродовж свого життєвого циклу й повністю заслужив на відставку «за выслугу лѣтъ».

Київ, 22 вересня 2017 р.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 52

Модифіковано : 11.10.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.