Історіографія
Микола Жарких
Оскільки дослідження літописних джерел хроніки Стрийковського має певну традицію, я вважаю за доцільне розглянути відповідні твори тут, по свіжих слідах свого аналізу.
Першим розглянув цю тему І. Тихомиров (1901), який ще не мав повного набору текстів літописів. Тому його висновки були попередніми.
Олександр Рогов (1966 р.)
Рогов А.И. Русско-польские культурные связи в эпоху Возрождения : Стрыйковский и его “Хроника”. – М. : Наука, 1966 г. – 310 с.
П’ять розділів книги присвячені відповідно історіографії, біографії Стрийковського, відомостям з історії Київської Русі, відомостям з історії Великого князівства Литовського і поширенню перекладів «Хроніки» в Росії та в Україні в 2 пол. 17 ст.
Нашої вузької теми стосується 4-й розділ, де велика увага приділена літописним джерелам Стрийковського.
О. Р. помилково твердив, буцімто Лит5Л залежить від «Хроніки» (с. 124, 233).
О. Р. всерйоз розглядав «походи Гедиміна» на Волинь і Київ (с. 155 – 161) і навіть знаходив, що хронологія цих «походів» у Стрийковського має підтвердження в інших джерелах. Все це безумовно помилково.
Розглядаючи розмежування володінь синів Гедиміна, яке є у Стрийковського і якого немає в літописах, О. Р. припускав, що якийсь із літописів містив такі дані (с. 163). Я думаю, що це побудова самого Стрийковського.
Розглянувши докладний опис похорону Гедиміна у Стрийковського, який не має ніяких аналогів у джерелах, О. Р. зазначив: «Важко припустити, що ця картина вигадана Стрийковським», і висунув гадку про фольклорне джерело (с. 165).
Тут, звичайно допоміг би хоч якийсь аналог – що у фольклорі хоч якогось народу є переказ про поховання конкретного правителя. У фольклорі закріплюються тільки ті явища, які доступні розумінню мас народу, або рідкісні надзвичайні явища. Байду скинули на гак у Царгороді – то дійсно річ, яка виходить за рамки звичайного. А що незвичайного у природній смерті старої людини, хоча б і правителя, і в його похороні у відповідності до загального звичаю? Такий типовий випадок не дає поживи для фольклору, як не дає його рецепт борщу чи галушок. Значення ж Гедиміна як політичного лідера знаходиться за межами уявлень народних мас.
Тому я думаю, що тут маємо справу саме з проявом творчої письменницької фантазії Стрийковського, яку він постійно демонстрував у своєму творі і яку О. Р. систематично недооцінював.
Особлива, але зовсім довільна робота по датуванню помітна і в тому, що Стрийковський подає дати подій часів Ольгерда навіть у тих випадках, коли в літописі Биховця, що дійшов до нас, взагалі немає ніякої дати (с. 167)
Безумовно, дати діянь Олгерда у Стрийковського нездалі, але зовсім не довільні. Навпаки, вони показують досить просту систему!
1328 р. – помер Гедимін, Євнут великим князем. Ця (помилкова) дата є опорною для хронології Стрийковського. Далі він поклав, що кожного року має щось відбуватись: один рік – одна подія. Отже:
1329 р. – Ольгерд і Кейстут скидають Євнута, Ольгерд великим князем.
1330 р. – великий похід Ольгерда на німців, після котрого Ольгерд уклав з німцями перемир’я на два роки, отже Стрийковський звільнив на 1331 і 1332 роки Ольгерда з німецького фронту. Відповідно до цього:
1331 р. – похід Ольгерда на південь і «битва на Синіх водах».
1332 р. – похід Ольгерда на Москву.
Чим не система? Елементарно, Ватсон! Тому даремно скаржився О. Р., що дата походу на Москву узята невідомо звідки (с. 174). Мені ясно, що це – прояв системи. Умоглядної, схоластичної, довільної, але системи.
Інший вияв цієї системи вказала О. Русина [Легенда про виправу Гедиміна на Русь в оцінці В.Б.Антоновича та в пізнішій історіографії. – «Академія пам’яті професора Володимира Антоновича», К., 1994 р., с. 94] – вона відзначила, що дату походу Гедиміна на Волинь – 1321 р. – Стрийковський вивів із дати походу Гедиміна на німців (1320 р.). Таким чином, система Стрийковського поповнюється ще одним алгоритмом: після походу литовського князя на німців має відбутись його похід кудись на південь.
Стрийковський датував смерть Ольгерда 1381 р. (за Меховським), а не 1377 р. (Лит1Л, Лит5Л, Лит6Л). О. Р. звідси зробив далекосяжний висновок: «Літописець Биховця був відомий Стрийковському в інакшому вигляді, аніж дійшов до нас» (с. 187). Даний епізод не дає для такого твердження жодних підстав. Стрийковський міг узяти щось з одного джерела і не зробити застереження, що в іншому джерелі це подано інакше. Він подекуди робив такі застереження, і тому могла скластись помилкова думка, що він це робив постійно. Але якби він це робив справді постійно, його твір став би просто передруком його джерел, а не компіляцією.
Таку саму логічну помилку бачимо у О. Р. при аналізі переліку загиблих на Ворсклі, висновуючи – «бачимо ще одну ознаку того, що літописець Биховця в тому вигляді, в якому він дійшов до нас, не був відомий Стрийковському» (с. 200). Насправді цей перелік у Стрийковського системно повторює особливості (помилки) саме Лит1Л.
Даремно О. Р. вигадав «смоленського намісника Явнута Борейковича» (с. 197), якого нема ані в літописах, ані у Стрийковського.
О. Р. слушно зазначив, що Стрийковський не скористався жодним московським літописом (с. 199, 225).
Чистим непорозумінням слід вважати твердження О. Р., що при описі битви під Оршею Стрийковський подав відомості, яких нема у жодному з відомих у наш час літописів – зокрема, про відсилання 380 полонених у Борисів (с. 233 – 234).
Насправді в ЛКС-2 (у нас – епізод 61) зазначено, що полонених розіслали по різних замках, а оскільки король на той час перебував у Борисові (як написано кількома рядками вище), то Стрийковський зробив елементарний логічний висновок – що полонених відіслали саме до Борисова, тобто у ставку короля. Елементарно, Ватсон, і зовсім не потребує ніякого «джерела».
Бачимо в О. Р. і такий курйоз, як пояснення до походу 1541 р. – в ньому брали участь «черемиси, тобто марійці» (с. 238). Черемисами або чемерисами в Україні звали осілих татар, і біля Бара є навіть село Чемериси. А от марійців якраз і не було.
Висновки, які зробив О. Р. зі своїх спостережень, такі: Стрийковський використав літопис типу Лит1Л (слушно) та літопис типу Лит3Л або Лит6Л (помилково); він не використав літописи типу Супрасльського або Уваровського (слушно щодо Біл0Л, помилково щодо Віт4Л) (с. 249).
Систематичною методичною помилкою О. Р. слід вважати його надмірну схильність відкривати «нове, невідоме нам джерело» на кожному місці, де Стрийковський відходить від дослівного цитування своїх джерел. Той факт, що Стрийковський – талановитий письменник, який дуже легко перефразовував виклад джерел, майстерно стилізував свої фантазії під стиль джерел, нарешті, переповідав джерела віршами – геть не враховується. Між тим переважна частка зазначених екстраваганцій – це результати логічних побудов Стрийковського або його власні фантазії.
Тому О. Р. постійно (помилково) твердив: Стрийковський не мав жодного із списків, які маємо ми (с. 133); в часи Стрийковського литовські літописи ще не склались у тому вигляді, який відомий нам (с. 197); «як загальне явище можна відзначити, що літописи Стрийковського у більшій мірі відрізнялись один від одного, ніж це можна спостерігати у тих, що дійшли до нас» (с. 248 – 249).
Складається парадоксальна картина: з 15 літописів, що мав Стрийковський (серед яких О. Р. добачав кільки творів типу Лит1Л), до нас не дійшов жоден, а з тих 7, що дійшли – жоден не був відомим Стрийковському. Звідси – цілком помилковий висновок О. Р., що відомі нам літописи склались після написання хроніки Стрийковського.
Цього не може бути – з тієї простої причини, що цього ніяк бути не може. Всі твори, які певно написані після Стрийковського (я розглянув Лит8Л, Йоахіма Бельського та Густинський літопис) – всі несуть виразні сліди систематичного використання Стрийковського. Натомість жоден з Лит1Л – Лит7Л не має не те що систематичних слідів, а навіть натяків на Стрийковського. Його «Хроніку» слід розглядати як поворотний пункт в історіографії Великого князівства Литовського: після її публікації скромні й бідні змістом «литовські» літописи перестали відповідати смакам публіки, і вони більше не редагувались і не поповнювались, хіба що переписувались.
В цілому Рогов провів значну роботу над з’ясуванням джерел хроніки Стрийковського, але його висновки щодо використаних ним «литовських» літописів переважно помилкові.
Микола Улащик (1985 р.)
Улащик Н. Н. Введение в изучение белорусско-литовского летописания. – М. : Наука, 1985 г. – 262 с.
Третя глава присвячена літописним джерелам М. Стрийковського. Великим плюсом є використання, окрім хроніки, твору «Про початки народу литовського», а великим недоліком – повне ігнорування «Гінця цноти», хоча він і був надрукований в 1846 р. разом із хронікою.
Сліди давніх літописів М. У. думав шукати, окрім Длугоша і Стрийковського, також у Меховського та М. Бельського (с. 82). За сто років від І. Тихомирова всі тільки переписували це явно помилкове твердження.
Міркуючи про Берестовицький літопис, згаданий Стрийковським, М. У. вважав його чимось окремим від Лит1Л (с. 93). Згадки Стрийковського не дають можливості уявити склад Берестовицького літопису, тому всі міркування на тему його подібності чи неподібності до інших текстів я вважаю непотрібною схоластикою. Зайвим є і припущення про спільний протограф Берестовицького літопису та Лит1Л (с. 94).
Зовсім незрозумілі мені «розходження між Іпатіївським літописом, з одного боку, хронікою Стрийковського, хронікою Литовською і Жмойтської та Тобольським хронографом – з другого» (с. 97). Лит8Л – це переклад Стрийковського, а Тобольський хронограф – один зі списків Лит8Л. Який сенс був порівнювати їх з ГВЛ? Так само невдало випало у М. У. порівняння звісток про синів Ольгерда (с. 112) – Стрийковський порівнюється з Лит8Л та Лит1Л, і може виникнути думка, що М. У. вважав Лит8Л джерелом Стрийковського.
Те, що в Лит1Л про Міндовга розказано ясніше, ніж у ГВЛ (с. 98), нітрохи не свідчить про наявність якогось іншого джерела, а тільки про те, що автор Лит1Л намагався розібратись у тексті ГВЛ (дійсно часто дуже темному) і виклав його так, як зрозумів. З тим самим успіхом можна було би припускати наявність «особливого джерела» у Л. Є. Махновця, бо його переклад ГВЛ незрівнянно ясніший за оригінал.
Аналізуючи оповідання по дерево св. хреста (с. 104 – 105), М. У. нічого не сказав ані про його джерело – Длугоша, ані про подвоєння цього оповідання (як ми бачили вище).
Невдало викладено з’їзд 1429 р. в Луцьку – літописи, які згадував тут М. У. (с. 127), справді писали про приїзд московського князя туди (ПВ-3), але це ж вони брехали! Варто було подати застереження, а то виходить, що сам Улащик вірив у візит московського князя до Луцька (який помилково названий у нього Василем Івановичем, с. 127).
В цілому цей розділ мало вносить позитивного у дослідження теми – постійні посилання на Лит8Л тільки заплутують справу.
Проведений мною аналіз використання літописів у Стрийковського заперечує більшість висновків попередніх дослідників і тому не був зайвим. Остаточне з’ясування цього питання вимагає повного розбору «Хроніки» на складники, що є завданням майбутніх досліджень.