Літературний аналіз текстів Пахомія Серба

Микола Жарких

Новий твір у новому жанрі

Вив’язавшись нарешті із необхідних, але страшенно сухих текстологічних спостережень, ми можемо «яко елень на источники водные» перейти до загальніших і цікавіших питань, для розгляду яких можна вважати всі тексти Пахомія одним твором, не вдаючись у дрібні відмінності.

Відмінності твору Пахомія від попередніх варіантів СМФ дуже значні.

Перш за все, це твір нового жанру. На відміну від РПТ та РЛТ, написаних у жанрі «страстей» (повісті про християнське мучеництво) і розрахованих на індивідуальне читання, ТПС – це ораторська промова чи церковна проповідь. Вона так і починається словами: «Что реку и что возглаголю…» (М-5). Це – звернення оратора (проповідника) до слухачів (і тільки в дальшому – до читачів).

Пахомій постійно нагадував слухачам, про кого йдеться: «пререченный князь» (М-5), «предреченному великому князю» (М-6), «предреченный же князь» (М-12), «с предпомянутым его Федором» (М-19), «Борис, его же преже помянухом» (М-52) – всього 5 нагадувань.

Особливо виразною є фраза «о нем же нам ныне слово предлежит» (М-6), поставлена на початку твору для підкреслення значення Михайла у розповіді.

Унікальний для СМФ персональний момент маємо в М-23: «И не мню, яко сей бяше огнь действеный» – тут оратор навіть зазначив, що висловлює своє особисте припущення.

Не менших змін зазнала ідея твору.

Не можна не відзначити, що відзначена вище перестановка епізодів М-45 – М-48 в позицію М-53 – М-57 дає нам явне погіршення і руйнування стрункої логіки викладу РПТ.

В РПТ маємо таку послідовність подій: Михайло приїхав ⇒ Батий наказав волхвам ⇒ волхви вимагають поклонитись ⇒ Михайло відмовляється ⇒ волхви звітують Батию ⇒ Батий розгнівався, послав Єлдегу і т. д.

В ТПС послідовність: волхви звітують Батию (котрий ніяк не реагує) ⇒ Борис умовляє Михайла підкоритись ⇒ Федір умовляє Михайла бути твердим ⇒ Михайло відмовляється від мирської слави (і ці його слова адресовані не Батию, а тільки своїм) ⇒ Батий посилає Єлдегу (спокійно, не гніваючись), і т. д.

В новій послідовності зовсім не ясно, чому саме на цьому місці розповідь знову переходить до Батия.

Гнів Батия в ТПС відкладено до М-60 і викликається він не відмовою Михайла, а наклепом Єлдеги на Михайла (М-59). Це змінює ідейну спрямованість всього тексту: якщо в РПТ причиною загибелі Михайла була добровільна стійкість у сповіданні християнства, то тут причиною загибелі виставлено тенденційне перекручення позиції Михайла дрібним урядовцем. Отже, в РПТ всьому виною – злий цар, а в ТПС цар – не злий, терпимий, тільки боярин його Єлдега лихий: «Жалует царь, да не жалует псарь».

Все це разом робить із ТПС варіацію на тему Данила Заточника: «Князь не сам впадає у злі речі, але думці вводять». В РПТ маємо зіткнення двох несумісних світоглядних систем, котре неодмінно повинно закінчитись загибеллю слабшого, і то безвідносно до осіб, що персоніфікують ці системи. Це – справжня трагедія, світоглядна трагедія («На цьому стою і не можу інакше» – сказав би тут Лютер).

Натомість в ТПС маємо драму-мораліте на тему «правитель мусить бути розважливим і приймати фатальні рішення тільки на основі всебічного вивчення справи». Від визначення ТПС як «комедії помилок» рятує тільки загибель персонажів (від цього фіналу Пахомій не наважився відступити).

В новому контексті змінюється і звучання епізодів М-25 – 26. Якщо в РПТ вони звучали як засудження князів, що підкорялись вимогам татар і отримували взамін владу (хоча й висловлене дуже обережно), то в ТПС ці князі показують розумний прагматизм – зазирають в очі Батия, бачать в них мир і сходяться з ним десь посередині: йому – поклони, їм – влада. І Михайло міг би пройти цим шляхом, якби не перестрів його отой гаспидський Єлдега. У парадоксальний спосіб відповідальність за загибель Михайла знову повернулась до Єлдеги, як то було в ранній ростовській версії (С-1) – і це при тому, що Пахомій не знав С-1.

Татари «прельстят их [князів] отступити от веры» (М-26)? – Що за біда, можна ж відступити лукаво, і бог того за гріх не поставить (М-49). Більше того, державні інтереси навіть вимагають такого лукавства: «Тако бо соделав, многая благая и полезная сотвориши земли своей».

Тобто ТПС можна розглядати як своєрідний підручник із практичного політичного хамелеонства, котрий дає конкретні поради – як одночасно і політичний капітал від татар набути, і християнську невинність зберегти.

Таким чином, ТПС є не просто новою модифікацією СМФ, а новим твором на ту саму тему, котрий відходить від РПТ десь так само, як поема Байрона «Дон Жуан» відходить від одноіменної опери Моцарта (ну, від лібретто Л. да Понте для цієї опери).

Доводиться читати також, що основним наміром Пахомія при переробці СМФ було підкреслення сповідницької ролі Михайла та Федора. Пахомій справді любив називати їх сповідниками (М-1, 67, 72, 78) і особливо підкреслив цю їх роль у кінцевій молитві, котра, як я уже говорив, є своєрідним резюме всього твору. В М-57 Михайло сам заявляє, що сповідує християнство.

В С-8 це додатково підкреслено іменуванням Михайла сповідником в М-61 і особливо великою вставкою в М-70, де показана сповідницька роль Федора, дещо невиразна в попередніх варіантах.

Безумовно, з цим пов’язаний і диспут фельдфебеля (виконувача обов’язків Вольтера) Єлдеги і Михайла (М-56), в якому останній широко викладає основи християнської віри. Відповідь ця адресована не Єлдезі, і не Батию, і не татарам, – вона адресована слухачам / читачам з Московської держави, котрі потребували стислого, концентрованого викладу основ християнської віри.

Безумовно, таке завдання постійно стояло перед усіма християнськими письменниками, особливо православними. В умовах відсутності спеціальних творів у характері катехизмів їх роль змушені були брати на себе твори інших жанрів, зокрема, житія і «страждання».

Безумовно, таке ідейне навантаження несли усі варіанти СМФ, і я охоче вірю, що саме виклад основ віри в обгортці трагічної історії Михайла і Федора був основним завданням всіх авторів.

Хочу тільки застерегти, що Пахомій не був першим, хто надав СМФ такого катехитичного звучання – він майстерно розвинув цю сторону твору, зокрема, у той спосіб, що фельдфебель-філософ Єлдега віддає Михайлу пас (path по-футбольному), а Михайло забиває гол (goal по-футбольному).

… Пригадую, в далекому вже 1970-у році з нагоди століття від дня народження В. І. Леніна нам у школі «рекомендували» читати якісь художні твори про Леніна. І я з переляку прочитав був романа Афанасія Коптелова «Большой зачин». В ньому товариш Ленін їде на заслання до Шушенського – цілком вигідно, поїздом, один на ціле купе, і по дорозі до нього підсідає чоловік, котрий заявив себе сибірським автономістом. Товариш Ленін негайно приймає цей path і виголошує велику промову на кілька сторінок – чому автономізм неправильний і як треба правильно (простою мовою, забиває goal). Після цього автономіст більше не потрібен, і Коптелов висаджує його з поїзда на наступній зупинці. І так ми не знаємо, чи переконав автономіста товариш Ленін, але читач книги мав нагоду познайомитись із ленінськими (тобто правильними) поглядами на предмет.

Отаку літературну майстерність проявив Афанасій Коптелов – нітрохи не гіршу за Пахомія Серба, з тією маленькою різницею, що Пахомій писав цікаво, зі щирим почуттям, а роман Коптелова вийшов сухим і неїстивним, як позаторішні будяки. Ну, з наказу начальства чого не проковтнеш…

Ще однією примітною рисою ТПС є гостро негативна характеристика Батия. Він – безбожний (М-36), мучитель (М-55), немилостивый (С-8 – М-70), злочестивый / нечестивый (М-78). В С-8 – М-6 маємо одночасно «безбожного и нечестивого царя и мучителя». Також татари у Пахомія – мучителі (М-60), кровоядцы (С-8 – М-73; останнє в суті своїй не зовсім справедливе, бо християни залюбки п’ють кров свого бога, називаючи це причастям. На себе подивились би!).

Нічого цього не знали і не помічали попередні автори СМФ, із МЗ1492 включно. Такі визначення, які наростали від ранішого варіанту до пізнішого, можна вважати ознакою того часу, коли Пахомій писав свої твори. Цю риторику варто було би порівняти із «» Вассіана Рило (1480 р.): там маємо і безбожних (4 рази) і мучителей (1 раз), і навіть

аще клятва по нужди бывает, прощати о таковых и разрѣшати нам повелѣно есть, иже прощаем, и разрѣшаем –

тезу, яку ми вже чули у виконанні Бориса Ростовського. Маємо там і неявну згадку про СМФ:

Аггелы удиви и человѣкы возвесели своим мужеством, и с подвизающимися ему иже до смерти, от Бога согрѣшением оставление приаша и вѣнци мученичьскыми почтени быша, равно якоже первии мученици, иже вѣры ради пострадаша от мучителей, исповѣданиа ради Христова умроша [Послание на Угру Вассиана Рыло. – Библиотека литературы Древней Руси, Спб., 1999 г., т. 7].

Із такої власне агресивної риторики, виголошуваної з безпечної часової віддалі у два століття з гаком, і утворилось в пізніші століття «татарське ярмо», котрого не помічали сучасники, що жили під ним.

Ораторська форма твору плюс засудження лихих радників нерозважного правителя наводять на думку, що ТПС було написано з якоїсь спеціальної політичної нагоди і адресовано власне московському великому князю Івану 3-у, відомому своїм авторитарним, деспотичним стилем правління. Але що це була за нагода, чи була така промова справді виголошена, і чи існувала взагалі опозиційна до влади московська література – я розбирати не можу.

Щодо подальшого використання ТПС можна думати, що маючи цей великий за обсягом текст, проповідник міг залишити для виголошення вступ та кінцеву молитву, а із середини вибрати якісь окремі моменти – чи то страждань мучеників, чи то їх обізнаності зі християнським вченням, чи то гніву царя – і так припасувати проповідь до потреб моменту. Тексти Пахомія могли служити багатоцільовими заготовками для проповідей.

Скорочений текст С-9

Цей текст уміщено в одному зі списків Пролога 16 ст. під 18 вересня – датою, яку ми бачили в заголовку Н1ЛМІ. Хоча М. Серебрянський називав його «особливою проложною редакцією з додатками з Пахомієвої», насправді це – просто скорочення ТПС. В С-9 маємо характерну перестановку епізодів у позицію М-53 – М-57 і взагалі в ній немає жодного епізоду, якого не було би в ТПС. В епізодах М-53, 54, 69 маємо дослівне повторення тексту С-6, і тому можна думати, що скорочення було зроблене саме з С-6.

Спільність із РПТ проявляється тільки в титулуванні Федора воєводою (М-1, М-19, М-28) – цю синонімічну заміну писар міг зробити незалежно, тим більше що у 16 ст. бояри часто служили воєводами. А ми вже звикли до того, що в текстах СМФ відбиваються реалії часу написання відповідних варіантів.

Так само помилково представляв походження цього списку Л. О. Дмитрієв, який виводив його з С-5. Єдине спільне, що мають вони спільного – це ім’я Іоана, але воно стоїть і в С-6 – С-7, і писарю С-9 не треба було шукати це ім’я в інших джерелах.

Цікавий, зовсім неймовірний родовід Михайла маємо в М-5: дідом Михайла тут виступає Роман, «переможець поганих». Останні слова свідчать, що йшлося саме про Романа Мстиславича Волинського і про знайомство писаря з Іпатіївським літописом.

Ще два доповнення маємо в М-23. В уявленні писаря татари вимагали поклонитись не тільки сонцю й вогню, але й «луне и земли и умершим во аде отцем их и дедом их и матерем их» і додатково «скверныя их волшебныя крови пити». Це так само сліди читання ІпатЛ:

сквѣрная его кровопитья многыя его волъжбы приходѧщая цсри и кнѧзи и велможѣ слн҃цю и лоунѣ и земли дьяволоу и оумр҃шимъ въ адѣ ѡц҃мь ихъ и дѣдомъ и мтр҃мь водѧше ѡколо коста покланѧтисѧ имъ [ІпатЛ, 6758 (1250) р.]

Ознакою часу написання цього варіанту СМФ можна вважати характерну переробку епізоду М-40, де Михайло і Федір разом заявляють: «Не личить нам, християнам…» і т. д. (В усіх раніших текстах це говорив один Михайло, а Федір тільки погоджувався з ним – М-42.) Що значить нам – князю і боярину? В 13 ст. соціальна віддаль між цими станами була настільки велика, що ніякого égalité між ними не могло бути. В 16 ст ситуація цілком змінилась – при дворі московського правителя перебувало на службі багато бояр і разом з ними служило багато князів. Як московський боярин, так і князь у московській службі могли займати однаково важливі й гонорові посади і тішитись однаковою честю при дворі, котра справді могла в цей час належати нам – князям і боярам як двом групам вельмож.

Всі ці екстраваганції залишились тільки в одному списку і не поширились далі. Якогось особливого значення даний текст не має.

Історіографія

Карбасова Т. Б., Милютенко Н. И. над агиографическим циклом, посвященным Михаилу и Феодору черниговским. – Труды отдела древнерусской литературы, 2019 г., т. 66, с. 211 – 242.

Я маю звичай відкладати читання історіографії по темі на десерт, уже після завершення основного циклу роботи над темою і формулювання висновків, щоб мати змогу порівняти те, що вдалося здобути із першоджерел, з тим, що писали попередні автори.

І цю дуже змістовну і корисну статтю я почав читати при роботі над розділом «Історіографія». Оскільки вона присвячена виключно ТПС, то я вирішив перенести її розгляд ближче до свого аналізу ТПС.

Отже, із огляду історіографії я дізнався, що першим жанр ТПС як церковної гомілії визначив Василь Яблонський (1908 р.). Я на ніякий пріорітет не претендую, тільки радію, що мої спостереження підтверджують уже відому тезу.

Основний результат статті полягає у визначенні послідовності редакцій: С-6 ⇒ С-7 ⇒ С-8 (у статті – перша, друга і третя Пахомієві редакції). Це повністю збігається з моїм поглядом, сформованим і обгрунтованим незалежно. Повторю – не претендую на пріорітет, і радію, що моя робота дала той самий результат. Це – верифікована істина, не залежна від особи дослідників.

Але мушу зазначити: визначивши правильну (на мою думку) послідовність редакцій, К. і М. не приділили ніякої уваги можливим альтернативним версіям і питанню про напрямок переробки. Наприклад, вони пишуть: «Все разночтения Второй [редакции, С-7] оказались в ней [Третьей редакции, С-8] востребованы» [с. 224], але чому ці спільні читання перейшли саме із С-7 до С-8, а не навпаки – не показано. «Незворотним текстологічним аргументам», які показували би саме напрямок запозичення, в статті не приділено уваги. Тому мої додаткові міркування на цю тему можуть бути корисними.

Дослідниці виявили найраніші списки ТПС: 4 списки С-6, 3 – С-7, 4 – С-8. Найраніший список С-6 (конволют ГИМ, Чудовское собрание, № 151) має філіграні 1460 – 1477, 1477, 1490 – 1510 років, з чого виведена дата списку – 1470-80-і роки. Найпізніша філігрань суперечить цій даті, але мабуть різні частини цього конволюта писались на різному папері в різний, хоча і близький час.

В усіх розглянутих рукописах, що містять С-6, спочатку йде Служба святим Михайлу і Федору, а потім – власне С-6. Із рукописів, що містять С-7, тільки один має цю Службу, а у двох після СМФ іде пахомієве Сказання про вбивство Батия. Із рукописів, що містять С-8, один, що датується 1487 – 1488 роками, містить усі три твори – Службу, С-8 і Сказання про вбивство Батия; інший з певною датою 1484 р. – Службу та С-8, два інших – тільки С-8.

Отже, простежується відносно стійка комбінація Служба + ТПС, котра говорить, що ці рукописні збірники якось використовувались у церковній службі (два з них і визначаються як Мінеї). Серед цих збірників зовсім немає Прологів, і мені не ясно, чи ТПС в повному складі була колись втягнута до Пролога, чи туди увійшла тільки скорочена редакція С-9.

Виявлений зв’язок Служби із ТПС навів К. і М. на думку дослідити Службу святим Михайлу і Федору. Вони виявили ранній текст Служби (у відносно пізньому списку 1480-х років) і встановили зміни в ній, пороблені Пахомієм. Пахомієва Служба показує текстуальні зв’язки із ТПС (як на мій хлопський розсуд – досить слабкі, наприклад, іменування Михайла исповедником – збіжність в одному слові, котре не було приватною власністю Пахомія, чи протиставлення тимчасового земного царства вічному небесному царству, що є загальним місцем у християнській літературі).

Наведені у статті уривки пахомієвої Служби містять, наприклад, такий перл:

Пощади юность свою, – мучитель рече, – и поклонися мне, желаемому богу, солнцю же и огню, да со мною съцарьствуеши [с. 204].

Те, що Батий названий мучителем – для нас уже не новина, але згадка про юность Михайла – це щось нове. Як каже приповідка, «маленькая собака – всю жизнь щенок», і Михайло, який на момент загибелі мав п’ятдесят із гаком років і мав уже онуків – під пером Пахомія все співає «не расстанусь с комсомолом / буду вечно молодым». Так само і пропозиція Михайлу соцарствувати є неможливою історично, але для письменника, як і для бога, нічого неможливого немає – папір усе стерпить. (Зрештою, і сатана спокушав Ісуса перспективою спільного царювання над світом. Йому, виходить, можна такі пропозиції вносити?)

Ми бачимо, що повне незнайомство із предметом не тільки не перешкоджало Пахомію, а навіть сприяло його роботі, даючи можливість застосовувати літературні шаблони цілком вільно, без огляду, чи вони підходять до реальних обставин даного святого. Але якою ми уявляли б собі біографію Михайла, якби до нас дійшла тільки оця Служба?

На цю пропозицію Михайло (в Службі) відповідає: «Дивлюся, о царю, твоему безумию и суетному глаголу» («… а Штирлиц ему в ответ: И всё-то ты хочешь знать, фашистская сволочь!»)

Далі ми дізнаємось, що Батий – «царь богомерзкий и весьма отчужденый» [с. 232], «царь законопреступный» [с. 204] і взагалі «яряся, зверь нечестивый убити вас повелеваеть» [с. 206].

У порівнянні з такими зразками християнського смирення навіть риторика С-8 може видатись лагідною!

У пошуках джерела ТПС К. і М. розглядають дві можливості: РПТ та С1ЛСІ. На користь РПТ може може служити композиція твору [с. 209]. Твердження плутане, бо композиція С1ЛСІ, як ми бачили, точно така, як і РПТ, а композиція ТПС відмінна і однаково далека від обох зразків.

К. і М. приходять до висновку, що основним джерелом Пахомія було СМФ у складі С1ЛСІ, яке він доповнив іншими даними з того ж літопису і гіпотетичними генеалогічними відомостями про чернігівських князів.

Мені здається, що моя гіпотеза про використання ГЗ1460 має деякі переваги: в системі К. і М. джерелами виступає один реальний текст і один гіпотетичний, запропонований ad hoc; у моїй системі – один гіпотетичний текст, але запропонований давніше, на підставі зовсім інших спостережень і прийнятий в науковій літературі.

Це, до речі, розв’язало би і хронологічне утруднення, над яким застановляються К. і М. [с. 209 – 210]: в С1ЛСІ маємо дату події 23 вересня 6753 р., а в С-6 – 20 вересня 6754 року. Ця остання дата стоїть в МЗ1492 та в коротких літописних текстах СМФ (про них я ще буду говорити), і тому можна припускати, що вона ж стояла і в ГЗ1460.

Також у системі К. і М. Пахомій спочатку видобув звідкись оті гіпотетичні родовідні записи, щоб поповнити С-6, а потім сам же і відкинув це поповнення (С-7, 8). В моїй системі Пахомій узяв родовідну замітку (М-5) готовою з літопису-джерела, а потім відмовився від неї (від чужого, не свого фрагменту).

Також я бачу в статті К. і М. деякі дрібні непорозуміння.

Загадкове речення «его же мнози вои со страхом окружаху и его же страны трепетааху, сему скверныя руки касаахуся нещадно» (М-66) перекладається як «Пахомий… удивляется, что тот, которого все боялись, теперь нещадно побиваем» [с. 219]. По-перше, касаахуся – може означати торкатись, доторкатись і жодною мірою не побивати. По-друге, займенник его згідно правил граматики має стосуватись іменника, який стоїть попереду. А попереду стоїть: «Мученик же терпяше…», тобто його – це Михайла, мученика; а от чому воїни оточували його зі страхом – таки не ясно.

На наступній сторінці маємо гірше, прямо-таки анекдотичне непорозуміння:

Можно обратить внимание на то, что Пахомий, для которого чудеса являются почти непременной формой агиографического повествования, делает вставку, имеющую характер чуда (этих слов не было ни в проложном Житии, ни в летописном Сказании): отрезанная голова свидетельствует о том, что Михаил истинный христианин: «И отреза ножом честную главю святому исповеднику же и мученику великомю князю Михаилю, и отверже ю прочь от тела, еще оно слово глаголя: Христианин есмь» [с. 220].

Таке тлумачення – нестійне, і одразу з двох причин.

Перша причина – граматична. Епізод М-67, про який мова, складається із одного довгого речення, процитованого у поданих мною вище виписках повністю, тому тут його не повторюю. Речення же складається із головних і другорядних членів. Головні члени суть підмет і присудок. Підметом типово виступає іменник в називному відмінку, в нашому випадку це Доман. А де присудок? Їх маємо кілька: Доман огорчився, простер, отреза, глаголя. По науці це зветься – всі дієслова стосуються одного підмета (Домана!).

Глузд оцього глаголя цілком ясний. Доман сказав: «Я убив чоловіка, але він – християнин, тому нема що цим перейматись» або навіть «так йому, собаці, і треба». Можливо, вигадуючи цей додаток, Пахомій хотів показати, що Доман не тільки голослівно відрікся від християнства, але і довів це своїм учинком.

Друга причина – змістовна. Якби цей момент розглядався як чудо, то на це письменник зробив би особливий наголос, вставив би його в якусь текстову рамку. До речі, через два століття після Пахомія Димитрій Туптало саме так і зробив – перетворив ці слова на чудо говоріння відрізаної голови і подав відповідну рамку (хто матиме терпіння дочитати до аналізу твору Туптала – той побачить). Менший, але також цілком виразний наголос маємо в НикЛ. А тут ніякого наголосу на чуді нема, неначе говоріння мертвої голови – то найприродніша річ, на якій не варто зосереджувати спеціальну увагу.

… Роблячи граматичний розбір речень за підручником російської мови Бархударова і Крючкова (7-й клас середньої школи, 1970 рік), я ніякою мірою не гадав, що мені, відставному фізику-теоретику, доведеться користатись рештками цього уміння в інтересі шановних дослідниць, котрі знають у філології в тисячу разів більше за мене (як мінімум в тисячу разів!)…

На с. 200 я зауважив маленьку описку: «Пахомиевская редакция Жития Михаила Черниговского издавалась как минимум дважды: Минейная редакция в составе ноябрьского тома ВМЧ…» (треба – вересневого). Подібне маємо на с. 226 – 227: «В нашем Сказании девушка – сестра Владислава, но когда он «сплетается» с Батыем, помогает врагу, и король убивает обоих секирой» (за змістом тут потрібна она).

Нехай ніхто не має сумніву, що я таки читаю статті, про які пишу, а не просто заглядаю в них, як роблять рецензенти моїх праць.

Всі пороблені зауваження я вважаю дрібними, і вони не впливають на високу оцінку цієї статті, котра ставить справу дослідження ТПС на новий рівень.

Н. И. Милютенко (Логофета). – Древняя Русь. Вопросы медиевистики, 2019 г., № 2 (76), с. 5 – 12.

У своїй наступній статті (з посиланням на розглянуту статтю Карбасової і Мілютенко) Надія Мілютенко розвиває один із аспектів, накреслених у попередній праці – а саме, що Пахомій Серб користувався для складання своїх житій виключно С1ЛСІ. Прикладів два – житіє митрополита Олексія та ТПС.

Н. М. хоче визначити місце ТПС у трикутнику С1ЛСІ – ГЗ1460 (вона називає його «Пространной редакцией Особой обработки Общерусского свода») – МЗ1492.

Н. М. визнає, що ГЗ1460: 1, містив СМФ; 2, у варіанті, основаному на С1ЛСІ; 3, з датою 20 вересня 6754 р. [с. 9].

Змістовні розходження ТПС із ГЗ1460 невеликі і не можуть бути підставою для виключення ГЗ1460 із кола джерел Пахомія. Скажу більше – факти для Пахомія взагалі не мали жодного значення. Якщо при переробці Служби Михайлу і Федору він міг вигадати пропозицію співправління Батия і Михайла, то чому він не міг так само вільно поводитись із фактами при переробці СМФ?

Одне з ключових розходжень – в даті загибелі Михайла – якраз показує близькість С-6 до ГЗ1460, а в пізніших варіантах Пахомій від цієї дати відходить.

Отже, стаття Н. М. не дуже переконлива і, здається продиктована наперед узятою ідеєю про використання виключно С1ЛСІ. А правила науки рекомендують зважувати всі можливі гіпотези.