Ярослав і Михайлова княгиня

Микола Жарких

З нагоди повідомлення про викрадення князем Ярославом княгині (дружини Михайла Всеволодовича, Т-151) історики поділились на дві секти – тупоконечників та гостроконечників (знову нагадую, що не складаю повних списків сект, а зосереджуюсь на новій літературі).

Секта тупоконечників приписує цей подвиг князю Ярославу Інгваровичу, секта гостроконечників – князю Ярославу Всеволодовичу (Владимирському). Характерна особливість – одні тільки гостроконечники широко і докладно аргументують свій погляд; тупоконечники з цими поглядами не дискутують і розлогої аргументації не пропонують, лише констатують свій погляд.

Я вважаю, що обидві секти реферують справу помилково. Мій погляд – наприкінці.

Секта свідків Ярослава Інгваровича (тупоконечників)

Карамзин Н. М. История Государства Российского. – М.: 1992 г., т. 4, с. 182 – 183, прим. 20.

Соловьев С. М. История России с древнейших времен. – Соловьев С. М. Сочинения в 18-ти кн., М., 1988 г., Кн. 2 (містить потрібний нам т. 3), с. 322 – 323, прим. 277.

Погодин М. П. Исследования, замечания и лекции о русской истории. – М.: 1855 г., т. 6, с. 360.

Экземплярский А. В. Великие и удельные князья Северной Руси в татарский период с 1238 по 1505 г. – СПб.: 1889 г., т. 1, с. 17, прим. 36.

Грушевский М. С. Очерк истории Киевской земли от смерти Ярослава Мудрого до кон. 14 в. – К.: 1891 г., с. 423.

Шахматов А. А. Общерусские летописные своды 14 и 15 веков. – Спб.: 1900 г., с. 160 – 161.

Грушевський М. С. Хронологія подій Галицько-Волинської літописі. – Записки Наукового товариства ім. Шевченка, 1901 р., т. 41, .

Майоров А. В. . – Спб.: 2001 г., с. 602.

. Дослідження, Текст. Коментар. – К.: Наукова думка, 2002 р., с. 237 (коментар М. Ф. Котляра).

Майоров А. В. Повесть о нашествии Батыя в Ипатьевской летописи. – Rossica antiqua, 2012 г., , с. 46 – 47.

Секта свідків Ярослава Всеволодовича (гостроконечників)

Хрусталев Д. Г. Русь: От нашествия до «ига» (30 – 40 гг. XIII века). – СПб.: 2004 г., с. 161, прим. 1.

Горский А. А. Русь. От славянского расселения до Московского царства. – М.: 2004 г., с. 186 – 187.

Dąbrowski D. Genealogia Mścisławowiczów. Pierwsze pokolenia (do początku XIV wieku). – Kraków: 2008, s. 343.

Карпов А. Ю. Батый. – М.: 2011 г., с. 306, прим. 18.

А. Горський, відзначивши вокняжіння Ярослава Всеволодовича у Владимирі в 1238 р., пише про його похід на південь Русі і захоплення Кам’янця узимку 1239 – 1240 рр. [Горский А. А. : пути политического развития. – Спб.: Наука, 2016 г., с. 34].

(Kronika Romanowiczów). – Kraków, Warszawa: 2017, prym. 609, s. 223.

Дж. Фенел написав так:

Ярослав прожил после татарского нашествия на Суздальскую землю еще восемь лет. За этот период только в 1239 году он проявил какие-то признаки прежней воинственности, столь характерной для его деятельности до татарского нашествия. В этом году он напал на Каменец на реке Хомора возле границы Киевского княжества и Волынской земли.

Цель этого необычного похода на столь удаленный от Суздальского Владимира город становится ясной, если вспомнить, кто захватил его в то время. Оказывается, там находился не кто иной, как Михаил Черниговский, княживший в этот период в Киеве. Он вывез свою жену с ее свитой в эту самую западную заставу на территории Киевского княжества – оставаться в столице становилось все более опасно. В самом Каменце княжил двоюродный брат Михаила Изяслав Владимирович, которого четырьмя годами раньше Михаил временно ставил на киевский престол.

Нападение Ярослава удалось, что не удивительно, поскольку Михаил едва ли мог предполагать что-либо столь неожиданное от своего давнего, но к этому времени далекого врага, которого он недавно вытеснил из самого Киева. Михаилу удалось бежать в Киев, но Каменец был взят, кроме того, Ярослав захватил жену Михаила и несколько его бояр и отправил их во Владимир.

Это был акт личной мести, лишенный политической целесообразности, и он почти ничего не дал Ярославу: он не захватил в плен своего старого врага, и даже если бы это ему удалось, то мало бы что изменилось: дни Михаила как политика в Южной Руси были к тому времени сочтены [Феннел Д. : 1200 – 1304 гг. – М.: Прогресс, 1989 г., с. 139].

Мартін Дімнік написав так:

A little over one year after the Tatars had razed the lands of Rostov-Suzdal and Grand Prince Yury Vsevolodovich of Vladimir had been killed near the Sit' river, his brother and successor Yaroslav [106] raided Kamenets, a town on the western borders of the principality of Kiev [107].

Information from the various sources concerning Yaroslav's attack can be reconstructed in the following manner.

Mikhail and his wife were in Kamenets, visiting Izyaslav Vladimirovich [108], some time between 3 March and the fall of Chernigov on 18 October 1239 [109]. Grand Prince Yaroslav, informed of this visit, attacked Kamenets capturing Mikhail's wife and many of his boyars, but Mikhail escaped [110] and, it appears, returned to Kiev. When Daniil Romanovich received word of this incident he attempted to persuade Yaroslav to send Mikhail's wife, his sister, to him since, he advised Yaroslav, Mikhail was plotting against both of them. The grand prince agreed to Daniil's request and sent Mikhail's wife to her two brothers, Daniil and Vasilko [111].

This seemingly insignificant raid further illustrates the deep rooted hostility which existed between the princes of Rus' during the time of the Tatar invasion. It shows that Yaroslav, who had been opposed to Mikhail over Novgorod in the late 1220s, and who had attempted to take Kiev away from the influence of the Ol'govichi in 1236, was still campaigning against Mikhail in 1239 after his own principality had been ravished by the invaders.

Furthermore, following the policy of cooperation established between his brother Yury and Daniil in 1236 against the Olgovichi, Yaroslav himself, as the new grand prince of Vladimir, elected to continue to work in cooperation with the Romanovichi against Mikhail. This alliance against the latter, renewed by the princes of Rostov-Suzdal' and Volyn' during the course of the Tatar invasion of southern Rus', did not augur well for the grand prince of Kiev. The hostility of his fellow princes would force Mikhail to go abroad in an unsuccessful search for aid against the invaders [Dimnik M. and grand prince of Kiev: 1224 – 1246. – Toronto: 1981, p. 83 – 84; далі я подаю примітки М. Д. з тих самих сторінок:].

[106] There is some uncertainty concerning the identity of the Yaroslav who besieged Kamenets since neither the Laurentian Chronicle nor the Hypatian Chronicle gives his patronymic. It is generally believed by historians that he was one of two princes: Yaroslav Vsevolodovich, grand prince of Vladimir in Rostov-Suzdal' or Yaroslav Ingvarovich of Lutsk. However, there can be little doubt that this was Yaroslav Vsevolodovich, grand prince of Vladimir. For a detailed discussion of this problem see Dimnik, "Russian Princes," pp. 180-4.

[107] Kamenets was a town near the Khomora river between the principalities of Volyn' and Kiev. It was traditionally the patrimony of the Romanovichi; see M. Dimnik, "Kamenec," Russia Mediaevalis, vol. 4 (Munich, 1979), pp. 25-34.

[108] It appears that the town passed into the hands of the Olgovichi, that is, to Izyaslav Vladimirovich an Igorevich, after Mikhail and Izyaslav defeated the combined forces of princes Vladimir and Daniil near Torchesk south of Kiev in 1235.

[109] Yaroslav's attack probably occurred at this time since all the sources which record the event, with the exception of the Hypatian Chronicle, place it under the same year, 1239. (The Hypatian Chronicle misplaces the information under the year 1238 following the account of Daniil’s occupation of Kiev [PSRL 2, col. 782]. The latter event occurred in the winter of 1239/40; see pp. 87-88.) The Laurentian Chronicle places this information between the entry which records Baty’s sack of southern Pereyaslavl’ (3 March) and the account of the fall of Chernigov (18 October). The Vladimir Chronicle corroborates this information; it also placed the account of the fall of Chernigov immediately after the entry concerning Kamenets (PSRL 30, p. 90). Thus Yaroslav's attack took place between 3 March and 18 October 1239.

[110] The sixteenth-century Vladimir Chronicle alone has this item of information that "Prince Mikhail escaped" (PSRL 30, p. 90)

[111] See the Laurentian Chronicle (PSRL 1, col. 469) and the Hypatian Chronicle (PSRL 2, cols. 782-3).

Трохи більше року після того, як татари зруйнували Ростово-Суздальські землі, а великий князь владимирський Юрій Всеволодович був убитий біля річки Сіті, його брат і наступник Ярослав [106] здійснив набіг на Кам’янець, місто на західному кордоні Київського князівства [107].

Інформацію з різних джерел про напад Ярослава можна реконструювати таким чином. Михайло з дружиною перебували в Кам’янці в гостях у Ізяслава Володимировича [108], десь від 3 березня до падіння Чернігова 18 жовтня 1239 року [109]. Великий князь Ярослав, повідомлений про цей візит, напав на Кам’янець, захопивши дружину Михайла та багатьох його бояр, але Михайло втік [110] і, здається, повернувся до Києва. Отримавши звістку про цей випадок, Данило Романович намагався переконати Ярослава відправити до нього дружину Михайла, свою сестру, оскільки, як він сказав Ярославу, Михайло планує змову проти них обох. Великий князь погодився на прохання Данила і послав дружину Михайла до двох її братів, Данила та Василька [111].

Цей, здавалося б, незначний набіг ще більше ілюструє глибоку ворожнечу, яка існувала між князями Русі під час татарської навали. Звідси видно, що Ярослав, який наприкінці 1220-х років протистояв Михайлу у Новгороді й намагався вивести Київ з-під впливу Ольговичів у 1236 році, все ще проводив похід проти Михайла в 1239 році після того, як його власне князівство було взято, знищене загарбниками.

Крім того, дотримуючись політики співпраці, започаткованої між його братом Юрієм і Данилом у 1236 році проти Ольговичів, сам Ярослав, як новий великий князь Владимира, вирішив продовжувати співпрацю з Романовичами проти Михайла. Цей союз проти останнього, відновлений князями Ростово-Суздальськими та Волинськими під час татарської навали на Південну Русь, не віщував добра великому київському князю. Ворожість його побратимів-князів змусила Михайла відправитися за кордон у безуспішних пошуках допомоги проти загарбників.

[106] Існує певна невизначеність щодо особи Ярослава, який облягав Кам’янець, оскільки ні в Лаврентіївському літописі, ні в Іпатіївському літописі не вказано його по батькові. Історики вважають, що він був одним із двох князів: Ярослав Всеволодович, великий князь владимирський у Ростово-Суздальському князівстві, або Ярослав Інгварович Луцький. Проте не викликає сумнівів, що це був Ярослав Всеволодович, великий князь Владимирський. Детальне обговорення цієї проблеми див. Дімнік, «Руські князі», с. 180-4.

[107] Кам’янець був містом біля річки Хомори між Волинського та Київського князівств. Традиційно це була вотчина Романовичів; див. M. Dimnik, "Kamenec", Russia Mediaevalis, vol. 4 (Мюнхен, 1979), с. 25-34.

[108] Здається, що місто перейшло до рук Ольговичів, тобто до Ізяслава Володимировича з Ігоровичів, після того, як Михайло та Ізяслав розбили об’єднані війська князів Володимира та Данила під Торчеськом на південь від Києва в 1235 році.

[109] Напад Ярослава, ймовірно, стався в цей час, оскільки всі джерела, які фіксують цю подію, за винятком Іпатіївського літопису, відносять її до одного 1239 року. (Іпатіївський літопис подає подає цю інформацію на помилковому місці під 1238 роком, слідуючи оповідання про зайняття Данилом Києва [ПСРЛ 2, кол. 782]. Остання подія сталася взимку 1239/40 р., див. стор. 87-88.) Лаврентіївський літопис поміщає цю інформацію між записом, який фіксує розграбування Батиєм південного Переяславля (3 березня) і розповіддю про падіння Чернігова (18 жовтня). Владимирський літопис підтверджує цю інформацію; він також помістив розповідь про падіння Чернігова відразу після запису про Кам’янець (ПСРЛ 30, с. 90). Таким чином, напад Ярослава відбувся між 3 березня і 18 жовтня 1239 року.

[110] Лише у Владимирському літописі XVI століття є така інформація про те, що «князь Михайло втік» (ПСРЛ 30, с. 90)

[111] Див. Лаврентіївський літопис (ПСРЛ 1, кол. 469) та Іпатіївський літопис (ПСРЛ 2, стб. 782-3).

Ще Мартін Дімнік:

Not long after Pereyaslavl’ fell, it would appear, Mikhail went to Kamenets which, since 1235, had belonged to Izyaslav Vladimirovich of the cadet branch. Pereyaslavl’s fate seemingly propelled him into action. Because a similar destiny probably awaited Kiev, he removed his family from the town. The personal nature of his trip is confirmed by the news that he traveled with his wife. Presumably, his boyars also brought their families. Our contention that Mikhail organized a general evacuation of his retinue from Kiev is supported by the news that he sought sanctuary in the strongest citadel in the westernmost part of the Kievan land. Unfortunately for Mikhail, his heavily laden caravan attracted attention as it traveled through the countryside so that even Yaroslav in Suzdalia got word of its destination.

He besieged Kamenets, captured Mikhail’s wife, many of his boyars, and seized much booty. His foray was uncharacteristic for a prince of Vladimir who, as a rule, avoided leading expeditions into the Kievan land. Indeed, a prince of Suzdalia had not dispatched his troops to the west bank since 1169, when Andrey Bogolyubskiy had sent his forces to sack Kiev. What is more, because of the chaos reigning in Suzdalia, it is surprising that Yaroslav not only organized an offensive campaign but also participated in person. Significantly, he attacked Mikhail when he was most vulnerable. He had arrived in Kamenets in a state of alarm seeking a safe haven and was not expecting any trouble from another prince. Although Yaroslav had the advantage of surprise, he failed to achieve his main objective because Mikhail escaped and returned to Kiev.

Yaroslav’s aim to take captive a rival prince had precedent. In 1180, as we have seen, Mikhail’s grandfather Svyatoslav had attempted to capture David Rostislavich while the latter was on a hunting expedition. We are not told why Yaroslav tried to seize Mikhail, but he may well have been driven by his deep-seated desire for revenge. Mikhail had successfully crossed swords with him on a number of occasions. As we have seen, he had passed anti-Yaroslav measures in Novgorod. Yaroslav had retaliated by attacking Mikhail’s patrimony. The latter responded by levying punitive measures against German merchants who had come to Kiev via Novgorod.

The Vsevolodovichi then retaliated by appointing Yaroslav to Kiev only to see Mikhail replace him. What is more, Mikhail was probably the cause of the bad blood that had existed between Yaroslav and Yury, and that had prompted Yaroslav to abandon his brother at the river Sit’. In 1239, therefore, without Yury to restrain him, Yaroslav attacked his foe, revealing that after Yury’s death his animosity seemingly became even more inflamed.

Yaroslav failed to capture Mikhail but his raid bore fruit nonetheless. He could obtain ransoms for the captives and keep their wealth. He also achieved useful political results. When Daniil learnt that his sister, Mikhail’s wife, was being held captive, he asked Yaroslav to send her to him. Daniil argued that he, like Yaroslav, was Mikhail’s enemy because the latter was plotting against both of them. Yaroslav therefore sent the princess to her brother. In this way, as we shall see, Daniil gained an important advantage over Mikhail for their future dealings and, concomitantly, became indebted to Yaroslav. Consequently, in keeping with the pact that his brother Yury had concluded with Daniil in 1236, Yaroslav demonstrated his willingness to work hand-in-glove with Daniil against Mikhail. Unfortunately for Rus’, the princes’ hostility to Mikhail made Baty’s conquest of Rus’ even easier. [Dimnik M. , 1146 – 1246. – Cambridge University Press, 2003, p. 348 – 349]

Незабаром після падіння Переяславля, здається, Михайло вирушив до Кам’янця, який з 1235 року належав Ізяславу Володимировичу з молодшої лінії. Здавалося, доля Переяславля спонукала його до дій. Оскільки подібна доля, ймовірно, чекала і Київ, він вивіз свою родину з міста. Особистий характер його подорожі підтверджує повідомлення про те, що він подорожував з дружиною. Імовірно, його бояри також привезли свої родини. Наше твердження, що Михайло організував загальну евакуацію своєї свити з Києва, підкріплюється повідомленням про те, що він шукав притулку в найміцнішій цитаделі в найзахіднішій частині Київської землі. На жаль для Михайла, його важко навантажений караван привернув увагу, коли він мандрував сільською місцевістю, так що навіть Ярослав у Суздалі дізнався про його призначення.

Він обложив Кам’янець, схопив дружину Михайла, багато його бояр, захопив багато здобичі. Його набіг був нехарактерним для владимирського князя, який, як правило, уникав керівництва походами на Київську землю. І справді, суздальський князь не відправляв свої війська на західний берег [Дніпра] з 1169 року, коли Андрій Боголюбський послав свої війська для розграбування Києва. Більше того, через хаос, що панував у Суздалі, дивно, що Ярослав не лише організував наступальний похід, а й особисто брав участь. Показово, що він напав на Михайла, коли той був найбільш вразливим. Він прибув до Кам’янця в стані тривоги, шукаючи притулок, і не чекав ніяких неприємностей від іншого князя. Хоча Ярослав мав перевагу несподіванки, він не зміг досягти своєї основної мети, оскільки Михайло втік і повернувся до Києва.

Мета Ярослава полонити князя-суперника мала прецедент. У 1180 році, як ми бачимо, дід Михайла Святослав намагався схопити Давида Ростиславича, коли останній був у мисливському поході. Чому Ярослав намагався схопити Михайла, нам не повідомляють, але, можливо, ним рухало глибоке бажання помститися. Михайло кілька разів успішно схрещував з ним мечі. Як бачимо, він проводив антиярославські заходи в Новгороді. Ярослав у відповідь напав на Михайлову вотчину. Останній у відповідь запровадив каральні заходи проти німецьких купців, які прибули до Києва через Новгород.

Тоді Всеволодовичі помстилися, призначивши Ярослава до Києва, але побачили, що його замінив Михайло. Більше того, саме Михайло, ймовірно, був причиною злої крові, яка була між Ярославом і Юрієм, і через яку Ярослав кинув брата на річці Сіті. Таким чином, у 1239 році, коли Юрій його не стримував, Ярослав напав на свого ворога, виявивши, що після смерті Юрія його ворожнеча, здавалося б, ще більше розпалилася.

Ярославу не вдалося схопити Михайла, але його набіг все ж приніс свої плоди. Він міг отримати викуп за полонених і зберегти їхнє багатство. Він також досяг корисних політичних результатів. Коли Данило дізнався, що його сестра, дружина Михайла, перебуває в полоні, він попросив Ярослава відправити її до нього. Данило стверджував, що він, як і Ярослав, був ворогом Михайла, бо той робив змову проти них обох. Тому Ярослав послав княгиню до брата. Таким чином, як ми побачимо, Данило здобув важливу перевагу перед Михайлом у їхніх подальших справах, а разом з тим став у боргу перед Ярославом. Отже, згідно з пактом, який його брат Юрій уклав з Данилом у 1236 році, Ярослав продемонстрував свою готовність працювати рука об руку з Данилом проти Михайла. На жаль для Русі, ворожість князів до Михайла ще більше полегшила завоювання Русі Батиєм.

Вадим Стависький опублікував окрему статтю [Ставиский В. «». – Ruthenica, 2016 г., т. 13, с. 174 – 178]. Вона присвячена історії редагування цього тексту ІпатЛ, а не викладеним там подіям.

В. С. вважає, що Ярослав – не Інгваревич, тому що цей останній не згадується після 1228 р. і не мав ворожих стосунків з Михайлом. На підставі Лавр-42а В. С. упевнено каже про Ярослава Всеволодовича [с. 175; також у ГВЛТ, с. 312].

У своїх коментарях до ГВЛ В. С. розвиває цей погляд:

Серед цих сюжетів ГВЛ знаходимо ще одне запозичення із Сузд. [ЛЛ], а саме повідомлення про захоплення Ярославом Всеволодовичем дружини Михайла чернігівського, який утік до Угорщини. Лише зверненням до цієї звістки (уміщеної в Сузд. між повідомленнями про облогу Переяславля й Чернігова) удається прояснити відповідний текст ГВЛ (див. коментар до ПСРЛ 2: 782–783) [ГВЛТ, с. 303].

Погляд Миколи Жарких

Отже, серед сучасних мені дослідників гостроконечники рішуче переважають у числі, але не в якості аргументації, котра виглядає цілком безпорадно.

Похід Ярослава Всеволодовича на Кам’янець-на-Случі (а це 1100 км від Владимира-на-Клязьмі) був неможливим з чисто технічних причин, і доводити цю неможливість серйозно я не бачу ніякої потреби. Тому пропоную прочитати наступний фарс на цю тему:

Ярослав і Данило, або Cherchez la femme

Хто мав терпіння дочитати до кінця – міг зауважити, що вся імпреза розложена в часі на 30 місяців (27 місяців між першою та п’ятою діями + ще три місяці для переїзду волинських послів із Михайловою княгинею із Владимира на Клязьмі у Володимир на Волині). От заради цих двох з половиною років і був написаний фарс.

Найважливіша причина технічної неможливості такої «спеціальної воєнної операції», яку приписують Ярославу Всеволодовичу, полягає у неможливості отримати точну інформацію про місце перебування предмету операції – отієї Михайлової княгині. Транспондерів на її возах не було, та й системи космічного стеження за транспортними засобами теж не існувало – то як можна таку інформацію дістати?

А між тим без точної розвідувальної інформації похід перетворився би у класичне «піди туди – не знати куди».

Також гостроконечна теорія не вміє нічого відповісти на запитання:

А зачем попу баян?

(Если поп – не хулиган?)

Припущення про хуліганський мотив дій Ярослава Всеволодовича не можна ані обгрунтувати, ані спростувати, бо на хуліганство (чисто емоційний вчинок) немає рації. А тоді виникає запитання про рацію вчинку, і тут ми бачимо, що княгині за весь давньоруський час ніколи не були предметом політики. Отже, не княгиня була метою нападу на Кам’янець.

Далі, тексти Лавр-42а й Іпат-59 незалежні один від одного. В ЛЛ «наш» епізод має цілком відокремлений характер, він не пов’язаний ані з попереднім текстом річної статті, ані з наступним – просто «того ж року». Більше того – в сусідніх річних статтях немає нічого пов’язаного із цим епізодом, хоча кампанія, на мою думку, мала би тривати кілька років.

Далі, не можна думати, що автор ЛЛ (того ЛЛ, який ми маємо) мав перед собою ГВЛ (той ГВЛ, який ми маємо) і використав його. Навіть якщо не відходити далеко від Ярослава – в ЛЛ ми не бачимо звістки про його княжіння в Києві, а мені здається, що автор ЛЛ не був такий дурний, щоб не розуміти: київське княжіння – то вершина політичної кар’єри його пана.

Так само не можна думати, що автор ГВЛ (такого ГВЛ, який ми миємо) використав ЛЛ (такий ЛЛ, який ми маємо). Там, де ці два літописи пишуть про ту саму подію, автор ГВЛ не показав ніякого знайомства із ЛЛ. Вивести відносно докладне оповідання Іпат-55, де воно міцно вписано в загальний потік подій, із короткої згадки Лавр-42а неможливо, якщо не приписувати автору ГВЛ наміру написати історичний роман у стилі Дмитра Балашова (ну, і відповідних здібностей).

Головне, що в Іпат-55 дія розвивається дуже швидко: Ярослав захопив княгиню – дуже швидко Данило довідався – дуже швидко забрав її до себе, без ніяких посольств на віддаль у 1500 км. (Для такого посольства, повторюся, Данило мав би отримати точну розвідувальну інформацію про місце перебування княгині!)

Моє припущення полягає в тому, що ЛЛ і ГВЛ говорять про дві різних події, що стались незалежно одна від одної в близькому часі, але на дуже великі віддалі.

Князь Ярослав з Іпат-55 міг би бути Ярославом Інгваровичем, якби була упевненість у тому, що такий князь реально існував. А між тим ГВЛ все говорить про «Ярослава» (у статтях 6734, 6735 років) і ніде не називає його роду. «Інгварович» – це тільки одна з можливостей, дослідницьке припущення, не більше того. Згадки Ярослава у статтях ІпатЛ 6735 р. (орієнтовно – 1228 р.) та 6746 р. (Іпат-55, орієнтовно 1239 р.), хоча й рознесені на 11 років, стосуються мабуть тієї самої особи, рід якої, повторюся, нам невідомий, бо його не знав (чи не вважав за потрібне назвати) уже його сучасник – автор ГВЛ.

Отже, цей Ярослав треба приєднати до компанії Ізяслава та Олега Курського – князів без роду і племені.

Лаврентіївський літопис натомість не знає ніякого іншого Ярослава, окрім Ярослава Всеволодовича Владимирського, і в Лавр-42а фігурує незаперечно він, владимирський князь. І щоб напасти на Кам’янець, йому зовсім не треба було гнатись аж на Случ – деревня знаходиться у Судогодському районі Владимирської області, це від Владимира. Дійти туди і повернутись назад можна було за два дні.

Ну, а князь Михайло тоді хто? В Лавр-42а, стисло кажучи, немає князя Михайла, є сліди його присутності у вигляді його княгині та його бояр. В близькому часі ми маємо звістки тільки про князя (Хоробрита), перша і остання згадка про якого стосується його загибелі у бою із Литвою в 1248 р. (ЛЛ, 6756 р.). Також відомий князь – літописні згадки про нього належать до 1277 і 1281 рр.

Ці князі нам мало підходять – перший був сином самого Ярослава і навряд чи міг мати княгиню (вважається, що він народився десь бл. 1229 р.). Другий діяв у значно пізнішому часі.

Залишається вигадати ad hoc нового, невідомого з інших згадок князя – скажімо, з числа муромських князів (Муром лежить у 110 км на південний схід від «нашого» Кам’янця). Тоді вийде, що Ярослав, ставши князем у Владимирі, був змушений відвойовувати територію свого князівства у дрібних місцевих князів, котрі були розпаношились в часі татарської грози і відсутності у Владимирі князя. І от виявилось, що якийсь-то князь Михайло розложився поблизу Владимира і то так основно, що й княгиню свою туди перевіз. Цього не можна було терпіти, і от Ярослав, зібравшись на силі, на другий рік свого правління таки перебрав Кам’янець під свою владу.

Розумію слабкість такої побудови, але вона принаймні трохи ліпша за те, що пропонують гостроконечники.