«Лінива війна» на Волині (1228 – 1229 рр.)
Микола Жарких
Справа князя Ростислава
Потім же Ростислав [Святополкович] пінський, не перестаючи, обмовляв [Данила], – бо діти його були забрані [в полон]. (Іпат-31)
М. Котляр, намагаючись зрозуміти це речення хроніки, пригадав події 1209 р., коли в полон потрапив син Ростислава – Володимир. Але в полон до поляків, не до Романовичів! [. Дослідження, Текст. Коментар. – К.: 2002 р., с. 201]. До того ж слабо віриться, щоб цей князь провів у полоні всі 20 років. До того ж тут йдеться про множину, а не про одного сина; і в множині – про дітей, не синів (виходить, серед полонених була принаймні одна дочка Ростислава?).
Польські дослідники вбачають тут відлуння подій весни 1228 року, коли піняни (жителі Пінська, не князі) захопили були Чорторийськ, а Данило й Василько його відвоювали і при цьому захопили «князів їх» (за Хлебниківським списком) чи «князя їх» (за Іпатіївським списком) [ (Kronika Romanowiczów). – Kraków, Warszawa: 2017, s. 127]. Це значно правдоподібніше, бо йдеться про зовсім недавні події, і Ростислав міг діяти під впливом свіжо нанесеної образи. Але повної узгодженості і тут немає, бо доводиться припускати, що жителі Пінська, захопивши Чорторийськ, не знали, що з ним робити, і запросили пінського князя (про роль якого не було мови) узяти місто під свою владу й надіслати туди князя чи навіть князів (але явно не своїх синів, бо нема вказівки на їх родинний зв’язок із Ростиславом).
Нарешті, Л. Махновець у хроніки додав слово «князі» до згадки про захоплення Чорторийська пінянами, так що виходять «князі-піняни». Але такого теж не могло бути, бо в усій хроніці князі – це одне, а жителі міст (кияни, галичани і т. д.) – інше, і вони ніколи не змішувались.
Отже, всі запропоновані елюкубрації на цю тему слід визнати незадовільними, такими, що пояснюють одні моменти, а заплутують інші. Зі свого боку можу припустити тільки, що в наведеній вище цитаті треба відкинути всі додатки, не намагаючись з’ясувати, кого і перед ким обмовляв Ростислав, а також ким, коли й куди були забрані його діти – і вважати це речення таким, що стосується якогось невідомого нам епізоду, а не походу 1228 / 29 років.
Що за новгородці?
Коментатори не торкаються цього питання виразно, а з географічних покажчиків видно: і Л. Махновець, і М. Котляр, і польські дослідники – всі вважають їх жителями Новгорода-Сіверського. Чи справді так? Повторюся – в усій хроніці Романовичів немає жодної виразної згадки Новгорода-Сіверського – згадки, котра б не залишала сумніву, про яке місто йдеться. Мені здається, що хроніст взагалі не знав про його існування.
Натомість він дуже добре знав Новгород на Німані (Новгородок Литовський, Новогрудок в сучасній Гродненській області Білорусії), згадав також один раз Новгород-Святополч (на Дніпрі у 56 км нижче від Києва, біля сучасного села Витачів) – назву, якої не знають інші джерела.
Новогрудок лежить за 165 км на північ від Пінська і за 220 км на північний захід від Турова. З огляду на участь в поході пінського князя, не можна виключити можливості, що загін із Новогрудка був під його начальством.
Якщо прийняти послідовність переліку Курськ – 690 км – Пінськ – 490 км – Новгород-Сіверський – 380 км – Турів, то виходить, що хроністи двічі перескакував з чернігівських учасників коаліції до турівських і назад, пройшовши думкою 1560 км. В послідовності Курськ – 690 км – Пінськ – 165 км – Новогрудок – 220 км – Турів (всього 1075 км) ми маємо логіку: спочатку названі чернігівські союзники, потім – турівські. Менша сумарна віддаль промовляла би за Новогрудком.
Існування в Новогрудку окремого князя виводить з наступного місця ІпатЛ:
А по тім році Данило-таки навів на Кондрата литву – [князя] Миндовга [та] Ізяслава [Микулича] Новгород [ок] ського [ІпатЛ 6743 (1235) р.].
Але текст хроніки настільки недбалий, що наполягати на запропонованому варіанті не випадає. Просто одна з можливостей – і тільки.
Що за Кам’янець?
В Іпатіївському літописі від 1196 до 1240 року є кілька згадок об’єктів (умовно – городів, укріплень) такої назви, але локалізувати їх дослідникам ніяк не вдається. Точне співпадіння назви мають сучасні Кам’янець-Подільський у Хмельницькій області та Кам’янець-Литовський (офіційно – Кам’янець у Берестейській області Білорусії). Ці міста не відповідають контекстам літописних згадок, хоча патріоти Кам’янця-Подільського прикладають ці звісти до свого рідного міста.
Назв із коренем камінь / кам’яний в Україні не так уже й мало. За довідником «Українська РСР. Адміністративно-територіальний устрій на 1.01.1987 р.» [К.: 1987 р.] я нарахував їх 126. Навіть якщо відкинути частину, котра лежить за межами давньої Русі, все одно залишається дуже багато можливостей для прив’язування літописних згадок до сучасних назв. До того ж розгляд джерельних згадок не дає впевненості, що всі вони стосуються одного Кам’янця – може бути, що одночасно існували два або й більше об’єктів з такою назвою.
Щодо «нашого» Кам’янця-1228 коментатори хроніки Романовичів одностайні: це на ріці Случ. Слід знати, що нині воно як окремий населений пункт не існує – включене до складу містечка Миропіль Романівського (Дзержинського) району Житомирської області.
Чому так може бути?
1. Пункт розташовано на Случі, і він добре відповідає контексту згадки – руху війська союзників зі сходу на захід, на Волинь.
2. Тут простежено городище на лівому (волинському?) березі Случі. Коротку згадку про нього подав Р. О. Юра [Древній Колодяжин. – Археологічні пам’ятки УРСР, 1962 р., т. 12, с. 59], і так воно потрапило у довідники [Кучера М. П. VIII-XIII ст. між Саном і Сіверським Дінцем. – К.: 1999 р., с. 195, № 114] та в коментарі до хроніки Романовичів.
Чому так не може бути?
1. Городище сильно поруйноване, навіть площу його не можна встановити напевно. Обстеження його не проводилось, чи воно справді давньоруське, а не якогось іншого часу – напевно сказати не можна.
2. Усього в 4 км на південь від цього городища також на березі Случі лежить городище в селі Колодяжне – безспірно давньоруське і безспірно таке, що належить городу Колодяжин, :
І прийшов він [Батий] до города Колодяжна, і поставив дванадцять пороків. Та не міг він розбити стіни і став перемовляти людей. Вони тоді, послухавши злої ради його, здалися і самі перебиті були. І прийшов він до Каменця [та] Ізяславля [і] взяв їх.
«Прийшов» – із Києва до Колодяжина 200 км. Мені здається неймовірним, щоби після такого маршу треба було окремо відзначати «марш» на 4 км. Отже, або Кам’янець-1241 – не те саме, що Кам’янець-1228, або те саме, але лежав цей об’єкт на якійсь значнішій віддалі від Колодяжина, хоча б 1 – 2 дні шляху.
Із того, що військо з цілою купою князів облягало Кам’янець (і то безуспішно), виходить, що це був якийсь значний укріплений пункт. Розглядаючи каталог Кучери, можна побачити велике (на 15 га) городище у селі із характерною назвою на р. Церем (Новоград-Волинський район). Воно знаходиться у 60 км (2 днях шляху) на північ від Колодяжина і в 10 км на захід від Звягеля (Новограда-Волинського). Інші городища в басейні Случі мають площу до 1.5 га, тобто принаймні вдесятеро менші (Колодяжин – 1 га). Це, як на мене, непоганий кандидат на роль Кам’янця-1228, але це – припущення, не більше.
Погляд Мартіна Дімніка
М. Д. дотепно (як на мене) пов’язував виступ київського князя Володимира Рюриковича проти волинських князів у 1228 році (Т-95) із бажанням Володимира показати себе лідером смоленських князів, яким він став після смерті Мстислава Мстиславича [Dimnik M. . – Toronto: 1981, p. 59 – 60].
М. Д. думав, що Володимир Рюрикович намагався стримати зростаючу могутність Данила і послабити його східний рубіж. Новгород у М. Д. – Сіверський, і Михайло мав повну владу над своїми князями, а конкретно – над Олегом Святославичем, котрий правив в обох містах [с. 62 – 63]. Присутність Олега важлива, бо демонструє єдність Ольговичів. Успішна оборона Кам’янця піднесла престиж і владу Данила [с. 63].
Таким чином, Дімнік подав гарну реконструкцію подій, з тим недоліком, що поверх одних припущень йому доводилось ставити подальші припущення. Однак при наявному фонді джерел обійтися без такого методу майже неможливо.