Міфічні «сини»
князя Михайла Всеволодовича

Микола Жарких

Повну віру «синам» Михайла Всеволодовича із родовідних книг дав Д. Багалій [Багалей Д. И. История Северской земли до половины 14 ст. – К.: 1881 г., – 307]. Хронологією їх «правління» Д. Б. не переймався.

У дисертації Ю. В. Селезньова [ в политической системе Джучиева улуса (Орды). – Воронеж: 2014 г.] подано окремий підрозділ «Особенности пребывания при дворе ордынского хана князей Черниговской и Турово-Пинской земель в XIII в. – начале XIV в.» (с. 243 – 253). Використання «синодиків» (власне, книги Р. Зотова) нищить значення генеалогічних міркувань автора, хоча деякі інші його спостереження можуть бути цікавими (вони виходять за рамки моєї вузької теми).

Категорично проти можливості самопроголошення князів висловились В. М. Ричка і О. П. Толочко:

Припускали їх [болохівських князів] походження з якихось інших верств населення, що, скориставшись анархією, захопили владу і проголосили себе князями, але це – річ абсолютно неможлива в обставинах XIII ст. І тим більш неможливо, щоб князівський титул за цими парвеню визнавав князівський літопис Данила Романовича [Ричка В. М., Толочко О. П. «». – Ruthenica, 2016 р., т. 13, с. 84].

Але я цікавий знати – звідки наші автори набули такого переконання? Звідки видно, що це – річ не просто неможлива, а ще й «абсолютно неможлива»?

Пригадую собі початковий епізод із геніального кінофільма Сергій Ейзенштейна «Іван Грізний». Посли європейських країн, присутні при проголошенні Івана царем, обмінюються думками: «Але імператор не погодиться. – Але папа не допустить. – Але Європа не визнає!» На що четвертий посол скептично їм відповідає: «Сильним буде – визнають».

Гедимін був сильним – і всі його визнали, хоча і підозрювали, що він був конюхом і, відповідно, вискочнем. А перед ним визнали князем Міндовга, а перед Міндовгом – половецьких вождів Кончака, Котяня та інших іменували князями – і нічого, витримали це «князівські літописи».

А. Горський цілком помилково пише:

В Черниговской земле [після походу Батия] продолжали княжить представители ветви Ольговичей. После гибели в Орде Михаила Всеволодича (1246 г.) черниговский стол занимал, повидимому, его младший троюродный брат Всеволод Ярополчич, сын Ярополка Ярославича. Его сменил (примерно в 1260-е гг.) старший (после Ростислава, обосновавшегося в Венгрии у своего тестя короля Белы IV) сын Михаила Всеволодича Роман. В северо-восточной части Черниговской земли во второй половине XIII в. происходит выделение нескольких княжеств, которые закрепляются за потомками Михаила Всеволодича. Это княжество Новосильское, в котором стали править потомки Семена Михайловича, Карачевское, закрепившееся за потомками Мстислава Михайловича, Тарусско-Оболенское, где княжили потомки Юрия Михайловича. [Горский А. А. : пути политического развития. – Спб.: Наука, 2016 г., с. 40 – 41].

Довіра автора до Зотова нищить усяку довіру до написаного А. Горським. І далі читаємо:

Брянск стал уделом смоленских Ростиславичей и не мог в силу этого претендовать на то, чтобы занять место Чернигова в качестве столицы и объединить княжества «своей» земли (подобно тому как в Северо-Восточной Руси Москва заняла место Владимира и стала объединительным центром). Власть черниговского князя стала, по-видимому, номинальной: крупного «столичного» княжества, подобно великому княжеству Владимирскому, в Черниговской земле не сложилось: главный стол так и не закрепился за определенной «субветвью» черниговской Ольговичей. В конце XIII и в XIV столетии их представители, возможно, занимали какое-то время киевский стол, но обладание им уже не давало никаких политических выгод [Горский А. А. op. cit., с. 92].

Ці твердження А. Г. слід вважати чистими вигадками.