Галицька катастрофа Ігоровичів
(1209 – 1211 рр.)

Микола Жарких

Коли все це діялось?

Думки дослідників тут розходяться. Л. Махновець пропонував «широку хронологію», розкладаючи зазначені події від осені 1208 до вересня 1210 р. (22..24 місяці). Інші пропонували «вузьку хронологію», від початку до вересня 1211 р. (до 9 місяців).

В МЗ1492 стаття 6719 року складається із чотирьох епізодів: 1, весілля Юрія Всеволодовича (10 квітня, Т-63); 2, загибель Ігоровичів; 3, заповіт князя Всеволода Юрійовича; 4, пожежа Ростова (в ЛЛ має точну дату 15 травня). Статтю слід вважати березневою, бо вона повторює річну дату Лаврентіївського літопису – за М. Бережковим, березневу. Але внутрішня структура її викликає запитання: всі події, виходить, укладаються в один місяць. Заповіт Всеволода я би перетягнув на кінець року (тобто на січень – лютий 1212 р.), міркуючи, що Всеволод помер 13 квітня наступного, 6720 (1212) року.

Тому цю статтю хочеться перекомпонувати з послідовністю епізодів 1 – 4 – 2 – 3. Якщо ми порівняємо статтю 6718 року в ЛЛ та МЗ1492, то побачимо, що набір епізодів той самий, але послідовність їх змінена. Це додає упевненості, що могла мати місце і перекомпоновка статті 6719 року. З такою натяжкою для епізода 2 маємо інтервал від червня до грудня 1211 року. Потрібен був якийсь час, щоб новини з Галича дійшли до Владимира, але це не дає можливості звузити інтервал. Залишається комбінувати число року із МЗ1492 та вказівку на вересень з хроніки Романовичів, щоб отримати вересень 1211 р.

Перетягнути цю дату на вересень 1210 р. я не бачу можливості – ще й тому, що події довкола Києва, які відбулися влітку 1212 р., отримали поштовх від загибелі Ігоровичів. Я маю сумнів, що Всеволод Чермний у Києві, отримавши таку новину (Т-65), цілий рік ходив і думав – що йому почати, а коли рік минув, він раптом розкипівся і почав діяти.

Поставивши кінцевою датою вересень 1211 року, ми вимушені і всю угорську кампанію (Т-58 – Т-63) перетягнути на літо 1211 року. Вважаю неможливим, щоб війна на відносно невеликій території тягнулась цілий рік чи більше.

Якщо це прийняти, то терористичні подвиги Ігоровичів слід покласти на 1210 рік, і тоді ж розпочався рух опору й мобілізація сил.

Далі «друге пришестя» Ігоровичів на галицькі столи можна орієнтовно датувати 1209 роком. Таким чином, пропонована хронологія є найширшою, розтягуючи події на 30 – 33 місяці.

Скільки Ігоровичів загинуло?

Маємо для цього три звістки з трьох основних літописів по нашій темі, і всі ці звістки, на мою думку, мало компетентні.

Дві з цих звісток говорять про трьох князів, і одна – про двох. За прикладом китайської академії наук, де істину встановлюють шляхом голосування, треба би говорити про трьох князів. Але…

1. Про князя Ростислава Ігоровича хроніст Романовичів нічого не знав, як не знають про нього й інші джерела. Головне, що про нього нема згадки в досить докладному описі розподілу столів (Т-50), тому його присутність в Галичині в цей час не підтверджується. Далі, хроніст не міг зазначити, де й як «визволителі» схопили цього Ростислава, хоча про полон Святослава й Романа він розповів досить докладно. Думаю, пам’ять підвела нашого хроніста, і він приплутав сюди Ростислава Рюриковича, який теж княжив недовгий час у Галичі, а не був виразно згаданий у хроніці (можливо, тому, що не стикався безпосередньо із Романовичами). Невиразний спогад «був у Галичі якийсь Ростислав, і не знати куди подівся» міг перетворитись на оцей запис.

2. Літописець Юрія Всеволодовича, думаю, знав, що у Галичині княжили троє Ігоровичів, але не мав про них докладних відомостей. Володимир Ігорович згаданий останній раз в 1208 р. (МЗ1492-36), а далі 4 рази згаданий по імені один тільки Роман. І в ключовому епізоді МЗ1492-43 по імені названий Роман, неначе він був найважливішим, в той час як основний стіл в Галичі займав Володимир. Але це знаємо ми, а, можливо, не знав літописець і так зміркував собі трьох загиблих. Про втечу Володимира він, скоріше за все, також не знав.

3. Новгородський літописець не мав інформації безпосередньо із Галича. Із Галича вість прийшла до Києва, до Всеволода Чермного, який сформулював своє звинувачення на адресу смоленських князів усно. Це усне звинувачення дійшло до Смоленська, а звідти – до князя Мстислава Мстиславича у Великому Новгороді. І вже коли Мстислав став піднімати новгородців у похід і сімейна справа смоленського княжого роду стала публічною, про неї довідався літописець і зробив свій запис.

Слова Всеволода мають форму двоїни [ у приватному листі до мене з 30.06.2021 р. пояснив: «Брата моя есте» – правильна церковно-слов’янська форма двоїни, у давньоруській мові треба було би «еста». Він вважає це відхилення занепадом форм двоїни. Щиро вдячний йому за це пояснення], але покладатись на форму вислову при такому числі проміжних ланок не випадає. Із певністю можна сказати, що новгородський літописець не знав імен загиблих князів і не знав детально їх роду, та й взагалі нічого не знав про Ігоровичів, оскільки вони не мали ніяких справ із Новгородом. Тому й його компетентність мінімальна: «За що купив – за те й продаю».

Отже, пояснення всіх трьох джерельних звісток вимагає елюкубрацій, натяжок і припущень. Але інакшого способу стулити уламки розбитої амфори наука досі не знайшла. Будь-що-будь справа страти князів була дуже немила, і навряд чи люди, безпосередньо до неї причетні, мали нагоду та й охоту про неї докладно розповідати.

Стаття М. Волощука

Волощук М. в 1210 г. Игоревичей черниговских: актуальные вопросы реконструкции русско-венгерских отношений начала XIII в. – Studia slavica et balcanica petropolitana, 2007 г., № 1-2, с. 105 – 112.

В статті подана наступна хронологія (без обгрунтування): друге пришестя Ігоровичів – літо 1209 р., репресії проти бояр – осінь 1209 – весна 1210 р., похід проти Ігоровичів – червень – вересень 1210 р. Виходить, що страту Ігоровичів М. В. датує вереснем 1210 р., і думає, що стратили двох князів.

М. В. відзначив, що «Каталог краківських єпископів», а слідом за ним і Ян Длугош, писали про чотирьох повішених князів, не називаючи імен [с. 108]. М. В. обережно припускає, що були страчені два князя і дві їх княгині, і так вийшло число 4 [с. 109]. Мені здається, це джерело не показує компетентності у справі.

«Нове» «джерело», яке залучив М. В. до розгляду справи – це той самий В. М. Татищев, котрий з віддалі 540 років побачив суму в 1000 гривень срібла, за які угорський командир Пот продав полонених князів галичанам. Ясна річ, М. В. знає про критику «джерельної вартості» Татищева з боку О. Толочка, але виправдовується тим, що є інші дослідники, котрі довіряють Татищеву. Якщо вже читати літературу, то в пошуку правильних думок, а не приємних та співзвучних. А помилкові думки з чужих творів уже точно не варто перетягати у свої статті. Так мені з моїм досвідом відставного фізика-теоретика здається…

Далі М. В. навів приклади, що 1000 гривень – не така велика сума [с. 110 – 111].

В 1881 р. митрополит Антоній знайшов на території Успенського собору в Крилосі 4 гроби з гіпсового каменя. Це дало «підставу» Б. Томенчуку припустити, що там поховані князі Володимир Ярославич і Роман, Святослав та Ростислав Ігоровичі, а М. Волощуку – припустити, що там поховані Роман і Святослав з їх дружинами [с. 108, 109]. Тут дослідники мали б вибирати, з ким вони хочуть бути – із розумними чи з красивими. Якщо Ігоровичів стратили як злочинців, то мабуть не для того, щоб поховати їх з усіма почестями в головному храмі; і якщо в храмі були почесні поховання, то мабуть поховано там шанованих людей, а не злочинців.

«Почесні поховання» людей, страчених як злочинці – це завжди кенотафи, споруджені через багато років після страти і обов’язково – за умови зміни політичної ситуації. Це кенотафи , , та багатьох інших. А яка зміна політичної ситуації в Галичині могла бути корисною для пам’яті Ігоровичів? Чому з них не вийшло нових Бориса і Гліба?

Ця стаття М. Волощука ще раз ілюструє давно відому проблему: за умов бідності джерел дослідники готові приймати в якості «джерел» будь-які пізні вигадки, аби тільки вони стосувались обраної теми.

Нові студії

О. Б. Головко в своїй статті просто перефразував Т-64:

Є підстави думати, що сини померлого в 1212 р. у Чернігові Рюрика Ростиславовича, вірогідно, Ростислав і Володимир Рюриковичі, мали достатньо серйозну причетність до драматичних подій вересня 1211 р., наслідком яких була загибель Ігоровичів [Головко О. у політиці князів придніпровської та північної русі (кінець XII – кінець 30-х років XIII століття). – Княжа доба: історія і культура (Львів), 2011 р., вип. 5, с. 125].

Які ж саме були «підстави» – в статті не пояснено.

Вадим Стависький розглядає страту Ігоровичів у контексті питання про «княгиню Романову». Він називає їх синами Ігоря Ольговича, тоді як насправді вони – сини Ігоря Святославича. Але це пусте:

Тимчасом ні Ростислава, ні Володимира Рюриковичів на момент трагедії в Галичі не було. То що ж міг мати на увазі Всеволод? Повішення Ігоровичів сталося тоді, коли в Галичі щойно посадили малолітнього Данила, при якому була Романова. Відгадка дій Всеволода Чермного, імовірно, полягає в тому, що він уважав відповідальними за злочин дочку й онука Рюрика і поширював цю відповідальність на всю родину (або знав, що брати Предслави якось санкціонували її дії) [ГВЛТ, с. 116].

Гірше те, що знову маємо циклічну аргументацію: якщо мати Данила – Рюриківна, то у такий химерний спосіб відповідальність упала чомусь не на самого Рюрика, а на всіх Ростиславичів. І ця «відповідальність» виставлена як аргумент на користь того, що мати Данила – таки Рюриківна.

У згаданому колективному дослідження ГВЛ містяться ще дві статті на нашу тему – Вадима Аристова [ГВЛТ, с. 151 – 157] та Ярослава Затилюка [ГВЛТ, с. 157 – 164].

На думку В. Аристова, записи даного сюжету в протографі МЗ1492 є наслідком розшеплення інформації, котра містилась в ГВЛ:

Проблеми узгодження і тлумачення літописних повідомлень можна сфокусувати на питанні: хто такий Ростислав?… По суті, ми не маємо вибору: згаданий ГВЛ Ростислав може бути лише Ростиславом Рюриковичем, і, отже, книжники XV ст. вгадали. [ГВЛТ, с. 151, 156].

Про «особливе джерело» МЗ1492 (літопис Юрія Всеволодовича) і літературу з цього питання В. Аристов не знає (або скоріше робить вигляд, що не знає) і вважає цей конкретний запис результатом творчості московського літописця 15 ст. Так біда в тому, що МЗ1492 містить цілу систему подібних записів, які вимагають системного підходу: або всі вони є пізніми вигадками, або тут таки є «особливе джерело».

Здогад, висловлений через 250 років після самої події, не може бути джерелом, хоч яким би імовірним він не здавався. Тому відкидання даних МЗ1492 повертає В. Аристова до розбитого корита: єдине джерело про Ростислава – це ГВЛ, а з нього не видно, хто він такий.

Я. Затилюк докладно аналізує нестримні фантазії Яна Длугоша:

Окрема проблема – походження й достовірність запису про повішення Святослава у П’ятому каталозі краківських єпископів, яким користався Длугош. Цей текст пропонує ще одну версію злочину, а саме польський слід (на додачу до галицьких бояр ГВЛ та "онуків Ростислава" Синод. [Н1ЛСІ]). Окресленої проблеми не можна розв’язати в рамках цього коментарю [ГВЛТ, с. 161].

Також він розглянув пізні списки ГВЛ і дійшов висновку:

Пізні списки ГВЛ не мають самостійного голосу, а їхні – справжні чи удавані – відмінності від старших свідків тексту є наслідком інтервенцій переписувачів чи інтерпретацій авторів, що використовували старші списки [ГВЛТ, с. 164].

Отже, нова література на тему страти Ігоровичів досить значна, але вона не вносить нічого нового в розуміння предмету. Хіба що в цих статтях можна знайти посилання на інші статті по темі, в тому числі й найновіші.