Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Той, що годує своїх пташенят слонами / Часопис “Спадщина”

Той, що годує своїх пташенят слонами

Часопис “Спадщина”

Микола Жарких

Я у своїх спогадах відбіг досить далеко від клубу “Спадщина”, але це не значить, що там нічого не відбувалось. Клуб продовжував працювати у штатному режимі – раз на два тижні, по понеділках, відбувались публічні лекції або дискусії, на яких ми продовжували поповнювати свої знання про свою країну; продовжувалось опрацювання звернень до влади з різних питань національного і культурного життя України; продовжувався обмін досвідом роботи з іншими неформальними організаціями.

В кінці 1988 року ми в клубі вирішили розпочати своє видання – журнал, чи скоріше альманах (бо не передбачалось регулярності його виходу в світ). Поштовх до цього дав Валентин Стецюк. Коли ми прощались з ним в експедиції 1988 року, він нагадав про обіцянку писати до журналу “Євшан-зілля” і просив – робіть там в Києві хоч що-небудь. Восени 1988 р. я дістав зі Львова грубенький том – це був 3-й випуск “Євшан-зілля” (пізніше ми зі Стецюком пересканували всі 5 випусків, і тепер вони доступні в е-копіях).

Я прочитав його від корки до корки, і так само завзято його читали мої товариші. Якщо мене не зраджує пам’ять, деякі статті ми навіть читали вголос на зібраннях (була й така форма поширення знань!). Цей журнал зробив велике враження, і постало запитання – чому ми, гарні й розумні, не можемо утнути щось подібне.

Отак ми вирішили видавати альманах українознавства “Спадщина”. На якомусь із засідань клубу ми навіть обговорювали склад редколегії, але практично всю роботу робили троє душ: я, Тетяна Люта і Світлана Корецька, наша художниця…

На цьому місці я повинен зробити відступ з поясненнями. Свобода слова, здобута в 1991 році, прижилася в Україні так природно, що з кожним роком все більше й більше стає людей, які просто не можуть собі уявити – як то воно могло бути інакше. А між тим всього 20 років тому слово в Україні не тільки не тішилось свободою, але навпаки, зазнавало найлютіших, найсуворіших системних переслідувань з боку злочинної Комуністичної партії. Про газетну неволю я вже згадував на прикладі Народного руху. Такі ж або і гірші заборони тяжіли над виданням книжок.

В 1983 році я захищав кандидатську дисертацію з теоретичної фізики. Її було надруковано на друкарській машинці в п’яти примірниках, але для захисту було треба зробити ще п’ять. Звичайно, для цього існувала копіювальна апаратура, але легально зробити ці копії було неможливо ні за які гроші. Виручив мене ланцюжок дисертантів: я спитав свого товариша, який захищався переді мною, як він копіював свою дисертацію – і він дав мені явку і пароль (саме так!). Це був бічний під’їзд Ради міністрів УРСР. Чоловік, до якого я зателефонував, перегорнув кілька сторінок моєї дисертації, побачив там громіздкі формули з інтегралами (інтеграли не вважались за антирадянщину) і зробив мені потрібні копії за умовлені гроші. Лютість радянських законів пом’якшувалася необов’язковістю їх дотримання, і завдяки цьому життя ще якось теплилося.

Для того, щоб розмножити автореферат дисертації у 100 (ста) примірниках, явок і паролів було вже не досить. Я ходив, і ходив, і ходив по інстанціях, і титульний аркуш мого автореферата все обростав, обростав і обростав новими підписами, візами і резолюціями. Першим підписався я сам, що я – це справді я і автореферат – справді мій. Потім підписався науковий керівник. Потім – вчений секретар ІКХХВ. Потім – директор. Потім підписались обидва опоненти і представник провідної організації. Потім підписався вчений секретар спеціалізованої ради і аж потім – голова тої ради. Провідна організація і один опонент знаходились в Москві, а спеціалізована рада – в Ленінграді. Отож я з авторефератом в зубах завітав в обидві столиці. З цими підписами можна було йти до Головліту (Головного управління охорони державної таємниці в друці; він знаходився на вул. Десятинній, одразу за будинком ЦК КПУ – нині Міністерства закордонних справ) і якби хоч одного підпису (читай – дозволу) не вистачило, Головліт і розглядати б мої папери не став.

З Головліту я отримав свій автореферат без підпису, але зі штемпелем, в якому від руки був вписаний номер дозволу. Далі вже пішло легше. Треба було підписати автореферат у директора Київської книжкової друкарні наукової книги (вона знаходилась на Репіна, нині Терещенківській, 4 – там і зараз міститься видавництво “Академперіодика”). З його підписом я поніс автореферат на підпис до головного бухгалтера ІКХХВ і мабуть знову до директора нашого інституту – щоб інститут оплатив роботу друкарні.

Якщо після цього ви, читачу, гадаєте, що лишилось забрати віддрукований автореферат – ви глибоко помиляєтесь і демонструєте повне нерозуміння радянських порядків. Хтось із чинів, хто підписував мій автореферат, мусив написати на ньому магічну формулу: “Выпуск в печать и в свет разрешается” (от не пам’ятаю, хто саме). Без цієї резолюції ніхто мені нічого б не видав. І то треба відзначити, що в оці пізньоандроповські часи, про які йдеться, радянські порядки вже не виконувались повною мірою, спрощувались. Отже, “выпуск в печать” означав, що дозволено віддати оригінал-макет видання у поліграфічне виробництво. Далі відповідно до справжніх (сталінських) порядків треба було б узяти в друкарні кілька примірників продукції (так звані сигнальні примірники) і, тримаючи в одній руці оригінал-макет, а в другій – сигнальний примірник, знову обійти всі кола видавничого пекла і знову зібрати усі візи, підписи, резолюції та дозволи – тепер уже на той предмет, що сигнальний примірник відповідає оригіналу і друкарня не занесла в нього своєї власної антирадянщини. От тоді тільки сигнальний примірник підписувався візою “выпуск в свет разрешается” – тобто віддруковану продукцію можна випустити за браму друкарні і вживати за призначенням.

Тим-то я й кажу, що поєднання “в печать и в свет” в одній резолюції було нечуваним полегшенням і спрощенням, яке допускалось, мабуть, по відношенню до видань з природничих і технічних наук. У тому відділенні видавничого пекла, де мордували й смажили з усіх боків авторів з гуманітарних наук і художньої літератури, я не бував, але ми знаємо безліч прикладів, коли смертна кара падала на книжку, яка успішно пройшла усі кола пекла і вже перебувала в читацькому обігу.

От пригадую – в 10-у класі на уроках російської радянської літератури нам, школярам, вчителька рекомендувала для позакласного читання книжку Віктора Некрасова “В окопах Сталинграда”. Ясна річ, це не вона сама вигадала – був перелік літератури для позакласного читання, затверджений десь в Міністерстві освіти в Москві, і вчителька ним керувалась. Я тоді (в 1972 – 1973 рр.) цієї книжки не прочитав, все думав – ну куди та книжка про війну від мене втече? – А втекла! Некрасов переїхав жити до Парижа, і ця архілояльна до Комуністичної партії і радянської влади книжка зникла з полиць – бо в ті часи ще ніхто не наважувався відправляти до цього Парижа факси з Києва. Отак я й не прочитав з Віктора Некрасова жодного рядка – ані прорадянського, ані антирадянського.

Цілком недаремно у нас в ІКХХВ ходила поговірка, що видавати книжки можуть тільки мазохісти, які з власного бажання піддають себе мордуванням і люблять, щоб їх смажили не абияк, а саме з усіх боків.

…Отже, коли ми вирішили випускати альманах, ми зовсім не збирались обходити оті 25 інстанцій і доводити, що в нас нема нічого антирадянського (тим паче, що кожна з цих інстанцій легко могла переконатись у протилежному – що в нас все було тільки антирадянське). Ми добре знали, що шлях до друкарського верстата чи до копіювальної техніки нам перекрито, і збудували свій технологічний процес виключно на друкарських машинках – так, як це робив і “Євшан”.

“Эрика берёт четыре копии – это всё и этого достаточно” – писав у свій час О.Галич. Так, слід визнати, що боротьбі з оцією потворою технічного прогресу, тобто друкарською машинкою, радянська влада приділяла явно недостатню увагу. Не те щоб в цьому напрямку нічого не робилось – спроби були, але мляві, недбалі й явно недостатні, щоб спинити цей канал розповсюдження людської думки, тобто антирадянщини.

З числа технічних заходів найбільш яскравим був випуск друкарських машинок, які не друкували. В моєму рідному Кіровограді радянська влада збудувала спеціальний завод “Пишмаш” і придбала для нього у німців ліцензію на випуск друкарських машинок (самостійно сконструювати власну друкарську машинку радянська влада не мала змоги – це була заскладна матерія для тих, хто в своєму житті не читав нічого, окрім творів В.І.Леніна). Ці машинки мали випускатись під маркою “Ятрань” (є така річка на Кіровоградщині, хто не знає), але жодна з них ніколи не надрукувала жодної літери. З цього виник навіть міжнародний скандал: коли залізна завіса стала розпадатись, якісь іноземці замовили цьому заводу велику партію (чи не 700) машинок. Партію їм відвантажили, вони її розпакували – жодна не працює. Дурні іноземці, які геть не розуміли нюансів радянського життя (друкарська машинка, яка не друкує, для радянців була якраз найліпшою – вона ж антирадянщини не зможе надрукувати!), шлють на завод телеграму: “Чому машинки, випущені за німецькою ліцензією, не працюють? Пришліть нормальні машинки”. А наші їм відписують: “А ми завжди тільки таке випускали – і по ліцензії, і без ліцензії. Інакшого ми не вміємо”. Висновок: “Не гонялся бы ты, поп, за дешевизною”.

З числа організаційних заходів слід згадати порядок, згідно якого всі друкарські машинки, які були в установах (зокрема, в нашому ІКХХВ), на дні свят належало зносити до спеціально призначених кімнат, ці кімнати замикати й опечатувати. Здається, я застав тільки пережитки цього радянського порядку, бо його застосовували тільки на большевицькі свята, але не на ніч і не на вихідні, хоча логіка цього вимагала: машинка мала або використовуватись за призначенням, або стояти в опечатаній кімнаті. Але на 7 листопада і 1 травня, коли випадало до 4 вихідних підряд, машинки таки опечатували – мабуть, вважали, що антирадянщина, надрукована у самий день радянського свята, мала якісь особливо шкідливі властивості.

Я в свій час купив портативну машинку “tbm”, випущену на заводі в Бугойно (Югославія) – тепер вона почала служити нашим верстатом. Знову великою проблемою було те, що жодна друкарська машинка, яка продавалась в СРСР – хоч працююча, хоч непрацююча – не мала української абетки, тільки російську. Треба було знайти умільця, який би зняв деякі російські літери і припаяв на їх місце українські – радянська промисловість такої супертехнології подужати не могла (це ж вам не ракети до Марса запускати). Ще одну портативну машинку з українським шрифтом надав для потреб нашого журналу Леонід Добрянський.

Отак ми настягали обладнання для нашої друкарні. Далі йшли витратні матеріали: чорнильна стрічка, копіювальний папір і папір для друку. Радянські чорнильні стрічки нікуди не годились – пальці від них були усі чорні, але якість друку була просто ганебна навіть на ті невибагливі часи. Придатними були тільки німецькі лавсанові стрічки (виробництва НДР). Коли вони починали бліднути, я їх змащував рідким машинним мастилом для швейних машин, і тоді вони знову починали друкувати жирно, хоча й дещо розпливчасто (на це ми не звертали уваги). Це був мій власний винахід, яким ми охоче користувались. Операцію змащування можна було повторювати кілька разів – аж до часу, коли мастило вимивало більшу частину фарби і стрічка ставала напівпрозорою.

Радянський копіювальний папір теж нікуди не годився, і ми ним користувались буквально крізь сльози, коли вже геть не було нічого ліпшого. Ні, руки від нього бруднились так само акуратно, як і від радянської стрічки, але якість копій була дуже погана, і міняти його доводилось через кожні 5 – 6 сторінок. На щастя, я купив колись кілька коробок індійського паперу “Carbon silver”, який спокійно витримував до 20 копій. Оце була справді корисна річ – основа її була не паперова, а полімерна (в зібранні творів В.І.Леніна про таку можливість нічого не сказано, от радянці до такого й не додумались), з красивою сріблястою поверхнею, помальованою головами – ні, не товариша Леніна і навіть не Джовахарлала Неру, а головами слонів. Один з кутків аркуша мав зріз у формі чверті кола – якраз за розмірами пальця. Це було зроблено для того, щоб можна було стиснути пачку копій в цьому місці і потім витягнути з неї одразу всі копіювальні аркуші за вільний край. Про це маленьке вдосконалення знову-такі ні в товариша Леніна, ні в товариша Сталіна, ні навіть у маршала Брежнєва нічого не говорилось, тому радянський копіювальний папір був прямокутний, і витягати його з пачки копій – теж був клопіт.

Першою продукцією нашої друкарні була, звичайно, антирадянщина. На “Спадщині” я познайомився з Олександром Коваленком, який на той час працював в Інституті ядерних досліджень. Він сказав: “Маю фотокопію праці Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” – давайте поділимо її на три частини і передрукуємо, будемо самі читати й іншим давати”. Так ми і зробили, розмноживши цей твір ще у 5 машинописних примірниках.

Про цей твір я давно чув, але прочитав його вперше у власноручній машинописній копії. Враження від нього лишилось неоднозначне, і скоріше прикре, ніж позитивне. Ідеєю твору був захист права українського народу жити своїм національним життям; а методом твору було рясне цитування В.І.Леніна – до п’яти разів на сторінку.

Спроба обернути біблію проти бога, чи то пак товариша Леніна проти комуністів-централізаторів була смілива, але вона не могла бути вдалою через те, що це була відверта фальсифікація. А на фальсифікації нічого позитивного й тривалого оперти не можна – вона буде викрита, і вся аргументація автора-фальсифікатора, всі його ідеї і думки будуть відкинуті. Оця закономірність повністю справдилася на Дзюбі – жодного комуніста він за допомогою своїх ленінознавчих студій у свою українську віру не обернув, а для себе особисто він здобув сумнівну славу ленінофіла й націонал-комуніста, який визнає святість злочинних комуністичних “святинь” (хоча б “ленінської теоретичної спадщини”). Замість того, щоб сказати прямо “Щоб там писав чи не писав товариш Ленін, український народ має невідділювані природні права, як і всі інші народи” – Дзюба почав класти цитату за цитатою, намагаючись довести, що товариш Ленін був другом українського народу й українського визвольного руху, мало що не українським націоналістом.

Це було неправдою по суті й окрім того, містило в собі непряме звинувачення на адресу Комуністичної партії, що вона неправильно розуміє товариша Леніна, неправильно його тлумачить, відступила від його традицій і вказівок і в такий спосіб обдурює народ, який (на думку деяких товаришів) любить товариша Леніна і готовий за нього у вогонь і воду. Простою мовою, кожна спроба тлумачити товариша Леніна містила в собі претензію на керівництво усією Комуністичною партією і всім Радянським Союзом. Тому Комуністична партія дуже ревниво ставилась до таких спроб, і загалом вважала право тлумачити Леніна виключною прерогативою генеральних секретарів.

Отже, Комуністична партія знала, що робила, коли відкинула Дзюбину єресь – бо вона ліпше знала, що товариш Ленін хотів єдиної централізованої імперії, незалежно від того, що б він там писав чи не писав. Можливо, в час написання цей твір і мав деяке позитивне значення, але в 1988 році монополія на тлумачення Леніна вже нікого не цікавила, ніхто вже на неї не зазіхав і не звинувачував Компартію у неправильному тлумаченні Леніна. Твір Дзюби на цей час застарів, а на інший теоретичний трактат з обґрунтуванням своїх національних прав українців не вистачило. Національні права не можна ліцензувати в Німеччині чи ввезти з Китаю розфасованими по півлітрових банках.

Потім, в кінці 1988 року, ми почали збирати матеріал для першого випуску нашого альманаху. Я навмисно нічого не пишу про його зміст – , і кожен, хто вміє читати і хоче дізнатись, про що писав альманах, має повну змогу це зробити. Я ж записую те, про що не розповідають документи, про те, що лежить між документами, передувало їх появі або було їх наслідком.

Коли матеріалів назбиралось десь на 200 сторінок, ми сформували рубрики і почали передруковувати матеріали начисто. Частково це робили самі члени редакції, а частину матеріалів віддавали друкаркам за певну плату, яка виплачувалась із грошей клубу.

Отут слід зупинитись на питанні про кошти клубу. У статуті щось про них говорилось, але на то ніхто не звертав уваги. Я, як скарбник клубу, збирав невеликі добровільні внески. Ніякої регулярності у їх сплаті ми не запроваджували, не було також і певної суми внеску, кожен сплачував, скільки вважав за потрібне. Загалом у касі клубу ніколи не бувало більше двохсот рублів (довідково: моя заробітна плата на посаді молодшого наукового співробітника виносилась на 175 рублів на місяць, а коли я дослужився до старшого наукового співробітника, почав отримувати аж 250 рублів). Але ж ми “Мерседесів” не купували, на Багамські острови на відпочинок не літали, хабарів урядовцям не давали, п’ятиповерхові “хатинки” коштом клубу не будували й не утримували – от нам цих скромних грошей і вистачало. В основному вони витрачались на потреби нашого видання. Коли воно вже почало ширитись між людьми, читачі почали передавати нам свої добровільні пожертви – знову дуже невеликі (до 20 рублів). Це були правдиві трудові гроші.

Це вже далеко пізніше спритні люди зуміли поставити справу українського книговидавництва так, що державних бюджетних коштів, які виділялись на цю справу, вистачало і на “Мерседеси”, і на Багами, і на хатинки – словом, на все, окрім… окрім хіба що українських книжок…

Отже, чистове друкування матеріалів велось на кількох машинках, і це видно по різних форматах паперу, а також по тому, що нумерація сторінок проставлялась в усіх примірниках від руки вже після того, як передруковані матеріали було складено у належному порядку. З цієї ж причини від руки проставлено номери сторінок і у змісті номерів.

Далі треба було складені примірники оправляти. Це теж була певна морока. Палітурні майстерні неначебто не були заборонені, але щоб знайти потрібного майстра, який зробив би палітурки з власного матеріалу й узяв би за роботу не дуже дорого, треба було попобігати. Допомогли члени клубу, які порадили своїх знайомих майстрів.

І от наступив березневий день 1989 року, коли я забрав перші оправлені примірники з палітурні. Більш радісного дня в своєму житті я навіть не беруся вказати. Я відчував себе першодрукарем, який тримав у руках першу книгу своєї друкарні. Я подумки порівнював себе з Іваном Федоровим, і навіть тепер вважаю, що мав на це право.

Іван Федоров винайшов друкарство (точніше – привчив українців до цієї складної технології); потім воно якось розвивалось, потім прийшли більшовики і друкарство заборонили (як я детально пояснив вище). За роки їх панування українці забули це мистецтво, і от я був київським першодрукарем, який з нічого (мізерію нашої “матеріальної бази” я докладно описав вище) зробив першу вільну, непідцензурну книгу в Києві (з цього порівняння – мій інтерес до постаті Памва Беринди, одного київських першодрукарів 17 ст.).

Я, до речі, не можу пригадати, щоб якісь київські неформали, окрім “Спадщини”, випускали на той час журнал. У Львові, окрім “Євшан-зілля”, виходили “Український вісник” і “Кафедра” (я про них тільки чув, але жодного примірника не бачив). Прочитавши уже згадувану книгу “Київська весна”, я побачив, що й Український культурологічний клуб свого журналу не мав (його члени допомагали “Українському віснику”).

Отже, перше число альманаху побачило світ, і з того часу я от уже 21-й рік поспіль потроху займаюсь видавничою справою. Спочатку видавав книжки (свої й чужі), потім створив власну технологію електронних видань на компакт-дисках (тобто став уже першодрукарем у квадраті), опанував веб-дизайн і зараз потроху видаю різні твори на своєму веб-сайті “Мислене древо”. А початок всього цього був там, у “Спадщині”…

Примірники ми роздали читати членам клубу, які передавали його іншим членам і просто бажаючим читати. Досить скоро з’ясувались проблеми: по-перше, п’яти машинописних примірників було дуже мало; по-друге, наш видавничий ентузіазм стримувався браком матеріалів для подальших номерів.

З першою проблемою ми упорались відносно легко. Через членів клубу знайшли надійних людей, які за невеликі (посильні для нас) гроші робили для нас на ЕРІ ще 10 примірників. Цього вже було досить. Якщо ви не знаєте, що таке ЕРІ – я поясню, що це електрофотографічний копіювальний апарат, радянський аналог іноземних ксероксів. Це була велика й потужна (в кіловатах) машина, яка потребувала для своєї установки цілого залу й промислової електромережі. Але дивуватись треба не цьому; дивуватись треба тому, що ці машини… працювали! Тобто вони справді копіювали ті сторінки, які в них закладались, і ці копії можна було читати. Для радянської техніки це було абсолютно нетипово.

Єдиним недоліком таких копій була погана передача півтонових зображень. В оригінальні п’ять примірників ми вклеювали оригінальні фотографії, віддруковані на фотопапері; а з ЕРІ виходили такі копії, що тільки контури намічались. Слід знати, що це загальна проблема самої технології електрофотографії, й сучасні імпортні ксерокси в цьому плані нітрохи не ліпші.

Друга проблема виявилась постійною. Кожне українське (а може, й не тільки українське) видавництво завжди має перед собою одну постійну й непоборну проблему – нема чого видавати. Ніхто нічого не хотів писати, а коли щось приносилось, то часто бувало таке неподібне, що просто плакати хотілось. Відсіювати слабкі матеріали нам не випадало, бо тоді довелось би альманах закривати, і вийшло б чисте стидобисько: весь інтелектуальний потенціал Києва, нагромаджений за 70 років вимушеного мовчання, був запакований у 230 сторінок, надрукованих через півтора інтервали. Отже, довелось знизити планку вимог і ділити слабкі статті на терпимо слабкі й нікуди не судні слабкі. Оці останні ми вже відхиляли, а терпимо слабкі друкували (ну, читач їх зможе й сам визначити…) – вони були потрібні хоча б заради підтримки альманаху на заданій товщині, на заданому числі сторінок.

Оце задане число – 220..240 сторінок – накопичувалось у нас за 6 місяців. Друге число побачило світ у жовтні 1989 року, третє – у березні 1990 року. Для четвертого числа ми були назбирали 90 сторінок, але на кінець 1990 року видання у стилі СамПанВидав уже виглядали застарілими. На той час уже і Рух, і Товариство української мови домоглися права видавати свої газети в технології високого друку (тобто технологія Івана Федорова знову була допущена на нашу грішну землю). В ідейному плані ці видання були тотожні з нашим, але оперативніші, поліграфічно охайніші, доступніші для публіки і, можливо, навіть змістовніші за наше. Отже, можна було вважати, що наш альманах виконав свою роль острівця свободи слова, і припинення його виглядало природним.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1982

Модифіковано : 15.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.