Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Той, що годує своїх пташенят слонами / Переїзд

Той, що годує своїх пташенят слонами

Переїзд

Микола Жарких

Десь наприкінці листопада чи на початку грудня 1989 року в житті Руху сталась помітна подія – переїзд у нове приміщення. Зі Спілки письменників центральний провід Руху і Київська крайова організація перебирались у двоповерховий будинок по Музейному провулку, 8. Цей переїзд давно назрів, бо наша вимушена гостина у письменників, звісна річ, заважала повсякденному життю спілки.

Слід зауважити, що приміщення в Музейному провулку було надано не Руху, а Товариству української мови, у якого Рух знову опинився у приймах. Справа в тому, що ТУМ на той час уже було офіційно зареєстровано як громадську організацію, тому він міг клопотатись про приміщення для своєї роботи і одержав його. Рух на той час не був ще зареєстрований, хоча документи були подані давно, мабуть, не пізніше кінця вересня. Розумні люди говорили, що Рух не буде зареєстровано, аж поки не скінчиться висування кандидатів у народні депутати Верховної ради УРСР і місцевих рад, і так воно і сталося.

Пам’ятаю, що про реєстрацію Руху нас сповістив Віктор Лінчевський, який зайшов у нашу кімнату на першому поверсі і голосно оповів цю добру новину (це був уже лютий 1990 р.).

Причина такої поведінки влади була та, що тільки офіційно зареєстровані громадські організації мали за законом право висувати кандидатів у депутати. І влада явно не хотіла, щоб Рух офіційно брав участь у виборчій кампанії. Тому всім рухівцям довелось стати одночасно й активістами Товариства української мови, з рамена якого було висунуто багато кандидатів від демократичного блоку.

Отже, на той час Товариство української мови і Народний рух не тільки територіально знаходились в одному приміщенні, але й тісно перепліталися всім складом своїх членів, і тільки після виборів 1990 року вони почали розходитись, окреслюючи власні структури.

У такий спосіб київська організація Руху здобула власне приміщення – цілу кімнату на першому поверсі, одразу праворуч від входу. Через нашу кімнату був прохід до наступних кімнат поверху, і окремий вхід до маленької кімнати, де можна було проводити засідання у невеликому товаристві.

В цьому будинку перед нами містився якийсь проектний інститут, і коли він вибрався, лишилися самі голі стіни. Ми оголосили суботник по прибиранню приміщення, на який відгукнулось кілька десятків людей (навіть більше, ніж було треба); так за один день було винесено все сміття, кімнати підметено і помито. Тепер можна було влаштовуватись.

На той час комуністична влада зробила для Народного руху ще одну послугу, а саме – відрахувала Володимира Чемериса з університету. Він навчався на тій самій кафедрі теоретичної фізики, що й я, і вчився дуже добре. А розгнівалось начальство на нього за те, що він був антикомуністом, одним з лідерів “Громади” – неформальної організації студентів Київського університету. І от його з п’ятого курсу відрахували, і на цей час він був “праздношатающимся”. Не пам’ятаю, хто саме запропонував узяти його на роботу як постійного працівника Київського крайового руху, але пам’ятаю, що і Віктор Терен, і я дуже охоче на це погодились, і Чемерису було визначено якусь місячну платню (дуже невелику, щось 100 чи 150 рублів).

Першим його завданням було знайти якусь мебель для нашої кімнати, бо вона була цілком порожня. На цей кінець йому була видана якась мізерна сума, з якої він примудрився придбати і притягнути стіл і кілька стільців. З цим уже можна було жити. І надалі Чемерис був дуже енергійним і відповідальним нашим помічником у всіх справах Руху.

Оце була вся наша “оргтехніка”. Ні друкарської машинки, ні телефона, ні чорних “Волг” перед під’їздом в нас не було, не було навіть великої круглої печатки – першої ознаки поважної установи (в крайніх випадках ми прибігали до відповідального секретаря ТУМ Юрія Огульчанського – до речі, ветерана “Спадщини” – і ставили печатку проводу ТУМ).

За те, щоб підвести до київського стола телефон, розмови велися, але мляво. Пам’ятаю, хтось мені казав: “Та що там варто Яворівському – майбутньому президенту України! – зорганізувати для вас телефон?!” Але не на того напали! Як з’ясувалось трохи згодом, Яворівський навіть на таку дрібницю, як стати президентом, не спромігся, то де ж йому було вирішувати більш поважні питання, такі як виділення телефонного номера, прокладка кабеля і установка апарату! Не тільки до булави, але й до телефона потрібно голови, і може ще більшої, ніж до булави.

В цій кімнаті я працював до кінця свого перебування в Русі. Відтепер Смольний містився тут.

Слід згадати, що після офіційної реєстрації Рух отримав своє приміщення по вул. Саксаганського 122 / бульвар Шевченка 37. Це був старий, початку 20 ст. 4-поверховий будинок, який дивився головним фасадом на площу Перемоги, а крилами – на бульвар Шевченка і вул. Саксаганського. Там я був, здається, тільки один раз – заходив в гості до Леоніда Дмитренка, який там працював (видавав якусь газету). Тепер цього будинка вже нема – його знесли і спорудили на його місці новий офісний будинок. А нещодавно я прочитав в Інтернеті, що й будинок по Музейному провулку, 8 теж заплановано знести – там має стояти 8-поверховий офісний центр. Нема де й меморіальної дошки почепити – тут, мовляв, був Рух…

Я вже написав досить багато, але ще нічого не сказав про гроші. Кошти Київської організації Руху за весь час мого перебування в ній складались виключно з внесків від осередків. Ніяких інших джерел коштів не було. З цих грошей виплачувалась зарплата Чемерису, на ці гроші ми придбали наші злиденні меблі і час від часу купували якісь канцелярські товари. При такому режимі економії ми могли зводити кінці з кінцями.

Але у зв’язку з грошима виникла й нова робота – збирати внески, які представники осередків приносили до Музейного провулку. Зопалу мені здалося, що цю роботу теж можна доручити черговим – все одно, мовляв, за столом сидять. Але посидівши пару раз сам в такому режимі, я переконався: так працювати неможливо. Гроші вимагали уважності; приймати внески і одночасно консультувати по всіх інших питання було неможливо. До того ж і бухгалтери з нас були бозна-які.

Врятував нас Микола Сазонов. Він приніс пачку бланків стандартних радянських прибутково-видаткових ордерів і пояснив, як їх треба заповнювати. До того ж ми завели скарбовий зошит і налагодили чергування по скарбу. Тепер за київським столом часто сиділо вже двоє чоловік – черговий по загальних питаннях і черговий по прийому внесків. Далі я не дуже добре пам’ятаю, здається, скарбничі здавали зібрані внески Терену, який і виписував видаткові ордери і видавав гроші на наші потреби.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1831

Модифіковано : 14.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.