Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Той, що годує своїх пташенят слонами / Історична секція

Той, що годує своїх пташенят слонами

Історична секція

Микола Жарких

Паралельно з підготовкою до мітингу йшла підготовка до засідання, на якому мали говорити про Михайла Грушевського. Це засідання готувала історична секція, в якій я був головою, і тому я зараз розповім про неї все, що пам’ятаю, за весь час її активної роботи (осінь 1988 – осінь 1989 рр.).

У нас, москалів, є така приповідка: “На безрыбье и рак – рыба, на безлюдье и Фома – человек”. От власне через безлюддя і я став на деякий час істориком, бо всі “професійні” історики були професіоналами тільки в лизанні у ліктора халяви і цитуванні творів В.І.Леніна. Запрошувати їх виступати – це було б все одно, що запросити на трибуну том “Повного зібрання творів В.І.Леніна”, дискутувати з ними – це було б все одно що дискутувати з телевізором чи магнітофоном, з якого лунають заклики ЦК КПРС до чергового пролетарського свята. Однак слід віддати їм належне – всі вони ходили в цивільному, і ніколи від цієї форми одягу не відхилялись. Жодного разу не бачив, щоб співробітник Інституту історії АН УРСР йшов на роботу у хромових чоботах…

Проблема була не у професійних знаннях і навиках, а у ставленні до справи. Істориків з інакшим, не-хромовочоботарським ставленням до справи було тоді в Україні двоє: це киянин Сергій Білокінь і львів’янин Ярослав Дашкевич. Обидва вони часто виступали в клубі, і ці виступи справили на мене величезний вплив.

Історична ж секція клубу “Спадщина”… На цьому місці я мушу трохи поскиглити: був же в нас список членів секції, був і план роботи, і укладали ми перелік “Історичних аркушів” десь на 50 позицій. Все це мало б зберігатись у голови секції, тобто в мене, і де воно все поділось? Наче й цигарок не палю, ніже рибу в рукописи не завертаю (тільки у “Киевские ведомости”) – а от нема цієї документації.

…Тож історична секція ставила собі за мету поширення знань з історії України без марксо-ленінської отрути. Форм роботи було дві: організація лекцій для членів секції і випуск “Історичних аркушів”.

З лекцій пам’ятаю добре дві: Миколи Котляра – про давньоруську спадщину в історії України та Юрія Пінчука – про творчість Миколи Костомарова.

Історичних аркушів ми зуміли випустити три, всі вони представлені у :

  • Ігоря Щербака – про Дмитра Вишневецького-Байду;
  • Миколи Жарких – про Памва Беринду;
  • Валерія Степаненка – про Івана Мазепу.

Тексти аркушів попередньо обговорювались на засіданнях секції, потім зусиллями нашого талановитого комп’ютерника Валерія Степаненка робилась комп’ютерна верстка, потім віддруковані колонки тексту наклеювались на аркуш із графічним оформленням, і цей оригінал-макет копіювався десь на ксероксі. Цим займалась Тетяна Люта – одна з найдієвіших учасниць нашого клубу (на той час – працівниця Центрального державного історичного архіву), їй допомагала Світлана Корецька.

З віддалі двадцяти років я схильний оцінити ці аркуші досить високо:

1. Нам вдалося випустити три аркуші, а це для України – великий успіх (і тут я не жартую). Якщо порівняти з тим, що було за сто років перед нами, то ми побачимо, що київський літературний гурток “Плеяда” в 1893 році теж планував випуск популярних історичних брошур українською мовою. З того плану жодна брошура не була надрукована чи хоча б закінчена, попри те, що у “Плеяді” були такі відомі письменники, як О.Кониський, В.Самійленко, М.Славинський, не кажучи вже про нашого світлого генія – Лесю Українку. Ясна річ, що невеликий літературний потенціал “Спадщини” до жодного порівняння з “Плеядою” не надається, але нам вдалося зробити більше.

2. Щодо якості текстів – це цілком пристойні популярні статті, написані з нуля на підставі вивчення наукової літератури. Порівняймо з тим, що друкувалось пізніше, уже за незалежності:

  • збірник “Гетьмани України: історичні портрети” (К.: 1991 р. – 215 с.) містить статтю Ш.Лемерсьє-Келькеже про Дмитра Вишневецького (опубліковано по-французьки в 1969 р.) і статтю Гната Хоткевича про Івана Мазепу (видану в 1918 р.);
  • збірник “Історичні постаті України” (Од.: Маяк, 1993 р. – 384 с.) містить ту саму статтю Ш.Лемерсьє-Келькеже про того самого Дмитра Вишневецького; для І.Мазепи подано статтю І.Борщака та Р.Мартеля (видану в 1931 р.);
  • допіру збірник “Історія України в особах: 9 – 18 ст.” (К.: Україна, 1994 р. – 398 с.) подає про Дмитра Вишневецького новонаписану статтю В.Замлинського, а про І.Мазепу – новонаписану статтю В.Смолія.

Тобто наші (спадщанські) оригінальні статті випередили наших же офіційних істориків на цілу п’ятирічку. Що ж стосується П.Беринди, то на таку дрібноту наші популяризатори уваги не звертають і досі. Принаймні на кінець 2-го тисячоліття моя стаття залишилась єдиною спробою спопуляризувати цю постать. Хіба що у 3-у тисячолітті нашої ери ситуація зміниться…

3. Щодо технології – наші аркуші були першими зразками видань, підготованих на комп’ютері. Першими для Києва, і цілком можливо – для всієї України. Мені навіть самому це дивно, але факт залишається фактом – у 1989 році ми макетували наші видання за допомогою комп’ютера. Це було за 10 років до масового переходу київських видавництв на комп’ютерні технології.

А тепер нам треба повернутись із 1989 року, коли вийшли всі три аркуші, назад в листопад 1988 р., коли готувався вечір М.С.Грушевського.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2038

Модифіковано : 17.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.