Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Той, що годує своїх пташенят слонами / Вечір М.С.Грушевського

Той, що годує своїх пташенят слонами

Вечір М.С.Грушевського

Микола Жарких

Підготовка вечора велась нами у повній відповідності до “квітневих тез” Юрія Васильовича Щербини: ми заздалегідь заготували резолюцію зборів і підписні листи до неї, щоб учасники вечора могли підтримати своїми підписами це звернення; ми запланували в кінці вечора спеціальний час для оголошення резолюції, голосування за неї і підписання. Було вирішено, що вестиме вечір Віктор Кулинич, а мене було призначено у президію (мабуть, для надання солідності заходу. Так, був час, коли навіть моя скромна особа могла надати якомусь підприємству солідності).

Основним доповідачем був Сергій Білокінь, член нашого клубу. Незадовго перед тим він надрукував у газеті “Літературна Україна” статтю про Михайла Грушевського. Це вже була ознака пом’якшення негласної заборони, накладеної комуністами на ім’я Грушевського. Професійні історики відповіли на неї своїми вонючками – “ось націоналісти вже почали націоналістичних істориків витягати”. Дискусія в пресі вже велася, і тому ідея очної дискусії не сприймалась як щось неможливе.

Було вирішено, що засідання пройде не в Будинку вчених, а в конференц-залі секції суспільних наук на вул.Грушевського, 4 (слід знати, що вулиця на той час звалась вулицею Кірова, а про існування цього конференц-залу багато киян і не знають, бо його великий півкруглий об’єм примикає з боку двора, і з вулиці не можна здогадатись, що він є).

Пригадую, як ми (я з Тетяною Лютою) ходили уточнювати якісь деталі вечора до Ігоря Михайловича Хворостяного (нині вже покійного, а на той час – заступника директора Інституту історії). Власне, дієвою силою була Тетяна, бо вона була знайома з багатьма людьми з громади київських істориків, а я на той час нікого з них не знав (та й тепер знаю лише кількох). Слід із вдячністю згадати Хворостяного, бо він зробив усе належне, щоб вечір пройшов вдало. Після вечора він мені сказав, що ніяк не сподівався ні такої кількості присутніх, ні такого успіху.

Вечір відбувся 5 грудня 1988 року. Перебіг вечора я записав у вигляді хронікальної замітки, яка вміщена у першому числі журналу “Спадщина” і у спогадах Л.Добрянського, тому я цю замітку знову не передруковую. Додам кілька суб’єктивних штрихів, які не вписувались в жанр хроніки.

Окрім Білоконя, з українського боку виступав львівський історик Ярослав Дашкевич (його виступ пізніше був надрукований у річнику “Наука і культура України” – здається, за 1989 рік; я читав цю статтю скоро після публікації, і запам’ятав, що виступ був досить близьким до статті).

А що ж з антиукраїнського боку? Окупанти без найменшого жалю кинули на поталу націоналістам двох своїх найвідданіших слуг: доктора історичних наук Віталія Григоровича Сарбея, зав. відділом історії капіталізму, і доктора історичних наук Рема Георгійовича Симоненка, зав. відділом дружби народів (здається, так! був і такий відділ в Інституті історії, який розвивав науку під назвою дружбонародознавство). Вони були неначе заслон, який мав би загинути, але затримати переможний наступ українців і дати змогу комуністам втекти (як тоді казали – “перестроїтись”). Навіть зброї окупанти їм ніякої не лишили, окрім цитат з Леніна, а кого ж можна вразити цитатами з Леніна, якщо вони не підперті арештами і розстрілами?

Але слід віддати їм належне – обидва були в цивільному, а хромовими чоботами навіть не пахло. Я сидів у президії досить близько від трибуни, і бачив це дуже добре. Зате ці чоботи рясно вилітали з їхніх уст, коли вони паплюжили Грушевського як німецького агента, як ворога радянської влади від часу народження (цю ворожість вони починали від моменту народження Грушевського в 1866 році, ще задовго до виникнення самої радянської влади, і не зважаючи на те, що Грушевський очолював Центральну раду, тобто його влада була така сама радянська, як і в товариша Леніна), як українця і як національного діяча.

Думаю, в їхній ворожості до Грушевського була не тільки звичка виконувати настанови окупаційної влади, але й особиста неприязнь бездарності до талановитої людини. Грушевський був і є занадто високим, занадто здібним, занадто успішним істориком й організатором науки, щоб той середняк, який за сприяння радянської влади пішов у науку, міг ставитись до нього спокійно.

Блискучий виступ Дашкевича буквально заворожив аудиторію. От що значить здібний оратор – не тільки сам переконаний, але вміє запалити своєю переконаністю інших. Згідно рекомендацій Ю.Щербини, в цей момент (одразу після переможної кульмінації) належало оголосити резолюцію і продовжити розмови вже в кулуарах, але бажаючих говорити було занадто багато, і вечір дуже затягнувся. Розходились ми біля 23-ї години.

Невдовзі після цього вечора я, озброївшись резолюцією з підписами, відвідав голову Археографічної комісії АН України Павла Степановича Соханя. Я мав з ним довгу змістовну бесіду про різні проблеми розвитку історичної науки, зокрема і про Грушевського. Сохань поводився дуже просто і люб’язно, і я подумав – наскільки це залежить від нього, повернення Грушевського піде.

В резолюції, яку я йому передав, ми, здається, просили ввести в комісію зі спадщини Грушевського представника громадськості – члена нашого клубу Ігоря Щербака…

…Якщо ви спитаєте – чи це не той Ігор Михайлович Щербак, котрий в 2004 році під час виборів Януковича на президента України був начальником Партії регіонів у Шевченківському районі міста Києва – я відповім, як донна Консепсьйон у Лесі Українки: “Якраз той самий!” Всі сучасні політичні партії України виросли з Руху, як з тієї гоголівської шинелі, а одним з паростків Руху була наша “Спадщина”…

… і видати твори М.С.Грушевського. А де ж та наша резолюція? Нема її в моїх паперах. І чому б не вмістити її в журналі “Спадщина”? Авжеж цензура нам не заважала, своя рука – владика, а от не здогадались вмістити. Якось не було в нас тоді манії величі (а в мене її й зараз нема), і не відчували ми, що робимо історичну справу, деталі якої можуть становити цікавість для інших.

Далі у пресі з’явилось дві замітки-вонючки (одна з них вміщена у тому ж ), в яких партійні журналісти обурювалися спробою розмови про Грушевського.

Далі в грудні того ж 1988 р. в тому ж конференц-залі на Кірова, 4 проходила археографічна нарада. Ось що пропонував там В.Г.Сарбей:

“Доцільним є перевидання окремих частин ‘Історії України-Русі’, але не як томів багатотомного видання, а як окремих тематичних видань […] можна було б перевидати окремі частини його історії української літератури […] що ж до однотомних узагальнюючих праць – таких, як ‘Ілюстрована історія України’ та ‘Очерк истории украинского народа’, то вважаємо, що їх перевидання недоцільне, оскільки […] авторські трактування тут базуються на буржуазно-націоналістичній концепції” (Сарбей В.Г. До питання про потребу і напрями перевидання праць М.С.Грушевського. – “Українська археографія: сучасний стан та перспективи розвитку”, К., 1988 р., с. 164).

Наш “гордый Варяг” не збирався здаватись і захищав уже прорвану лінію оборони до останнього: якщо не можна цілком заборонити Грушевського – треба спотворити його праці.

В 1998 р. В.Г.Сарбей написав том “Національне відродження України” у 15-томній серії “Україна крізь віки”. Я був вагався – чи не купити мені цей п’ятнадцятитомник (все ж такий найновіший огляд історії України), але господь бог милосердний відвів мене від такої думки. Оце зінське щеня буде мені пояснювати, що таке національне відродження?!

Р.Г.Симоненко теж не пропав: коли скасували дружбонародознавство, він очолив редакційну колегію “Енциклопедії історії України”. Ну, тут я уже без будь-якої божої помочі вирішив, що така енциклопедія мені не потрібна.

…Оце вирішив подивитись в Інтернеті, чи справді Р.Симоненко є начальником цієї енциклопедії. Результат перевищив усі мої сподівання: на сайті Інституту історії я знайшов спеціальний розділ, присвячений енциклопедії, і виглядає він отак:

Титульна сторінка “Енциклопедії історії України”

Титульна сторінка “Енциклопедії історії України” (http://www.history.org.ua/EHU/)

Копія екрана (screenshot) зроблена 17 грудня 2009 р.

Що ж, яке їхало – таке і здибало. Довірила Україна свою історію “компетентному фахівцю” – має тепер велику білу пляму. Але це вже зовсім інша “історія”.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1957

Модифіковано : 18.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.