Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Той, що годує своїх пташенят слонами / Перший мітинг

Той, що годує своїх пташенят слонами

Перший мітинг

Микола Жарких

Чим займався клуб “Спадщина” восени 1988 року – не пам’ятаю геть; пригадую тільки, що десь у вересні Віктор Кулинич розповідав нам про свої відвідини з’їзду “Саюдісу” у Вільнюсі. Саюдіс по-литовськи означає рух, а Рух, хто читав казки “Тисячі і однієї ночі” – це такий велетенський жахливий птах, що годує своїх пташенят слонами. Комуністи боялися його до судоми. Так от, Кулинич дуже жваво оповідав про загальнонаціональне піднесення, яке охопило Литву, про відновлення національної символіки, про піднесення авторитету литовської мови і навіть – дивина з дивин – про те, що головний литовський комуняка Бразаускас сидів десь у залі, навіть без охорони, і піднімався разом з усіма, коли делегати з’їзду скандували “Литува! Литува!” (Такою своєю поведінкою він показав, що він за національністю – не комуніст, а литвин, тобто литовці для нього більше свої, ніж комуністи. Так він діяв і потім, коли став президентом Литви).

Віктор показував пакет резолюцій “Саюдіса” – цілу книжечку, де було понад 30 резолюцій з різних питань національного і державного життя. З відстані 10 років можу сміливо твердити, що нічого подібного в Україні я ніколи не бачив – не те що з рамена громадської орґанізації чи політичної партії, але навіть з рамена президента країни. Це була цілісна й виважена програма державного будівництва, яку литовці послідовно здійснюють.

Нам у клубі було трохи прикро слухати оповідання про те, що ми в Україні не використовуємо нових можливостей, що їх надавала “пєрєстройка”. Розповідь про цей з’їзд підштовхувала нас до подальших дій.

Як було вирішено питання про проведення екологічного мітингу і як йшла підготовка до нього – нічого не можу сказати, бо я до цього не був причетний. Здається, вся моя участь в його підготовці звелася до того, що ми в ІКХХВ намалювали велике оголошення про майбутній мітинг і отримали дозвіл дирекції його вивісити (поясню, що за панування злочинного комуністичного режиму вивішуваши оголошення без дозволу директора, парторга і профорга суворо заборонялось). Щось пригадую, що і в сусідніх інститутах за нашим прикладом повивішували такі оголошення. Це було важливо, бо найскладнішою на той час проблемою було повідомити людей про проведення мітингу.

І от наступив похмурий день 14 листопада 1988 року – день першого масового “екологічного” мітингу. Він проводився на майдані біля Центрального стадіону. Я прийшов на вказану годину і стояв у середині натовпу, який налічував 6 – 7 тисяч душ. Це було дуже поважне зібрання.

Щодо кількості учасників мітингів треба одразу зауважити, що дані про це часто-густо ґанджують на перебільшення. Особливо західні голоси – повідомляли про “стотисячний мітинг Руху в Києві” чи навіть про ще чисельніші зібрання. Треба сказати відверто, що тільки один раз я достовірно бачив на мітингу 20 тисяч душ (пам’ять Чорнобиля у квітні 1989 р. – заповнено стадіон “Динамо” якраз на 20 тисяч). Можливо, бували зібрання і до 30 тисяч, але до ста тисяч не доходило, думаю, ніколи. Рапортів міліції та “органів” про чисельність мітингів я не бачив, але й їх треба критично перевіряти, бо приписками в колишньому СовСоюзі займалися геть усі, надто тоді, коли була перспектива отримати премію. Так що цей перший мітинг був не найбільший, але дуже великий за числом учасників.

Народ стояв навколо помосту висотою десь 1 метр, на якому знаходився мікрофон. Поруч стояла машина з підсилювачем. Було дуже багато заздалегідь заготованих плакатів. Для проведення мітингу об’єднались чотири головні київські гурти: “Спадщина”, “Громада” (об’єднання студентів Київського університету на чолі з Володимиром Чемерисом), “Небайдужі” та “Зелений світ”.

До цього місця йдуть спогади, закінчені (обірвані) 19.11.1997 р.

Тепер (в грудні 2009 р.), коли я забув навіть те, що пам’ятав 12 років тому, спробую продовжити…

Хто і що говорив на мітингу – не пам’ятаю. Мабуть, те, що записано (там і газетні звіти наведено). Пам’ятаю, що виступала черкаська поетеса Тараненко, але щоб в її промові був заклик до створення Народного руху – того не пригадую. Може, й було щось такого сказано, але так, що можна було його не помітити – от я й не помітив. Я взагалі про плани створення Народного руху нічого не чув аж до публікації проекту програми в “Літературній Україні”. Але про це – згодом.

Коли ми вже розходились після закінчення мітингу, то побачили, що подвір’я 145-ї школи (на розі вул. Шота Руставелі й Жаданівського (нині Жилянської)) було вщерть заповнене міліцією. Далі ми побачили, що і в інших підворіттях (та, мабуть і у дворах) теж повно міліції. Це було ціле море міліції – ніколи ні до, ні після того не бачив її зосередженою в одному місці в такій неймовірній кількості. На око я оцінюю, що її було із тисячу душ.

Окупанти підготувались до війни з підкореним народом по повній програмі, не вистачало тільки якогось вирішального сигналу, щоб почати атаку. На щастя, київським керівникам того часу вистачило глузду не розпочинати силовий розгін на власну руку – адже на дворі була “пєрєстройка”, і ще невідомо, як би подивились на таку самодіяльність їх господарі з Москви.

Але так чи інакше, мітинг закінчився мирно, і цим було покладено початок гарній українській традиції – не застосовувати силу проти мітингів і демонстрацій. За всю новітню історію традиція порушувалась тільки двічі – в 1995 р. на Софійській площі силою розігнано попів, які з гробом патріарха Володимира йшли захоплювати Софійський собор; в 2006 р. міліція сильно побила киян під час футбольного матчу. Перший випадок стався за антинародної влади Л.Кучми, другий – за пронародної влади В.Ющенка (в присутності президента, прем’єр-міністра В.Януковича і міністра внутрішніх справ С.Цушка. В першому випадку силу було застосовано понад міру; в другому – вболівальники на стадіоні взагалі не давали ніякої притоки до застосування проти них сили, це була відверта й зухвала демонстрація того, якими методами буде правити коаліція бандюковичів, коли опанує всю владу.

Ні в тому, ні в другому випадках ніхто не поніс ніякого покарання, навіть видимості покарання, хоча в нормальній демократичній країні кожен з цих випадків мав би наслідком відставку уряду – принаймні уряду, якщо не більшої і глибшої зміни влади. Але застосування сили проти свого народу нікому ще не минуло даром, тому

Нехай там стережуться цар, і цезар,

і весь синедріон, пекельна рада!

Але повернімось у листопад 1988-го…

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1819

Модифіковано : 10.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.