Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Той, що годує своїх пташенят слонами / Подальші наслідки другого пришестя

Той, що годує своїх пташенят слонами

Подальші наслідки другого пришестя

Микола Жарких

На той час якраз утворився Інститут біоколоїдної хімії, і я перейшов працювати до нього. Для цього інституту було виділено половину великого офісного будинку по вул.Фрунзе, 85, і там я влаштувався з нечуваною вигодою: окремий кабінет в бельетажі з вікном на старий Подільський узвіз і прямим міським телефоном. (Потім, коли наука в Україні почала занепадати, інституту довелось спочатку віддати частину площ, а потім і зовсім розпрощатись з приміщенням на вул.Фрунзе і ущільнитись у старому приміщенні на проспекті Вернадського, 42).

Щоб читач міг оцінити вагу прямого телефону, я мушу пояснити, що на Вернадського, 42 один міський телефон був на цілий наш відділ і мав розводку в кабінет завідувача і в сусідню кімнату секретарки. Моя ж кімната знаходилась поверхом вище у протилежному кінці коридору. Отже, коли мені дзвонили, хтось брав трубку міського телефона і почувши, що треба мене, мав набрати нашу кімнату по внутрішньому телефону. Цей хтось часто був наш завідувач Станіслав Самійлович Духін, який не тільки не дорікав мені за мою громадську роботу, але й допомагав нам, коли була потреба (зокрема, по виборах). Отже, одержавши виклик по внутрішньому телефону, я схоплювався з місця, біг по коридору, сипався по сходах вниз, казав “Дякую” тому, хто мене покликав і тоді говорив. І так бувало по десять, або й більше разів на день. Отже, моціон був достатній, ледве чи не надмірний.

Більшу частину робочого дня я, звичайно, працював у своєму інституті, але міг насолоджуватись прямим міським телефоном і вести рухівські розмови, нікому не заважаючи. Десь на 17-18-у годину я їхав до Руху (я жартома казав товаришам: “Поїхав до Смольного”) і сидів там скільки було треба, часто до 22-ї години. І так було щодня, за винятком вихідних.

Після прийняття статуту на установчому з’їзді було ухвалено, що давніші групи підтримки мають переоформитись на осередки згідно цього статуту. Основним моїм завданням було провести перереєстрацію осередків Руху.

Центром, довкола якого оберталась ця робота, був письмовий (київський) стіл поруч із великим рухівським столом (отим, де була гора паперів). Оскільки я не міг сидіти там цілодобово, я налагодив чергування представників осередків в нашій крайовій організації. Кожен день (включаючи суботи, але за винятком неділь) було поділено на три зміни, добровольців з числа активістів я розподіляв по цих змінах і нагадував їм про їхню чергу. Я склав документ під назвою “Коло обов’язків чергового по Київському руху” (він є у збірці) з переліком типових запитань і типових дій чергового. Я був тоді настільки “дикий”, що тільки тепер зрозумів – оце була перша посадова інструкція, яку я склав (а слова “посадова інструкція” тоді мені й на гадку не потрапили).

Відзначу, що чергування по суботах було дуже важливим, оскільки в нашу крайову організацію входила і Київська область; представники осередків області (за винятком Броварів та Вишневого) здебільшого не мали часу приїхати до Києва в робочий день, і більшість роботи з ними йшла по суботах.

Ми завели журнал чергування, в якому чергові записували всі визначніші події, а також поради для інших чергових і для мене. Але цього журналу в моїй колекції нема – мабуть, він і досі лежить на великому рухівському столі, десь в череві гори…

Завдяки черговим робота Київської організації набула постійності і ритмічності. Важливо підкреслити, що все це робилось без будь-якого втручання чи допомоги з боку координаційної ради. Більше того: я був спробував завести чергування членів координаційної ради з тим, щоб хтось із них завжди був присутній за київським столом і міг оперативно й авторитетно давати відповіді на звернення в імені координаційної ради. Адже ні я, ні жоден з моїх добровільних помічників-чергових до координаційної ради не належав і від її імені говорити не міг, і це нерідко нам заважало.

Але ця моя затія ганебно провалилася. Хоча Київська координаційна рада налічувала мало не сто душ, і віддати раз на місяць три години свого часу на користь Руху не здавалось мені аж таким обтяжливим – практично всі члени ради ігнорували цей важливий обов’язок, і якщо хтось із них і сидів за київським столом, то це була чиста випадковість, числити на яку ніхто не міг. Винятком тут був той же Віктор Терен, який бував досить часто, але він один не міг замінити всю раду, яка виявила повну байдужість до народу і його руху.

Як приклад незручності від мого “дикого” становища пригадую випадок десь із грудня 1989 чи січня 1990 року. Я сиджу за київським столом, коли заходить до кімнати маленький худорлявий старичок і каже: “А мені до рухівського начальства”. А тут, на горе, нікого із секретарів нема, і де вони, і коли хтось буде – я не вмію відповісти. Я пояснюю, хто я такий, і кажу, що він може викласти свою справу мені. Але я йому здався не досить авторитетним (як сказав класик, “лицо именно неофициальное, а пожалуй, даже и праздное”) і він все вимагав, щоб я його спровадив до справжнього начальства.

На моє щастя, тут прийшов Андрій Жалко-Титаренко і взяв цього гостя на себе. Я сидів поруч і тільки слухав, і це було жахливо. Виявилось, що він – ніякий не старичок, а тільки на пару років старший за нас (нам з Андрієм було тоді по 33). Він – з Донецької області, він – шахтар, він – на підземних роботах, і він приїхав до Києва ходоком у справах шахтарів. Я чув слово “силікоз”, але воно для мене було абстрактним поняттям; і ось переді мною сидить ходячий діагноз “силікоз”, і це видно без будь-яких комісій. І оцей передчасно змарнілий чоловік, який виглядав мало не вдвічі старшим за свій вік, і досі уособлює для мене Донбас і вугільну промисловість.

Андрій зумів його розговорити, і вони пішли до когось телефонувати, а мені було соромно і за свою особисту безпорадність перед оцим системним горем, на яке і досі не знайдено ніяких ліків, і за Київську координаційну раду (до якої я не належав), з якої не знайшлося жодної живої душі, щоб хоча б вислухати цього шахтаря.

Осередків все більшало, і одного київського стола на них явно не вистачало. Отже, постало питання про утворення районних організацій. Було вирішено, що вони будуть відповідати адміністративним районам міста (тоді їх було 14). Отож я перебирав анкети осередків, складав районні списки, потім запрошував кількох найліпше мені знайомих активістів з одного району. Я передавав їм списки відомих нам осередків по їх району і просив підготувати установчу конференцію їх районної організації.

Я намагався відвідати кожну таку конференцію, щоб допомогти своїм товаришам. На деяких я навіть виступав, неначе парторг від партії безпартійних. Тепер я думаю, що голови і представники оцих районних організацій мали б автоматично включатись (кооптуватись) до складу Київської координаційної ради, але тоді ніхто так не вчинив: районні активісти, здається, на цьому не наполягали, а координаційній раді було байдуже про райони. Якщо хтось із членів ради вшанував своєю присутністю якусь районну конференцію – і за це треба було дякувати. Що писав на цю тему статут Руху – я не знаю, бо ніколи його не відкривав.

Взагалі Київська координаційна рада, обрана на установчій конференції, була повністю недієздатним органом. Закон Паркінсона здійснився над нею з усією нещадністю. Нагадаю, він гласить: якщо орган колективного керівництва складається більше ніж з 10 чоловік, він стає недієздатним і всередині його обов’язково виділяється (формально чи неформально) вужче коло, яке не перевищує 10 чоловік і завдяки цьому здатне до роботи. Я впевнений, що склад ради був свідомо роздутий до неможливості, щоб заздалегідь позбавити координаційну раду функції центру прийняття рішень (спритні люди, які це організували, утворили своє неформальне, офіційно не оголошене коло, неначе політбюро, яке власне й приймало рішення).

В моєму , в якому я відмічав їх присутність на засіданнях. Отже, 22 листопада 1989 р. були присутні 34 члени, 29 листопада – 37 членів, а 15 грудня – цілих 18. На цих трьох сторінках справа залишається ще доволі порожнього місця. Чому ж не відмічалась присутність на подальших засіданнях? – З тієї простої причини, що надалі рада просто перестала збиратись.

Це був уже другий період “застою пєрєстройки” в роботі ради, але на цей час анекдот про “координаційну зраду” уже кілька разів обійшов усіх рухівців – це вже не була новина.

Примітною ознакою того часу були самодіяльні газети. Оскільки, як я вже пояснював вище, підцензурна українська преса не могла нічого друкувати ні за Рух, ні навіть проти Руху, в Україні почали створюватись позацензурні газети. Колекцію таких газет подано в нашому е-виданні.

Найпомітнішими серед них були львівський “Поступ” та київські “Вільне слово” і “Голос”. “Вільне слово” вважалось органом Київського крайового руху, редагувала цю газету Катерина Зеленська. “Голос” числився органом Київського депутатського клубу, і відповідно в редакції там було кілька народних депутатів; але душею цієї газети був Володимир Солопенко.

Я особисто не брав участі ні в редагуванні, ні у тиражуванні цих газет, а хіба що у їх розповсюдженні; ну, не без того, щоб якоїсь замітки не написав. Але вважаю цікавим і корисним описати постановку цієї роботи.

В основу кожного номера клався аркуш формата А3. На ньому олівцем проводились легкі лінії майбутніх колонок. Відповідно до розмірів колонок передруковувались на машинках статті. Друкувалися вони якомога густіше, через один інтервал, щоб втиснути на сторінку більше матеріалу. Далі починалась процедура монтажа оригінал-макету. Інструментами тут були ножиці і гумовий клей. Ніякий інакший клей не годився, бо замітки і статті доводилось часто переміщати, знімати зі старого місця і ліпити на нове. Довгі статті розрізались відповідно до наявного вільного місця в колонках макету, тоді знизу доводилось ліпити смужечку “продовження на К-й сторінці”. Нерідко в результаті натхненної роботи редактора замітка переклеювалась кілька разів, і тоді по краях виступали залишки клею, які подекуди можна побачити і на відбитках.

Отже, на аркуші А3 містилося дві шпальти формату А4. Найменша газета складалась з 4 шпальт, тож макет її клеївся на двох аркушах. Далі треба було брати автомобіль і їхати до Литви, власне – до Вільнюса.

Чому до Вільнюса? Тому що Литва на той час уже була звільненою від більшовицького ярма територією, і комуністична цензура там не діяла. Видавнича справа у Литві вже не була частиною загальнопартійної справи, а стало просто комерційною галуззю, яка жила з поліграфічного виробництва. Отже, там за якісь помірні гроші (великих грошей ні в кого з рухівців не було) друкувався наклад газети, і в багажнику легкового автомобіля транспортувався куди слід в Україну.

А далі? Створена комуністами система поширення комуністичної преси (агентство “Союздрук”, або “Союзпечать”), звісна річ, була зачинена перед такими самозваними газетярами, отож ці саморобні газети не можна було ані купити в кіосках, ані передплатити на пошті. Тому нам, рухівцям, довелось створити самостійну, незалежну сітку поширення цієї преси (сучасною мовою – дистриб’юторську мережу). З якихось не дуже ясних для мене міркувань обережності говорилось і писалось у самих газетах, що вони не продаються, а роздаються безкоштовно, натомість бажано віддавати за них якісь гроші у фонд редакції. Сума пожертви (чи то пак ціна примірника) становила 50 копійок або 1 рубль, не вище.

Частину сітки поширення “Голоса” створив я на базі осередків Руху. Представники осередків охоче брали і “Голос”, і всі інші газети, які тільки траплялись, і завжди чесно й акуратно за них розраховувались, а я вже розраховувався із Солопенком. Мені навіть вдалося налагодити обмін частини тиража “Голоса” на львівський “Поступ”, так що до нас його потрапляло десь 100 – 150 примірників “Поступу”.

Весь оцей виробничий цикл, включаючи подорожі до Литви, займав не менше двох тижнів, тому навіть найбільш потужні газети не могли виходити частіше ніж два рази на місяць; багато з цих газет поздихало на першому чи другому номерах, але частина трималась і здобула популярність. Це були таки справді народні газети, і скрізь, куди вони потрапляли, вони вістували про наближення свободи.

Коли свобода слова реально наступила, вони всі позакривались з тих же причин, що й наш альманах “Спадщина”. Здається, один тільки львівський “Поступ” пережив оцю кризу і продовжував виходити (не без труднощів і перерв) уже у форматі офіційно зареєстрованого засобу масової інформації.

Отакі були мої щоденні клопоти в київському Русі – клопоти, якими не хотіла журитись координаційна рада.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1455

Модифіковано : 19.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.