Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Той, що годує своїх пташенят слонами / Друге пришестя

Той, що годує своїх пташенят слонами

Друге пришестя

Микола Жарких

В кінці вересня 1989 року я повернувся з відпустки до Києва і завітав у знайому кімнату на другому поверсі особняка Лібермана, чи то пак – Спілки письменників України, де містився Народний рух…

…Спочатку я був хотів назвати цей розділ “Друге пришестя Миколи Жарких в Народний рух”, але воно видалось мені претензійним, і я зупинився на скромнішому варіанті – просто “Друге пришестя”.

Яка ж була історична обстановка в цей момент?

1 липня відбулася установча конференція київського Народного руху. Начальником Київської організації був обраний письменник Володимир Олександрович Яворівський, секретарем – поет Віктор Терен. В перших числах вересня відбувся установчий з’їзд всеукраїнського Руху; головою Руху на ньому був обраний поет Іван Федорович Драч. На цих двох зібраннях я не був присутній, чув про них тільки з оповідань товаришів, тому й писати про них мені не випадає.

Для мене особисто було важливо, що на обох зібраннях про мене ніхто не згадав, ніхто мене ні в які керівні органи не пропонував, і відповідно я нікуди не був обраний. Отже, з вересня 1989 року з мене був “дикий” рухівець. Я ніколи не писав заяви про вступ до Руху (чого вимагав від інших), не належав ні до якого певного осередку, не сплачував членських внесків і не зазирав начальству в очі, чекаючи від нього рятівних вказівок. Отже, наді мною не було ані парторга, ані профорга, ані комсорга – взагалі нікого, хто міг би здійснювати рухівське керівництво моєю діяльністю.

Як сталось, що київським керівником став Яворівський – я сказати не вмію. Як не дивно, але під час підготовки київської конференції (див. вище) персональний склад керівництва взагалі й кандидатури голови і секретаря зосібна взагалі не обговорювались. Я був присутній на всіх засіданнях оргкомітету (координаційної ради), писав її протоколи і можу засвідчити це цілком категорично. З рівною категоричністю я можу засвідчити, що пан Яворівський жодного разу не був присутній на жодному із засідань координаційної ради – як до установчої конференції, так і після обрання головою ради.

Отже, доводиться констатувати, що вже в червні 1989 року окреслилося два Рухи – народний, спрямований на здобуття свободи (і частково ковбаси), і Рух спритних людей до вищих посад, почестей і влади, які на деякий час зустрілися під дахом Народного руху за перебудову. Де і як працював оцей Рух спритних людей – я не знаю (повторюся – я до нього не входив), але результати його діяльності були всім очевидні – на всіх керівних посадах Руху опинились спритні люди.

…На великому (рухівському) столі в центрі кімнати горою лежали папери. Коли хтось, не знайомий з особливостями рухівського діловодства, необережно клав на цей стіл нові папери, рівновага порушувалась, і зайві папери починали сповзати схилами гори на підлогу.

Я зауважив якийсь зошит, край якого стирчав із гори. Я обережно витягнув його – це був рухівський зошит реєстрації осередків (він теж відсканований і поданий в нашому е-виданні). Із десяти секретарів Руху, обраних на з’їзді, на той час в кімнаті були Галина Антонюк і Петро Кагуй (з ним я тоді й познайомився). Я, показуючи рукою на гору, звернувся до них: “А… оце-о… це наше діловодство?” – “На жаль, так”.

До речі, про секретарів Руху. Головою секретаріату був Михайло Горинь, якого я декілька разів бачив, але ніколи з ним не говорив. У мене не було ніяких запитань, з якими треба було звертатись саме до нього, а він, як і взагалі керівники Руху, мабуть, просто не виділяв мене із загальної маси народу, яким вони – керівники – повинні були керувати.

Але я досі назвав тільки три прізвища. Четвертим був Микола Поровський, а от хто були решта шість – не вмію сказати. Шукати їх в Інтернеті я не хочу, тому що пишу не об’єктивну монографію, а особисті суб’єктивні спогади. Можливо, їх робота протікала десь у недоступних для мене сферах, а можливо, вони просто нічого не робили – видимий результат був той самий.

Натомість я із щирим задоволенням і глибокою вдячністю хочу назвати тих, хто насправді рухав Рух, хто робив його народним (пишу тільки тих, кого ще не згадував раніше): Петра Борсука, Олександра Козулька, Олексу Климончука, Івана Бровченка, Костянтина Матвієнка, Катерину Зеленську, Ганну Захарчук, Андрія Жалко-Титаренка, Володимира Чемериса, Віктора Терена, Генадія Гашка, Миколу Сазонова, Антона Сеньківа, Ольгу Пшеничну, Волеслава Гейченка, Володимира Солопенка, Віктора Баннова, Євгена Недосекова і ще багатьох добрих козаків.

Не их ли ты доблестью славен?

И кто был им верностью равен?

Всі ці люди були зразками організованості, відповідальності, серйозності у ставленні до взятих на себе зобов’язань. Не завжди легко мені удавалось умовити їх зробити те чи інше, та коли хтось із них за щось брався – то можна було бути спокійним, що все буде зроблено. І якщо Рух в Києві чогось досяг, він зобов’язаний саме цим людям, які не отримували з рамена Руху ні грошей (ще свої платили), ні посад (все поруч з основною роботою), ні путівок на Канари, ні престижних квартир в “Царському селі”. Так, всі вони були повністю незалежні від Руху, їм не можна було нічого наказати, їх можна було тільки переконувати у слушності того чи іншого ходу – але кожна громадська організація тримається тільки на самостійних незалежних особистостях, а не на масі тупих безвідмовних виконавців.

Отже, я приступив до своєї звичної роботи по організації осередків Київського руху і створенню його районних організацій. Цей період моєї роботи в Русі задокументований значно ліпше (зокрема, ), тому я не буду переповідати документи, а постараюсь записати те, що в документах не відбилось.

Перш за все мені хотілось з’ясувати своє становище в Русі. Я познайомився з офіційно обраним секретарем київського Руху Віктором Тереном і поговорив з ним на цю тему. Він з великою охотою погодився на те, що я продовжу займатись тим, чим і раніше займався. З Тереном у мене склались прекрасні ділові стосунки, і мені завжди було легко до нього звернутись. Він був настільки відповідальним і акуратним, що навіть не вірилося, що він – поет.

Пригадую, як одного разу (здається, десь в лютому 1990 року) я прийшов до Спілки письменників по його душу, а він сказав мені: “Я зараз буду проводити заняття в школі молодих поетів, а потім ми поговоримо. Хочеш бути присутнім?” Ще б пак – кому ж не цікаво побувати на Парнасі, та не на простому, а на київському. От тоді я побачив, як Віктор уважно слухає молодих поетів, які читали свої вірші, як уміло й обережно вказував, що йому не сподобалось і що можна поліпшити. Таки справді – поет.

М.І.Жарких, рисунок 1990 р.

Тоді один з присутніх на занятті накреслив мій портрет і подарував цей шкіц мені. Там навіть його підпис добре видно, тільки я не тямлю його розібрати. Мені цей портрет дуже подобається і весь час стоїть у мене за склом.

Отже, ми з Тереном поділили організаційні обов’язки, і я нітрохи не заздрив тому, що він – справжній секретар, а я при ньому щось на кшталт римського вільновідпущеника при патроні чи російського “временно обязанного” зразка 1861 року при поміщику, хоча збоку, я думаю, все виглядало саме так. Але з якоїсь речі мені хотілось, щоб цей розподіл обов’язків був затверджений головою організації, тобто В.О.Яворівським.

А от це виявилось не так легко! Яворівський був настільки невловимий, що ковбой Джо з відомого анекдота міг собі ховатись. Нарешті з’ясувалось, що він десь у заграниці і як він повернеться, то ми (Терен і я) з ним поговоримо.

І от настав день (це десь в жовтні чи на початку листопада 1989 року), коли у Спілці письменників зібрався актив Київського руху і на ньому мав виступити Яворівський. Збори проходили у досить великому залі на першому поверсі (десь на 80 чи 100 душ). Я сидів трохи збоку від кафедри і слухав, як говорить Яворівський. Я дуже погано пам’ятаю, про що саме він говорив (здається, він розповідав про свої гастролі в Канаді і зустрічі з діаспорними українцями – на той час це була нечувана новина), натомість прекрасно пам’ятаю враження від промови. Він говорив дуже довго і так гладко і так красно, що зал, ущерть наповнений задиркуватими рухівцями, занурився у якийсь містичний сон. Хто пам’ятає перший акт “Руслана і Людмили” – оце був саме такий сон, тільки розіграний не на сцені, а в реальному житті:

Какое чудное мгновенье…

Что значит этот дивный сон?..

И это чувств оцепененье…

И мрак таинственный кругом?..

І от у той самий момент, коли Яворівський своїм красномовством приспав уже геть усіх (при чому, слід зауважити, ніхто не хропів і ніхто не звалився зі свого стільця у прохід) – встає Сергій Федоринчик і каже: “Володимире Олександровичу, треба, щоб ви оце не нам розповідали, а по телевізії”. Заціпеніння злетіло, і виявилось, що Яворівського вже нема. Зник. Здимів. Дематеріалізувався.

Терен, який ліпше орієнтувався у закапелках будинку, кудись побіг і скоро повернувся зі словами: “Все прекрасно, Яворівський цілком згоден”. І більше я цього Яворівського ніколи в житті не бачив. Отже, хоч як би мені хотілося дати до своїх спогадів епіграф з “Майської ночі”:

…И удостоился рядом я

с кучером царским на козлах сидеть.

– з обставин справи видно, що я не маю ніякого права на таку почесть. Не тільки що на козлах разом з ним не сподобився посидіти, але й бачив його тільки один раз, і то на зборах.

Але так чи інакше моє друге пришестя до Руху відбулося.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1442

Модифіковано : 10.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.