Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Нариси з історії східної… / Міфічна «битва на Синій Воді» / Жертви «Синьої Води» / Ент…

Міфічна «битва на Синій Воді»

Жертви «Синьої Води»

Ентузіасти

Микола Жарких

Мені дуже подобаються наші українські ентузіасти, котрі щиро переконані, що писати статті із синьо-водо-логії – то є найпростіша у світі річ.

Уж верно, музы людям надоели,

Теперь они хотят, чтоб мы здесь пели!

Отже, в 2003 році було надруковано перший збірник статей із синьо-водо-знавства [Центральна Україна за доби класичного середньовіччя: студії з історії 14 ст. – К., 2003 р.], який у 2005 році було навіть перевидано [. – К., 2005 р.]. Статті Ф. Шабульда та О. Галенка з них ми вже подивились, тепер поглянемо на інші.

Олексій Брайченко (2003, 2005 р.)

Брайченко О. Синьоводська проблема: перспективи комплексних краєзнавчих досліджень. – «Центральна Україна за доби класичного середньовіччя», К., 2003 р., с. 27 – 40; «Синьоводська проблема у новітніх дослідженнях», К., 2005 р., с. 28 – 40.

Першим напрямком таких досліджень є усна народна творчість (с. 31 – 33). Досліджувались опубліковані збірники фольклору та проводилось збирання фольклору в районі Торговиці-на-Синюсі. Результатів, як і слід було сподіватись, нема ніяких. В одному селі записано пісню, де стоять «сині води», але в ній же стоїть і «нову жизнь закликати» (с. 33) – типовий радянізм, мабуть 2 пол. 20 ст.

Наступним напрямком були дослідження топоніміки (с. 33 – 34), які теж нічого не дали. А хто б сумнівався? – запитаємо ми. На місці Бородінської битви 1812 року зовсім нема деревень із характерними назвами Французівка, Наполеонівка, Мюратівка чи Старо-Гвардійське; немає також ні Кутузівки, ніже Багратіонівки. Чого б тут мало бути інакше?

Археологічні матеріали з Торговиці розглянуті на с. 34 – 35. При цьому автор цитує опис Торговиці у Михалона Литвина, котрий (як і у Стрийковського) стосується Ольвії.

Ймовірно що у цих підземеллях [в Торговиці] ординці тримали невільників під час зупинки між переходами чи використовували їх як господарчі сховища (с. 36).

Перш ніж інтерпретувати археологічні залишки, їх треба датувати. Ця прописна істина, як бачимо, лишилась автору невідомою.

Розглядаючи картографічні матеріали (с. 36 – 37), О. Б. процитував статтю Т. Лютої [Україна на старожитніх мапах. – Пам’ятки України, 1996 р., № 2, с. 54], в якій зображення на карті Б. Ваповського (бл. 1526 р.) трактовано як битву на Синіх Водах.

Я, звичайно, знав, що ніякий Ваповський ніякої «битви на Синіх Водах» не рисував, але якщо така думка висловлена, то я мушу подивитись, що там зображено.

Частина карти Б. Ваповського

Частина карти Б. Ваповського [Buczek K. Dzieje kartografii polskiej od 15 do 18 w. – Wrocław : 1963.]

Що ж ми на ній бачимо? Зі сходу, починаючи від Дону і Азова (башти на правому березі Дону біла обрізу карти) і аж до Дніпра степ покритий вершниками. Якщо на сході (праворуч на карті) вони їдуть кроком, то по мірі наближення до Дніпра їх рух прискорюється, вони вже скачуть, і один (праворуч від напису Тавань) натягає лук, збираючись стріляти на захід. На західному березі Дніпра, у його великій луці, зображено п’ятикутний оборонний табір, всередині – шатри, а на схід стирчать гармати [гармати, мою любі!].

Над табором – латинський напис, який я повністю розібрати не можу, бачу таке: «Hic Boleslaus [1 слово, мабуть Хоробрий] Boleslaus [1 слово, мабуть Сміливий] reges Polonia […] Witoldus […]»

В цілому зміст ясний: польські королі Болеслав Хоробрий та Болеслав Сміливий і князь Вітовт ходили битись із кочівниками. Де тут Синя Вода? Це просто узагальнена картина: у степу відбуваються битви зі степовиками. Хіба ми цього не знали без карти Ваповського?

На с. 37 – 38 О. Б. аналізує військовий аспект битви і навіть рисує дві картосхеми розташування військ (за Стрийковським, ясна річ).

Таким чином, ніяких «джерел про Синьоводську битву, які досі були недоступні» (с. 39) у статті немає.

Далі, в 2011 році була проведена конференція із синьо-водо-знавства («Територіальна локалізація Синьоводської битви 1362 року: Синюха си Снивода»), матеріали якої заповнили майже весь 4-й номер журналу «Воєнна історія» за 2011 рік. Статті М. Дороша з цього номеру ми вже подивились, а тепер почитаємо, що писали інші автори.

Сергій Литвин (2011 р.)

Литвин С. Від хибних трактувань, свідомих перекручень, безпідставних тверджень і замовчувань до історичної правди: необхідність та перспективи наукової локалізації місця Синьоводської битви. – Воєнна історія, , с. 11 – 18.

За звичкою, набутою ще в часи роботи на «Бібліографією старої України», я в кожні статті перш за все дивлюся список літератури. Список літератури , щоб ви мені знали, – це містичний зв’язок між Автором і Космосом (Світовим Розумом), який часто розкриває нам не тільки потаємні сторінки авторської думки, але й такі речі, про які сам автор може не здогадуватись.

Ось і в цій статті під № 9 стоїть запис: «Рогожский летописец // Полн. собр. русских летописей, т. 15, СПб., 1965 г.» (с. 18). Хіба це не «прелесть»? Звичайно, всім цікаво знати, що то напише про Синю Воду людина, котра не знає, як звався Санкт-Ульянов-городок-на-Неві в 1965 році.

Великоросійська історіографія мала за мету принизити об’єднавчу роль Литви, яку приписувала собі, та звеличення [звеличувала? підмет – то не присудок, мої любі!] малозначущої та міфічної Куликовської битви, применшуючи Синьоводську битву (с. 12)

Українська офіційна академічна наука у висвітленні битви на Синій Воді лише додала заплутаних сторінок, зокрема, і надалі безпідставно і бездоказово прив’язуючи цю подію до річки Синюхи (с. 12).

Винятком є дослідники та краєзнавці з Вінничини, які подають альтернативний, більш аргументований і переконливий варіант локалізації місця битви. Отже, наука до сьогодні не локалізувала місця цього грандіозного поєдинку [так, мої любі! грандіозного!] (с. 12).

М. Стрийковський самовільно і бездоказово переніс битву на береги Синюхи […] вніс найбільшу плутанину щодо місця Синьоводської битви, заклав міну сповільненої дії на тривалий час (с. 14).

Представник сучасної історичної науки Фелікс Шабульдо, прихилившись перед авторитетом Стрийковського, йдучи у форватері (я знаю, що словник подає написання , але в цій статті кілька разів стоїть форватер, отже, не помилка набору) великоросійських та польських науковців, без додаткових досліджень залишився на їх позиціях щодо локалізації Синьоводської битви […] Версія про два походи литовсько-руського війська є вигадкою Ф. Шабульдо (с. 14)

Рухатись від Канева і Черкас до Торговиці як Синьої Води військо не могло ще й через густі вікові непрохідні ліси, що простягались від Черкас до Звенигородки […] Білобережжя – побережжя Случі з центром у Старому Острополі, Корчев – Корець […] М. Дорош переконливо доводить, що йдеться про Сниводу […] Підсумовуючи, можна погодитись з нашим колегою М. Дорошем (с. 15).

Ніколи Синюха не мала назви Синя Вода і ніколи Торговиця не мала назви Синя Вода […] Первісна назва ріки Синя Вода перенесена на р. Синюху складачами карт пізнішої пори, які писалися з позицій Великопольщі чи Великоросії в угоду правлячим колам та калькувалися під необхідну ідеологему […] Дорош доводить, що згадка Стрийковського про Торговицю стосується Вінниці […] Кіровоградська Торговиця не вписується також у канву битви […] Не віднайдено на Синюсі і могил, які би свідчили про велику битву за участі сотні тисяч воїнів [сотні тисяч, мою любі! з них сорок тисяч самих тільки кур’єрів] (с. 16).

Синьоводська битва відбулася на річці Снивода в районі села Уланів (град Синя Вода) […] На користь Сниводи також свідчить велика кількість могильників [невідомого часу, мої любі] […] Саме Снивода зберегла Синьоводську битву в пам’яті народній [Мої любі! Ви нічого не пам’ятаєте про цю битву? Значить, ви – не народ!], оспівана в народному фольклорі [у фольклорі, мої любі! А ви не знали?] (с. 17)

В цілому С. Л. виступає як епігон М. Дороша, повторюючи всі його перлини, зокрема, не розуміючи значення слова «Великопольща».

Микола Пашковець (2011 р.)

Пашковець М. Загально-історичне тло Синьоводської битви 1362 р. – Воєнна історія, 2011 р., № 4, с. 19 – 29.

А що тут скаже список літератури (с. 29)? № 14 – Землинський В. Історія України в особах. – К.: 1993 р. Ця книга мені відома, тільки її автор пишеться Замлинський, не Землинський, як уявляє собі М. П.

№ 9, однак, виглядає значно цікавішим: Тимошенко В. Битва на Синей Воде // Секретные исследования – і далі URL, який виявився недійсним. Сказано, секретні – невже неясно? (Дійсна адреса ; ця стаття не цікава, тупий плагіат з М. Дороша без будь-якої згадки про джерело натхнення. Тільки на нашого Ольгерда цей білоруський автор каже Альгерд.)

Битва суттєво і остаточно [остаточно, мої любі!] підірвала могутність Золотої Орди. У культурно-історичному світлі ця битва мала епохальне значення для всієї Східної Європи [на жаль, тільки східної…] (с. 19).

Князь Ольгерд Гедимінович, у хрещенні Олександр-Дмитро [у хрещенні, мої любі! Олександр-Дмитро, мої любі!] […] дотримуючись реконструкції походу, зробленої чудовим і натхненним дослідником Миколою Дорошем (с. 21).

Далі йде в цілому вірний пересказ брошури «Мятеж на Очакове» статті М. Дороша.

Деметрій-Солтан – володар князівства Феодоро і правитель тьми в Дністровсько-Прутсько-Дунайському межиріччі (с. 24).

Битва відбулася в вересні [у вересні, мої любі!] 1362 року і стала доленосною [доленосною, мою любі!] подією для української історії (с. 25).

Жертв битви було досить багато, про що свідчить наявність великих могил-курганів понад Сниводою [а ми думали, що в 14 ст. жоден народ у східній Європі не споруджував курганів…] (с. 27)

Син Коріата-Михайла Гедиміновича – Дмитро Коріатович – у московських хроніках відомий як воєвода Боброк Волинський […] Під впливом родового герба Коріатовичів Юрій Змієборець стає гербом Московського князівства (с. 27).

Можемо сказати, що саме не полі Синьоводської битви (на Сниводі) знаходиться відправна точка нашого європейського вибору (с. 28).

В цілому М. П. також слухняно слідує за М. Дорошем, не показуючи у своїх фантазіях потрібного (вселенського) розмаху.

Сергій Гальчак (2011 р.)

Гальчак С. Вітчизняна та зарубіжна історіографія щодо місця Синьоводської битви. – Воєнна історія, 2011 р., № 4, с. 53 – 56.

Відзначено існування 2 точок зору: Синюха та Снивода. Своєї точки зору автор не висловлює, тільки називає працю М. Дороша «особливо переконливою» (с. 55).

С. Гальчак є упорядником збірника «Українське Куликове поле: на берегах Синюхи чи Сниводи? До 650-річчя історичної битви на річці Сині Води» [Вінниця: Мерку, 2010 р. – 152 c.], але я його не бачив і не читав. Але великої біди я в цьому не бачу, тому що досвід показує: коли один автор пише у близькому часі кілька статей на одну тему, він неодмінно повторюється. Ці безкінечні самоповтори мені, відверто кажучи, уже досить набридли…

Микола Ліннік (2011 р.)

Ліннік М. Бітва на Сініх Водах у беларускай гіторыяграфіі. – Воєнна історія, 2011 р., № 4, с. 57 – 62.

Відзначено невеликий інтерес білоруських дослідників до теми. Певний інтерес становить перелік праць білоруських вчених, які теж коливались між Синюхою та Сниводою. Сам автор схиляється до думки про Сниводу:

Шлях на Сінюху ўздоўж Дняпра патрэбуе пераправы праз буйную Рось, а в ўмовах Дзікага Поля гэта вельмі праблематычна (с. 60).

Як бачимо, Україна для М. Л. і досі є «Диким Полем», у якому шлях до Синюхи веде попри Дніпро, а переправа через Рось виглядає важким і небезпечним підприємством. «Редкая птица долетит до середины Роси…»

М. Л. закінчує свою статтю думкою, що битва почалась на Сниводі, а на Синюсі було завершено переслідування і розгром татар (с. 60).

Василь Маринич (2011 р.)

Маринич В. Давні могильники на берегах Сниводи як джерело локалізації Синьоводської битви 1362 року. – Воєнна історія, 2011 р., № 4, с. 63 – 67.

У статті дано опис курганів, збережених на території Хмільницького району (з картосхемою). Вони не досліджені і тому не датовані. Це не заважає автору зробити рішучий висновок:

Вони є безпосередніми свідками Синьоводської битви […] Якби археологи проводили розкопки, то неодмінно відшукали б досить багато слідів вікопомної Синьоводської битви (с. 67).

Те, що кургани в Україні споруджувались упродовж кількох тисячоліть (але не в 14 ст.!), залишається невідомим для нашого автора, як і те, що битви не залишають по собі археологічних слідів.

Віра Степанюк (2011 р.)

Степанюк В. Фольклор та топоніміка Хмільницького району Вінничини як аргумент наукового диспуту з приводу локалізації місця битви на Синій Воді 1362 року. – Воєнна історія, 2011 р., № 4, с. 68 – 71.

Час, на жаль, забрав у безвість величезний пласт фольклорних різножанрових творів, що, безсумнівно [безсумнівно, мої любі!], були створені народним генієм як наслідок осмислення визначної для народного самоствердження події – битви на Синій Воді. Зрозуміла причина такої неуваги збирачів фольклору до творів цієї тематики: подію замовчували, не давали об’єктивної оцінки з відомих для усіх нас причин [яких же саме?]. Тому й фольклорні твори пройшли повз увагу.

Упевненість В. С. в існуванні «синьоводського фольклору» і голослівні звинувачення фольклористів в упередженості (виходить, Антонович із Драгомановим щось замовчували…) – це її особистий погляд. Нас цікавлять власне фольклорні записи, і тут виявляється щось несвітське.

Жоден із «записів», наведених у статті, не має найменших ознак науковості. Я – ніякий не фольклорист, але і я знаю, що в науковому записі треба позначити, хто, коли і де саме його записав, від кого (тут треба вказати не тільки прізвище, але і вік носія фольклору, і звідки він родом, і від кого перейняв записуваний фрагмент).

Нічого цього у статті нема, і нема, здається, розуміння, що таке фольклористика. Всі маловиразні перекази про татар, безперечно, походять з пізнішого часу, з 17 – 18 ст.

З топоніміки розглядається, власне, тільки назва Чорний шлях, котрий вів, спрощено кажучи, з Перекопа до Львова. Яку інформацію про «Синьоводську битву» несе ця назва – я не розумію.

Історія зберегла його народно-пісенну назву – Яничарський (с. 70).

Але яничарів у части Ольгерда ще не існувало…

Не підлягає сумніву [не підлягає, мої любі!]: вище наведені факти [факти, мої любі!] стають ще одним підтвердженням того, що народна пам’ять чіпко зафіксувала [зафіксувала, мої любі!] той період нашої історії, коли на Присниводді відбулася вікопомна битва (с. 71).

Я, звичайно, і без усякого критичного розбору знав, що ані фольклор, ані топоніміка не можуть допомогти зі встановленням місця битви, але з педагогічної метою все ж таки записав свої міркування – чому не можуть.

Сергій Соколюк (2011 р.)

Соколюк С. Значення Синьоводської битви в контексті воєнної історії України. – Воєнна історія, 2011 р., № 4, с. 80 – 87.

Ольгерд чітко сформулював основне завдання: «Вся Русь мусить належати литовцям» […] Протягом кількох поколінь значно переплелися [переплелися, мої любі!] український та литовський етноси [етноси, мої любі!] (с. 82).

Литовці становили приблизно половину своїх кінних військ [? я теж з певного часу відчув, що становлю тільки половину самого себе…]. Другу половину кіннотників і майже всю піхоту становили війська українських та білоруських удільних князів […] На Правобережжі татарські хани [хани, мої любі!] Кутлубуг, Хаджибей та Дмитро підтримували Польщу в її протистоянні з Литвою (с. 83).

Під час Синьоводської битви спільними зусиллями литовців, українців (більшістю [більшістю, мої любі!] полків командували київські [київські, мої любі!], переяславські [переяславські, мої любі!] і путивльські [путивльські, мої любі!] князі, що становили основну [вже основну, вже не половину, мої любі!] частину військ Ольгерда) потужному золотоординському війську було завдано нищівної поразки (с. 84).

Але найцікавіше в статті С. С. міститься на с. 85, де написано: «Звичайно, успіх литовського князя мав важливі і неочікувані наслідки». Ці слова видались мені підозріло знайомими, і справді – вони, як і наступний текст, цілком запозичені з розглянутої вище статті О. Галенка (2005 р., с. 147).

Співпадіння тим більше вражаюче, що ніякого посилання на Галенка в статті Соколюка немає. Хіба я не говорив, що перелік літератури – то дзеркало душі автора? Можу тільки повторити свої слова: ми дожили до того часу,

Коли мужик не Блюхера

І не мілорда глупого –

Галенка і Дашкевича

З базару потягнув.

Володимир Борисенко (2012 р.)

Борисенко В. . – Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. Серія № 6. Історичні науки. Випуск 9: Ювілейний випуск до 70-річчя професора Борисенка Володимира Йосиповича, К., 2012 р., с. 268 – 283.

Уже сама назва статті обіцяє нам щось цікаве, бо то не якісь мізерні східноєвропейські чи загально-європейські справи, а одразу євразійські.

Синьоводська битва 1362 р. – це смертельний [смертельний, мої любі!] удар по старій золотоординській системі на українських землях, початок масового творення [?] Литовсько-Руської держави, а з нею і нового євразійського простору в умовах слабіючої Монгольської імперії, що нестримно котилася до своєї загибелі.

Ми бачимо, що В. Б. не тільки трьома рядками літописного тексту знищив Золоту Орду, але і змусив усі події на просторі від Нордкапа до Сингапура і від Лісабона до Берінгової протоки обертатись довкола Нью-Васюків українських земель. Похвально!

На с. 269 ми довідуємось, що Любарт одружився «з сестрою останнього нащадка династії Данила Галицького Андрія» [Андрія, мої любі!].

Географія походу визначається за Стрийковським [Стрийковським, мої любі!] (с. 269 – 270). Але топонім Білобережжя він слушно вважає невизначеним (с. 270). Так само слушно зауважує В. Б., що назва Синя Вода могла існувати в інших місцях, окрім облюбованих дослідниками Синюхи та Сниводи (с. 271). Битва, на думку В. Б., стались під місто Сині Води, але де воно знаходилось – невідомо (с. 272).

Наш автор вірить, що пізні карти, використані О. Чорним (як вище), можуть допомогти в справі визначення місця битви (с. 272).

Окремі краєзнавці навіть схильні вважати під літописним Коршевом волинський Корчеськ-Корець, хоча це й не підкріплено жодними документами. Набагато перспективнішою може бути розробка версії про існування окремого населеного пункта під своєю назвою «Коршів» на Волині. […] Більш древнім є Коршів у нинішньому Луцькому районі Волинської області […] Другий Коршів також знаходився в колишньому Луцькому повіті, нині це Здолбунівський район Рівненської області, тобто південно-східніше від першого (с. 274) […] Не виключено, що невловимим Коршевом могло бути і давнє поселення Кошер у Волинській землі – сучасний Камінь-Каширський (с. 275).

Ну що тут скажеш? Так само, як і з топонімом Синя Вода, нашого автора підвело невігластво. Кожен, хто розкриє довідник «Українська РСР : адміністративно-територіальний поділ» [К.: 1987 р.] на с. 399, побачить такі села з основою Корш-:

– Коршаки у Чернігівській області;

– Коршачина у Сумській області;

– Коршилів та Коршилівка у Тернопільській області;

– три Коршева (окрім названих автором, що нині у Волинській та Рівненській областях, є ще один в Івано-Франківській області);

– Коршовець у Волинській області;

Окрім цього, є села з основою Корч-:

– Корчак у Житомирській області;

– Корчаківка і Корчани у Сумській області;

– Корчев’я у Чернігівській області;

– Корчик у Хмельницькій області;

– три Корчина (два у Львівській, третій – у Рівненській області);

– Корчине у Миколаївській області;

– цілих 9 сіл Корчівка (Житомирська обл. – 4, Львівська – 3, Хмельницька – 2);

– Корчівці у Чернівецькій області;

– Корчів’я у Рівненській області;

– Корчмище у Житомирській області;

– три села Корчунок (в Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській областях).

Всього 32 назві, і це – тільки назви сіл і тільки таких, що існують нині і зберегли свої назви. Не враховано мікротопоніми, зниклі й переіменовані населені пункти. Все, що можна вивести з переліку – що назва тяжіє до лісової й лісостепової зон України, в степу її нема.

Як і з Синьою Водою, для обгрунтованого вибору треба знати контекст повідомлення, а він, на мою думку, визначений невірно (Україна замість Тверського князівства).

Переконавши себе, що йдеться про Коршів на Волині, В. Б. запускається у звичні для синьо-водо-знавства фантазії:

Допускаючи достовірність причетності до Синьоводської битви волинського Коршева, необхідно переглянути подальший хід подій після взяття його литовськими військами.

Можливо, що Коршів став предметом конфлікту між Київською землею, де вже укріпився великий князь литовський Ольгерд, та Волинською землею його брата Дмитра-Любарта, залежною від татар, на яку все більше претендувала Польща. Запевнення з цього приводу «Рогозького літописця», про «мятежі і тяготи людям по всій землі» вказують на певну опозиційність літописця до дій «Литви», що могла виходити від київського князя Володимира Ольгердовича, який відстоював своє виняткове право на русько-українські землі, дані йому його батьком князем Ольгердом.

Або ж – литовські війська «взяли» Коршев, захоплений раніше Польщею, принаймні, ніде не пишеться про його відвоювання у татар.

Тільки Сингапура ми тут не бачмо, натомість дізнаємось про такі уявлення В. Б.:

Як виявилося, татари перед Синьоводською битвою 1362 р. дійсно перебували на Синіх Водах, причому не тільки чоловіки-воїни, а вся орда з жінками, дітьми, кінськими табунами та різними пожитками (с. 277).

Найвірогіднішу участь в Синьоводській битві брали сини Ольгерда з найближчих земель Дмитро, Костянтин, Федір, Володимир, які після неї отримали окремі князівства. Відсутні дані участі у цих воєнних діях самого князя Любарта та його синів Лазаря, Семена, Івана, Федора, які були живими на той час та мали якісь володіння на Волині (с. 278).

Данило Острозький у 1366 р. додатково отримав м. Холм. Щоправда, це було зроблено польським королем Казимиром 3-м, можливо [можливо? га, мої любі?], за протекцією князя Любарта за особливі заслуги Данила. Таку нагороду він міг [міг, мої любі?] отримати і за свою участь в реалізації планів князя Ольгерда, пов’язаних з Синьоводською битвою та з іншими похідними від неї акціями.

На користь участі Д.Острозького в Синьоводській битві 1362 р. свідчать й інші факти [факти, мої любі!]. Він, зокрема, був поріднений з родиною кримського еміра Мамая [Мамая, мої любі!], а в 1373 – 1380 рр. хана Золотої Орди [хана, мої любі!] (с. 279).

У результаті переможної Синьоводської битви 1362 р. правобережні українські землі були визволені від золотоординської залежності, що через деякий час не позбавило їх від сплати татарщини (с. 281).

Отже, це було таке визволення, після якого переможці були змушені сплачувати данину переможеним.

Перемога на Синій Воді зробила невідворотним [невідворотним? ну, мої любі…] процес подальшого унезалежнення Кримської Орди від Сараю і створення самостійного, дружнього ВКЛ Кримського ханства (с. 279).

Синьоводська битва стала етапною [етапною, мої любі!] подією в історії України [тільки України, мої любі, уже не Євразії! Ех, де наш український мис Дежнева!]. З неї почалося бурхливе відродження старої [відродження старої, мої любі!], а фактично формування нової [ні, не відродження старої, але формування нової, мої любі!] української [української, мої любі! А ви собі думали – якої?] державності під егідою правлячої династії литовських Гедиміновичів (с. 281).

У висновках наш автор уже забув про обіцяний в назві євразійський розмах і обмежив значення «битви» до історії тільки України. Несподіване diminuendo!

Володимир Борисенко (2014 р.)

Борисенко В. Нові підходи до вирішення Синьоводської проблеми 1362 р. – Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка, 2014 р., серія «Історичні науки», , с. 32 – 37.

В новій статті В. Б. уже не обіцяє нам євразійського масштабу подій, що є продовженням зазначеного diminuendo. Менше з тим, ми бачимо і Любарта, одруженого з сестрою Андрія (с. 32), і волинсько-рівненський Коршів (с. 32 – 34), і визволення, котре полягало у сплаті данини татарам, і унезалежнення Кримського ханства, і етапну подію (все – с. 37).

Новим у статті є згадка про тверське походження Рогозького літописця, яке неправомірно розтягається і на Никонівський літопис (с. 34; останній не був тверським, тільки запозичив тверські записи). Здавалося б, автор вийшов на правильну дорогу, котра мала би привести його до відкриття?

На жаль, правильною дорогою можна рухатись як в правильному напрямку (наближаючись до істини), так і в неправильному (віддаляючись від неї). В. Б. вирушив у другому напрямку, запустившись у фантазії про зв’язки Твері із Волинню та Києвом:

Саме під впливом київської школи літописців і з’явилися, можливо, в “Рогозькому літописі”, а за ним і в “Никонівському”, відомості про волинський Коршев. Згадка в ньому про “великі тяготи” людям після взяття Литвою Коршева може також додатково свідчити про київське походження звістки, оскільки київські князі з часів Володимира Ольгердовича, і особливо його нащадків Олельковичів, претендували на всю руську давньокиївську спадщину, у тому числі й на східну Волинь, де знаходився Коршев. А літописці виражали на письмі їхні претензії на ці землі (с. 34).

Певні зв’язки існували, та от біда – у змісті Рогозького літописця вони ніяк не відбились. Висловлена в попередній статті ідея, що Литва забрала Коршів у поляків, тут розвивається crescendo:

У жодному з документів (“Рогозький літописець”, “Никонівський літопис”, “Оповідь про Поділля”) ніде не вказано, що Коршев був відвойований саме в татар. Це переконує в тому, що взяття Коршева литовцями було одним з прикордонних конфліктів між Литвою і Польщею за волинські землі, який не переріс у широкомасштабну війну між ними. Слова у літописі про “тяготи людям” вказує на зміну власника села й обкладання місцевого населення додатковими податками, що не могло не викликати його опору. Оскільки, село і найближча округа припинили сплачувати податки Польщі, а вона зменшила їх татарам [не розумію, мої любі, що це значить…], то очевидно це могло викликати невдоволення як Польщі, так і татар. (с. 35).

В цілому обидві статті В. Борисенка нагадують той дзбан, який гучно дзвенить, тому що він порожній. Запроваджені ним додаткові фантазії не мають підстав і нічого не пояснюють.

Володимир Білинський (2013 р.)

Білинський В. Україна–Русь. – Київ: видавництво імені Олени Теліги, 2013 р. Кн. 1. Споконвічна земля. – 396 р.

Взагалі-то книга В. Б. має підзаголовок «роман-дослідження», тобто щось на зразок роману Володимира Чівіліхіна «Пам’ять», тільки якщо у Чівіліхіна арійцями і богообраним народом виступають москалі, то у Білінського – українці.

Четверта частина першого тому має назву «».

Нове «джерело», залучене ним – це Татіщев, у якого маємо описку Орешева замість Коршев. З цього В. Б. виводить рух Ольгерда через Оршу уздовж Дніпра (і карта відповідна є). Далі В. Б. предписує Ольгерду йти у Черкес-долину (між Таращею, Богуславом та Медвином, з картою) і там побити татар. Ну, принаймні щось новеньке…

Кажуть, що усі жанри добрі, окрім нудного. Книга Білінського, як ми бачимо, не нудна, і як послідовника, продовжувача фантазій М. Стрийковського його можна читати «с удовольствием и не без морали». Варто відзначити як позитивний момент, що В. Б. пише свої книги за свій кошт, не побираючи «заробітної плати» з бюджету, як це робить (без сорому казка) переважна більшість розглянутих в даному розділі «науковців».

Олександр Моця (2012 р.)

Моця О. П. та її наслідки в контексті історії середньовічної Європи. – Український історичний журнал, 2012 р., № 2, с. 4 – 10.

Одночасно з В. Борисенком на тропу геополітичного пустословія вийшов і наш відомий археолог О. П. Моця. Назва статті не обіцяє ніякого євразійського масштабу, та й до написання її О. М. підійшов обережніше:

Нас у даному випадку цікавить інше – значення цієї, на перший погляд, відносно локальної та конкретної події в геополітичній системі тогочасного світу, її роль у подальшій долі південного угруповання східних слов’ян (предків сучасних українців) (с. 4).

Тобто ми не побачимо тут думок по суті самої події, а лише про її значення.

Йдеться про часи протистояння Золотої Орди та Великого князівства Литовського, тобто той період, коли перша з названих могутніх політичних структур середньовічної доби починала дещо втрачати свої позиції на євразійських просторах, а друга лише набирала потенції в майбутньому ствердженні своєї ролі (с. 4).

Дещо втрачати, мої любі! Оцінка, дещо відмінна від «смертельного удару», чи не так? Це – безперечно позитивний момент у статті. Але далі автор сходить на манівці:

Напевно [ой, непевно, мої любі!], і взаємовідносини між правобережною Ордою та Литвою будувалися у цей період в основному не на засадах воєнного протиборства, а на принципово іншій основі – договірній (с. 5).

Договори, будь ласка, в студію! Що? Нема договорів? Тоді про що мова?

Вірогідно [ой, невірогідно, мої любі!], із метою уникнення глобального міждержавного конфлікту, стало все ж визнання номінальної ординської зверхності при фактичному політичному контролі з боку Литви у цій, уже значною мірою колишній, зоні влади південноруських східнослов’янських зверхників.

Звідки побачив автор оцю номінальну зверхність – не можна здогадатись, так само, чому влада князів, яких уже 120 років як не було, названа «значною мірою колишньою». А хто такі «південноруські східнослов’янські зверхники»?

Далі О. П. пише про витіснення кочівників з правобережної України, що стало фактом на рубежі 14 – 15 ст. (с. 6), отже, не було наслідком «битви».

У певному сенсі можна навіть стверджувати, що приєднання основного масиву українських земель до Великого князівства Литовського на початку 1360-х рр. не лише надало нового імпульсу його інтеграційній політиці у цій частині східнослов’янського світу, але невдовзі й визначило геополітичну переорієнтацію цих земель зі Сходу на Захід (с. 6).

Тут все невірно: 1, приєднання сталось не в 1360-х роках, але пізніше; 2, воно не було наслідком «битви»; 3, Литва в 14 ст. не належала до «Заходу» (до католицького суперетносу), тому і приєднання чогось до неї зовсім не означало орієнтації на католицизм.

Із Шабульдо О. М. запозичив ідею про «далекосяжні згубні наслідки для самої Золотої Орди» (с. 7), із О. Галенка – ідею про «частину тюркського населення, яка прийняла литовське підданство, а представники місцевої еліти ввійшли до складу правлячого класу Литви» (с. 7), із Льва Гумільова – ідею компліментарності Русі й Золотої Орди (с. 8; слова «компліментарність» у статті нема, але сказано, що Орда «виглядала своєю», тобто пересказано простою мовою). А щоб ніхто не закинув авторові залежність від одіозного Л. Гумільова, посилання в останньому випадку дано на Данилевського (не на Миколу Яковича, але на Ігоря Миколаєвича).

Із історичної схеми марксиста Михайла Покровського у статтю переїхала «теорія меншого зла» (с. 9). І тут, так само як і з Л. Гумільовим, наш респектабельний сучасник не дає ніяких посилань на одіозного більшовика, а цитує все того ж І. М. Данилевського. Але ми читали не тільки «Короткий курс історії ВКП(б)», але й постанову ЦК КПРС «Про 300-річчя возз’єднання України з Росією». Ці безсмертні – як бачимо – твори продовжують визначати концепції сучасних істориків України.

Нарешті, в 1502 році Менглі-Гірей розбив залишки Орди, а в 16 ст. виникло запорізьке козацтво (с. 7). І всього цього не було би без «битви»?

Ми не будемо торкатися специфіки запорозької громади, а лише коротко зупинимося на основних особливостях середньовічної козацької держави у плані впливу на неї західного, тобто європейського, вибору. Такий вибір певною мірою був якраз зроблений після Синьоводської битви (с. 7 – 8).

О. М. зовсім забув, що між міфічною «битвою» і реальним козацтвом минуло 250 років (1329 + 249 = 1578, рік грамоти Баторія про реєстрове козацтво). Та і від Ольгерда до Баторія минуло 200 років. Навіть якби «битва» й була, то вона не могла мати таких довготривалих наслідків. Ніхто не вважає Бородінську битву причиною, скажімо, російсько-грузинської війни 2008 року.

Знання О. М. катастрофічно падають по мірі віддалення в часі від Давньої Русі. Так, він зовсім собі не уявляє, що козацтво за весь час свого існування було послідовною анти-уніатською, анти-католицькою, отже, анти-європейською силою. Велике щастя, що нікому з докторів наук, перелічених у цьому розділі, не треба складати зовнішнє незалежне оцінювання з історії. Вони б його ні в якому разі не склали.

На південному сході східнослов’янської ойкумени, простежуються характерні риси тогочасного західного суспільства, на відміну від північно-східних сусідів з їх традиційним общинним устроєм, кріпацтвом та монархічними основами правління (с. 8).

«Східнослов’янська ойкумена» – це, простою мовою, глобус України. А от де її південний схід? На ріці Урал? На Алтаї? На Байкалі? На Сахаліні? Общину в Росій вигадали німці і запровадили в життя в 1861 році (мабуть без впливу Синьоводської битви), до того її не існувало.

Отже, виваженості в оцінках автору вистачило тільки на перші півтори сторінки статті, далі бачимо буйство фантазії.

В 2014 році вийшов 20-й випуск наукових записок Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка, який має спеціальний підзаголовок «Синьоводська битва 1362 року в контексті історії Східної Європи» і містить цілий ряд статей з синьо-водо-знавства. Деякі статті з нього ви вже розглянули вище, а тут подивимось на решту.

Олександр Моця, Олег Рафальський (2014 р.)

Моця О., Рафальський О. Битва на Синіх Водах і її місце в середньовічній історії Європи. – Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка, 2014 р., серія «Історичні науки», , с. 3 – 9.

Як назва статті, так і її текст досить близькі до попередньої статті (2012) одного О. П. Моці. Основна помилка попередньої статті – що козацтво означало «європейський вибір» – повторена і тут (с. 6). Таким чином, до числа докторів історичних наук, які не мають елементарних знань з історії, долучився О. Рафальський.

Кінцевий висновок також запозичено з попередньої статті:

Значення Синьоводської битви, внаслідок котрої даний регіон знову “потягнувся” до західноєвропейської цивілізації, може бути охарактеризовано лише у позитивному сенсі (2012 р. – с. 10; 2014 р. – с. 8).

Все це синьо-гео-євро-водо-пусто-словіє є помилковим щодо історичних фактів, еклектичним щодо концепції і пустопорожнім.

Ігор Печенюк, Сергій Соколюк (2014 р.)

Печенюк І., Соколюк С. Синьоводська битва та її місце у воєнній історії України. – Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка, 2014 р., серія «Історичні науки», вип. 20, с. 107 – 114.

Статтю одного тільки С. Соколюка на цю тему ми вже розглянули вище і задоволені були з неї «не гораздо». Основним джерело для написання статті служила стаття «Битва на Синіх Водах» в українській Вікіпедії [у Вікіпедії, мої любі!]. Перевірте, чи ви добре тримаєтесь на своєму стільці / кріслі / дивані, бо зараз буде цікаво.

Битва на Синіх Водах (Синьоводська битва) – вірогідно між 24 вересня – 25 грудня 1362 року [16] (с. 107).

Найпікантніше в цій цитаті – посилання [16]. У списку літератури (с. ) читаємо: «16. Козир І. Синьоводська битва 1362 року у світлі археологічних джерел // Науковий збірник “Воєнна історія Північного Причорномор’я та Таврії” (м. Севастополь, 6 – 7 жовтня 2011 р.). – С. 54 – 59».

Я не упав зі свого дивана тільки тому, що завбачливо відсунувся від краю. Я розглядав вище статті І. Козир і висловив до них певні зауваження, але такої дурниці, як точна дата битви, вона не писала. З другого боку, я читав книгу Ф. Шабульдо 1987 року і бачив там саме такі дати (помилкові, природно). Тому залишається припустити, що початок осені 25 вересня і кінець 25 грудня записані в якійсь секретній інструкції, про яку вчені ще не знають, і з котрої черпали натхнення як Ф. Шабульдо, так і наші автори.

У переліку ж літератури, який – повторю в черговий раз – відкриває найпотаємніші сторінки душі – прізвища Шабульдо взагалі немає.

Димитрій – християнин, правитель князівства Феодоро [Феодоро, мої любі!] (с. 107).

Військо князя Ольгерда, який особисто [особисто, мої любі!] брав участь у битві, складалося не тільки з його лицарів, а й із загонів боярства [боярства, мої любі!] Київщини та Чернігівщини, відділів Любарта [Любарта, мої любі!] з Волині та князів Коріатовичів [Коріатовичів, мої любі!] з Поділля [2] (с. 107).

[2] – це Вікіпедія, яка для наших авторів є альфою та омегою вченості.

Рогозький літопис, складений в остаточній редакції восени 1396 року, повідомляє [повідомляє, мої любі!] про битву на Синій воді (с. 108).

Я теж протирав очі, але так стоїть у статті: «повідомляє». Мабуть, у авторів був якийсь секретний (воєнний?) Рогозький літописець, про який вчені ще не знають.

Чисельність військ, які брали участь у цій битві, не встановлена, хоча за приблизними оціночними даними, які потребують уточнення, золотоординське військо нараховувало близько 25 тисяч воїнів, приблизно стільки ж було в складі війська князя Ольгерда (с. 109).

Підстави для оцінки, будь ласка, в студію! Немає підстав, окрім стелі? Про що тоді може йти мова?

Цей наступ склав головний зміст усієї антиординської воєнної кампанії 1362 p. й операційно був реалізований у двох походах литовсько-руських військ: першому, спрямованому на південь Дніпровсько-Донського межиріччя аж до гирла Дону й Азова (рухаючись тільки за таким маршрутом і можна було прогнати ординців “аж до Волги”, Азова і в Крим) (с. 110).

Нічого не нагадує? Ах, ви кажете, що це Ф. Шабульдо у власному соку, якого я навіть процитував вище? Радійте, що не Блюхера і не мілорда глупого copy-paste (копі-пастять, як каже сучасна молодь).

Орда кримського хана [хана, мої любі!] Мамая […] У цей час на Правобережжя увійшли війська трьох татарських ханів [ханів, мої любі!]: Кутлубуги-хана, Хаджибея-хана й Дмитра-хана, які підтримували Польщу [підтримували Польщу, мої любі!] в її протистоянні з Литвою [5, с. 93] (с. 110)

[5] – це «Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до 20 століття. 2-ге вид.: навч. посібник. – К.: Либідь, 1998». Не читав цього підручника, але розглянувши вище статті Борисенка, охоче вірю, що така ахінея не є власністю авторів, а запозичена зі вказаної книги. Проте ахінея від цього не перестає бути ахінеєю.

До числа істориків, які відносили битву на р. Снивода, зараховано В. Антоновича (с. 111), але не того загальновідомого Антоновича, який висловлювався на користь Синюхи, а іншого, секретного, невідомого вченим і більш достовірного.

На с. 112 наведено схеми розташування військ у двох фазах «битви», які цілком і повністю вкрадені зі статті О. Брайченка (як вище), у якій вони знаходяться на с. 37. А може, і не вкрадені (у списку літератури про Брайченка – ані мови), а узяті з якогось секретного (мабуть, воєнного) джерела.

У політичному аспекті битва на Синіх Водах стала вище [вище, мої любі!], ніж битва на Куликовому полі 1380 р. (с. 113)

Секрет написання статей із синьо-водо-графії, як бачимо, простий: треба навизбирувати помилкових тверджень з інших статей і зліпити їх під своїм прізвищем. Якби стаття наших авторів була опублікована у якомусь секретному воєнному журналі, я би не зміг її прочитати і відзначити крадійства, але наші автори воліли її розмістити у звичайному виданні, котре, прецінь, має сертифікат Вищої атестаційної комісії. Так що обидва автори, котрі поки що є кандидатами історичних наук, можуть посилатись на розглянуту статтю при здобутті докторських ступенів.

Владимир Бережинский (2014 р.)

Бережинский В. К вопросу о методике экспериментальной реконструкции завязки, ведения и исхода Синеводской битвы. – Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка, 2014 р., серія «Історичні науки», вип. 20, с. 115 – 121.

Автор узяв собі невдячну тему – ніякої наукової реконструкції «битви» бути не може, тому що вона в джерелах не описана. Стрийковський (як же ж без нього!), на якого посилається В. Б. – сам є автором «реконструкції» (цілком умоглядної, ясна річ), а реконструкція, котра спирається на реконструкцію – то вже чиста фантазія. Закид автора:

Пока множество попыток описания грешит дремучей некомпетентностью, непониманием азов тактики, истории, археологии (с. 118)

– змушує пригадати класичне «не краще би на себе, кумцю, озирнутись?»

Ярослав Пилипчук (2014 р.)

Пилипчук Я. В. . Улус Джучи и Центрально-Восточная Европа в XIV веке. – Золотоордынская цивилизация, 2014 г., № 7, с. 294 – 306.

Уже в 1323 г. Романовичам противостояли основные [основні, мої любі!] силы Узбека [самого Узбека, мої любі!] (с. 295).

Узбек [сам Узбек, мої любі!] оказал незамедлительную [невідкладну, мої любі!] помощь [допомогу, мої любі!] Дмитрию Детьку, когда тот оказался в опасности (с. 296).

Победителем татар, по сведениям авторов Густынской, Никоновской и Рогожской летописей, был назван Ольгерд (с. 296).

Ні в Рогозькому літописці, ніже у Никонівському літописі немає ані битви, ані татар. Мабуть, у Я. П. були інші, секретні твори, які тільки назвам подібні до відомих нам, а змістом геть не подібні. Відома річ – секретні відомості вірогідніші за несекретні.

В Слуцкой и Супрасльской летописи победителями были названы только Кориатовичи (с. 296).

Також і ці літописи, як бачимо, Я. П. використав у якомусь секретному варіанті, про який наука нічого не знає. Інше можливе пояснення – що він взагалі ніяких літописів не розкривав, а «реконструював» їх зміст на підставі вичитаного з історично-фантастичної літератури.

І з отаким запасом знань Я. П. береться за синьоводських князів, викладаючи різні, здебільшого взаємно виключаючи версії дослідників. Так, згадана стаття В. Мица (розглянута нами вище) і поруч – фантазія Н. Малицького, котру Миц переконливо спростував. І все це подано у Я. П. через кому, як «наука».

Из сведений Станислава Сарницкого известно, что после поражения от Кориатовичей татары бежали в Добруджу, что свидетельствует о Дунае как южной границе владений Дмитрия (с. 298).

Ми були вправі розраховувати, що пан Пилипчук, як штатний співробітник Інституту сходознавства ім. А. Ю. Кримського [Кримського, мої любі!], який отримує з державного бюджету заробітну плату, тобто живе на кошти платників податків, дасть нам за це грунтовне пояснення, що Сарницький списав це у Стрийковського, а Стрийковський, у свою чергу…

Та де там! Бюджетні гроші – бюджетними грошами, заробітна [не-заробітна?] плата – платою, Кримський – Кримським, а халтура – халтурою.

Лев Баженов (2015 р.)

Баженов Л. В. . – Вісник Кам’янець-Подільського університету, історичні науки, 2015 р., вип. 8, с. 25 – 31.

Найцікавіше у статті, як то часто буває – перелік літератури. Тут бачимо, зокрема: «6. Шубальдо Ф.М. Центральна Україна за доби класичного середньовіччя / Ф.М. Шубальдо. – К., 2003». Істотно, що написання Шубальдо повторено двічі, так що це, мою любі – не друкарська помилка!

Далі бачимо з одного боку:

Битва на Синіх Водах передувала знаменитій Куликовській битві 1380 р. і, тим самим, заперечила примат першості [не просто примат і не просто першість, а ааме примат першості, мої любі!] Московської держави у переможній боротьбі з ординськими військами, її часто [часто, мої любі!] порівнюють за масштабами з Грюнвальдською [Грюнвальдською, мої любі!] битвою 1410 р. (с. 25)

А з другого боку:

Як зазначають сучасні історики Д. Ващук, «незважаючи на велику кількість наукових праць, достеменно не встановлено час битви, її місце і чи взагалі вона була» [Ващук Д. Проблема входження Поділля до складу Великого князівства Литовського в другій половині 14 ст.: історіографічний аспект. – Кам’янець-Подільський в контексті українсько-європейських зв’язків, Кам’янець-Подільський, 2004 р., с. 40], Олена Русіна – «Синьоводська битва – це фантастика, міф, темний період в українській історії» [Русіна О. Синьоводська битва 1362 року : інтерв’ю на телебаченні. – Ранок з ТВІ, 2012 р., 9 січня, с. 1 – 2] (с. 26).

Прийнято [прийнято, мої любі!] вважати, що Синьоводська битва відбулася в період між 15 вересня – 25 жовтня 1362 року (с. 26).

Може, вам, мої любі, цікаво знати, звідки узялось оце диво?

Рогозький літопис в редакції 1396 року, який чи не першим повідомляє, що ця битва [битва, мої любі!] відбулася восени 1363 року. Никонівський літопис підтверджує вказану дату. Натомість Густинський літопис визначає дату битви літом 1362 року, а Руський літопис [Руський літопис, мої любі!] – восени 1362 року.

Як, ви не знаєте, що таке Руський літопис? Шукайте його у секретних статтях Ф. Шубальдо!

И хор ослов такую дичь понёс,

Как будто с места двинулся обоз,

В котором тысяча немазаных колёс.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 397

Модифіковано : 13.12.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.