Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Тетяна Гедзь (2010 – 2015 рр.)

Микола Жарких

Тетяна Гедзь є істориком-аматором, але на відміну від тих аматорів, які займаються вигадуванням мильних бульбашок всесвітнього масштабу, вона обрала собі вузьку, але цікаву ділянку – історичну географію України 14 – 17 ст. Я трохи допомагав їй своїми порадами, читаючи її статті перед публікацією, і вона подекуди ці поради враховувала. І тепер можу насолоджуватись плодами з цього дерева, зростанню якого я трохи сприяв.

2010 р.

Гедзь Т. Чи існував насправді “город Синя Вода”? – Київ: 2010 р. ().

В статті аналізуються дані «Книги большому чертежу» та європейські карти 16 ст. Висновок:

Місто Синя Вода або Синьовода було створено Меркатором на карті 1554 р., насправді населеного пункта чи укріплення з такою назвою ніколи не існувало.

Даремно історики не звертають уваги на цей висновок. Цитують статтю Гедзь, але не читають і не використовують. Якщо її висновок правильний (як я собі думаю), то треба припинити говорити про це «місто», а якщо ні – що саме в аргументації автора невірно?

2015 р.

Гедзь Т. Тринадцята експедиція: нове джерело інформації про місце битви на Синіх Водах. – Київ: 2015 р. (мережева публікація, , )

Першим новим текстом, залученим Т. Г., є трактат С. Сарницького «Аннали або про походження та справи гідні поляків та литовців», надрукований в 1587 р. В ньому є згадка про битву на Синіх Водах, яку Т. Г. цілком слушно вважає запозиченою зі Стрийковського. В цьому ще великої новини немає.

Нове, ніким не використане джерело – це ранній твір М. Стрийковського «Про початки литовського народу» (бл. 1577). Т. Г. процитувала відповідне місце і зазначила, що в цій книзі битва датується 1329 роком, тоді як у загальновідомій «Хроніці» – 1331-м.

Повторю ще раз – довільність у датуванні події виразно промовляє за тим, що ніякого окремого джерела про битву у Стрийковського не було, і все, чого не було у використаній ним «Хроніці Биховця», є його власними вигадками.

Ще цікавішою виглядає залучена Т. Г. рукописна карта, створена, можливо, самим Сарницьким і додана до одного з примірників його «Анналів» (у статті дано її фрагмент і посилання на мережеву публікацію). На фрагменті показано гирла Дніпра та Богу, Очаків і затока чи лиман на правому березі Дніпра біля гирла, який підписано Синя Вода.

Хіба я не казав вище, що Синюха – це не єдина можлива Синя Вода?

Міркуючи над цією картою, я подумав, що це може бути графічною реконструкцією запису Стрийковського. У Сарницького він виглядає спрощено і скорочено: військо Ольгерда «дійшло аж до Борисфена». Оце ми і бачимо на карті, і значна частина об’єктів наносилась картографами 16 ст. на підставі таких розпливчастих текстових описів.

Друга частина статті присвячена Білозерському укріпленню на Дніпрі. Тут нашу увагу привертає фрагмент опису Запоріжжя С. Мишецького, написаного бл. 1740 р. Біля цього укріплення

имеется великая дорога прозываемая: Королевский Шлях, по которой, в старые времена, король польский шел с армиею своею и при Днепре имел баталию с турками и татарами [Мышецкий С. История о козаках запорожских. – Одесса: 1852 г., с. 62].

Що міг означати цей усний переказ? Єдиний випадок, коли польський король (Як-Казимир) справді перейшов Дніпро, стосувався походу на лівобережну Україну в 1663 – 1664 роках. Але там не було ні турків, ні татар.

З турками (і їх постійними союзниками – татарами) поляки мали битви на Дністрі біля Хотина (1621, 1673 р.) та Журавна (1676 р.). В 1621 р. при польському війську перебував королевич (і майбутній король) Владислав Ваза; в 1673 р. польське військо очолював великий гетьман (і майбутній король) Ян Собеський; в 1676 році Ян Собеський уже як король очолював польське військо під Журавно.

Оскільки від часу останнього епізоду до часу запису переказу минуло 64 роки, усний переказ устиг фольклоризуватись, і в ньому у склеєному вигляді відбився тільки загальний факт польсько-турецьких війн. У здогадній первісній формі в переказі мав фігурувати Дністер, але при перенесенні в середовище запорожців його заступив добре знаний оповідачам і співзвучний Дніпро.

Витягати з цього переказу «пам’ять про похід Ольгерда», як це робить Т. Г., на мою думку, неможливо.

В цілому у двох коротких ділових статтях Т. Гедзь внесла в нашу тему ряд нових моментів, на що не спромоглася численна команда докторів історичних наук. Я не в усьому з нею погоджуюсь, але принаймні ніхто не закине мені, що я ігнорую дані, котрі суперечать моєму погляду. Я думаю, що ці дані можна інтерпретувати інакше.