Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Олександр Чорний (2011 – 2014 рр.)

Микола Жарких

Одну статтю О. Чорного (у співавторсті з І. Козир) ми вже розглянули вище, а тепер подивимось ще дві його статті.

2011 р.

Чорний О. Ідентифікація літописних географічних орієнтирів Синьоводської битви 1362 року. – Воєнна історія, , с. 72 – 79.

На європейських картах 16 – 18 ст. сучасна р. Синюха іменується Синя Вода (с. 73). Аналізу джерел, якими користувались картографи, та взаємної залежності карт, у статті немає, що уже говорить про її науковий рівень.

На карті Фаціуса (1769 р.) ріка Синя Вода має паралельну назву Синюха (с. 74). Висновок:

Літописна річка Синя Вода і сучасна річка Синюха – це один і той же водний об’єкт (с. 75).

І знову те, що треба було довести, приймається як доведене.

Згадки Синьої Води у Р. Гейденштейна та С. Освенціма. Місто Синя Вода – сучасна Торговиця (с. 75). Білобережжя – берег Дніпра біля Кременчука; питання, що таке Коршів, залишається відкритим (с. 76).

Поділля доходило до низу Дніпра (Список руських городів, регіон подільської говірки – с. 77).

Це підтверджує історичну традицію прив’язки битви на Синіх Водах до Синюхи (с. 78).

Тобто зміст даної статті повністю увійшов до статті Козир і Чорного 2012 року, яку я детальніше розглянув вище.

2014 р.

Чорний О. В. Історична географія Правобережної України середини 14 століття в контексті битви на Синіх Водах. – Наукові записки Кіровоградського державного педагогічного університету ім. В. Винниченка, 2014 р., серія «Історичні науки», , с. 49 – 61.

На с. 49 О. Ч. помилково датує Рогозький літописець серединою 15 ст. В цей час було переписано список РогЛ, а сам він був укладений раніше (а частина, яка містить запис 6871 року – значно раніше).

Ф. Шабульдо, на думку О. Ч., фактично протиставляв битву на Синій Воді битві на Куликовому полі (с. 49). У Шабульдо такого протиставлення немає, це вже О. Ч. читає між рядків і «фактично протиставляє».

Не варто пов’язувати взяття Коршева й перемогу на Синіх Водах і Білобережжі в єдину військову акцію Ольгерда, а відповідно – не варто шукати або ідентифікувати поле битви в просторовій близькості трьох географічних орієнтирів – Коршева, Синьої Води і Білобережжя (с. 51).

У Рогозькому літописці, нагадаємо автору, ніякої битви й нема…

Європейські карти 16 – 17 ст. з позначенням Синьої Води (с. 51) – так само без аналізу їх походження, як і в попередніх статтях. Карта Фаціуса 1769 р. (с. 52). Білобережжя Кременчуцьке (с. 53 – 53).

Обидва літописних географічних орієнтири Синьоводської кампанії 1362 року прив’язуються до сучасних територій в басейні річки Синюхи й земель вздовж правого берега Дніпра в районі Черкас, Чигирина (с. 53).

Традиційна для О. Ч. логічна помилка, уже відзначена вище.

Наукові результат Торговицької археологічної експедиції додають об’єктивності та значущості повідомленню про битву на Синіх Водах в хроніці М. Стрийковського (с. 54).

Що все це має значити – сам бог не розбере. «Смешались в кучу кони, люди…»

Карта Т. Маковського 1643 р. [ну, 1613 року…] містить позначені руїни давнього городища (Монастирище), які розташовані на правому березі Тясмина, де він впадає в Дніпро […] Можемо говорити про те, що в 14 ст. на цій пануючій висоті та поряд з нею цілком могло розташовуватись золотоординське поселення, руїни якого були відомі ше у 16 – 17 ст. (с. 55).

На мою думку – не можемо так говорити. На карті немає ніякого городища ніже Монастирища, а є напис монастир, який мав позначати Терехтемирівський монастир, котрий через помилку картографа з’їхав на гирло Тясмину, як я уже відзначав. Тому і цей момент не стосується «битви на Синій Воді» чи «золотоординського поселення 14 ст.», а має далеко простіше і природніше пояснення.

Ще одне непорозуміння спіткало О. Ч. з урочищем Литвинівка, яке він вважає «слідом Великого князівства Литовського в історії регіону» (с. 56). Слідом-то воно слідом, але якого часу? Ось перше запитання, котре мусив би поставити історик. Ну, а як наш історик над цим не задумався, то розберемось самі, не тай-то вже це біном Ньютона.

Отже, у 2003 р. А. В. Пивовар опублікував збірник документів «Поселення задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини 18 століття», в якому надруковано зі згадкою: «сільце Литвинівка (в лісі Чута коло села Ухівки)». Ясна річ, що це поселення засноване десь в середині 18 ст., як і всі поселення на цій території, і то якимось литвином, тобто вихідцем з території сучасної Білорусії (литвин – це політонім, житель Великого князівства Литовського).

І це ніяка не дивина – буквально в кожному документі збірника ми бачимо Литвинів та Литвиненків: Гапон Литвин, Павло Литвин, Игнат Скляренко з Федором Литвиненком, Кирик Литвин, Максим Литвиненко з сином Кирилом, Демка Литвина колесника – і так далі. Все це свідчить про колонізаційний потік з Білорусії в часи імператриці Єлизавети (або гетьмана Розумовського), але ніяк не про часи Ольгерда. Хіба не ясно?

В цілому розглянуті статті О. Чорного, подаючи матеріал з історії Кіровоградщини, відзначені наполегливим, але безпідставним намаганням будь-що-будь прив’язати зібрані дані до міфічної «Синьоводської битви». Для всіх цих даних можна знайти інші, простіші й природніші контексти та пояснення з 17 – 18 ст.