Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Історія / Монографії / Нариси з історії східної… / Міфічна «битва на Синій Воді» / Жертви «Синьої Води»

Міфічна «битва на Синій Воді»

Жертви «Синьої Води»

Микола Жарких

або Історіографія питання

…Неначе люди подуріли –

На Синю Воду всі ідуть…

Той факт, що ніякої «битви на Синій Воді» ніколи не було, не означає, що не було загиблих і поранених у цій битві. Цілі покоління істориків падали жертвами цього міфу, аж поки не з’явився Микола Жарких і не подав «лікарство на оспалий розум чоловічеський».

З’ясувавши у наведених вище параграфах фактичний бік справи, я тепер можу з легкою іронією подивитись на потуги «істориків», які зуміли зробити із цієї нескладної історії «синьоводську проблему» для самих себе і своїх читачів.

Історіографію теми можна поділити на два періоди: до публікації Рогозького літописця в 1922 році і після неї. В першому періоді науковці ще не мали повного набору джерел для з’ясування міфу, тому до них можна було б поставитись і більш поблажливо.

Але! Никонівський літопис в потрібній нам частині був надрукований у 1788 році [Русская летопись по Никонову списку. – Спб.: Императорская Академия наук, 1788 г., часть 4 (до 1407 г.), ], Густинський літопис (як додаток до Іпатіївського) – в 1843 р., хроніка Стрийковського була надрукована в 1582 і потім в 1846 роках. Отже, з’ясувати залежність Густинського літопису від Никонівського і Стрийковського не становило проблеми від 1843 року. І карта О. І. Менде з позначенням річки Синьої чекала на дослідників від 1853 року. І московські документи про волость Синю теж чекали від кінця 18 ст.

І якщо «історики» за ці 170 років не зуміли покласти ці овочі в одну кастрюлю і зварити борщ – то хто ж їм винен?

Не пам’ятаю, хто з великих фізиків 20 ст. сказав: «Інформації завжди вистачає, для висунення правильних положень не вистачає фантазії».

Але ми будемо вважати, що до 1922 року дослідникам бракувало інформації, і розглянемо, як скористались історики повним набором текстів за 95 років, що минули.

Для полегшення орієнтації читача я виділятиму слушні твердження зеленим тлом, а помилкові (на мою думку) – жовтим тлом.

Стефан Кучинський (1935 р.)

Ірина Козир (2011 – 2014 рр.)

Фелікс Шабульдо (1987 – 2013 рр.)

Олександр Чорний (2011 – 2014 рр.)

Віктор Миц (2002 р.)

Борис Черкас (2012 – 2015 рр.)

Олександр Галенко (2005 р.)

Тетяна Гедзь (2010 – 2015 рр.)

Ярослав Дашкевич (2006 р.)

Ентузіасти

Микола Дорош (2009 – 2012 рр.)

Висновки

1. Фатальною для історіографії теми виявилась помилкова думка М. Карамзіна, що Синя Вода – це Синюха, доплив Богу. Тим самим було задано помилковий контекст розгляду джерельних свідчень. Ця помилка за наступні 200 років ніким не була подолана.

2. Від Густинського літопису та Карамзіна йде помилкове датування звісток 1362-м роком.

3. Всіх дослідників, які писали на тему Синьої Води, можна поділити на дві групи, задавши одне просте запитання: запис М. Стрийковського про Синю Воду – це історичне джерело чи літературна фантазія?

4. Перша група дослідників, котра дивиться на предмет раціонально і вважає Стрийковського фантазером, нечисленна. Тут слід назвати О. В. Русину та М. І. Жарких. Можна пошкодувати, що Русина висловлювала свій правильний погляд лише принагідно, не розгорнувши аргументації у ширшій праці.

5. Друга група дослідників, котра вважає Стрийковського «історичним джерелом», несвідомо й усупереч власній волі набуває статусу дослідників літературних фантазій 16 ст., хоча і вважає свої статті роботами з конкретної історії, а не з історії літератури. Всі ці роботи безумовно помилкові і не просунули справу вивчення «Синьої Води» ані на міліметр проти Карамзіна.

6. За останні 20 років (1996 – 2015) в Україні спостерігається певне піднесення інтересу до теми, котре виливається у досить рясний потік книг, збірників, окремих статей, конференцій та круглих столів по темі. Якість цих праць не витримує найменшої критики, часто трапляються статті відверто пустопорожні, велика кількість містить плагіат з раніше надрукованих статей. Плагіат з помилкової роботи також є помилковим.

24 вересня 2018 року в «Живому журналі» з’явиласть стаття невідомого мені автора, що пише під псевдонімом О'л Егъ «».

Заради неї я роблю виняток із свого правила – не розглядати псевдонімні публікації в Мережі.

Стаття цікава:

1, тим, що немає ані згадки про мою статтю (і взагалі ніяких гладок про літературу);

2, тим, що автор дивиться на розповідь «Повісті про Поділля» точно так як я – як на пізній героїчний епос, і навіть залучає до компоновки епосу ті самі джерела, що й я (тільки в мене є графічна схема, а в нашого автора немає).

3, маленький недолік статті – дуже багато уваги приділено критиці «Хроніки Биховця» як історичного джерела. Ці слушні міркування варто було би виділити в окреме повідомлення. Я ж можу тільки повторити свій висновок: це – ніяке не джерело, тому в роботах, що не мають суто-джерелознавчого спрямування, можна дати цьому твору спокій.

Залишається побажати псевдонімному автору набратись сміливості й опублікувати свою статтю під реальним прізвищем, щоб не тільки такі любителі мережевих публікація як я, але й інші історики могли на неї посилатись.

Доповнено 9 жовтня 2018 р.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 313

Модифіковано : 9.10.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.