Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Нові книги про національні святині

М.І.Жарких

Видання, які обговорюються в даній рецензії :

Киркевич В.Д. Церква Покрови пресвятої богородиці. – К. : Техніка, 1999 р. – 143 с. (ЦП);

Дегтярьов М.Г., Корнеєва В.І. Андріївська церква. – К. : Техніка, 1999 р. – 119 с. (АЦ);

Віроцький В.Д., Карнабіда А.А., Киркевич В.Д. Монастирі та храми землі Сіверської. – К. : Техніка, 1999 р. – 231 с. (МХ);

Кілессо Т.С. Кирилівський монастир. – К. : Техніка, 1999 р. – 135 с. (КМ);

Нікітенко Н.М. Собор святої Софії в Києві. – К. : Техніка, 2000 р. – 230 с. (СК);

Кілессо С.К. Архітектурні та мистецькі скарби Богданового краю. – К. : Техніка, 2000 р. – 143 с. (БК).

В минулій рецензії [Жарких М.І. Нові книги про пам’ятки архітектури. – Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 1999 р., т. 3, с. 131 – 136] я вже звертав увагу на три перші книги із серії «Національні святині України», випущені в рамках Національної програми випуску соціально значущих видань, і висловив побажання, щоб видання книг цієї серії було продовжене.

І от цілком незалежно від мого побажання видання серії продовжене, і тепер ми маємо нагоду поговорити про наступні шість книг [Сьома книга : Висоцький С.О. Золоті ворота в Києві. – К. : Техніка, 2000 р. – 159 с. – є українським перекладом з російського видання 1982 р., з цікавою післямовою С.К.Кілессо, в якій розповідається про хід відбудови воріт]. Відрадно, що серія продовжує жити попри зміну замовника програми – замість Міністерства інформації замовником тепер виступає Державний комітет інформаційної політики України. Книга «Монастирі та храми землі Сіверської» видана за підтримки народного депутата Олега Петрова, хоча не вказано виразно, в чому ця підтримка полягала.

До числа позитивних рис усіх книг слід віднести високу якість коректури (коректорські недогляди практично відсутні [Ось нечисленні огріхи : «Інокентій Пзель» замість Гізель [ЦП, с. 8]; «Анфольгіон» замість «Анфологіон» [МХ, с. 121]; «палац Завадського в Ляличах» замість Завадовського [МХ, с. 123]; «невдовці» замість «невдовзі» [АЦ, с. 12]; «Б.П.Шафіров» замість «П.П.Шафіров» [АЦ, с. 91]]), високу якість ілюстрацій, охайне поліграфічне оформлення, наявність раніше не друкованої інформації про стан пам’яток в часи комуністичного панування та в наш час, – риси, які стали традиційними для даної серії.

Всі розглядувані книги позиціоновано видавцями як науково-популярні видання. Повною мірою це відноситься лише до книги «Монастирі та храми землі Сіверської», яка є продовженням виданої раніше книги В.Д.Віроцького «Храми Чернігова» та аналогічних за змістом книг Г.Н.Логвина «Чернигов – Новгород-Северский – Глухов – Путивль» та М.П.Цапенка «По равнинам Десны и Сейма» (тому дещо несподіваною виглядає заява авторів, що ця книга – «перша друкована спроба» [МХ, с. 7] такого роду; правильніше було б сказати, що це перша спроба в українській мові). Книга «Церква Покрови пресвятої богородиці» побудована вельми своєрідно. Вона складається з трьох частин : у першій частині даються короткі відомості про 55 церков України, присвячених Покрові; в другій частині розповідається про осіб, причетних до побудови церкви Покрови у с.Пархомівка Володарського району Київської області; в третій частині йдеться про історію самої цієї церкви. Книги про Андріївську церкву та Кирилівський монастир у Києві насичені новим, раніше не друкованим матеріалом, і тому становлять також і науковий інтерес. Книга Н.Нікітенко про Софійський собор цікава, по-перше, послідовно проведеним особливим поглядом автора на генезу собору [Суть цього погляду влучно проаналізована О.П.Толочком (Два світи, два способи дискурсу. – Український гуманітарний огляд, 1999 р., т. 1, с. 137 – 149), тому я про нього говорити не буду]; по-друге, абсолютно незвичною для нашої пам’яткознавчої літератури спробою показати собор як духовну цілісність, місце містичного поєднання людини з богом. Книга про скарби Богданового краю розповідає про старовину Чигирина, Суботова і Мотронинського монастиря.

Ці книги ясно зарисовують стан розгубленості і кризи, в якому перебуває сучасне популяризаторство української історії. З одного боку, ясний орієнтир в особі «Короткого курсу історії ВКП(б)» скасовано, і хоча наші автори інколи зазирають до нього в пошуках натхнення, це доводиться робити тихцем, контрабандою, запозичуючи окремі формули і відкидаючи головне – схему історичного процесу. З другого боку, ніякого нового «Курсу» – ані короткого, ані довгого – досі не видано, і його заміняє «Ілюстрована історія України» М.С.Грушевського.

1

Починається все з передмови, з якої зацікавлений читач довідується, що

«Літературні пам’ятки 10 ст. свідчать, що ми знаходимось у молитовному заступництві Матері Божої (1) […] Знаменно, що чудо Покрови […] було явлене саме юродивому Андрію, вихідцю з наших земель (2) […] Мешканці Константинополя 5 ст. неначе не помітили, що Матір Божа врятувала їх від магометан (3).

Після сплюндрування Києва Батиєм печерські ченці розбіглися, деякі з них переселилися під Почаївську гору (4) […] Божа Мати вказала, що на Почаївській горі постане оплот православ’я (5) […] У світі не так багато місць, де декілька разів являлась Божа Мати, і серед них Україна посідає друге місце після святої Афонської гори (6) […] Після руйнації Січі Катериною 2 була зруйнована і Покровська церква (7)» [ЦП, с. 5, 7, 9].

(1) Звичайно, ніяких літературних пам’яток 10 ст. не існує, але якби вони існували, вони стосувались би нас, тобто сучасних українців, а не давніх русів чи якогось іншого народу. Схема Грушевського живе і потрохи починає перемагати.

(2) Якщо сам Ісус Христос виявився українцем (див. твори С.Плачинди), то логічно припустити, що й Андрій Юродивий був українцем. Дещо відстали в цьому змаганні автори АЦ, які не здогадались оголосити українцем апостола Андрія Первозваного – тому я й говорю про розгубленість популяризаторів.

(3) Та й важко було мешканцям Константинополя у 5 ст. передбачати, що в 622 р. з’являться оті капосні магометани.

(4) До Почаєва вони добігли в 1596 р., подолавши за 356 років відстань у 360 км – в середньому 1 км/рік. Чи не є це світовим рекордом?

(5) А уніати думали – що оплот унії. От як небезпечно тлумачити божу волю, не маючи на руках письмового указу із небесної канцелярії.

(6) Тобто Україна виборола срібну медаль у цьому (мало не сказав – соціалістичному) змаганні. Але на жаль, тільки срібну. Золоту медаль належить вибороти наступним популяризаторам.

(7) Насправді Покровська церква в с.Покровському достояла до большевицької кампанії 1920-х років, коли таки було виконано наказ лихої імператриці – хоча і з проволокою в сто п’ятдесят років.

Але найпереконливіший, як на мене, вияв ласки божої матері до України – те, що уся ця патріотична базгранина видрукувана видавництвом «Техніка» двохтисячним накладом.

Автор передмови – протоієрей Володимир Черпак, настоятель свято-Покровської Подільської церкви м. Києва, викладач Київської духовної академії і семінарії (ЦП, с. 11). Навіщо ж було розглядати цю передмову ? У нас, москалів, є з цього приводу дуже точна приповідка : «Каков поп, таков и приход». «Каков поп» – ми вже побачили : Невігластво, Самовпевненість filioque Патріотизм (тобто патріотизм виходить не із самого невігластва, але одночасно і з самовпевненості). А в тому, що такою є і його парафія – ми ще пересвідчимось…

2

Найбільше проблем для наших авторів зустрічається саме там, де їх менше за все можна було сподіватись, а саме у царині фактографії; і саме тоді, коли йдеться не про факти маловідомі й рідко згадувані, а про факти загальновідомі, хрестоматійні. Здавалось би, беручись за справу популяризації наукових знань, автори перш за все мусіли б добре вивчити підручник історії України для восьмого класу середньої школи, але так воно, на жаль, не сталося.

Почнемо з дат :

«Скіфський курган 3 тис. до н.е.» [БК, с. 109] – здається, в 3 тис. до н.е. скіфів ще не було.

«Сходи […] характерні для давньоруських церков 11 ст., наприклад, Кирилівської» [ЦП, с. 13] Кирилівська церква – пам’ятка 12 ст., а не 11.

«У 1053 р. знову виникає Чернігівське князівство» [МХ, с. 10] – в 1054 р.

Про персонажів «Слова о полку Ігоревім» сказано : «Не будемо судити людей, які жили 900 років тому» [МХ, с. 109], хоча 2000 – 1185 = 815, тому краще було б говорити не про 900, а про 800 років.

«1204 р. Київ був узятий Рюриком Ростиславичем» [СК, с. 113] – насправді 1203 р.

«У середині XIII ст. монголів витіснило з цих [сіверських] земель Велике князівство Литовське» [МХ, с. 109]. Якщо заміну 800 років на 900 ще можна якось виправдати недоглядом коректури (хоча, повторюся, коректура вельми уважна, і на неї нарікати не випадає), то перетворення римської цифірі XIV на XIII коректурно неможливе. Сміливі автори, всупереч усім енциклопедіям, відводять на монгольське панування на Сіверщині тільки років із десять (1240 – 1250 рр.).

«В 1320 р. ці землі [Глухова] увійшли до складу Великого князівства Литовського» [МХ, с. 132]. А як же з епохальним відкриттям про середину 13 століття ? Невже вся справа у тому, що про Новгород-Сіверський писав один з авторів, а про Глухів – інший, і вони склали свої твори докупи, не прочитавши, що виходить в цілому ?

«Чигирин з Суботівського шляху’ – акварель Т.Шевченка 1645 р.» [БК, с. 36] – якщо йдеться про Тараса Шевченка, то слід було поставити 1845 р.; але, можливо, мається на увазі досі невідомий художник середини 17 ст. ?

«Після смерті митрополита [П.Могили] 1 (14) січня 1647 р.» [СК, с. 145]. На протязі всього 17 ст. різниця між юліанським і григоріанським численням становила 10 днів, а не 13, як зараз, тому юліанське 1 січня = григоріанському 11 січня. Така дрібна неуважність підриває довіру до інших, важливіших календарних розрахунків дослідниці.

«Уже в 1653 р. польська влада змушена була назавжди полишити Сіверщину» [МХ, с. 13] – чому в 1653, а не 1648 р. ?

Особливо не таланить нашим авторам із датуванням перебування Павла Алепського в Україні : «Павло Алепський в 1655 р. відвідав Чигирин» [БК, с. 39]; в іншому місці автор твердить, що це було в серпні 1656 р. [БК, с. 81]. «Павло Алепський відвідав храм [Софії в Києві] в 1652 р.» [СК, с. 129] – насправді він був в Україні тільки в 1654 році, і ні в якому іншому.

«Після Полтавської битви, 9 вересня 1708 р., Батуринську фортецю захопило російське військо» [МХ, с. 85]. Полтавська битва була 27 червня 1709 (одна тисяча сімсот дев’ятого) року – дев’ятого, а не восьмого, як думали наші автори, відносячи взяття Батурина до періоду після битви. Зрештою, і щодо дати захоплення Батурина наші автори помиляються – його захоплено 2 листопада 1708 р., про що можна довідатись із енциклопедій.

«В 1741 р. за указом імператриці Єлизавети Петрівни, яка тоді подорожувала по Україні…» [МХ, с. 175]. Не тоді, а в 1744 р.

Окрім Павла Алепського, не поталанило цариці Катерині : «У кінці літа 1784 р. Київ на шляху до підкореного Росією Криму відвідала імператриця Катерина 2» [КМ, с. 36]. «Відомий польський художник Ян Генрік Мюнц був у складі почту Катерини 2, яка в 1781 – 1783 рр. мандрувала через Україну в приєднаний до Росії Крим» [БК, с. 104]. В 1781 – 1783 рр. мандрував Україною сам один Мюнц (без Катерини); а в 1787 р. мандрувала Україною сама тільки Катерина (без Мюнца).

3

Ну, коли з датами, як числовим матеріалом, у гуманітаріїв можуть бути труднощі, то з таким чисто гуманітарним матеріалом як прізвища мало би бути все гаразд. Та де там! Відомого мецената В.В.Тарновського двічі названо Тарнавським [БК, с. 89, 97]. «Запорізький гетьман Григорій Тусканевич» [СК, с. 126] – це відомий з інших історичних праць Тискиневич. Загадковий археолог «П.Молчановський» [СК, с. 204] – це неправильно названий Тодось Миколайович Мовчанівський.

Особливо тяжко випадає боротьба із князями :

Реріх малює образи святих – Сергія Радонежського, Олександра Невського та Ярослава Мудрого [ЦП, с. 92]. Ярослав був тільки мудрим, але не святим.

«Дружина Ярослава Інгигерд заповіла поховати себе у Новгороді разом зі своїм первістком [кн. Володимиром Ярославичем]» [СК, с. 103]. Інгигерд померла в 1050 р., а Володимир – о два роки пізніше, в 1052 р., тому Інгигерд не могла зробити такого заповіту. Окрім того, Володимир – не перший, а другий син Ярослава.

«У 1069 р. на запрошення чернігівського князя Святослава Володимировича Антоній…» [МХ, с. 169]. Оце перший в історії України випадок, щоб князь відцурався свого батька Ярослава і призначив собі за батька якогось Володимира. Другий такий випадок трапився з М.К.Реріхом, про що ітиметься далі.

«Київськими князями в кінці 11 і майже до 40-х рр. 12 ст. були нащадки Мономаховичів» [КМ, с. 11]. В 1093 – 1113 рр. київським князем був Святополк Ізяславич – не те що не нащадок Мономаховичів, а двоюрідний брат самого Мономаха. Якщо правдивим Мономаховичем був Мстислав Володимирович, то «нащадками Мономаховичів» можна звати хіба що Ізяслава та Ростислава Мстиславичів, з яких Ізяслав почав князювати в Києві в 1146 р.; а до того ніяких «нащадків Мономаховичів» на київському столі не бувало, про що достатньо відомо всім, окрім нашого автора.

«Андрій Боголюбський – син Юрія Долгорукого та половецької княжни Аепи» [МХ, с. 107]. Яким дивом половецький хан Аепа став княжною – мені не дуже зрозуміло. Невже тільки через те, що наші автори переплутали хана Аепу з його дочкою ? В такому разі вони не можуть виправдатись навіть незнанням енциклопедій, бо докладні відомості як про самого хана, так і про його дочку вони могли б знайти у «Літописі Руському» за допомогою іменного покажчика (с. 467); а на це видання вони самі посилаються в своїй книзі, наприклад, на с. 10, 23 та інших.

«В 1179 р. в Кирилівській церкві поховали Марію Казимирівну – дружину Всеволода Чермного, який був онуком Всеволода Ольговича» [КМ, с. 16]. «Під 1179 р. Іпатіївський літопис оповідає про поховання в тій же церкві її засновниці – княгині Марії Мстиславівни» [КМ, с. 55]. Про обох цих Марій літопис справді оповідає під 1179 р., але досить було зазирнути у переклад Махновця, щоб позбутися плутанини, бо там повідомляється не про поховання, а про весілля Марії Казимирівни.

«Зображення київських князів від Володимира до Всеволода Святославовича, будівничого Кирилівської церкви» [СК, с. 164]. Честь будівництва Кирилівської церкви традиційно випадає князеві Святославу Всеволодовичу, або, згідно погляду Т.С.Кілессо – його батькові Всеволоду Ольговичу. А Всеволод Святославич потрапив сюди явно з іншої телеграми.

«У Миколи Костянтиновича [Реріха] були два молодші брати […] Батько їхній, Микола Федорович, сподівався, що Микола успадкує його професію, стане юристом» [ЦП, с. 83] – а цей капосний Микола не тільки професії не успадкував, але й батька відцурався, назвавшись Костянтиновичем замість Миколайовича. Але якщо князеві Святославу Ярославичу можна було самовільно прозватись «Володимировичем», то чому Реріхові це зась ? Або, точніше, якщо одному авторові популярної книжки можна бути недбалим і неуважним, то чому інші зобов’язані бути ліпшими ?

4

Дивні й незрозумілі труднощі викликає також географія :

«Тяжкий стан простого люду Лівобережжя України 1 половини 18 ст. позначився й на архітектурі Покровських церков […] Одна з церков цього періоду – церква у с.Лозова Вінницької області» [ЦП, с. 30]. Я знаю, що географія – наука не шляхетська, а тому і не патріотична, але мушу зауважити, що Вінницька область геть уся знаходиться на правому березі Дніпра.

«Богдан Хмельницький подарував Розанді містечко Рашків, що на Брацлавщині (територія сучасної Вінницької області)» [БК, с. 84]. Нині Рашків знаходиться на території не Вінницької області, а Молдови (щоправда, досить близько від кордону). Щоб не повертатись до нього знову, зауважу, що Богдан Хмельницький не був самодержавним царем і нікому ніяких міст дарувати не міг, хіба що створив Розанді умови для проживання в Рашкові.

«На Слобожанщині у Мгарському монастирі біля Лубен» [МХ, с. 34] – ані Мгар, ні тим більше Лубни ніколи не належали до Слобожанщини.

«На Великдень [1185 р. Святослав Всеволодович] направився у В’ятську землю збирати ополчення» [КМ, с. 17]. Ну, не за 1500 км до В’ятки (сучасного м.Кіров), а до землі в’ятичів на р.Ока.

«Після третього поділу Польщі в 1795 р. Чигирин увійшов до складу Російської імперії» [БК, с. 64] – насправді після другого поділу 1793 р.

5

І коли географія – знову не гуманітарна наука, то уміння використовувати письмові джерела мусило б відзначати популяризаторів гуманітарних знань. Мусило б, але…

«Найбільш ранній – Іпатіївський – літопис був переписаний в одноіменному монастирі лише в 1370 р.» [КМ, с. 105]. Найранішим із літописних кодексів є Лаврентіївський, а не Іпатіївський; Іпатіївський кодекс переписано в 1 чверті 15 ст., але невідомо, де саме. «В одноіменному монастирі» в Костромі його тільки було знайдено. Про все це можна довідатись з енциклопедії.

«Жили в лісі, як і всі звірі […] – писав у 12 ст. киянин Нестор про сіверян 9 – 10 ст.» [МХ, с. 8] – про деревлян, не про сіверян.

«Востаннє відомості про племена сіверян зустрічаються в літописах під 1024 р.» [МХ, с. 9]. Тільки один літопис і тільки одне плем’я.

«Поєді (Віднині – примітка Т.С.Кілессо) Ольговичів не хочемо аби биті аки в заднічі (спадковим наслідуванням – примітка Т.С.Кілессо), ще узримо стяг твій, і тут ми з тобою готові бути» [КМ, с. 14] – цитує авторка широко відомі слова Іпатіївського літопису. Цитує за науковим виданням 1962 р. і, не розуміючи давньоруського тексту, вдається до неймовірних припущень – щоб то могло значити загадкове слово «поєді», не здогадавшись, що це – заклик до Ізяслава приїхати. А досить було зазирнути у переклад Махновця, щоб прочитати : «Ти – наш князь, поїдь. В Ольговичів не хочемо бути як у спадщині», і т.д. (с. 199). Найгірше, що й тут авторка не може виправдатись незнанням цього перекладу, бо в інших місцях сама ж його цитує, і вказує у списку джерел до своєї книги.

«Сигізмунд Герберштейн, який відвідав Київ в 1 половині 16 ст.» [СК, с. 123]. Не бував Герберштейн у Києві, тільки писав про нього. Найдивовижніше, що при цьому авторка посилається на московське видання Герберштейна 1988 р., в якому дуже чітко зазначено (навіть з картою маршруту), де був Герберштейн і де не був.

«Відома карта, що її склав у 1656 р. славетний французький архітектор, інженер і картограф Гійом де Боплан» [БК, с. 55 – 56]. Серед описаних в науці карт Боплана [Перналь А.Б., Ессар Д.Ф. Ґійом Ле Вассер де Боплан – військовий інженер, картограф, автор. – "Боплан і Україна", Льв., 1998 р., с. 15 – 45] немає жодної, датованої 1656 роком. І якщо у випадку з віднесенням Тараса Шевченка до 17 ст. я лукавив, то тут зупиняюсь у щирому нерозумінні : чи це елементарний недогляд, чи автор справді бачив якійсь невідомий іншим дослідникам варіант карти з такою датою ?

6

Окрім уміння працювати з джерелами, популяризаторів мало б відзначати уміння викладати політичні та церковні події. Мало би, але…

«У давні часи в Софії Київській діяв статут Софії Константинопольської» [СК, с. 109]. Раніше я думав, що статути існували в монастирях, а поза тим – хіба що в армії. Про існування статутів окремих храмів я раніше нічого не чув, хоча перечитав уважно всі три томи «Історії церкви в Україні». Але виходячи із того заложення, що «отдел военный – тому свету образец», можна припустити існування «Статуту стройової, караульної та церковної служби» і в Софії.

«З 40-х рр. 12 ст. Новгород-Сіверське князівство стає самостійним» [МХ, с. 10] – на відміну, наприклад, від Рязанського князівства, яке таки справді відділилось від Чернігівського, новгород-сіверський стіл завжди був лише щаблем на шляху князя до чернігівського стола, в чому автори могли б переконатись, якби прочитали відповідне місце з М.С.Грушевського.

«Останні роки правління Всеволода [Ольговича] позначені війнами з Володимирком Галицьким і польськими королями» [КМ, с. 12]. І як же звали тих королів (у множині, то треба не менше двох) ? Першим королем у Польщі був Владислав Локоток у 14 ст.

«Всеволод був прихильником того, щоб місце київського митрополита посідав не грек (як це завжди було за Мономаховичів), а русин» [КМ, с. 13]. Той факт, що греки посідали київську митрополію до Мономаховичів і після Мономаховичів, лишився для нашого автора невідомим. Той факт, що перший русин (Кирило) став правним митрополитом лише через сто років після Всеволода – лишився невідомим. Той факт, що спробу призначити русина (Климента) на митрополита зробив саме нелюбий авторці Ізяслав Мстиславич (але не Мономаховичі, бо інші члени роду цього експерименту не підтримали) – лишився невідомим. І з таким-от запасом знань автор береться за справу просвіти інших.

«Південна Русь, що терпіла від монгольських наїздів, не могла служити надійним пристанищем для вищої церковної влади. У 1300 р. митрополит Максим переніс кафедру до Володимира-на-Клязьмі» [СК, с. 117]. По-перше, не 1300, а 1299 р.; по-друге, наскільки я розумію порядки православної церкви, митрополит не може самочинно переносити свою столицю, на це мусить бути дозвіл патріарха; по-третє, джерела мовчать про монгольські наїзди на Київщину, натомість рясніють звістками про такі наїзди на північно-східну Русь (пригадати хоча б Неврюєву та Дюденеву раті).

«Після перенесення осідку митрополита до Москви (1325 р.) створилася непевна ситуація, коли митрополит київський і всієї Русі опинився в столиці сусідньої держави» [СК, с. 118]. Не сусідньої, бо держава тоді в нас із москалями була одна – Золота Орда.

«Уже в 1595 р. уніати почали захоплювати в Києві православні церкви та монастирі» [КМ, с. 19]. Ці вороги такі погані, що навіть не чекаючи затвердження унії (яке сталось тільки 1596 р.), почали захоплювати. Особливо відзначився тут митрополит Михайло Рогоза, який володів Софійським митрополичим собором у Києві з часу свого обрання митрополитом (1589 р.) і тепер захопив його у самого себе, на що звернув увагу ще С.Т.Голубєв [Голубев С.Т. Материалы для истории западнорусской церкви. – Чтения в историческом обществе Нестора-летописца, 1891 г., т. 5, отд. 3, с. 201].

«Після перших перемог [козаків] під Жовтими Водами і Корсунем коронний гетьман Микола Потоцький оцінив украй загрозливе для Речі Посполитої становище й намагався мирними переговорами стримати Богдана Хмельницького від подальшої війни» [БК, с. 87]. Насправді М.Потоцький вів ці переговори до Жовтих Вод, а не після Корсуня (де він потрапив у полон; але цей останній факт лишився авторові невідомим – інакше як можна вибудувати таку неймовірну послідовність подій ?).

«Гетьманське правління було ліквідоване ще на початку 18 ст. Петром 1 після кривавих розборок з українським козацтвом» [АЦ, с. 10]. Але не сказано, що Петро 1 був пахан, який надіслав своїх кілерів, і т.д. Тому медаль за популяризацію – тільки срібна. До того ж гетьманство зліквідоване в 1722 р., що на початок століття ніяк не тягне.

«За імператора Петра 1, старообрядців на ці землі [Стародубщини] висилали з великоросійських територій» [МХ, с. 180]. Насправді в 1714 р. Петро 1 наказав перелапати і відправити до Росії втікачів-великоросів, яких виявлено на території Гетьманщини – тобто справа стояла рівно навпаки тому, як її представляють наші автори [Раскольничьи слободы в Черниговщине в 1 п.18 в. – Киевская старина, 1886 г., № 10, с. 398 – 400].

«Запорожці з Куренівки стали прихожанами монастиря» [КМ, с. 20]. Прихожан (чи по-українськи парафіян) має приходська (парафіяльна) церква; а монастир відвідують прочани (по-російськи паломники).

«Уряд Катерини 2 проводив секуляризацію земельної власності багатьох багатих монастирів […] У зв’язку з цим такі монастирі, як правило, ліквідовувалися» [АЦ, с. 46]. Через змішування двох реформ – секуляризації монастирських маєтків і запровадження монастирських штатів – вийшло, що закривалися найбільші монастирі, тоді як насправді закривались дрібні й маловідомі монастирі.

«У 1764 р. в Росії, а з 1786 р. в Україні всі монастирські землі було відібрано в казну […] Мотронинський монастир одразу біднішає» [БК, с. 127]. Ні в 1764, ані в 1786 р. цей монастир не належав до Росії, а знаходився на території Речі Посполитої, і якщо він справді збіднів, то секуляризація в Російській імперії тут ні до чого.

«Примара ‘українського сепаратизму’ інспірувала всю церковно-культурну політику Миколи 1 щодо України» [СК, с. 181]. За царя Миколи 1 ніякого такого сепаратизму не існувало, і церковно-культурна політика уряду в Україні визначалась зовсім іншими міркуваннями. Скажімо, закриття католицьких кляшторів і відкриття Київського університету переслідувало мету протидії польському впливові, а зовсім не українському, як уявляє собі авторка.

7

Для популяризації гуманітарних знань не зайвою є точність у титулах, званнях, термінах. Воно-то не зайве, але…

«К.К.Острозький – засновник першого в Україні вищого навчального закладу» [КМ, с. 20]. Вищим у ті часи вважався заклад, де викладалась богословія, а Острозька академія була середньою школою.

«Макошинський монастир засновано на початку 17 ст. київським воєводою Адамом Киселем» [МХ, с. 194]. На початку 17 ст. (до 1608 р.) київським воєводою був кн.К.К.Острозький, який лишився нашим авторам невідомим – адже вони займаються лівобережною, а не правобережною Україною; Кисіль же ніякого відношення до Чернігівщини не мав аж до Смоленської війни 1633 – 1634 рр.

«В 1642 р. ченці Трубчевського монастиря звернулись до київського воєводи А.Г.Кисіля…» [МХ, с. 178]. Київським воєводою Кисіль став допіру в 1649 р., а в 1642 р. був тільки чернігівським каштеляном [Новицкий И.П. Адам Кисель, воевода киевский. – Киевская старина, 1885 г., № 11, с. 415].

«А.Вестерфельд перебував у складі почту польсько-литовського гетьмана Януша Радзівілла» [СК, с. 129]. Ніяких польсько-литовських гетьманів не бувало, були окремо польські й окремо литовські. Радзівіл був литовським.

«Сам цар Федір Олексійович пожалував П.Гордону найвищі військові чини – звання генерал-аншефа і контр-адмірала» [БК, с. 61] – здається, таких чинів за царя Федора не існувало.

«Відтоді [1722 р.] київські владики призначалися московським Синодом» [СК, с. 167]. Синод весь час свого існування перебував у Санктпетербурзі.

«Собор згорів, але був відбудований коштом козелецького полковника Юхима Дарагана» [МХ. с. 175]. Козелець у 18 ст. був центром Київського полка, але це нашим авторам лишилось невідомим, і вони вирішили, що полковник у Козельці має бути козелецьким.

«У 1781 р. організовано Новгород-Сіверську губернію, що проіснувала 15 років» [МХ, с. 110]. Звичайно, намісництво – це не губернія, але для наших авторів енциклопедії – не указ.

«Колишня гетьманська столиця стає заштатним повітовим містом Київської губернії» [БК, с. 64]. Заштатними в Російській імперії називались міста, які не були осідками губернської чи повітової адміністрації; тому повітове місто не могло бути «заштатним».

8

Оскільки розглядувані книжки присвячені пам’яткам, то у викладі пам’яткознавчих питань слід було б сподіватись найвищої пильності й точності. Слід було б, але…

«Ярослава Мудрого, Петра Могилу, Івана Мазепу люди шанують і пам’ятають не в останню чергу за будівництво церков» [ЦП, с. 119]. П.Могила нових церков не будував, тільки ремонтував старі.

«Собор у Козельці є останньою спорудою в історії українського барокового храмового будівництва» [МХ, с. 69] – не останньою. Барокові храми в Україні будувались ще принаймні 20 років. Самі автори через 12 сторінок себе спростовують, висуваючи нового претендента на звання «останнього барокового храму» – Миколаївську церкву в тому ж Козельці [МХ, с. 81].

«Втілення в життя геніального задуму Ф.-Б.Растреллі було справою рук сотень народних умільців, часто кріпаків» [АЦ, с. 5]. Кріпаків в Україні в середині 18 ст. не було, були піддані; але що ти зробиш, коли в «Історії ВКП(б)» написано, що були ?

«Дбаючи про зміцнення своєї влади та авторитету серед вельможного панства на Україні, Єлизавета відвідувала київські ‘святі місця’…» [АЦ, с. 12]. Думка про те, що імператриця була релігійною, нашим авторам не спадає, тому що й «Історія ВКП(б)» такого не припускає.

«Й.Г.Шедель надбудував будинок Духовної академії на Подолі» [АЦ, с. 14] Не духовної, а просто Київської академії (Києво-Могилянської); духовною академія стала в 1819 р., через 67 років після смерті Шеделя.

«У щоденнику Патріка Гордона згадується шість довгих гармат, які Богдан Хмельницький здобув у фортеці коронного гетьмана Станіслава Конецпольського у місті Барі. Це свідчення й дозволяє пов’язати спорудження мурованого замку в Чигирині з діяльністю Б.Хмельницького» [БК, с. 57]. Яким ярмісом надання шести гармат може свідчити про будівництво мурованого замку – я не розумію. Найбільше, про що воно може свідчити – що Хмельницький подбав про підсилення артилерії замку. До того ж : С.Конецпольський помер в 1646 р., а Хмельницький узяв ці гармати, найімовірніше, в 1648 р.; Бар був коронною фортецею, а не приватним володінням Конецпольського.

«Замок у Підгірцях, що на Львівщині, Боплан та Андреа дель Аква споруджували в 1648 – 1651 рр. разом» [БК, с. 56]. Тут маємо невдале скорочення довідки з «Памятников градостроительства и архитектуры», внаслідок чого з’явилось одразу два анахронізми : Боплан покинув службу в 1647 р.; замовник замку С.Конецпольський помер 1646 р. [«Подгорцы, село. Замок, 1635 — 1640 гг. Построен архит. А. дель Аква при участии инж. Г. де Боплана на месте старого укрепления. Во время народно-освободительной войны 1648—1651 гг. украинского народа замок был сильно поврежден» (Памятники градостроительства и архитектуры УССР. – К. : 1986 г., т. 3, с. 106)]

«Чигиринський свято-Троїцький монастир заснований писарем Іваном Виговським в 1617 р.» [БК, с. 66]. І знову автор полишає нас перед загадкою : чи ототожнити цього писаря з відомим діячем Хмельниччини (генеральний писар в 1648 – 1657 рр.), відкинувши неможливу дату; чи припустити існування іншого Виговського – також Івана і також писаря – на 30 років раніше за попереднього; чи просто відкинути це твердження як явну фантазію.

Прочитавши у книзі про Софійський собор, що у фресках Георгіївського вівтаря прославляються діяння Анни [СК, 63], я був здивувався, але потім пригадав безсмертні рядки з «Віршованої хроніки ВКП(б)» : «Мы говорим – святой Георгий, подразумеваем – царица Анна; мы говорим – царица Анна, подразумеваем» – і вирішив, що це не нісенітниця, а особливість світосприймання.

«В Києві, наприклад, не зареєстровані як пам’ятки архітектури споруди Свято-Покровського жіночого монастиря» [ЦП, с. 46]. Собор зареєстровано як пам’ятка місцевого значення в 1982 р., інші споруди – в 1986 р.

«Існуючий зараз [в с.Жукля] храм близький за стилем до церкви в с.Пархомівка на Київщині та до Троїцького собору в Почаївській лаврі» [МХ, с. 208]. Досить глянути на фото церкви на с. 207, щоб визначити джерело натхнення – церкву Покрова на Нерлі, і то з незграбним кулеподібним дахом єпархіальної доби (епігон помилково вважав цей дах давнім). І кожен, хто пам’ятає вигляд Троїцького собору в Почаєві, скаже, що він заснований на новгородських храмах початку 12 ст. (соборі Антонієвого монастиря, чи що). І це, на думку авторів – один стиль ?

На підставі вищенаведеного я вважаю, що не перебільшував, коли говорив, що рівень пастви відповідає рівневі пастиря.

9

Не вдовольняючись простими фактографічними помилками, наші автори вдаються до патріотичних вигадок. Я нітрохи не сумніваюсь у тому, що всі автори є щирими патріотами України і хочуть їй добра, але рішучо не згоден, що користь Україні можна принести, вдаючись до вигадок і фальсифікацій.

«Розпис українського художника Йосипа Прагтля» [ЦП, с. 14]. Так, саме українського, а не якогось інакшого. До речі, і Батий був український хан.

«На Чернігівщині, на кордоні з Росією, нащадки запорожців могли до початку 20 ст. триматися своїх вільних законів, а посеред дрімучих чернігівських лісів – і привілеїв» [ЦП, с. 27] – тобто там існувала партизанська республіка, свого роду визволений від москалів край, існування якого не помітив жоден чернігівський губернатор, але помітив наш патріот.

«Надзвичайно красиві церкви можна побачити високо в [Карпатських] горах (у місцевості, недосяжній для загарбників)» [ЦП, с. 35] – от і ще одна партизанська республіка.

«Митрополит Стефан Яворський зведенням Покровських церков начебто просив в українців пробачення за те, що не підтримав Івана Мазепу» [ЦП, с. 28]. Спосіб перепрошення дуже тонкий – на фоні того, що С.Яворський заснував у Ніжині Благовіщенський монастир на пам’ять про перемогу під Полтавою. І цей вчинок значно краще відбиває його дійсне, а не уявно-патріотичне ставлення до Мазепи, ніж міфічне «перепрошення».

«Традиції українського козацтва в підрозділах російської армії зберігались досить довго, тому є закономірним, що на півдні нашої батьківщини у новобудованих містах і фортецях з’являлись Покровські церкви як данина хороброму воїнству, яке віддало себе під захист Божої Матері» [ЦП, с. 40]. Той факт, що жодної такої традиції ніхто конкретно вказати не може – ще півбіди; гірше те, що інші фантазери вважають, буцімто оці Покровські церкви – пам’ять про князя Андрія Боголюбського, який зруйнував Київ і збудував першу Покровську церкву (теж традиція).

«Одразу після хрещення Володимиром Великим давніх русичів-українців» [МХ, с. 5]; «Сіверщина – частина великої країни, де посіли давні русичи-українці» [МХ, с. 10]; «візантійські будівничі досить швидко навчили стародавніх русичів-українців» [МХ, с. 23]; «до 1000-ліття хрещення України-Русі місцевою владою [в Любечі] зроблено ремонт Преображенської церкви» [МХ, с. 53] – тут ми ясно бачимо поширення схеми Грушевського.

В 882 р. Олег убив Аскольда і Діра. «Це було, напевно, перше брутальне військове втручання північних сусідів у наші справи» [МХ, с. 42]. Справи 882 року – таки наші, українські, не якісь інакші; а от північні сусіди – ще не москалі; тому медаль «За популяризацію історії України» – тільки срібна.

«Лазар Баранович говорив про те, що з утратою автономії церкви Гетьманщина втратила одну з найголовніших ознак державності» [МХ, с. 16]. Ну, не мав досі нагоди прочитати Л.Барановича і не можу сказати напевно, так він говорив чи не так; але за те, що саме так говорив наш ротний політрук – можу ручатись.

«Відбувся ‘діалог’ української культури з культурним надбанням народів Європи» [МХ, с. 36]. Насправді запозичення йшло тільки в одному напрямку – з Європи в Україну. То де ж тут діалог?

«Слово о полку Ігоревім – поетичний заклик до князів давньої України-Русі для об’єднання перед страшною небезпекою з боку кочових народів» [МХ, с. 107] – термінологія Грушевського плюс ідеологія Маркса.

«Вочевидь, ця найрішучіша патріотична спрямованість у церковних справах врешті-решт привернула до [Всеволода Ольговича] в якійсь мірі тогочасне суспільство» [КМ, с. 13]. Така ясність і анахроністичність може прикрашати хіба що ротного політрука.

«В селі Головківка вироблявся й ‘панський’ посуд на замовлення польських королів та магнатів, і ці сервізи зберігаються зараз у кращих музеях різних країн світу» [БК, с. 88]. Тепер мейсенська порцеляна поставлена на належне їй друге місце після головківської, а севрська – на третє. Китайській порцеляні призового місця не випало.

10

Прості вигадки, розростаючись crescendo, переходять у гіперболи.

«Душа, втілена в кам’яну симфонію величчю творчості» [ЦП, с. 47] – чи легко здогадатись, про що йдеться в розділі під таким поетично-пустопорожнім заголовком ? А йтиметься в ньому про «унікальну пам’ятку духовності, що не має аналогів у всьому світі» [ЦП, с. 47] – сиріч про церкву в Пархомівці. І чи випадає говорити «осколок вічності в с.Пархомівка» [ЦП, с. 119] – про церкву, яка простояла несповна сто років ? «Ескізи мозаїк М.Реріха допомагають уточнити розміри втрати світової культури через невиконання його» [ЦП, с. 54]. «Акустичні властивості церкви не мають рівних, і коли в ній співає соліст, його чують і в околишніх селах» [ЦП, с. 57]. Але в Москві не чують. Отже, за акустику – тільки срібна медаль.

А між тим захоплюватись досягненнями архітектора Покровського, на мій хлопський розсуд, нам не випадає. Досить подивитись на фото собора св.Федора в Царському Селі [ЦП, с. 81], щоб побачити, що джерелом натхнення тут був собор на Городку в Звенигороді, а для церкви св.Олексія в Лейпцигу [ЦП, с. 82] – церква Вознесіння у Коломенському (Москва). У випадку церкви в Пархомівці точного прототипу я вказати не берусь, очевидно тільки, що дзвіниця її скопійована із часобитної башти в кремлі в Новгороді. Всі ці першовзори – справді пам’ятки найвищого рівня, і цікавитись варто саме ними, а не бити із хахлацькою запопадливістю поклони перед епігонством досить-таки середнього рівня.

«Андріївська церква – найбільш досконалий і зрілий твір Франческо Растреллі» [АЦ, с. 5]. А як же бути із твердженням одного із авторів [Корнеєва В.І. Андріївська церква у Києві : знахідки реставраторів. – "З історії української реставрації", К., 1996 р., с. 27], що проект Андріївської церкви – це один із ранніх варіантів проекту Смольного монастиря, відкинутий через недостатню пишність, а отже, недосконалий з точки зору художніх цінностей того часу, коли він створювався ?

«Вихованці лаврської школи каменярів були освіченими людьми, добре знайомими з класичною архітектурою, з мистецтвом епохи Відродження» [АЦ, с. 29]. Те, що такої інституції, як «школа каменярів», в лаврі не було, рівно як і те, що йдеться не так про каменярів, як про мулярів, – блідне і тане на фоні патріотичного задоволення. Аякже, наші українські муляри, перш ніж набути право розмішувати розчин, мали скласти іспит на знання Вітрувія, а для отримання допуску на укладання цеглин – вивчати Вазарі й коментувати Данте. Знай наших !

«А.М.Муравйов залишив значний літературний спадок, який має непересічне значення для вітчизняної літератури» [АЦ, с. 64]. Під «вітчизняною» тут, у згоді із «Історією ВКП(б)» і у незгоді із Грушевським, розуміється російська література; але навряд чи знавці російської літератури згодяться втиснути Муравйова між Пушкіним і Львом Толстим.

«На території лівобережної України [Кирилівському монастирю] належали сотні сіл і десятки містечок […] В церковній ієрархії вище посади архімандрита Кирилівського монастиря була тільки посада архімандрита Києво-Печерської лаври. Ризниця Кирилівського монастиря була найбільшою в Україні» [КМ, с. 6]. Підозріло, що авторка не береться назвати жодного з тих десятків містечок; ще більш підозріло, що вона не знає про існування посад митрополита та патріарха, які були вищими не тільки від кирилівського архімандрита, ба навіть від архімандрита лаври.

«Саме тут, у Дорогожичах, сходились шляхи з Галича й Волині, Чернігова й Полоцька, Новгорода й Смоленська» [КМ, с. 10]. Навіщо подорожнику, що плив Десною із Чернігова чи Дніпром зі Смоленська, було обов’язково злазити із лодії й прямувати у запроектовані авторкою Нью-Васюки замість того щоб плисти прямо до Києва – я не розумію.

«Унікальний фресковий живопис 12 ст., що зберігся в [Кирилівській] церкві, стоїть у ряду кращих мистецьких надбань людства» [КМ, с. 6]. «Кирилівські шедеври М.О.Врубеля планетарного рівня» [КМ, с. 39]. Але оскільки найвищим рівнем мистецтва є галактичний, то Врубелю надається тільки срібна медаль. Завдання вивести українське мистецтво на галактичний рівень залишається наступним популяризаторам. «Прочитується могутній талант М.О.Врубеля як митця світового рівня. Пензлем художника керувало саме Боже провидіння» [КМ, с. 92]. Киданули-таки пана Михайла : він сподівався на планетарний рівень, а йому надали тільки світовий.

11

Не задовольняючись такими перебільшеннями, автори починають вдаватись до відвертих фантазій.

«Джерела повідомляють також про роль Анни в особистому хрещенні Володимира, про будівництво нею численних храмів на Русі, про її пожертви Десятинній церкві, про те, що вона була співавторкою Володимира в укладенні церковного статуту» [СК, с. 61]. Цікаво б знати, які саме «джерела» дають такі відомості; мені такі «джерела» невідомі, окрім хіба що статті С.О.Висоцького [Ось що повідомляє це «джерело» : «Ганна, мабуть, брала участь у відкритті церковних шкіл, мала вплив на патріархальний побут князівського двору, намагаючись впровадити якісь риси візантійського палацового церемоніалу. Можлива її участь коштами в будівництві церкви Богородиці Десятинної та князівських палаців. Разом з князем вона, мабуть, мріяла про розширення верхнього міста та побудову престижного кафедрального собору» (Висоцький С. Цариця Ганна та її відношення до церковної реформи Володимира. – «Пам’ятки архітектури і монументального мистецтва в світлі нових досліджень», К., 1996 р., с. 14 – 15)].

«Дзвіниця [Покровського собору в Харкові] має вигляд оборонної башти і входила до комплексу укріплень Харківської фортеці» [ЦП, с. 30] – як дзвіниця, що стояла посередині фортеці, могла надаватись до оборони ?

«Назва міста Глухів, імовірно, пояснюється тим, що довкола були великі ліси» [МХ, с. 132]. «Назву міста Путивль пов’язують зі словом ‘путь’» [МХ, с. 146]. Я думаю – що від власних імен Глух, *Путив.

«Село Стольне відоме з 1239 р.» [МХ, с. 218] – ясно, що ніяких джерел для цього не існує.

«Наші пращури [з кінця 10 ст.] отримали й усвідомили кращі надбання світової цивілізації, довершених елліністичної та візантійської культур» [КМ, с. 5]. Щодо візантійської культури заперечень немає, але де наш Пергамський вівтар, де вистави трагедій Софокла, де розписні вази, де все інше, що зветься «елліністичною культурою» ?

«Саме з Кирилівським монастирем пов’язана діяльність відомого просвітителя і київського воєводи – князя Костянтина Острозького» [КМ, с. 6] «К.К.Острозький, діяльність якого тісно пов’язана з Кирилівським монастирем» [КМ, с. 19] У розважаннях між світовим і планетарним значенням Кирилівської церкви про такі дрібниці, як юридичний статус монастиря, якось незручно навіть і говорити. Але я припускаю, що він був у подаванні київського воєводи і К.К.Острозький, яко воєвода, один раз за п’ятдесят років свого воєводства скористався цим правом. Один документ за 50 років – замало для тісних зв’язків.

«Відомо, що Інокентій Монастирський був євреєм-вихрестом […] він був професором Єзуїтської колегії у Львові, люблінським архімандритом. Саме тоді 28 січня 1680 р. він виступив проти уніатства, через що зазнав гонінь із боку польської шляхти й особисто від короля Речі Посполитої Яна 3. Рятуючись від гніву короля, він утік до Києва» [КМ, с. 24]. Так представляє свого героя Т.С.Кілессо. А от що пише про нього О.Оглоблин : «Він походив зі старого українського шляхетського роду (герба Сас) Перемиської землі й був син православних батьків. Вчився, мабуть, у Львові, потім був там же навчителем, а згодом прийняв чернецтво й був ігуменом Люблінським (1679 – 1681 рр.). Року 1680 він був обраний на архімандрита багатого Овруцького монастиря, але король Ян Собеський не затвердив цього обрання […] Спроби Манастирського вдержати за собою архімандрію були марні, і він змушений був податися до Києва» [Оглоблин О. Студії з історії України : статті і джерельні матеріали. – Нью-Йорк : 1995 р., с. 168 – 169.]. Не єврей, а гербовий шляхтич; не вихрест, а син православних батьків; викладач, але не в єзуїтській колегії (що для православного було неможливим); не архімандрит, а ігумен (але таки в Любліні – хоч щось сходиться). Люте гоніння від шляхти не знати в чому полягало, а гнів короля виявився в тому, що ігумен не одержав бажаної посади (напевно, не зміг дати пристойного хабаря). І не утік він до Києва, а подався, ніким не гнаний.

«Пізніше Інокентія Монастирського підозрювали у державній зраді і вважали запеклим ‘мазепинцем’ […] Саме тому його книга ‘Про перетворення святих дарів’ приховувалася, оскільки погляди її автора суперечили думці московського патріарха Іоакима» [КМ, с. 25]. Обговорювати проблему хлібопоклонної єресі (справжню причину невдоволення на Монастирського, а не міфічне його мазепинство) я не вважаю наручним, але ідея, що ігумена, померлого в 1697 р., підозрівали у зраді і вважали мазепинцем (тобто не раніше кінця 1708 р.) – цілком відповідає «Історії ВКП(б)», за якою і мертвого можна переслідувати, якщо він зрадник.

«Сава Туптало багато зробив для Троїцької Кирилівської церкви й отримав у нагороду свій герб, тобто був возведений у дворянство» [КМ, с. 89 – 90]. Якщо дворянство, а не шляхетство – то певно, російське; і якими ж документами російських царів може виказатись новоспечений козак во дворянстві?

12

Виходячи із заложення, що популяризатор не мусить усе вигадувати сам, наші автори вдаються до повторення фантазій застарілих і давно відкинутих наукою.

Наприклад, на іконі з Покровської церкви Переяслава буцімто зображено Петра 1 з імператрицею Катериною 1 та гетьмана Мазепу. «Обличчя [Мазепи і Мировича] особливо характерні і, за свідченнями очевидців, написані з натури» [ЦП, с. 22]. Помилився Т.Г.Шевченко з ототожненням осіб на іконі ? – Так, помилився. З ким не буває. Але навіщо ж нині, маючи під рукою всі енциклопедії і навіть Інтернет, повторювати застарілі небилиці, знаючи (чи може – не знаючи?), що Катерина була коронована імператрицею лише в 1724 році, коли прославлення Мазепи не віталося. Я хотів був запитати, свідченнями яких саме очевидців заручився автор ? Я хотів був ще запитати, хто персонально бачив, що Мазепа чи хоча б Мирович позували іконописцю ? Я хотів ще багато чого сказати, але скажу тільки, що все це місце є просто плагіатом з П.О.Білецького (див. додаток).

І це не єдина прикрість із портретами. В іншому місці ми читаємо : «нам відомо, що сучасники Б.Хмельницького вважали найбільш схожим його прижиттєве зображення з натури, виконане в 1651 р. у Білій Церкві А.Вестерфельдом» [БК, с. 106]. А от мені невідомо, хто персонально із сучасників Хмельницького висловлювався з приводу схожості портретів.

«Можна було побачити ікони, написані чи не самими козаками за підказкою місцевих богомазів» [ЦП, с. 25] – замість цієї ахінеї логічніше було б написати «богомазами за підказкою козаків», хоча і в такому поліпшеному варіанті твердження залишається уповні фантастичним.

«Досить часто Божа Матір мала чисто українське обличчя, не виключено, що це було обличчя матері, коханої або дружини замовника чи майстра» [ЦП, с. 25] – саме так описано малювання ікони в романі Петра Панча «Гомоніла Україна», під косим впливом якого знаходиться наш автор. А Петро Панч, в свою чергу, керувався настановами «керівної й спрямовуючої сили», ідеї котрої про реалізм зображень на іконах живуть і потроху перемагають – у мирному співіснуванні з ідеями Грушевського.

«Факти з життя Антонія Печерського викладено за виданням ‘Полный православный богословский энциклопедический словарь’ (1906 р.)» [МХ, с. 43] – і далі дві сторінки суцільних вигадок.

«За переказами, Батурин заснований в 1576 р. за наказом польського короля Стефана Баторія. Одначе в документах місто згадується в 1625 році» [МХ, с. 85] – в той час коли ще О.М.Лазаревський вказав, що «заснування» за Баторія – це вигадка В.Коховського і що насправді в 1576 р. ця територія належала Російській державі [Лазаревский А.М. Исторический очерк Батурина : 1625 – 1760 гг. – Чтения в историческом обществе Нестора-летописца, 1892 г., т. 6, отд. 2, с. 108]. Для мене, українського патріота, краще втопитись, ніж припустити, що українські популяризатори не читали Лазаревського або не зрозуміли, що він написав.

13

Разом із повторенням застарілих помилок наші автори часто-густо ігнорують нові достовірні наукові дані.

«Дивлячись на церкви українського високогір’я, уявляємо первісний вигляд чернігівських або переяславських [дерев’яних] храмів 11 – 12 ст.» [ЦП, с. 16] Нині вже нагромаджений певний археологічний матеріал щодо дерев’яних церков давньоруського часу (найліпше досліджена ротонда в Олешкові); але весь цей матеріал не має нічого спільного із збереженими українськими церквами 16 – 17 століть.

«Покровська церква в с.Сулимівка побудована у 1622 – 1629 рр.» [ЦП, с. 17]. Нині досить переконливо доведено, що кам’яна церква побудована в 1708 р. [Шамраєва А.М., Юрченко С.Б. Покровська церква в Сулимівці на Київщині. – "З історії української реставрації", К., 1996 р., с. 94 – 97]

«Залишки цього замку [Любецького, кінця 11 ст.] ретельно досліджені в 1957 – 1960 роках археологами під керівництвом Б.О.Рибакова» [МХ, с. 45]. Нині досить переконливо доведено, що Рибаков знайшов залишки замку 2 половини 16 ст. [Вечерський В. Що знайшов академік Рибаков ? – Старожитності, 1992 р., № 8; Вечерський В. Любецькі укріплення 11 – 18 ст. – пам’ятки України, 1996 р., № 3-4, с. 38 – 40]

«Будівництво на честь апостола Андрія імператорського храму на ‘священному’ місці відповідало традиціям і віруванням доби» [АЦ, с. 13]. А як же бути із твердженням одного з авторів [Дегтярьов М.Г. З історії забудови Дальніх печер Києво-Печерської лаври. – Архітектурна спадщина України, 1996 р., т. 3, № 1, с. 226 – 231], що до побудови Андріївської церкви у Києві не було ніякої певної традиції про те, яку з київських гір слід вважати андріївською, і на це звання претендувала ще гора на Дальніх печерах ?

«Складність та напруженість соціальних взаємовідносин в епоху абсолютизму в Європі […] наклало відбиток протиріч на мистецтво бароко, що проявилося у його надмірному пафосі, бундючній парадності та підвищеній емоційності. Саме ці риси абсолютизм використав у мистецтві бароко для свого звеличення та уславлення» [АЦ, с. 89]. Про те, що виникнення бароко нині пов’язують із контрреформацією, а не з абсолютизмом, рівно як і про те, що на батьківщині бароко, в Італії, ніякого абсолютизму не було, не йдеться, – тому що нічого такого не було у «Історії ВКП(б)».

«К.К.Острозький, діяльність якого тісно пов’язана з Кирилівським монастирем і безкомпромісною боротьбою за православну віру проти католицизму» [КМ, с. 19] «…був рішучим і послідовним противником унії і католицизму» [КМ, с. 20] Тут префікс «без-» є зайвим, а при словах «рішучим» і послідовним» не вистачає префіксів «не-«: боротьба К.К.Острозького була до такої міри компромісною, нерішучою і непослідовною, що він сам у листі до Потія пропонував започаткувати справу унії, про що автор міг би довідатись хоча б із підручника для вузів [Крижанівський О.П., Плохій С.М. Історія церкви та релігійної думки в Україні, т. 3. – К. : 1994 р., с. 18–29].

«Ініціатори унії – король і польська шляхта – не отримали бажаних наслідків» [КМ, с. 19]. Той факт, що статті унії вироблялись руськими єпископами, а не польськими шляхтичами, рівно як і той факт, що до Риму їздили таки Терлецький і Потій, а не король Сигізмунд – лишаються для автора невідомими, хоча і про них не тяжко довідатись із того ж таки підручника. Але такі тонкі нюанси, які пропонує підручник, є зайвими для популяризації по-українськи, де з одного боку мусять стояти безкомпромісні патріоти, від яких виходить все благо, а з другого боку – лиховісні вороги, від яких виходить усе зло. Так народові буде ясніше.

«Особу автора літопису Самовидця дослідникам встановити не вдалося» [КМ, с. 22]. Майже всі дослідники згодні, що ним був Роман Ракушка. Це, принаймні, значно певніше, ніж рішуче твердження автора на тій самій сторінці, що Інокентій Гізель був укладачем «Синопсиса».

14

Нарешті, правопис. Всі українські правописи, разом узяті, не передбачають такої кількості великих літер, яку ми зустрічаємо у цих популярних книжках. Популярних – отже, рекомендованих широкому загалові як норма ! Не кажучи вже про Сало (яке сам Дажбог писав із великої літери), нині з великої пишуться : Академія, Битва, Благо, Бог, Будинок, Великдень, Великий, Вищий, Військовий, Він, Вість, Владика, Вона (Їй, Її), Ворог, Всевидящий, Вседержитель, Вселенський, Двір, Дитина, Духовний, Єзуїт, Життя, Зло, Імператор, Кавалер, Книга, Командир, Король, Кров, Лавра, Легіон, Лик, Літургія, Людський, Мати, Мир, Народ, Небо, Нерукотворний, Новий, Океан, Око, Пакт, Письмо, Північний, Православний, Присутність, Притча, Рада, Руно, Свій, Святий, Свято, Семінарія, Сила, Син, Служба, Собор, Спасіння, Стародавній, Стіна, Та (Ту, Тій), Тіло, Товариство, Трапезна, Хрест, Хрещення, Християнський, Цариця, Церква. На жаль, віддаючи данину застарілим традиціям, слово Москва продовжують писати з великої.

15

Загальне враження складається таке : поки наші автори залишаються у межах свого шевства, свого найвужчого фаху, тобто історії архітектури чи пам’яткознавства – все в них виходить гаразд, все тримається купи і читається з великим інтересом; але як тільки вони пробують зробити найменший крок за межі шевства і вмішатись у кравецтво, чи то пак дати якийсь ширший історичний контекст для пам’яток, про які вони пишуть – результати виходять плачевними.

Який же висновок із цих зауважень ? По-перше, прочитавши їх, можна схопитись за голову і сказати, що всі ці книги безвартісні. Це, звичайно, не так, бо в рецензії я зосередив увагу на помилкових твердженнях, проминувши цілу масу корисного, цікавого і правильного, що міститься у розглядуваних творах. По-друге, стає зрозумілим, що відсутність хоч якого-небудь «Короткого курсу» дуже негативно позначається на популярних працях. Якби звіряння з «Коротким курсом історії ВКП(б)» було обов’язковим, то там Рашків виразно віднесено до Молдавії, і помилки не могло би бути; якби звіряння з «Ілюстрованою історією України» було обов’язковим, то там чернігівський князь Святослав виразно названий Ярославичем, і помилки не могло би бути. А нині осавули з нагаєм над нашими авторами нема, а працювати сумлінно без нагаїв ми не звикли. По-третє, зрештою, і за помилки не слід ганити аж надто суворо. Ну, не знають автори дати Полтавської битви – так за це голов не рубають (в незалежній Україні, принаймні). Дізнаються і ще ліпші книжки напишуть, а дану рецензію розглядатимуть як ще один доказ тієї давно доведеної істини, що жодному письменнику ще не завадило знання того предмету, про який він пише.

15.11.2000 р.

Додаток. Плагіат В.Г.Киркевича з праці П.О.Білецького

П.О.Білецький [Белецкий П. Украинская портретная живопись 17 – 18 вв. – Лг. : Искусство, 1981 г., с. 91 – 92] В.Г.Киркевич (ЦП, с. 22 – 23)
Запрестольный образ Покровской церкви Переяслава, основанной Однією з найбільш привабливих ікон такого типу є запрестольний образ Покровської церкви в м.Переяславі (дійшла до нас у копії 19 ст.). Церква була заснована у 1708 р.
племянником Мазепы, переяславским полковником Иваном Мировичем, был написан по его инициативе в 1708 г. мастером круга А.Тарасевича, если не им самим. племінником гетьмана Івана Мазепи, полковником Іваном Мировичем. Ікона написана в 1706 – 1708 рр. майстром з оточення Антонія Тарасевича, якщо не ним самим.
Любопытно, что Т.Г.Шевченко сразу распознал в авторе этого светского по духу произведения живописца, прошедшего западноевропейскую школу, Її описав Т.Г.Шевченко, розпізнавши в авторові не іконописця, а світського за духом живописця, що пройшов західноєвропейську школу :
и не решился назвать его иконой.
«В этой церкви, – отметил он, – хранится замечательная историческая картина кисти, можно думать, Матвеева, если не иностранца какого. Картина разделена на две части : вверху – покров пресвятыя Богородицы, а внизу Петр Первый с императрицей Екатериной І, а вокруг их все знаменитые сподвижники его. В том числе и гетман Мазепа, и ктитор храма во всех своих регалиях». «У цій церкві зберігається чудова історична картина, пензля, можна думати, Матвеєва, якщо не чужоземця якогось. Картину поділено на дві частини: зверху – Покрова Пресвятої Богородиці, знизу – Петро І з імператрицею Катериною І, а навкруг усі видатні сподвижники його. У тому числі й гетьман Мазепа, і ктитор храму у всіх своїх регаліях».
Сохранилась фотография и старинная копия этого интересного произведения (КМУИ).
Прежде всего бросаются в глаза фигуры Петра І в латах, короне западноевропейского типа и Екатерины І в декольтированном платье, с веером в руке. Непосредственно за ними стоит Мазепа, тоже в латах, в горностаевой мантии, а рядом с ним Мирович. Их лица особо характерны и, по свидетельству очевидцев, были написаны с натуры. Старый гетман как будто прислушивается к словам племянника. В свите царицы дамы, одетые по-европейски, и украинская женщина в «кораблике». Передусім на цій іконі ми бачило постаті Петра І у латах і короні західноєвропейського типу, та Катерини І у декольтованій сукні, з віялом у руці. Безпосередньо за ними стоїть Мазепа, теж у латах, у горностаєвій мантії, поряд з ними – Мирович. Їх обличчя особливо характерні і, за свідченням очевидців, написані з натури. Старий гетьман мов прислухається до слів племінника. У почеті цариці – дами, одягнені по-європейському, та українська жінка в «кораблику»
– популярному тоді головному уборі.
Никто из них не молится, держатся все они непринужденно, будто и не в церкви находятся. Петр не слушает Романа Сладкопевца, повернулся к нему спиной, смотрит в сторону. Другую группу возглавляет архиерей – Феофан Прокопович. Юродивый, протянув голую руку, указывает на чудесное явление, но никому до этого нет дела. Фоном служат мощные колонны и виднеющийся в глубине золотой, светоносный иконостас. Їхні пози невимушені, не видно, щоб вони молилися, наче й не у храмі знаходяться. Петро І не слухає Романа Солодкоспівця, повернувся до нього спиною і дивиться вбік. Іншу групу очолює архієрей – славнозвісний Феофан Прокопович. Юродивий, простягнувши голу руку, вказує на чудесне явище, до якого нікому нема діла. Все це – на тлі монументальних колон і золотого, світлоносного іконостаса.
Майстер прагнув усю увагу глядача привернути до величних осіб та їхнього почету. Тому головний сюжет ікони відсунуто на другий план і за канонами
Изображение богородицы с сонмом святых кажется стенной росписью под потолком храма. основний образ Пресвятої Богородиці художник свідомо зобразив стінним розписом під стелею храму.

З даної порівняльної таблиці добре видно, що оригінальний внесок В.Г.Киркевича полягає : по-перше, у перекладі уривку на українську мову; по-друге, у знятті лапок і посилання на працю П.О.Білецького; по-третє, у запровадженні патріотичного правопису, у відповідності до якого слова «Покрова» і «Пресвята» пишуться з великої літери. Ясне діло, при кожному слові посилання ставити не будеш, але ж тут ідеться не про пару слів, а про цілу сторінку суцільного тексту! Дочекався я того часу, коли мужик не Блюхера і не мілорда глупого – Платона (ще й Білецького!) з базару потягнув.

Післямова

Рецензія публікується з нагоди ювілею – шостої річниці з дня закінчення. На той час я не зміг її надрукувати. Редактор одного поважного часопису, прочитавши список рецензованих книг і оглянувши уважно мою постать, повернув мені статтю зі словами : "Я не хочу, щоб ви нажили собі стільки ворогів". В другому, ще поважнішому часописі, спеціально заснованому для друкування рецензій на роботи з гуманітарних наук, редактор двічі проходив по моєму тексту з олівцем, вказуючи місця, які треба виправити (власне, пом’якшити, тобто ідея в нього, незалежно від першого редактора, була та сама – забезпечити мене перед ворогами). І я, як останній йолоп, на всі пропоновані зміни погоджувався, всі варіанти приймав, псував свій текст і відмовлявся від своїх думок – все заради того, щоб новітня політична цензура визнала мене за благонадійного. Коли дійшло до обговорення третього варіанта, редактор нарешті сказав, що рецензія не може бути надрукована через те, що тема її вузька і далека від спрямування часопису. Це була з його боку дуже невдала брехня. По-перше, якби він справді вважав тему вузькою, то це можна було б сказати одразу і не витрачати свого (редакторського) часу на дворазову редактуру. По-друге, це просто неправда. "Над всіх старших найстарша правда, брате" (Леся Українка).

Я на це сказав "ну, так навіть краще", відновив усі первісні варіанти, викреслені цензором і тепер пропоную рецензію читачам.

9.12.2006 р.