№ 5 – 11
Микола Жарких
5. Великого князя Александра Киевского
Філарет: такого в його тексті нема.
Р. Зотов: [Невський] (1236 – 1263), в 1249 р. отримав ярлик ни Київ (ЛЛ).
Л. Войтович: (1147 – 1171), як союзник Святославичів. Олександр – мабуть його хрестильне ім’я.
Мої міркування:
У погляді Зотова позитивно те, що Олександр Ярославич, на відміну від розглянутих вище князів, дійсно титулувався «великим князем» [зокрема, ЛЛ, 6760 = 1252 р.]. Незаперечно також, що Батий пожалував йому Київське князівство.
Чи дійсно Олександр сидів на київському столі хоча б одну хвилину – це окреме питання. Лаврентіївський літопис [6757 = 1249] пише: «Приеха Олександр и Андрей от Кановичь и приказаша Олександрови Киев и всю Русьскую землю, а Андрей седе в Володимери на столе». Отже, не повинно бути сумніву в тому, що Андрій справді став владимирським князем, а от щодо Олександра аналогічної реляції літопис не подає…
Разом з тим ми мусимо пам’ятати, що в тексті СКЛС могли відбитись не тільки достовірні історичні дані (як ми їх собі уявляємо), але й літературні погляди того (наразі невідомого нам) часу. Як приклад цих літературних поглядів наведемо цитату з Густинського літопису (кін. 17 ст.): «В лето 6771, 1263. Преставися Александер Ярославич, великий князь Московский и Киевский, пострижеся в схиму» [ПСРЛ, 2003 г., т. 40, с. 123]. В цьому літописі всі великі князі владимирські систематично титулуються «Московськими», але «Київським» титулується тільки Олександр.
У погляді Войтовича негативно те, що Гліб, хоча й княжив у Києві (1169 – 1171), великим князем не титулувався. До того ж його християнське ім’я невідоме, і з тими самими підставами під «Олександра» може підшиватись будь-який з київських князів, чиє християнське ім’я нам невідоме.
Не слід також відкидати Олександра (Олелька) Володимирович Ольгердовича (княжив у Києві в 1141 – 1454). «Великим» він не титулувався.
Я більше схиляюсь до Олександра Ярославича, але з інших міркувань, ніж виставлені в літературі: я припускаю, що «великий князь Дмитро» (№ 7) – це його син Дмитро Олександрович, а Іван Дмитрович Переяславський (№ 66) – його онук. Тобто можна побачити в СКЛС фрагмент родоводу Олександра Невського.
Висновок: запис не вдається пояснити (3).
6. Великого князя Романа Киевского
Філарет: такого в його тексті нема.
Р. Зотов: (1151 – 1180). Нема іншого київського князя на ім’я Роман.
Л. Войтович: Роман Ростиславич, оженений з дочкою Святослава Ольговича (ПСРЛ, 8, c. 15; ПСРЛ, 15-1, с. 212).
Мої міркування: дійсно нема іншого Романа – київського князя.
Висновок: це ототожнення можна прийняти (1).
7. Великого князя Димитрия
Філарет: такого в його тексті нема.
Р. Зотов: невідомий князь.
Л. Войтович: (1069 – 1078). Його християнське ім’я невідоме, могло бути і Дмитрій.
Мої міркування:
Я уже відзначав, що не варто довільно приписувати князям християнські імена (які переважно невідомі). Отже, припущення Войтовича нестійне.
Слід пам’ятати, що в СКЛС є немало «безпритульних» князів на ім’я Дмитро: № 43, 63, 65, 79, 91, 104, ототожнення яких неможливе або непереконливе. Є також Дмитро Ольгердович № 86, відомий відносно краще. Ми не повинні відкидати можливості, що якась частина цих Дмитрів є дублікатами інших Дмитрів з СКЛС.
А що ж конструктивного можна запропонувати? Як не дивно, є ціла купа претендентів на це місце в СКЛС:
1, (1250 – 1294), син Олександра Невського, великий князь владимирський (1276 – 1294);
2, Суздальський (1322 – 1388), великий князь владимирський (1360 – 1363);
3, Донськой (1350 – 1389), великий князь владимирський (1363 – 1389);
4, ну, не будемо одразу відкидати великого княз литовського Ольгерда: «князя великого Ольгерда, нареченого у святому хрещенні Димитрія» [Древний помяник Киево-Печерской Лавры (конца XV и начала XVI столетия) / Голубев С. – Чтения в историческом обществе Нестора летописца, 1891 г., т. 6, приложение, с. 7]. Насправді Ольгерд ніякого православія ніколи не приймав, але ми досліджуємо письмову пам’ятку і мусимо рахуватись не тільки з тим, що було насправді, але й і з тими помилковими й фантастичними уявленнями, котрі мали автори минулого;
5, далі йдуть київський воєвода (1492 – 1505) князь Дмитро Путятич, його безталанний сучасник (1483 – 1509), іменований великим князем московським в 1498 р., і так далі.
З цього списку перші три особи справді, а не здогадно, мали ім’я Дмитро і справді титулувались (за життя!) великими князями. Дмитра Олександровича я поставив на першому місці, щоб накреслити лінію із діда (№ 5), батька і сина (№ 66). Але це підстава дуже слабка, тому –
Висновок: запис не вдається пояснити (3).
8. Великого князя Василия Всеволода
во святом крещении нареченного Гавриила
Філарет: такого в його тексті нема.
Р. Зотов: невідомий князь, мабуть описка (два християнських імені).
Л. Войтович: Всеволод Давидович Святославича Муромський (1116 р. – похід на половців; після 1123 р. – муромський князь; 1124 – одружився з донькою Болеслава Кривоустого – ІпатЛ). Помер він, мабуть, до 1129 р.
Мої міркування: те, що обидва записи із Всеволодами-Гавриїлами (цей і № 4) пояснюються складно – ми вже говорили вище. Але в нашому давньоруському господарстві є «справжній» -Гавриїл (? – 1138)- син київського князя Мстислава Володимировича, новгородський князь (1117 – 1136). Авторитетні для цього часу літописи (Н1ЛСІ, ІпатЛ, ЛЛ) згадують про нього досить часто, завдяки чому його життєвий шлях простежується непогано. Але в цих літописах немає його християнського імені.
Його християнське ім’я Гавриїл стоїть в його для церкви св. Івана у Новгороді. На жаль, ця грамота є підробкою, виконаною не раніше кінця 14 ст. [Зимин А. А. // Академику Б.Д. Грекову ко дню 70-летия. М.; Л., 1952. С. 123 – 131.] («Знаю я это отделение. Там любому паспорт выдадут» – казав булгаковський Бегемот).
Тому цей Всеволод не має ніяких переваг у змаганні за місце в СКЛС у порівнянні з усіма іншими дуже численними Всеволодами, одним з яких (але не більше!) є й запропонований Войтовичем.
Разом з тим у справі Всеволодів-Гавриїлів є інший аспект. Відкидаючи знайомство автора СКЛС з історичним Всеволодом Мстиславичем, ми не можемо відкинути його знайомство з літературно-художнім Всеволодом-Гавриїлом. Про те, що його грамота – підроблена, ніхто до 1952 року не думав; а численні її списки (вказані у Зиміна) показують, що познайомитись з цим документом було відносно нескладно. Тому я припускаю, що автор СКЛС міг бачити цю грамоту і дещо з неї запозичити – характерну пару імен, де чітко вказано, що Гавриїл – християнське ім’я, і титул «великий князь».
Нагадаю, що одним із завдань джерелознавчого дослідження є виявлення в тексті слідів використання давніших джерел. В даному випадку я не наполягаю категорично на запозиченні, але й не відкидаю такої можливості.
Висновок: запис не вдається пояснити (3).
9. Великого князя Давида Черниговского
и княгиню его Феодосию
Джерельні згадки:
В лѣто 6631 [1123]. В то же лѣто преставися Давыд князь Черниговский Стославичь ()
У рік 6631 [1123]. Преставився Давид Святославич [у] Чернігові ()
И несоша князя во Спас святый долго по вечернѣ. Пришедши звѣзда ста над крѣстом. Оттолѣ несоша и в церьковь Бориса и Глѣба създаную от него. [. // Памятники литературы Древней Руси. XII век. М., 1980 г., с. 338 – 344].
Філарет: Давид Святославич. Його відспівали у Спаському соборі, а поховали у побудованому ним Борисоглібському соборі.
Р. Зотов: , син № 2 (1073 – 1123).
Л. Войтович: Давид Святославич.
Мої міркування: Давиду поталанило – з чернігівських князів тільки він один мав таке ім’я. Те, що він за життя не титулувався «великим» – пусте, як ми скоро побачимо.
Висновок: одностайну думку дослідників можна прийняти (1).
10. Великого князя Николу Святослава Черниговского
и княгиню его Анну
Філарет: такого в його тексті нема.
Р. Зотов: (Никола Святоша), син № 9 (1097 – 1142), оскільки його чернече ім’я – Микола; але він не був чернігівським князем. Інший кандидат – Святослав Володимирович Давидовича Вщизький.
Л. Войтович: Святослав Давидович, князював у Луцьку (1099 – 1100), Городці Остерському (1106), постригся в ченці Києво-Печерського монастиря і помер в 1143 р.
Мої міркування: в думках дослідників щодо цієї статті ми бачимо повну одностайність і таку ж повну безпідставність. Справді:
1, Святоша ніколи не був чернігівським князем;
2, Святоша постригся у ченці Києво-Печерського монастиря;
3, Святоша мав чернече ім’я Миколи.
Дивні діла твої, господи! Той князь, який достовірно прийняв чернецтво, ченцем не названий, а той, хто достовірно не приймав чернецтва (№ 11) – названий ченцем.
Висновок: запис не вдається пояснити (3).
11. Великого князя Святослава Черниговского,
во иноцех Гавриила, и княгиню его Екатерину
Філарет: Давидовича Вщизький (1157 – 1167), онук № 9.
Р. Зотов: (1136 – 1164), син № 3. Було тільки три чернігівських князя на ім’я Святослав, але це – не Святослав Ярославич (+1078) і не Святослав Всеволодович (+1194). Святослав Вщизький (думка Філарета) не був чернігівським князем.
Л. Войтович: Святослав Ольгович, кн. Сіверський (1146 – 1157), Чернігівський (1157 – 1164). В він названий Миколою.
Мої міркування:
Проти думки Філарета можна повторити: Святослав Володимирович Давидовича – тільки з роду чернігівських князів, а сам чернігівським князем ніколи не був.
Проти думки Зотова – Войтовича можна повторити те, що вже написано з приводу попереднього князя. До цього можна додати: смерть Святослава Ольговича в Іпатіївському літописі описана з великим подробицями (чому й думають дослідники про якесь чернігівське джерело), з оповіданням про інтриги княгині (яка, прецінь, не названа по імені), із зрадами, таємними гінцями і т. д. – але без згадки про прийняття чернецтва помираючим князем.
До речі, якщо вже думати, що цей Святослав Ольгович був охрещений як Микола (хоча я не знаю авторитетного джерела цього імені), то краще було би пхати його на позицію № 10.
Одним словом, плутанина оцих Святославів – Миколаїв – ченців – чернігівських – Гавриїлів (знову Гавриїлів!) така велика, що єдино можливий –
Висновок: запис не вдається пояснити (3).