Викриття деяких міфів в історії України

Микола Жарких

Конструктивні історичні міфи – корисна й необхідна в житті людей річ, бо з них утворюються етноси, релігії та держави. Але в статті мова піде не про них, а про помилкові погляди на наше минуле, які не мають під собою жодної фактичної основи. Користі від таких міфів – ніякої, а певна шкода є, бо вони викривлюють образ нашого минулого.

Міфічний «перший київський митрополит Михаїл»
[кін. 10 ст.]

Першим реальним київським митрополитом, про якого є сучасні його життю згадки, був Феопемпт (1030-і роки). Десь у 2 половині 14 ст. у Новгороді з’явилась версія «Устава князя Володимира» з іменем митрополита Леона, котрому нібито був наданий цей устав. На початку 15 ст. у Москві ім’я Леона з невідомої причини замінили на ім’я Михаїла, відсунувши Леона на позицію другого митрополита. В 16 ст. перелік митрополитів, який починався з Михаїла, увійшов до дуже популярної Степенної книги, а звідти поширився на всю історіографію та довідники.

Докладніше: Жарких М. І. Баснословний «перший київський митрополит» Михаїл. – К.: 2016 р. Мережева публікація.

Ювілей Софійського собору в Києві:
справжній і вигаданий [1037 р.]

Перша незаперечна документальна згадка про існуючий нині Софійський собор у Києві належить до 1037 року і походить з «Повісті временних літ» – літопису, складеного на початку 12 ст. Найдавніші датовані написи (графіті) на стінах самого собору подають дати 1052 та 1054 рр.

На початку 21 ст. з’явилась низка публікацій, автори яких намагаються обгрунтувати ранішу дату собору – 1011 чи навіть 957 роки. Докладніше про безпідставність цих фантазій: Жарких М. І. Фальшивий ювілей, або Помилковість думки про заснування Київської Софії князем Володимиром. – К.: 2009 р. – 31 с. Мережева публікація.

Міфічна «візантійська царівна Варвара» [поч. 12 ст.]

Оцю міфічну «доньку імператора Олексія Комнини» – нібито жінку київського князя Святополка Ізяславича – запустив на орбіту Дмитро Туптало, майбутній ростовський митрополит, у своїй книзі «Четьї мінеї» (К.: 1695 р., т. 2). На той час перелік реальних дітей Олексія Комнина уже був встановлений, але самовпевнений і некомпетентний київський автор про це не знав. Від кінця 17 ст. оця нововигадана літературна царівна переїжджає з одного історичного твору до іншого.

Докладніше: Жарких М. І. Візантійська царівна Варвара. – К.: 2012 р. Мережева публікація.

Міфічні князі Любецького синодика [11 – 16 ст.]

Думку, буцімто Любецький синодик середини 18 ст. містить якісь неймовірно давні і цінні історичні відомості про чернігівських князів та Чернігівське князівство, найбільш докладно розвинув Рафаїл Зотов [Зотов Р. В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. – Спб.: 1892 г. ].

В подальшій історіографії всі побудови Зотова, навіть найфантастичніші, у дивний спосіб набули статусу незаперечних аксіом і першоджерел.

Насправді найдавніший список «Переліку князя Костянтина» міститься у Введенському синодику і датується 1654 р. Він оснований на тексті, складеному в Москві в середині 16 ст. Ніяких джерел давнішого походження побачити в ньому не можна.

Всіх князів, виведених з одного тільки «Переліку князя Костянтина» і не згаданих в інших джерелах, слід вважати міфічними.

Докладніше:

Жарких М. І. Любецький синодик. – К.: 2015 р., 17 с. Мережева публікація.

Жарких М. І. Список князів із Любецького синодика. – К.: 2015 р. – 61 с. Мережева публікація.

Жарких М. І. Введенський синодик. – К.: 2018 р., розділ «Князі чернігівські». Мережева публікація.

Міфічна «Ірпінська битва» Гедиміна [1320-і рр.]

Ніякий Гедимін ніякої битви на Ірпіні ні з ким не мав – ані з руськими князями, ані з татарами. Ні в 1323 і ні в жодному іншому році.

Цю «битву» вигадав у 1530-х роках анонімний автор «Баснословного початку Литви», і з того часу вона перелазить з одного твору до іншого, а на початку 21 ст. можна спостерігати навіть деяке відродження довіри до цієї вигадки.

Докладніше: Жарких М. І. Міфічне «завоювання Києва» Гедиміном. – К.: 2018 р. – 75 с. Мережева публікація.

Міфічне «київське правління»
міфічних «путивльських князів» [1 пол. 14 ст.]

Ця міфічна «путивльська династія» та її міфічне правління в Києві цілком виведені з Любецького синодика (Переліку князя Костянтина), тому відкидаємо її без вагань.

Докладніше: Жарких М. І. Міфічні «київські князі» з міфічної «путивльської династії». – К.: 2018 р. Мережева публікація

Міфічна «битва на Синіх Водах» [1327 – 1394 рр.]

Ніякий Ольгерд ніяких татар на ніякій Синій Воді ніколи не розбивав – ані в 1362, ні в 1363 і в ніякому іншому році.

Припущення про дану «битву» висловив російський історик Микола Карамзін у примітці до своєї «Истории государства Российского» (1818 р.). Припущення було помилковим, але українська історіографія вчепилась його, як реп’ях собачого хвоста, і за наступні двісті років – аж до «Історії України» діда Свирида Опанасовича (2017 р., т. 2) не зробила ні кроку назад і ні кроку вперед.

Докладніше: Жарких М. І. Міфічна «битва на Синій Воді». – К.: 2017 р. – 136 с. Мережева публікація.

Міфічний «похід Вітовта за Дон» [1390-і рр.]

Перше оповідання про похід Вітовта проти татар за Дон (як варіант – за Волгу) написав Ян Длугош у 1470-х роках, через 70 з гаком років після вигаданої ним «дати» такої події. Упродовж 16 ст. ця вигадка була набутком виключно польської історіографії, і тільки на початку 17 ст. проникла в українську (Густинський літопис). З поширенням псевдо-історичної псевдо-вченості вигадка почала поширюватись і далі.

Докладніше: Жарких М. І. Баснословний «похід Вітовта на Дон». – К.: 2017 р. Мережева публікація.

Битва на Ворсклі: реальна та літературна [1399 р.]

Про цю битву ми маємо ряд джерельних звісток з часу, близького до самої події (до 1420 р.). На їх підставі можна відтворити реальний перебіг подій.

В пізніший час ця битва стала предметом трьох історичних романів: Яна Длугоша (1470-і рр.), Никонівського літопису (бл. 1520 р.) та Бернгарда Ваповського (1530-і рр.). Всі яскраві подробиці битви, котрі з’являються в цих романах і не мають відповідників у першоджерелах, слід вважати вигадками і відносити до художньої літератури, а не до науки.

Докладніше: Жарких М. І. Натиск на південь. – К.: 2017 р. – 131 с. Мережева публікація.

Луцький з’їзд правителів 1429 р. і вигадки

Докладні авторитетні відомості про з’їзд у січні – лютому 1429 р. в Луцьку німецького імператора Сигізмунда з польським королем Ягайлом та великим князем литовським Вітовтом подав Ян Длугош. В пізнішому (кін. 15 ст.) літописанні Великого князівства Литовського цей з’їзд було сплутано зі з’їздом у Вільно (серпень – жовтень 1430 р.), на якому планувалась (але не відбулася) коронація Вітовта. Так виникло помилкове уявлення, буцімто учасники з’їзду 1430 р. були присутні в Луцьку в 1429 р., і так стоїть у багатьох енциклопедіях.

Докладніше: Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського . – К.: 2016 р., розділ «Длугош про з’їзди 1429 і 1430 років». Мережева публікація.

Сфальшований «універсал Баторія – Хмельницького» [1570-і рр.]

Ніякий Стефан Баторій ніякого Терехтемирова ніяким козакам ніколи не надавав.

Це «надання» вигадав польський хроніст Павло Пясецький, хроніка якого була надрукована латинською мовою в 1645 р. З неї вигадка перейшла до поеми С. Твардовського «Війна домова» (1683 р.), надрукованою польською мовою і тому значно доступнішою. З Твардовського вигадку запозичив український літописець Григорій Грабянка (1719 р.).

Літопис Грабянки став одним із джерел для складання сфальшованого «універсалу», який був написаний бл. 1750 р. у Запорізькій Січі (можливо, петром Калнишевським – на той час січовим писарем). Попри те, що фальшування було викрите уже в 1750-х роках, при перших спробах пред’явити документ російським властям, він і до нашого часу користується надзвичайним авторитетом серед істориків та краєзнавців.

Докладніше: Жарких М. І. Сфальшований універсал Баторія – Хмельницького. – К.: 2013 р. Мережева публікація.

Дійсність і вигадки в історії Терехтемирова
[сер. 16 – 17 ст.]

Окрім розглянутого вище фальшивого універсалу, в історії козацького містечка Терехтемирова можна зустріти ще немало вигадок:

– Терехтемирів – замок;

– До Терехтемирова належав цілий повіт;

– Терехтемирів – місце проведення козацьких рад;

– Терехтемирів – місце перебування козацького уряду, гетьмана;

– Терехтемирів – місце перебування козацької залоги (місце зимівлі козаків);

– Терехтемирів – козацький арсенал, місце перебування козацької артилерії;

– Терехтемирів – місце збереження козацьких клейнодів, скарбниці;

– Терехтемирів – збірний пункт козацьких повстань.

Більшість цих фантазій веде свій початок з того ж таки Павла Пясецького.

Докладніше: Жарких М. І. Терехтемирів. – К.: 2013 р. – 277 с. Мережева публікація.

Міф про «київські мощі» святої Варвари Геліопольської [2 пол. 17 ст.]

Свята Варвара – давня християнська мучениця, про яку ми практично не маємо сучасних свідчень. Невідомий ані час, ані місце її мучеництва. Умовно час її життя відносять до останнього періоду гонінь за імператора Діоклетіана (кін. 3 – поч. 4 ст.). Географія давніх осередків культу св. Варвари виразно показує, що на території Римської імперії було кілька святих такого імені. Пізніше відповідно до закону епічної концентрації всі вони злилися в одну постать Варвари Геліопольської, перші житія якої походять з 7 ст., тобто написані через 300 з гаком років після Діоклетіана.

В кінці 16 ст. мощі якоїсь Варвари виринають у Києві, у Михайлівському Золотоверхому монастирі. Від середини 17 ст. поступово утверджується думка, що ця Варвара і є Варварою Геліопольською. Немалу роль в цьому процесі відіграв ігумен Золотоверхого монастиря Феодосій Софонович.

Попри те, що ці мощі вочевидь київського походження і не давніші за середину 16 ст., вони й досі шануються як святиня ранньохристиянського часу.

Докладніше: Жарких М. І. Фальшиві київські мощі «святої Варвари». – К.: 2012 р. – 46 с. Мережева публікація.

Бахчисарайська Успенська скеля: дійсність і вигадки [кін. 16 – поч. 20 ст.]

Про Успенську печерну церкву в Бахчисараї упродовж 19 – 20 ст. було висловлено немало фантазій, зокрема, що вона було монастирською церквою і відносилась до бог зна якого давнього часу. Перші реальні згадки про церкву стосуються насправді кінця 16 ст., а про існування монастиря джерела нічого не повідомляють. Реально монастир на цьому місці заснований в 1850 р. заходами російської імперської адміністрації.

Докладніше: Жарких М. І. Бахчисарайська Успенська скеля. – К.: 2016 р. – 229. Мережева публікація.

Міфічний «гностицизм» української інтелігенції 19 ст.

Гностицизм – вдячна тема для любителів конспірології. Про нього нічого достеменно невідомо, окрім того, що це якесь таємне вчення.

«Відкриття», що українська інтелігенція 19 ст. була гностичною, належить Оксані Забужко [Забужко О. Notre dame d'Ukraine. – К.: Факт, 2007 р.]. Воно полягає в наступному:

1. Леся Українка – представниця гностичного світогляду.

2. Оскільки гностицизм має передаватись із уст в уста, оточення Лесі Українки також було гностичним.

3. Українська інтелігенція як носій гностицизму докорінно відмінна від російської православної інтелігенції.

4. Гностицизм української інтелігенції походить з її козацько-шляхетського минулого.

5. Українська козацька шляхта доби середньовіччя походить від гностично-лицарських сект європейського середньовіччя.

6. З гностицизму Лесі Українки випливає властивий їй (буцімто) історичний песимізм.

7. З песимізму Лесі Українки випливає визначення її творчості як поезії поразки.

«Все це в корені невірно» – так часто говорять, коли хочуть щось рішучо заперечити. Стосовно книги О.Забужко цей вираз треба розуміти не фігурально, а буквально: помилковим є саме кореневе твердження, аксіома гностицизму Лесі Українки. Всі інші помилки книги є логічними наслідками цієї кореневої помилки.

Докладніше: Жарких М. І. Помилкові погляди Оксани Забужко на Лесю Українку. – К.: 2007 р. .

Чому ж ці міфи, попри очевидну неспроможність, не були викриті ані 50, ані 100, ані 150 років тому, хоча переважна маса джерел була доступна вже тоді?

Відповідь лежить на поверхні: переважна більшість представників нашої історичної науки були й є професійно непридатними людьми, котрі помилились у свій час із вибором професії і не мають жодного покликання до науки. Історією вони не цікавляться, не займаються і займатись не будуть. Повторювати перевірені тези, випробувані цензурою різних століть, держав і урядів – значно простіше і спокійніше, ніж дошукуватись якоїсь там «істини» (із ризиком накликати незадоволення начальства).

Отак вони й жили: спочатку в них нічого не було, а потім їх обікрали…

Київ, 20 червня 2019 р.