№ 25 – 31

Микола Жарких

25. Великого князя Федора Мстислава Глебовича

Джерельні згадки:

У рік 6745 [1237]. У той же час послав Батий [війська] на Чернігів. Обступили вони город великою силою, і Мстислав Глібович, почувши про напад на город іноплемінних, прийшов на них зо всіма воями. Билися вони, переможений був Мстислав, і безліч із воїв його побито було, і взяли вони город, і запалили вогнем. Єпископа [Порфирія] вони зоставили живим і одвели його в Глухів. ()

В лѣто 6747 [1239]. Взяша Татарове Чернигов, князи их выѣхаша в Оугры, а град пожегше и люди избиша и манастырь пограбиша, а єпспа Перфурья пустиша в Глуховѣ. ()

Філарет: Мстислав Глібович Святославича, син № 16

Р. Зотов: Чернігівський (1212 (?) – після 1239).

Л. Войтович: Мстислав Глібович був не чернігівським, а сіверським князем (1212 – 1239). У 1239 р. він прийшов на допомогу обложеному монголами Чернігову і загинув у битві.

Мої міркування: літописи, як ми бачили, не говорять, де в 1239 р. княжив Мстислав, ані його подальшої долі після битви. Слова ЛЛ про князів, які виїхали до Угорщини, на мою думку, стосуються Михайла Всеволодовича та його сина Ростислава.

Висновок: ототожнення можна прийняти (1).

26. Князя Филиппа Володимеровича и княгиню его Агафию

Філарет: Ізяслав Володимирович (1255), син № 23.

Р. Зотов: Ігоревича Святославича Ольговича (1210 – 1255), син викомбінованого вище Володимира-Антонія. Інші можливості: Ізяслав Володимирович Всеволодовича Ольговича або Ізяслав Володимирович-Борисович Святославича Всеволодовича.

Л. Войтович: поза сумнівом, Пилип Володимирович Святославича Всеволодовича Ольговича.

Мої міркування: у Всеволода Ольговича не було сина на ім’я Володимир, тому запропонований Зотовим «Ізяслав Володимирович Всеволодовича Ольговича» є непорозумінням. Запропонований Войтовичем «поза сумнівом, Пилип» невідомий.

Висновок: запис не вдається пояснити (3).

27. Великого князя Лаврентия Всеволода Ярополчича Черниговского и княгиню его Анастасию

Філарет: невідомий з літописів син Ярополка Ярославича № 22; він князював у Чернігові після Михайла Дмитровича (№ 44).

Р. Зотов: невідомий з літописів Всеволод Ярополкович Ярославича, здогадно, князював у Чернігові після Михайла Святого (до 1246) і перед Романом Старим (від 1263).

Л. Войтович: невідомий з літописів Всеволод Ярополкович.

Мої міркування: міфічний князь, вигаданий автором СКЛС.

Висновок: відомий тільки з СКЛС (4).

28. Князя Василия и княгиню его Феклу

Філарет: такого в його тексті нема.

Р. Зотов: невідомий князь, імовірно, 11-го коліна.

Л. Войтович: невідомий князь, мабуть, ровесник Михайла Святого.

Висновок: відомий тільки з СКЛС (4).

29. Князя Симеона Всеволода Черниговского и сына его князя Федора Святослава, убиенного от Литвы, княгиню его Евфимию

Філарет: Всеволод Володимирович (1206), син його невідомий.

Квашнін-Самарін: здається, з болохівських князів, котрі були синами Ігоревичів Галицьких.

Р. Зотов: Всеволод Володимирович Ігоревича Святославича Ольговича (1206). Син його Федір згаданий у 1255 р. (ІпатЛ).

Л. Войтович: Всеволод Володимирович Ігоревича, котрий в 1206 р. залишився в Путивлі. Його син Святослав загинув, мабуть, у 1236 р. під час походу кн. Ярослава Всеволодовича на литовців.

Мої міркування: Федір 1255 р. не названий князем. Л. Махновець атестує його боярином. В 1386 р. в битві з литовцями загинув смоленський князь , і це, можливо, якось відбилося в імені «Святослава, убитого від Литви». Всі інші подробиці запису я вважаю вигадкою автора СКЛС.

Висновок: запис не вдається пояснити (3).

30. Великого князя Романа Старого Черниговского
и княгиню его Анну
и сына его князя Олега Романовича

Філарет: Роман Михайлович. Син його Олег згаданий в ІпатЛ під 1275 р.

Квашнін-Самарін: Роман – син Михайла Святого, князь Брянський. Після нього князював мабуть Михайло Дмитрович, а вже після Михайла – Олег Романович.

Р. Зотов: (1263 – 1286), син Михайла Святого.

Л. Войтович: Роман Старий – син Михайла Святого [Бычкова М.Е. Состав класса феодалов России в XVI в. – М., 1986, с. 74 – 77], князював у Чернігові в 1263 – 1288 рр. Версія М. Баумгартена (Роман – нащадок Всеволода Чермного неясного походження) непереконлива. Олег-Леонтій Романович князював у Брянську (1264 – 1274), а потім прийняв чернецтво під іменем Василя.

Мої міркування: в окремому екскурсі.

Висновок: можна прийняти ототожнення з Романом Брянським (1), але походження його невідоме (3).

31. Великого князя Черниговского Леонтия, оставившего дванадесять тем людей и приемшаго ангельский образ, во иноцех Василия

Філарет: Олег Романович (той самий, що згаданий у попередній статті). У книзі «Русские святые» (1865 р.) Філарет подав запис з невідомих науці рукописних святців: «Святой благоверный князь Олег Романович Брянский, во иноцех Леонтий, преставися в лето 6740 [1232] и положен бысть в Петропавловском монастыре». У покажчику до цієї книги – Олег Брянський помер 20 вересня 1307 р.

Р. Зотов: , син Романа Старого. Слід припускати, що Леонтій – це його хрестильне ім’я, а Василь – чернече. Рік його смерті слід виправити з 6740 на 6798 [1290].

Л. Войтович: Олег Романович.

Мої міркування: з цим Леонтієм у дослідників вийшло генеральне непорозуміння. Оскільки князів на ім’я Леонтій історія не знає, у них було дві можливості: 1, простіша – оголосити цього князя вигадкою автора СКЛС; 2, складніша – вважати його дублікатом (клоном) якогось іншого князя.

Всі дослідники пішли по другому шляху, «» (тобто забувши прийнятий ними принцип «один князь – один запис в СКЛС»), визнали Леонтія дублікатом Олега Романовича.

«», дивлячись на таку логіку. По-перше, слова «великого князя» однозначно починають нову статтю в СКЛС, і відмовлятись від цього принципу не варто. Якщо почати об’єднувати сусідні статті СКЛС на тій підставі, що про одного князя ми вміємо щось сказати, а про другого – ні, приведе тільки до повного хаосу. Тому я вважаю Леонтія з СКЛС окремою особою від Олега Романовича з СКЛС (у Введенському синодику [Лаврський альманах, 2007 р., т. 18, с. 17] це місце викладено інакше, але ми зараз не будемо відволікатись від СКЛС, а про Введенський синодик поговоримо колись окремо).

По-друге, посилання Філарета на невідомі науці рукописні святці я не сприймаю. Якого часу оце, прости господи, «джерело»? Чи не залежить воно само від СКЛС? Ранні дати в пізніх текстах всі треба визнати фальшивими – хіба не так? Сам Філарет і знищив значення цього «джерела», подавши замість «джерельної» дати смерті 1232 р. дату свого власного виробництва 1307 р. А щоб ніхто не сумнівався, що ця дата – вигадана, він додав: «20 вересня». (Ми ж знаємо, що точна дата для початку 14 ст. – це величезна рідкість…)

Зотов подумав собі: «А чим я гірший за Філарета? Я теж числа знаю» – і вигадав дату 1290 рік, але зупинився на півдорозі, не вигадавши місяця і дня. На це його фантазії не вистачило. Але цілих чисел існує достатньо (хто пам’ятає шкільну арифметику – їх є безкінечне число), тому для «дослідників» є достатній простір для продовження вигадок.

В іншій книзі Філарет писав:

«Синодики дают видеть в блаженном князе Олеге нравственное мужество, расставшееся с заманчивой властью наследственного великого князя черниговского, могшего еще располагать стами тысячами народа» [Филарет. Русские святые. – Чернигов: 1865 г., с. 121].

Стаття, в якій все це написано, має назву «Страдание св. князя Михаила Черниговского и боярина его Феодора и память о внуке князя Михаила, князе Олеге Брянском». В контексті цієї статті ми починаємо розуміти, якими міркуванням керувався Філарет, коли вигадував день смерті Олега. 20 вересня – традиційна, прийнята православною церквою дата пам’яті Михаїла та Федора. Філарет, бажаючи ввести до загальноімперського пантеону ще одного чернігівського святого, а не знаючи куди його притулити, вирішив перетворити 20 вересня на «день усіх чернігівських святих». А щоб справа виглядала солідніше і мала наукове обгрунтування, він поставив це число як день смерті Олега. Співпадіння та й годі. Отак пишеться наша історія (в найбуквальнішому розумінні цього дієслова).

Від Філарета як від професійного християнина, автора численних збірників житій святих і книги «Огляд російської духовної літератури» ми могли сподіватись вказівки на агіографічний шаблон (залишив людей і прийняв ангельський образ). Та де там! Це тільки атеїсти, і то переважно фізики-теоретики, шукають скрізь, а надто в агіографії, літературні впливи і прототипи.

«12 тем» запису в СКЛС простодушні дослідники розуміють як звіт з перепису населення:

«Синодик сообщает нам сведения о народонаселении собственно Черниговского княжества во время смерти Олега-Леонтия Романовича, который, по замечанию Синодика, оставил дванадесять тем людей. Это показывает» і т. д. [Зотов Р. В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. // Летопись занятий Археографической комиссии, 1892 г., т. 9, с. 202].

Синодик додає при тім замітку, що він, приймаючи чернецтво, полишив дванадцять тем (120 тис.) людей — очевидно своїх підданих; чи мало б се означати приблизне число людності в тодішнім Чернигівськім князівстві? [Грушевський М. С. Історія України-Руси. – К. : 1993 р., т. 3, ]

Цей запис може означати, що під час правління Олега Романовича ординці переписали населення Великого князівства Чернігівського, яке складало приблизно 12 туменів («тьма») людей: не 120 тис. всього (Грушевський, c. 178), а 120 тис. мужчин, не рахуючи жінок, дітей і рабів, тобто десь бл. 300 тис. чол. [Войтович Л. Князівські династії східної Європи. – Льв. : 2000 р., ]

І якщо Грушевський поставив на цьому місці знак запитання, то інші автори сумнівів тут не мали. Ми теж не маємо щодо цього ніяких сумнівів: цей вираз є агіографічним шаблоном. Агіографія не знає поняття «безкінечність», і щоб вразити читача, вона подає замість дуже велике, але скінчене число.

Агіограф (не автор запису в СКЛС, але той, звідки оцей вираз запозичено) хотів сказати, що його герой приніс велику жертву, залишивши багато підданих на користь чернецтва – і тільки.

До речі, знайти паралель цій формулі для мене не становило проблеми:

Великому князю Александру Ярославичу [Невскому], оставившему земное царство и приимшему мнишеский чин – вечная память [Синодик московского Успенского собора 1684 г. – Древняя российская вивлиофика, 1788 г., т. 6, с. 439].

І хто заважав попереднім дослідникам зазирнути в книгу, видану в 1788 (!) році? Як бачимо, у становищі атеїста й фізика-теоретика є певні переваги над єпископами і докторами історичних наук.

Висновок: відомий тільки з СКЛС (4).