Памво Беринда
Микола Жарких
Блискуча епоха останньої чверті 16 – першої половини 17 ст., що її М.Грушевський назвав “першим національно-культурним відродженням України”, лишила нам цілу низку імен визначних діячів культури і пов’язаних з їхньою діяльністю пам’яток. Особливий характер цієї епохи визначається тим, що на Україні створилися умови для активного творчого засвоєння надбань західноєвропейської ренесансної культури. Потужний західноєвропейський струмінь, змішуючись з давньою українською культурою (для якої була характерна орієнтація на власні традиції та візантійські джерела), утворював в той період підвалини сучасної української культури – культури європейського типу. 1573 рік – рік видання першої української друкованої книги – з математичною точністю визначає початок цієї епохи; книгодрукування було її головним прапором та головною турботою її діячів. Майже всі вони були “універсалами” в галузі культури: готових фахівців не було, все треба було робити вперше в історії України, і ці діячі опановували все нові й нові культурні навички, керуючись своїм розумінням того, що потрібно батьківщині.
Павло (у чернецтві – Памво) Беринда – один з таких діячів; робота його відзначена багатогранною причетністю до книгодрукування й універсалізмом. Друкар, організатор друку, штихар – майстер деревориту, поет, вчений-лексикограф, педагог – в кожній з цих ролей Беринда досяг визначних успіхів.
Про початок його життя ми точних відомостей не маємо: про місце його народження є кілька гадок, які вказують на Львівщину та Прикарпаття (спроби уточнити це місце за особливостями мови Памва поки що не дали переконливих наслідків). Час його народження вираховується дуже приблизно з вказівки у його “Лексиконі” (1627 р.), що то є плід тридцятирічної праці – отже, почав його складати Беринда десь близько 1597 р., отже, народився він, найімовірніше, у 1570-х роках.
Суспільне становище його батьків визначається дуже приблизно: у 15 – 17 ст. в роді Беринд були як гербові шляхтичі, так і прості шевці. Імовірно, що батьки Павла не були особами помітними, бо історичних документів про них не знайдено. Освітній шлях Павла також у документах не відбитий, тому припускають, що в учбових закладах він не був, а здобув освіту самотужки, почавши працювати у друкарні Балабанів в їхньому маєтку Стрятині.
Серед Балабанів – відомого галицького роду 16 ст. – найпомітнішими фігурами на той час був галицький єпископ Гедеон та його небіж Федір, який здобув освіту в Італії. Вони зуміли утворити гурток – щось на кшталт сучасного видавництва, в роботі якого брали особисту участь. Вони збирали потрібні книжки (саме Гедеон Балабан відшукав у Крилосі знамените Галицьке євангеліє 1144 р.; чи не Федір Балабан привіз на Україну Псалтир з часословцем, видану у Венеції 1519 р. Божидаром Вуковичем, та Біблію, видану в Антверпені 1569 – 1573 рр. Плантеном? Потім ці видання слугували взірцями для гравюр Беринди); вони запросили до Стрятина досвідченого друкаря Симона Будзину та літератора Гаврила Дорофієвича; в них навчалися Павло Беринда і Тарас Земка, які потім багато років плідно співпрацювали у друкарні Києво-Печерської лаври. В цьому гуртку Беринда опанував церковнослов’янську, грецьку і латинську мови, тут за порадою Федора Балабана почав складати свій “Лексикон”, тут, у “Служебнику” (Стрятин, 1604 р.) вміщені його перші дереворити.
В 1606 р. у Крилосі (це стародавня резиденція галицьких єпископів, нині село біля м. Галича) вийшла в світ друга книга, у виданні якої брав участь Беринда – “Учительне євангеліє” (учительне євангеліє – особливий напрям у виданні Євангелія, що поширився з 17 ст.; до складу таких видань, окрім канонічного тексту Євангелій, входили пояснення, тлумачення притч, цілі проповіді на темп Євангелії; у Крилосі було видане учительне євангеліє, складене [патріархом?] грецьким Каллістом у [?] р.), готувалися інші видання. Але 24.05.1606 р. помирає Федір Балабан, а через дев’ять місяців, 9.02.1607 р. – Гедеон Балабан. Видавництво, лишившись без матеріальної та організаційної бази, розпадається.
Що ж робити молодому друкареві, в якого щойно (десь до 1606 р.) народився син Лукаш? Де йому прикласти свої знання та вміння? Є гадка, що в 1607 – 1610 рр. він був на службі у перемишльського єпископа Михайла Копистенського, соратника Гедеона Балабана у боротьбі проти Брестської унії. Може, в нього були плани продовжити там видавничу діяльність?..
Достеменно відомо, що в 1613 р. він оселяється у Львові, постригається в ченці в Онуфрїївському монастирі, яким опікувалось Львівське братство (отже, на той час Памво овдовів) і стає до роботи у друкарні львівського братства. Для “Книги о священстві” (Львів, 1614 р.) він написав післямову і два вірші; оздоблена книга відбитками з його стрятинських дереворитів (бо тоді був такий звичай, що дошки з виритими гравюрами, на відміну від іншого друкарського начиння, належали штихареві). В 1616 р. Беринда надрукував на окремих аркушах дереворит “Євангеліст Іоан” (це були перші на Україні гравюри на окремих аркушах): якісь примірники були подаровані грецькому архієпископу Іоасафу, а інші дійшли до наших днів вклеєними у рукописні євангелія.
У 1616 р. у львівській братській друкарні побачила світ чи не перша окрема збірка українського поета. Автор – Памво Беринда. Зветься вона “На Рождество вірші… для утіхи православним христіаном”. В її складі – присвята львівському єпископу Тисаровському, п’ять оригінальних віршів і післямова. Ці вірші дають нам унікальну можливість довідатись про думи нашого героя.
Виступив святий Стефан на прю із брехнею
Заговорив смілою мовою своєю,
Враз на нього суворо позирати стали,
Навіть зубами зі зла аж заскреготали.
Кинулись на нього з шаленим нетерпінням,
Закидали в дикому пориві камінням. […]
Всім мученикам Стефан – осяйна корона
І всім людям Христовим – певна оборона,
Всім, хто його приклика в молитвах-благаннях
І тягнеться до нього у своїх стражданнях.
“На Стефана-первомученика”, переклад з давньоукраїнської мови Юрія Бедрика.
Як добре, що цей переклад зроблений у наш час, а не в 1930-ті роки! Інакше не минути б ситуації, описаної в повісті Ю.Мушкетика “Літній лебідь на зимовому березі” (Вітчизна, 1989 р., № 1): агентом якої розвідки був описуваний вами Стефан? і з якою “брехнею” він виступив на прю? про кого конкретно з представників влади йдеться, що вони “суворо позирали”? Ах, то не ви, то Памво Беринда написав? Напевно, такий же контрик, як і… Вірші Беринди звучать сучасно, тому що вони – про загальнолюдські духовні цінності, про стійкість у відстоюванні своїх поглядів, про незламність людського духу, про велич мучеників і ницість мучителів…
Десь у 1618 р. Беринда переїжджає до Києва. Гадалося – тимчасово, а вийшло – до самої смерті у 1632 р. працював він у друкарні Києво-Печерського монастиря. Одна за одною виходять книжки, у випуску яких Беринда бере якнайтіснішу участь: “Анфологіон” (1619 р., 1048 стор.), “Бесіди на посланія апостольські” (1621 р., 1642 стор.), “Бесіди на діяння апостолів” (1624 р., 534 стор.) – самі обсяги цих видань показують, з яким напруженням і натхненням працював нечисленний колектив друкарні, створюючи заділ для майбутніх поколінь діячів української культури.
Окрім цих видань, виконаних високим друком (на той час вже добре опанованим), Беринда експериментує: в 1629 р. він видав “Святці” (12 арк.), весь текст яких був вирізьблений на дерев’яних дошках технікою гравюри. Так друкувалися найперші книжки у Китаї, а на Україні чи не єдиний приклад такого видання здійснив Беринда.
І ось у 1627 р. виходить друком головна оригінальна праця Беринди – “Лексикон славеноросський”. За суттю своєю – це церковнослов’янсько-український словник. Потреба в такому виданні стає зрозумілою з обставин культурної ситуації тих часів: щоб зберегти свою культурну, а отже, й національну окремішність в часи, коли Україна входила до складу католицької Речі Посполитої, українцям треба було плекати свою окремішність релігійну, плекати свою традиційну православну культуру і мову цієї культури – давню церковнослов’янську мову.
Церковнослов’янська мова була малозрозумілою широким верствам люду – для потреб освіти її вивчали нарівні з іноземними; проте перекладати релігійну літературу “простою” українською мовою означало відмовитись від вікового авторитету православ’я. От пом’якшити цю суперечність навколо церковнослов’янської мови і був закликаний “Лексикон”. Це – результат цілого життя Памва Беринди. Для укладання його Памво опрацював понад 20 різних джерел, в тому числі видання Києво-Печерської друкарні.
“Лексикон” – чудова пам’ятка живої розмовної української мови початку 17 ст. Він укладений настільки грунтовно, що служив авторитетним джерелом наступним лексикографам протягом 250 років. Про величезний вплив його на культуру східної Європи свідчить його перевидання у білоруському місті Кутеїні у 1653 р.; вплив “Лексикона” фахівці помічають у таких працях, як “Слов’яно-молдавський лексикон” Мардарія (1649 р.), “Синоніма славеноросская” (17 ст.), “Лексикон треязычный” Ф.Полікарпова (виданий у Москві у 1704 р.), “Лексикон”, виданий у Супраслі в 1722 р. (з трьома його перевиданнями). Ці факти свідчать, що український вчений допоміг розвитку філології у Білорусії, Росії, Молдавії, Румунії.
Нагадаю, що саме для набору цього “Лексикону” Бериндою було запропоновано начертання “ґ” на позначення характерного для української мови проривного “г”.
Образотворча спадщина Беринди також впливала на книжкове мистецтво протягом всього 17 ст. Дереворити, виконані ним для стрятинського служебника й залишені у друкарні Львівського братства, використані при друці “Служебників” 1637, 1666 р. та інших видань; ці гравюри брали за взірець штихарі друкарні у Терновищі та Москві (видання “Книги пастирей” 1665 р.).
Заслуги Беринди перед вітчизняною культурою вперше окреслив його молодший сучасник монах Києво-Печерського монастиря Афанасій Кальнофойський, який у 1638 р. у своїй книзі “Тератургима” навів складену ним епітафію Беринди.
Нажаль, ця епітафія не була вирізьблена на кам’яній надмогильній плиті, і точне місце поховання Памва Беринди на території Києво-Печерської лаври невідоме. Та проходячи під її каштанами, відвідуючи Музеї книги, що знаходиться на місці давньої друкарні, де працював Беринда, давайте будемо згадувати про цього великого діяча.
Література:
Видання творів П. Беринди:
1. Лексикон славеноросский. – К.: Наукова думка, 1961 р. – це фотомеханічне перевидання книги 1627 р. з ґрунтовною розвідкою про автора та словник В.В.Німчука.
2. Сычевская А.И. Памва Берында и его вирши на рождество Христово и другие дни. – Чтения в историческом обществе Нестора-летописца, 1912 г., т. 23, с. 49 – 96. – Розвідка і перевидання збірки віршів 1616 р.
3. Давня українська поезія: кінець 16 – початок 17 ст. – К.: Наукова думка, 1978 р. – Поезії П.Беринди староукраїнською мовою.
4. Українська поезія 17 ст.: перша половина. – К.: Рад. письменник, 1983 р. – Два вірша П.Беринди у перекладі на сучасну мову.
Розвідки про П. Беринду:
5. Коляда Г.И. Памво Беринда – архитипограф. – Книга, 1964 г., сб. 9, с. 125 – 140.
6. Коляда Г.И. Памво Беринда и его “Лексикон славеноросский”. – Ученые записки Сталинабадского педагогического института, 1958 г., т. 3, с. 29 – 55.
7. Коляда Г.І. До життєпису Памва Беринди. – Радянське літературознавство, 1973 р., № 1, с. 47 – 56.
6. Питання східнослов’янської лексикографії 11 – 17 ст. – К.: Наукова думка, 1979 р. – Статті цього збірника містять докладну характеристику “Лексикона”.
27 лютого 1989 р.
Це текст “Історичного аркуша” № 2, який ми в клубі “Спадщина” випустили самвидавом у 1989 році.