10. «Литовська» група (№ 181 – 226)

Микола Жарких

Після загадкового Свинеска в СРГ стоїть заголовок «А се литовскыи» (181) і, як то прийнято скрізь в СРГ, перелік починається не зі столиці держави, а з цілком випадкового Случеська. Цей блок дуже великий, і його слід поділити на дві групи.

(182) Случеск

В «Повісті временних літ» під 6624 (1116) роком читаємо: «Глѣб бо бѧше воевал Дрѣговичи и Случеск пожег» [ІпатЛ, стб. 282]. Тут для нас цінна саме форма назви – точно така, як в СРГ.

Далі маємо згадки в Іпатіївському літописі: «Слоучьск» (6657 / 1149), «ко Случьску» (6667 / 1159), «во Случьск… ко Случьску… Случьска» (6670 / 1162), «ко Слоучкоу» (6782 / 1274). Звістка, нібито Слуцьк згадується у повчанні Володимира Мономаха – помилкова.

Далі Greorio de Sluczsko згаданий в грамоті Вітовта з 11 серпня 1387 р. [CEV, № 35, p. 13].

В 1420 р. в Слуцьку побував митрополит Фотій – охрестив Семена Олександровича, майбутнього київського князя [ПСРЛ, 1980 г., т. 35, с. 56 та інші літописи, що містять цей фрагмент – див. Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Порівняння списків «Білоруського» літопису»]

Існування Слуцька в пізніші часи я не ставлю під сумнів, тільки мені цікава форма цієї назви. В 3-й книзі записів Литовської метрики Слуцьк не згадується, в 4-й книзі маємо згадки: «случане» [№ 1.3, с. 31, 1486 р.], «жиду слуцъкому Авраму» [№ 7, с. 43, 1490 р.], «жыду слуцъкому Маръку» [№ 12, с. 46, 1486 р.], «случане» [№ 16.4, с. 60, 1488 р.], «кнегини Михайловой Алексанъдровича Слуцкой» [№ 23.3, с. 80, 1489 р.].

Отже, розвиток форми назви виглядає так: Случеск (11 ст.) → Случьск (12 – 13 ст.) → [Случск? 14 ст.?] → Слуцк (15 ст.). Нема сумніву, що йдеться про сучасне місто в Мінській області Білорусії, але форма назви вказує на глибоку давнину, можливо, узята з Іпатіївського літопису. Клас вірогідності – А.

(183) Городець

У пошуках цього Городця нас мала би врятувати вказівка «на Немне» (184). Велика (937 км) ріка протікає по території Білорусії та Литви і впадає у Куршську затоку Балтійського моря. На Німані знаходяться сотні населених пунктів, але одне тільки сучасне місто трохи подібне назвою до потрібного нам Городця.

Вперше сучасне Гродно згадане у Лаврентіївському літописі під 6635 (1127) роком: «Всеволодка из Городна» [ЛЛ-2, стб. 297; ПСРЛ, 1989 г., т. 38, с. 106]. Далі він кілька разів зустрічається у хроніці Романовичів (у складі Іпатіївського літопису): «взѧста Городен» (6761 / 1253 р.), «ити на Городен» (6768 / 1260 р.), «в Городнѣ» (6784 / 1276 р.), «поидоша к Городноу» (6785 / 1277 р.).

Далі торнський анналіст записав під 1326 р. :

В 1326 году Давид Литвин из замка Гродно (Garten), поддерживаемый Локетком, королём Польши, вторгся в Марку и опустошил её; этот Давид был убит неким поляком Андреем. [Scriptores rerum prussicarum. – Leipzig: 1866, , S. 66].

Слід знати, що в німецьких документах 14 – 15 ст. постійно вживається назва Garten, тоді як в латинських документах бачимо Grodno [CEV, покажчик]. Іоан Посільге під тим самим 1326 роком взагалі написав, що Давид був псковським князем (der Plezkower koning). Ці записи не допомагають нам установити форму назви в цей час.

У літописах Великого князівства Литовського маємо форми: Городен [ПСРЛ, 1980 г., т. 35, с. 33 – запис 6923 / 1415 р.]; Городень [там само, с. 55]; «в Городне… до Городна… к Городну» [там само, с. 62 – події орієнтовно 1381 р., записані десь 1392 р.] – і далі аж до 1492 р. «Казимер Якгайлович умер в Городне» [там само, с. 234; за географічним покажчиком до тому прикладів можна виставити і більше].

Але висновок і так очевидний: у 12 – 15 ст. город на Німані весь час звався Городен, і цією унікальною назвою він чітко відрізняється від дуже поширеною форми Городець / Городок. Найближчий родич цієї назви – місто у Чернігівській області.

В той же час назву Городець, яка точно співпадає із назвою в СРГ, мають не менше як 44 сучасні й давні поселення. Є з чого вибирати.

Висновок: цей запис помилково прив’язують до Гродна. Це – ілюзорна ясність. Клас вірогідності – Г. Справжнє Гродно записано нижче, в позиції 228.

(185) Мереч

Унікальна назва, котра часто вживається в руських документах Литовської метрики. Нині це місто (Merkinė) на Німані у 90 км на південний захід від Вільнюса. Город відомий зі згадок 1377, 1391, 1394, 1403 р. про напади хрестоносців на Литву [Вялікае княства Літоўскае: Энцыклапедыя. У 3 т. – Мінск: Беларуская Энцыклапедыя, 2005 г., т. 2, ].

Мерецкий городок згадано в грамоті 1387 р. [ГС 1387]. Далі Мереч (Meheretz) згаданий в новинах з Литви 21 червня 1409 р. [CEV, № 414, p. 187], з Мереча (Merecz) був відісланий лист Ягайла з 25 листопада 1413 р. [CEV, № 563, p. 268] і лист Вітовта з 27 січня 1427 р. [CEV, № 1265, p. 755]

Таким чином, його існування в часи складання СРГ є незаперечним. Клас вірогідності – А.

(186) Клеческ

Нині поселень із точно такою назвою не існує, і єдиним претендентом на дану позицію СРГ виступає сучасне місто у Мінській області, який стоїть на річці Лань.

В Іпатіївському літописі маємо кілька згадок: «ис Клечьска» (6636 / 1128 р.), «Черторыеск и Кльчьск… Берестии Дорогичин Клическ» (6650 / 1142 р.), «Слоучьск и Кльчьск и вси Дрегвичѣ» (6657 / 1149 р.) [ІпатЛ, стб. 292, 310, 312, 383].

Надалі ця назва зникає з джерел, і від середини 15 ст. у документах Литовської метрики з’являється Клецьк (див. географічні покажчики до 3-ї та 4-ї книг записів).

Отже, існування цього поселення в часи складання СРГ безсумнівне, але форма назви вказує на 12 ст., на Іпатіївський літопис! Клас вірогідності – А.

(187) Кернов

Єдиний кандидат на цю назву – сучасне литовське містечко (Kernavė) на ріці Вілії у 35 км на північний захід від Вільнюса.

Город вперше гаданий у 1279 р. з нагоди війни тевтонських рицарів із князем Тройденом – як Kernowe, далі в 1365 р. – як Kernow (Вікіпедія). Згадується він в листах Вітовта з 24 січня 1409 р. (Kyrnow) та 2 серпня 1429 р. (Kyrnaw) [CEV, № 391, p. 167; № 1368, p. 854] і в ранніх записах Литовської метрики: «в Кернове… у Кернаве… Моишокголские волости и Керновские» [LM 3, p. 52, 67, 68]; «в Кернове… в Кернове» [LM 4, № 13.3, p. 51 – 1486; № 16.12, p. 70 – 1489; № 18.3, p. 75 – 1488]. Складання повного літопису Кернова, як і наступних міст у Литві, не входить у мою задачу.

Таким чином, існування города в 14 – 15 ст. є безсумнівним, і форма його назви в СРГ відповідає цьому часу. Клас вірогідності – А.

(188) Ковно

Знову єдиним претендентом на назву є сучасне литовське місто (Kaunas) на Німані.

Город розташовувався при самій границі із Тевтонським орденом, і від 1361 р. згадувався в описах орденсько-литовських війн. Дуже часто Ковно (Cauwen, Cawen) згадується у документах Вітовта (від 1402 до 1430 р.) [CEV, за покажчиком]. У формі Ковна він постійно згадується в ранніх книгах Литовської метрики [LM 3, 4 – географічні покажчики]. Клас вірогідності – А.

(189) Вилкомирье

Єдиний кандидат – сучасне литовське місто на річі Святій (Швентой) у 70 км на північ від Вільнюса.

Вікіпедія вказує ранні варіанти назви: Vilkenberge (1333), Vielkemirgen (1366), Wilkenmerge (1385). Також в 1424 і 1425 рр. маємо згадку про Wilkomirie [CEV, № 1150, p. 643; № 1206, p. 709] – цікаву точним співпадінням форми назви з СРГ. В ранніх книгах Литовської метрики маємо немало згадок у формі Вил[ь]комир [LM 3, 4 – географічні покажчики]. Форма, наведена в СРГ, мені більше не зустрілась. Клас вірогідності – А.

(190) Моишогола

Це містечко нині зветься (Maišiagala) у 23 км на північ від Вільнюса.

Вікіпедія вказує ранні варіанти назви: Mitczegalle (1254), Meyszegale (1364), Meisegale (1365), Masgallen (1366), Maysegal (1385), Meischengallen (1390), далі у Литовській метриці маємо форми Моишокгола, Моишакго[и]ла [LM 3, 4 – географічні покажчики]. Клас вірогідності – А.

(191) Вилно

Можна не мати сумніву, що йдеться про сучасний при впадінні річки до річки , котра давніше звалась Вілія.

Город описаний в СРГ з винятковою докладністю: «4 стены древены а две камены а реце две: Велиа, Вилно». Литовська патріотична легенда, складена в 1530-х роках, приписує заснування міста князю Гедиміну. Незалежно від того Вільно згадується в 1345 р. в «Повісті про Вітовта», складеній бл. 1392 р. [докладніше: Жарких М. І. Дві традиції літописання Великого князівства Литовського. – К.: 2016 р., розділ «Повість про Вітовта»], і далі Вільно було столицею Великого князівства Литовського. Клас вірогідності – А.

Відомості про укріплення цікаві і, можливо, допомогли б датувати сам запис про Вільно в СРГ. Але я не можу заглиблюватись у цю справу.

(192) Велиа

Безсумнівна велика (510 км) ріка Вілія (литовці звуть її ), котра впадає у Німан у Ковно. На ній стоїть столиця Литви – Вільнюс. Клас вірогідності – А.

(193) Вилно

Ця річка значно менша (71 км), нині зветься і впадає у Няріс так, що історичний центр Вільнюса знаходиться на мису між цими ріками. Безумовно, автор опису в СРГ знав, що писав. Клас вірогідності – А.

(194) Троки Старыи каменны

Нині це деревня (Senieji Trakai) у 4 км на південний захід від від більш відомого Тракая (Нового Тракая).

Вікіпедія твердить, що цегляний замок у Старих Троках був побудований ще за Гедиміна і зруйнований тевтонськими рицарями в 1391 р., а в 1405 р. Вітовт передав його ченцям ордену бенедиктинців, котрі збудували на старому замчищі свій кляштор [Antiquo Trokii – CEV, № 320, p. 115]. Чи збереглися в цьому кляшторі фрагменти давнього мурованого замку, який згадано в СРГ – наразі невідомо. Клас вірогідності – А.

(195) Новыи Троки

Згадані вище Троки стали «Старими» після того, як князь Кейстут заклав собі нову резиденцію на острові між озерами Гальве, Лука и Тоторишкес. Оці Нові Троки швидко набули важливого значення і стали зватись просто (Trakai).

Укріплення його описані в СРГ дуже докладно: «На езере две стены камены а вышнии древян а в острове камен». Вікіпедія пише про два замки: один – на острові (він найбільше відомий) і другий – на півострові, сильно зруйнований. Це загалом відповідає запису СРГ, але вникати в історичну географію укріплень Тракая я не маю змоги. Клас вірогідності – А.

(196) Медники камен

На цю назву є два кандидати. В літературі вважається, що це сучасне село у 30 км на південний схід від Вільнюса.

Ян Длугош, розповідаючи про охрещення Литви королем Ягайлом в 1387 р., згадав, що Ягайло заснував 7 парафіальних костелів, серед них – костел в Медниках [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 10, 1370-1405. – Warszawa: 2009, s. 214].

Там зберігся великий , побудову якого на підставі археологічних досліджень відносять до рубежа 14 – 15 ст. Перші письмові згадки про цей замок відносяться до 1402 та 1415 років, тобто цей пункт відповідає визначенню СРГ «камен».

Другий кандидат – сучасне литовське місто у Жемайтії, у 218 км на північний захід від Вільнюса. Від 1314 року і до кінця 15 ст. цей пункт згадується під назвою Медники, і тільки в 16 ст. став зватись Ворни (Варняй). Згадки про нього в 14 ст. стосуються нападів тевтонських рицарів, тому слід думати, що якесь укріплення там було. Але в сучасному місті виразних слідів укріплення немає.

Приймаю Мядінінкай з огляду на мурований замок. Клас вірогідності – Б.

(197) Крев камен

Єдиний кандидат на цю назву – сучасне містечко у Сморгонському районі Гродненської області Білорусії, у 48 км на південний схід від Мядінінкая і 77 км – від Вільнюса. Крево досить часто згадується у письмових джерелах від часу, коли Гедимін надав Крево своєму синові Ольгерду [ПСРЛ, 1980 г., т. 35, с. 85]. Здогадно, це було в 1330-х роках.

Тут частково зберігся мурований замок, що відповідає визначенню СРГ – «камен». Олег Дзярнович відзначив, що різні дослідники датують його побудову від кінця 13 до кінця 14 ст., сам він вважає найбільші ймовірною датою 1320 – 1330-і роки [Дзярновіч А. і старажытнае Крэва: праблемы датавання і культурныя асаблівасці. – Беларускі гістарычны часопіс, 2017 г., № 1 (210), с. 6]. Втім, для нашої вузької теми розбіжність у датуванні не має великого значення – ясно, що на час створення СРГ мурований замок справді існував. Клас вірогідності – А.

(198) Лошеск

Точно така назва нині невідома, але з огляду на закономірне випадіння кінцевого звуку топооснови -е- (Друтеск → Друцьк, Случеск → Слуцьк), можна думати, що й ця назва спростилася до форми Лоск (Лоськ). Так думав М. Тихомиров [ТМН2, с. 95], і я приєднуюсь до його думки.

Деревня знаходиться у Воложинському районі Мінської області – всього в 11 км на південний схід від Крева. Тут був , описаний в інвентарі 1621 р., від якого лишилось городище. Клас вірогідності – А.

(199) Голшаны

Єдиний кандидат на цю назву – сучасне містечко в Ошмянському районі Гродненської області Білорусії. Воно знаходиться у 18 км на захід від Крева. Клас вірогідності – А.

Коли Гольшани вперше згадуються в джерелах – енциклопедії не знають. Вони пишуть про згадки у якомусь «Новгородському літописі» під 1387 і 1406 роками. Так от, перевірка показала, що в Новгородському 1-й літописі молодшого ізводу, Новгородському Карамзінському літописі та Новгородському 4-у літописі Гольшани не згадуються (згадки у тексті СРГ ми, ясна річ, не рахуємо). У Новгородському літописі Дубровського згадки про Гольшани нема, бо він не містить СРГ.

У «Баснословному початку Литви» (творі 1530-х років) читаємо:

A четвертыи брат его, Голшис, перешед реку Велю, и нашол гору красну межи горами над рекою Вилнею в мили от устья реки Вилни, где впадывает в реку Велью, против Раконтишок, и вчинил город, и назовет именем своим, Гольшане. И немного бывши там, и ездячи оттоле в ловы в пущу за десеть миль от того города своего, и наидет гору красну и з ровнинами великими облеглую и объфитостями наполненую, и сподобалося ему там, и он и там ся поселил, и на тои горе вчинил над рекою Кораблем, и перенесется оттуль, и там начнеть княжити, и назовется князем Голшанским [ПСРЛ, 1980 г., т. 35, с. 132 + інші списки, котрі містять оцей «Баснословний початок»].

Першоджерельне значення цього тексту – ніяке, він відбиває уявлення людини 16 ст. про те, що діялося у глибокій давнині. Але географія уривку цілком правильна: (Rokantiškės) – нині частина Вільнюса, і розташовані вони дійсно на річці Вільна, ну, і там збереглися. І віддаль від гирла Вільні – 6 км, тобто одна миля.

І сучасні Гольшани знаходяться у 62 км (десь 10 миль!) на південний схід від Рокантишок. Той , який нині частково збережений, збудовано в 1-й пол. 17 ст., мабуть на місці давнішого, але ніяких конкретних даних про оцей давніший замок я при поверховому огляді не знайшов.

Перша згадка про князя Івана Ольгимунтовича Гольшанського (herzog Iwan von Galschau Owgimontow) походить з 1390 р. [Wolff J. – Warszawa: 1895, s. 95]. І далі князі Гольшанські (але не самі Гольшани!) відносно часто згадуються у ранніх книгах Литовської метрики [LM 3, 4, 5, 6, 7, 8 – покажчики]. 24 листопада 1507 р. король Сигізмунд 1-й виставив підтвердження князю Олександру Юрійовичу Гольшанському на володіння «в Станкове, и в Жатине, в Глуску, в Голшанех, в Шошолех» [LM 8, № 283, с. 326], і це – перша відома мені безспірна згадка поселення Голшани.

Від у Могилівській області до Гольшан – 233 км, посередині між ними лежить деревня , котру можна вважати за Станків-1507. Шошоли – невідоме місце (хіба що озеро в Литві має дещо подібну назву), Жатино зовсім невідоме. Із запису зовсім не видно, щоб Гольшани становили першорядну цінність – в переліку маєтків вони поставлені на четвертому місці.

Маємо дивну ситуацію: князі Гольшанські згадуються в джерелах за століття з гаком раніше за поселення. Так що може бути, що «Баснословний початок» відбиває факт заснування князем Гольшанським містечка на своїх землях, котре отримало назву Гольшани від засновника.

А що ж запис в СРГ? Можливо, Гольшани вже існували на час його складання, і тоді це була би перша звістка про поселення. Але можливо також, що писар СРГ, знаючи про існування князів Гольшанських, викомбінував з їх прізвища назву їх примарної «столиці».

(200) Березуеск

Сучасного поселення з такою назвою не існує. пише про нього, що він знаходився поруч із деревнею Зубцовського району Тверської області. Підстави такого твердження не вказані, а робота, звідки це узято – не вказана.

Симеонівський літопис під 6878 (1370) роком згадує, що під час литовсько-московської війни дістав смертельне поранення князь Василь Іванович Березуйський [СимЛ, с. 110; ПСРЛ, 1922 г., т. 15, вып. 1, стб. 94]. Оце, власне, перша і остання згадка про першого й останнього князя Березуйського. Де було його князівство – наука не знає.

В 1371 р. литовський князь Ольгерд скаржився константинопольському патріарху Філофею, що Москва забрала в нього деякі місця, в тому числі «Фомин городок, Березуеск, Калугу, Мценеск» [Русская историческая библиотека, т. 6, № 24, стб. 137, 138].

Віктор Темушев припустив, що Фомін городок і Березуеск знаходились на півночі Смоленського князівства [Темушев В. Н. Первая Московско-литовская пограничная война: 1486-1494. – М.: 2013 г., розділ « между Вильно, Москвой и Тверью»], але конкретного місця не вказав.

Нині відомі маленьке поселення на півночі Орловської області та річка у Калузькій області. Не думаю, що вони мають стосунок до Березуеска.

Думаю, локалізувати цей ефемерний «город» неможливо. Клас вірогідності – Г.

Інша справа – звідки укладач СРГ довідався про його існування. Мабуть, це не була грамота Ольгерда, бо в СРГ немає Фоміна городка; але це міг бути якийсь літопис, що містив опис «другої литовщини» (війни 1370 р.). Писар прочитав там про князя Березуйського і викомбінував із нього його «столицю» – Березуеск. Але писар не знав, куди цей пункт примостити, і от поставив між Голшанами і Друцьком.

(201) Дрютеск

В Іпатіївському літописі маємо кілька згадок: «от Дрьюцька» (6600 / 1092 р.), «оузѧ Дрьютеск на щит» (6624 / 1116 р.), «к Дреютьску» (6636 / 1128 р.), «к Дрьютьску» (6667 / 1159 р.), «поидоша мимо Дрьютьск» (6688 / 1180 р.) [ІпатЛ, стб. 206, 283, 292, 494, 620].

Маємо непрямі згадки цього города і пізніше, наприклад, під 6847 (1339 р.) згадано князя «Ивана Дрютского» [СимЛ, с. 93], під 6880 (1372) р. згадано князя Дмитра Друцького [С1ЛСІ, стб. 441]; в 1420 р. згадано про приїзд митрополита Фотія до Друцька («к Дрюцьку») [ПСРЛ, 1980 г., т. 35, с. 56], далі маємо згадку про надання «у во Друцку Индикт 4» [LM 3, с. 27] – можливо, 1441 року.

Таким чином, в СРГ згадано сучасне містечко у Толочинському районі Вітебської області. Є там і городище 10 – 16 ст. Але форма назви – рання (11 – 12 ст.), мабуть запозичена з Іпатіївського літопису (або подібного). Клас вірогідності – А.

(202) Немиза

Дуже докладний і дуже переконливий аналіз цієї назви подав В. Русинов [Русинов В. Н. : историческая реальность или историографическая фикция? – «Проблемы происхождения и бытования памятников древнерусской письменности и литературы», Нижний Новгород, 2014 г., с. 37]. Ось як він написав:

1, вирази «к Немизе», «на Немизе» відомі з Повісті временних літ (запис 6575 / 1067 р.) [ІпатЛ, стб. 156]. Ця назва, так само як і згадка «до Немиги… на Немизе» у «Слові о Полку Ігоревім», позначає річку, а не поселення.

2, на підставі даних з історії мови можна думати, що автор СРГ, прочитавши літопис, відновив форму іменника не як Немига, а як Немиза (я не розуміюсь на мовознавстві і не можу сам сказати – так це чи не так; покладаюсь на думку В. Р.).

3. Численні приклади, зібрані автором, показують, що форми «к NN» та «на NN» в 14 – 15 ст. прикладалися до поселень / городів, і тому писар СРГ, читаючи давній літопис, прийняв назву річки за назву міста.

Вважаю це пояснення правильним і вичерпним. Можна не мати сумніву, що Немиза переїхала в СРГ з літописної статті 6575 року.

А де була ота Немига? № 1 – маленька (4.5 км) на території сучасного Мінська, узята в колектор. Вона впадає у Свіслоч. Слід думати, вона-то й згадана в 1067 р.

№ 2 – струмочок (13 км), який нині зветься , який впадає в Десну біля села Сохачі Новгород-Сіверського району Чернігівської області. На сер. 19 ст. ця річечка підписана як Немига, нижче – Россоха, а ще нижче – Стара Десна (це, власне, затока Десни). Думаю, що це чисто місцева назва, яка не закріпилась у пізніших джерелах.

Висновок: чисто літературний «город». Клас вірогідності – Е.

(203) Рша камен

Ця назва двічі згадана в Іпатіївському літописі: вперше під 6575 (1067) роком («яша Всеслава на Рши оу Смоленьска»), вдруге – під 6624 (1116) роком («взѧ Вѧчеслав Ръшю и Копысу а Д[а]в[ы]д с Ярополком оузѧ Дрьютеск на щит а Володимер сам поиде к Смоленьску») [ІпатЛ, стб. 156, 282].

Коментатори літопису вважають, що в обох випадках йдеться про річку, яку ототожнюють із маленькою (33 км) річкою , котра впадає у Дніпро у місті Орша (так що Оршанський замок стоїть на стрілці Оршиця – Дніпро).

Не думаю, щоби так могло бути. Назва річки Оршиця («маленька Орша») є похідною від назви города Орша, а не навпаки (ну, десь так, як річка впадає у річку Русаву в , і явно отримала свою назву від містечка). Отже, якщо в записі 1067 р. могло йтися про урочище у 110 км на захід від Смоленська, то запис 1116 року виразно говорить про поселення, можливо, навіть укріплені (Копись лежить у 22 км на південь від Орші). Археологи твердять, що було засноване в 2 пол. 11 ст.

3 липня 1407 р. Вітовт написав листа, відісланого з Орші (Orsza) [CEV, № 369, p. 150].

В СГС (1432 р.) маємо запис: «Rscha castrum muratum». Археологи датують початок мурованих укріплень часом княжіння Вітовта.

Найраніша 3-я книга записів Литовської метрики містить згадки: «На Рши и в Оболцох» [с. 26], «Во Рши» [с. 27], «Митку Ильвовичу уво Рши чотыри следы пустых» [с. 27], «Артису Кашиновичу земля дана на Рши» [с. 31]. Перші дві згадки не допускають сумніву, що це – місце, де великий князь Казимир віддав відповідні накази.

Кілька разів згаданий вище привілей 1488 р. для Луки Терешковича дозволяв йому не платити мита в тому числі і «в Орши» [LM 4, № 138, s. 146] – отже, давня форма Рша, уживана в 11 – 1 пол. 15 ст., в 2 пол. 15 ст. обростає протетичним початковим о, і така форма існує й дотепер.

Тому припущення В. Русинова [op. cit., с. 42], що даний запис СРГ так само основано на літописній статті 1067 р., не здається мені переконливим. Вираз «на Рши» може прикладатись як до річки (частіше), так і до поселення (наприклад, «на Москві»). Можна погодитись із тим, що літописний запис вплинув на компоновку СРГ, на порядок розміщення назв, але сам по собі запис уповні відповідає реаліям 1 пол. 15 ст.

Отже, сучасне місто у Вітебській області. Клас вірогідності – А.

(204) Горволь

Точно такої назви нині немає, але є дуже подібна – деревня у Річицькому районі Гомельської області. Там є городище давньоруського часу.

помилково подають, що десь у 1-й чверті 15 ст. цим поселенням володів Монивид – вельможа князя Вітовта.

У ретельно написаній статті Владислава Семковича [W. Semkowicz O litewskich rodach bojarskich zbratanych ze szlachtą polską w Horodle r. 1413. – Miesięcznik heraldyczny, 1913, , s. 176 – 190 + картосхема] складено документальну історію Монивида і його нащадків. Перелічено 5 (п’ять!) привілеїв на маєтки, котрі Монивид отримав від Вітовта [с. 181], але серед них немає ніякого Горваля. Нема Горваля і на картосхемі володінь роду Монивида, доданій до статті. Недаремно кажуть: вивчайте матеріальну частину!

Також немає згадок Горваля в 3-й та 4-й книгах записів Литовської метрики. Виходить, запис СРГ є найпершою згадкою про цей пункт. Клас вірогідності – А.

Горваль розмістився дуже зручно між Стрешином (126) на півночі та Річицею (121) на півдні, але в складі розглянутої вище «Дніпровської» групи його нема. Логіка компоновки СРГ не має нічого спільного із сучасними географічними уявленнями.

(205) Свислочь

У Білорусії є дві річки Свіслоч ( впадає у Німан, а – у Березину), а також місто і три містечка . Отже, є з чого обирати.

Зроблена витягнути цю назву із запису у хроніці Романовичів під 6764 (1256) роком:

Поиде Данило Ятвѧзѣ с братом и с[ы]н[о]м Лвом и с Шеварном младоу соущоу емоу и посла по Романа в Новъгородок и приде к немоу Роман со всими Новгородци и со тцемь своимъ Глѣбомъ и со Изѧславом со Вислочьскым и со сее стороны приде Сомовитъ со Мазовшаны и помочь от Болеслава со Соудимирци и Краковлѧны [ПСРЛ, 1908 г., т. 2, стб. 831].

Як бачимо, прийменник со ужито 7 разів і кожного разу після нього йде назва члена коаліції. Виправляти со Вислочьскым на Свислочьским я не бачу потреби й можливості.

Далі, про у Мінській області пишуть, що воно засноване в 1906 р. і нам не підходить. Про історію у Гродненському районі та області навіть самі білоруси нічого не знають, пам’ятки там не давніші за 2 пол. 19 ст., мабуть, перед тим поселення не було значним. Про у Могилівській області та про – районний центр Гродненської області енциклопедії стандартно пишуть «одне з найдавніших поселень Білорусії», але конкретні згадки про них починаються з 16 ст.

«Волость Свислочь» згадана в жалуваній грамоті 1387 р. [ГС 1387], але де вона знаходилась – треба міркувати окремо.

Віддати перевагу якомусь одному поселенню я не бачу можливості. Клас вірогідності – Г.

(206) Лукомль

Основним претендентом на цю назву є сучасне містечко у Вітебській області Білорусії. Перша згадка про нього міститься у повчанні Володимира Мономаха: «повоєвав до Лукамлѧ и до Логожьска та на Дрьютьск воюя» [ЛЛ-1, стб. 248]. Л. Махновець у відносив цю подію до осені 1078 р. Контекст згадки не залишає сумнівів, що йдеться про поселення у сучасній Білорусії.

В СГС (1432 р.) маємо трохи зіпсоване написання Cukomla.

Далі маємо згадки з середини 15 ст.: «У Лукомли» [LM 3, p. 29, 44]. Контекст показує, що це – місце, де великий князь віддав свої накази. Клас вірогідності – А.

Був і зовсім інший Лукомль, згаданий в Іпатіївському літописі під 6686 (1178) роком: «поидоша за Соулоу и сташа близ городища Лоукомлѧ» [ІпатЛ, стб. 613]. Правдоподібно припускають, що це – сучасне село на Сулі в Лубенському районі Полтавської області.

(207) Логоско

Точно така назва нині невідома, є досить подібна – місто за 40 км на північ від Мінська. Перша згадка про Логожск належить до 1078 року (цитата вище). Далі в Іпатіївському літописі маємо згадку «оу Логожьска… из Логажеска» [ІпатЛ, стб. 292 – 6636 / 1128 р.; стб. 620 – 6688 / 1180 р.] – обидва рази у контексті війн з Полоцьком. Перша звістка повторена і в Лаврентіївському літописі [ЛЛ-2, стб. 298], а ще в ньому є додаткова згадка (орієнтовно під 6694 / 1186 р.): «Д[а]в[ы]д Ростиславичь из Смолиньска а с[ы]н его Мстислав из Новагорода из Ложьска Василко Володаревичь из Дреютьска» [ЛЛ-2, стб. 403 – тут, здається, пропущено ім’я логожського князя].

Далі Логожеск згадано у грамоті 1387 р. [ГС 1387], і потім маємо привілей великого князя Олександра для Богуша Петровича, виставлений 29 серпня 1493 р. Там є згадка, що король Казимир надав був Логожоск у держання князю Андрію Володимировичу [LM 3, № 22, p. 78].

Таким чином, існування Логожська / Логойська в час складання СРГ вважаю безспірним. Інша справа – звідки взялася незвична форма Логоско. Клас вірогідності – А.

(208) Полтеск

Об’єкт описано так докладно, що можна не мати сумніву – це сучасний у Вітебській області Білорусії. Клас вірогідності – А.

В Іпатіївському літописі він згадується досить часто у формах «Полътеск» (6415 / 907 р.), «в Полотьсцѣ» (6496 / 988 р.), «оу Полотьскѣ» (6600 / 1092 р.), «к Полотьску» (6675 / 1167 р.), «на Полтьскъ» (6686 / 1178 р.), «до Полотьска» (6771 / 1263 р.) [ІпатЛ, стб. 22, 105, 206, 519, 608, 860].

В Лаврентіївському літописі (там, де він відходить від Іпатіївського) маємо форми «на Полтеск» (1186 р.), «до Полтеска» (6733 / 1225 р.) [ЛЛ-2, стб. 403, 448].

В Новгородському 1-у літописі маємо форми «посла к Ровъголду Полочку… в Полотьске» (6488 / 980 р., молодший ізвод), «в Полотьске» / «в Полочьске» (6747 / 1239 р., старший / молодший ізвод), «под Полотском» (6889 / 1381 р., молодший ізвод), «Полтеск» (6848 / 1440 р., молодший ізвод) [Н1Л, с. 125, 77, 289, 378, 420].

В СГС маємо форму «Poltesk» (1432 р.).

у 3-й книзі записів Литовської метрики (сер. 15 ст.) маємо форми «Полтеск», «Полътеск», «у Полоцку» [LM 3, p. 29, 30].

Мені здається, що первинна форма написання Полътьск розвивалась паралельно у двох напрямках: 1, Полътьск → Полотьск → Полотск → Полоцк; 2, Полътьск → Полтьск → Полтеск. Але показово, що похідні форми (Полоцька земля, полочане) утворюються тільки від Полоцька, не від Полтеска.

Отже, форма, вжита в СРГ, відповідає інших письмовим пам’яткам 1 пол. 15 ст.

(209, 214) на Двине

Ця велика (1020 км) ріка нині зветься , впадає у Ризьку затоку Балтійського моря, і Полоцьк справді стоїть на ній. Клас вірогідності – А.

Інша, трохи менша (744 км) впадає в Біле море. Хоча в СРГ маємо 4 об’єкти на ній (409 – 412), сама вона в СРГ не згадана.

(210) и на Полоте

Невелика (93 км) річка впадає у Західну Двіну, так що історичний центр Полоцька знаходиться на мису цих рік. Річка Полота вперше згадана в оповіданні Повісті временних літ про розселення слов’ян. Клас вірогідності – А.

(211) святаа Софиа каменна о седми версех

Софійський собор у Полоцьку дійшов до наших днів сильно зруйнованим і перебудованим, на гаданого первісного вигляду від показаний із 7 верхами. Таким чином, всі топографічні відомості про Полоцьк в СРГ відповідають дійсності. Клас вірогідності – А.

(212) Видбеск 3 стены камены

Сучасний , обласний центр Білорусії, вперше згадується в Іпатіївському літописі відносно пізно, в 6675 / 1167 р. («Всеслав же бѣжа Витебьску» [ІпатЛ, стб. 526]; «ранні згадки» з пізніх літописів ігноруємо). У «Повісті про Вітовта» Гедимін надав Ольгерду «Витебъск» (орієнтовно в 1330-х роках [ПСРЛ, 1980 г., т. 35, с. 61]). В Новгородському 1-й літописі молодшого ізводу маємо форму «Витепьск» (6948 / 1440 р.) [Н1Л, с. 420], в СГС – «Wyderbesk» (1432 р.), в Литовській метриці – «у Витебъску», «Витебъск», «видблянину» [LM 3, p. 31, 34].

Таким чином, можна вважати, що правильна форма Видбеск (город на річці Видба) вживалась у 15 ст. паралельно із більш поширеною і милозвучною формою Вітебськ.

Оборонні споруди замку у Вітебську не збереглись. Вікіпедія твердить, що мурований було збудовано в 14 ст., і навіть конкретніше – за князя Ольгерда. Знаючи стан джерел для цього століття, маю сумнів, що це твердження спирається на якесь першоджерело, близьке в часі до самої події. Але можна не сумніватись, що на середину 15 ст. якісь муровані укріплення у Вітебську таки були. Клас вірогідності – А.

(213) а река Видба

Маленька (33 км) річка впадає у Західну Двіну в самом центрі Вітебська, так що його історичний центр знаходиться на мису цих рік. Клас вірогідності – А. Згадки в СРГ маленьких рік Полота та Вітьба показує знайомство автора цих записів з топографією названих міст.

(215) Новый городок литовскыи

В СРГ згадано чотири «Нових городка» (48, 215, 302, 385), два «Новгородка» (325, 395) і три «Новгорода» (84, 349, 400). Здається, писар СРГ був першим, хто почав журитися неоднозначістю цієї назви, і розв’язав її, додавши визначення «Сіверський / Нижній / Великий» до найбільших і найкраще відомих міст, власне Новгородів. І ця номенклатура прижилася, вживається й нині.

Звичайно, писар СРГ розумів, що з тими численними новими городками та нов-городками теж треба було би щось зробити, але конкретно він знав розташування тільки одного з них – у Литві.

Перша безспірна згадка про «наш» Новий городок міститься у Хроніці Романовичів у статті 6760 (1252 р.) контексті походу на Литву: «Данило же и Василко поидоиста к Новоугородоу» [ІпатЛ, стб. 816].

Хоча в Новогрудку є потужні культурні шари (до 5 м) і там проведено багато археологічних досліджень, все ж рання (до-письмова) історія города містить багато неясностей. З найновішого огляду [Бубенько Т. С., Метельский А. А. . – Историко-географический журнал, 2023 г., т. 2, № 3, с. 6 – 21] випливає, що перше поселення на цьому місці виникло наприкінці 10 ст., а на початку 12 ст. було збудовано нові потужні дерево-земляні укріплення, і це вже незаперечно був город, влаштований за ініціативою когось із князів. Припускається, що він був названий «Новим» на противагу старим поселенням перед-державного часу, які існували тут.

В документі Вітовта з 18 січня 1401 р. згадано «Novogrodeg… Nouogrodek» [CEV, № 233, p. 72]

У 3-й книзі Литовської метрики маємо згадки: «у Новегород[ъ]ку» [LM 3, p. 19, 24, 28, 29, 43, 54, 57, 69], «у Литовъского Новагородъка повете» [LM 3, p. 28], «у Новегородце» [LM 3, p. 41]. Як бачимо, частини слова відмінюються окремо, і краще було би писати їх окремо: у Нове Городце. Важливо, що форма, вжита в СРГ, має точний відповідник у метриці, тобто співпадає з нормою середини 15 ст.

Думаю, можна не мати сумніву, що йдеться про сучасний у Гродненській області Білорусії. Клас вірогідності – А.

(216) Оболчи

Точно така назва нині невідома, є досить подібна до неї назва – це містечко у Толочинському районі Вітебської області Білорусії.

Ян Длугош розповідаючи про охрещення Литви королем Ягайлом в 1387 р., згадав, що Ягайло заснував 7 парафіальних костелів, серед них – костел в Обольцях (Obolcza) [Jana Długosza Roczniki czyli Kroniki sławnego Królestwa Polskiego. Ks. 10, 1370-1405. – Warszawa: 2009, s. 214]. Далі маємо лист Вітовта, відісланий з Обольців 13 січня 1426 р. [Gebin czu Obolecz in unserm hoffe czwuschen Witewsk und Smolensk – CEV, № 1213, p. 714].

Маємо згадки цього поселення і в Литовській метриці: «у Оболцох» [LM 3, p. 26, 27]. Отже, існування і деяке значення цього пункту в часи укладання СРГ – поза сумнівом. Клас вірогідності – А.

(217) Лебедев

Назва «хутор / посёлок Лебедев» відома в – 1 в Білорусії і 3 в РФ. Думаю, ці незначні поселення засновані відносно недавно і нам не підходять.

Назва Лебедево значно – 4 в Білорусії, 25 в РФ, 1 в Україні (оце засноване в 1922 році). Це так само переважно незначні деревні, які нині навіть частково зникли.

М. Любавський на карті, доданій до його книги «Областное деление и местное управление Литовско-Русского государства ко времени издания первого Литовского статута» [М.: 1892 г.] показав містечко Молодечненського району Мінської області. До цієї думки приєднався М. Тихомиров [ТМН2, с. 112].

«Село Лебедево и Лебедевская волостка» були пожалувані князю Скиргайлу в 1387 р. [ГС 1387]. З певною обережністю можна віднести цю звістку, як і звістку СРГ, до Лебедева-Молодечненського. Обережність потрібна тому, що: 1, назва Лебедево дуже поширена; 2, найдавніша згадка у формі Лебедево узгоджена із визначенням «село», а Лебедев – із визначенням «город». Клас вірогідності – Б.

(218) Борисов

Ситуація з цією назвою трохи краща, ніж з Лебедевим. два села в Україні, 4 незначних хутора в РФ і одне в Мінській області Білорусії. От всі думки і звертаються до цього міста.

Цей город уперше згадується в літописах під 6636 (1128) роком у контексті походу на Полоцьк: «на Стрѣжев к Борис[ов]у», «на Стрѣжев к Борисову» [ІпатЛ, стб. 292; ЛЛ-2, стб. 298].

Час заснування дерев’яно-земляного замку в Борисові точно не з’ясовано, , що це сталось не пізніше 1 пол. 14 ст. Але в ранніх книгах Литовської метрики (3-й та 4-й) згадок про Борисов немає. В 1420 році у Борисові побував митрополит Фотій [ПСРЛ, 1980 г., т. 35, с. 56]. Клас вірогідності – А.

(219) Лида

Єдиним претендентом на таку назву є сучасне місто у Гродненській області Білорусії.

Перша згадка про Ліду міститься в «Повісті про Вітовта»: Ягайло, ставши великим князем, віддав цей город своєму холопу Войдилі [ПСРЛ, 1980 г., т. 35, с. 85]. Орієнтовно це було між 1377 і 1382 роками. У Ліді був написаний лист Скиргайла до Ягайла з 18 червня 1387 р. [CEV, № 33, p. 12]. Далі згадки йдуть дуже часто, зокрема, в ранніх книгах Литовської метрики. Клас вірогідності – А.

(220) Пуня

«Пуня и волос[т]ка» згадані у грамоті 1387 р. [ГС 1387]. Назва унікальна, не випадає сумніватися, що це – сучасне село поблизу Алітуса в Литві. Потім Пуня згадана у листі до Вітовта з 7 січня 1419 р. [CEV, № 819, p. 437]. Далі Пуня, пунський намісник часто згадуються в Литовській метриці. Клас вірогідності – А.

(221) Любутеск

Цей город існував у 14 – 15 ст. Вважається, що нині це – на правому березі Оки біля села Ферзиковського району Калузької області. Клас вірогідності – А.

Вперше Любутськ згадується в 6881 (1373) році, коли литовський князь Ольгерд знову пішов на Москву, а московський князь Дмитро зустрів його з військом біля Любутська [СимЛ, с. 113; в С1ЛСІ, стб. 441, 444 цей запис поставлено під 6880 / 1372 роком, і таке датування більш поширене в науці].

Далі в статті 6901 (1393) р. згадано, що рязанський князь Олег ходив із раттю до Любутська [С1ЛСІ, стб. 510].

Далі десь в 1401..1402 рр. серпуховський князь Володимир Андрійович уклав свій заповіт, у якому згадано «Любутеск с волостми», який мав відійти його сину Івану [ДДГ, № 17, с. 47].

Далі в статті 6910 (1402) р. згадано, що рязанський князь Родослав пішов був війною на Брянськ, але литовські князі розбили його біля Любутська [СимЛ, с. 150; С1ЛСІ, стб. 522].

Далі в статті 6916 (1408 р.) згадано приїзд князя Свитригайла до Москви, в числі його супутників названі «бояри любутські» [СимЛ, с. 155].

Далі в договорі московського князя Василя 2-го з польським королем Казимиром 1449 р. Василь зобов’язався не вступатись у Любутеск (вжита саме така форма назви), який належав Казимиру [ДДГ, № 53, с. 160].

Далі в статті 6982 (1474) р. згадано: «имали москвичи Люботское и полон вели. И тоя же осени любочане безвестно приидоша на князя Семена Одоевского» [СимЛ, с. 247].

Далі у статті 6898 (1480) р. згадано, що цар Ахмат йшов попри Мценськ, «Люботеск» та Одоїв (це було «стояння на Угрі») [СимЛ, с. 268].

Далі в договорі великого князя литовського Олександра із московським великим князем Іваном 3-м 1494 р. останній зобов’язався не вступатись у Любутськ, який належав Олександру [ДДГ, № 83, с. 330].

Далі у заповіті московського великого князя Івана 3-го 1504 р. вказано, що Любутськ буде належати до молодшого сина – Андрія Івановича [ДДГ, № 89, с. 360].

Далі у статті 7074 (1566) р. у числі маєтків, якими обмінялись цар Іван 4-й та його брат у других Володимир Андрійович, названо «городище Любуцкое» [ПСРЛ, 1906 г., т. 13, ч. 2, с. 400].

Отак виглядає історія цього города у літописах, найближчих за часом складання до описуваних подій. Видно, що Любутськ коливався між Литвою, Рязанню та Москвою, і тільки після успішної для Москви війни з Литвою 1500 – 1503 рр. увійшов до складу Московської держави. Після цього Любутськ втратив значення на користь сусіднього (у 13 км) Алексина. Виходить, що в часі складання СРГ Любутськ справді належав Литві або міг вважатись таким, що належить. Форма назви в СРГ відповідає формі, вживаній у 1 пол. 15 ст.

Уф! Цілих 80 хвилин витратив на складання цієї довідки, що в умовах постійних відключень електроенергії становить значну цінність (пишу 6 червня 2024 р. о 9:02).

А поважні енциклопедії (, і ) в живі очі брешуть мені про міфічний «Угорський договір 1408 р.» між Вітовтом та Василем 1-м, згідно якого Любутськ буцімто перейшов під владу Москви. Про такий договір не знає ані один московськиій літопис – не тільки сучасний подіям (як Симеонівський та Софійський 1-й старшого ізводу), але навіть і пізніші, як Никонівський. Також цього договору немає в ДДГ. І нащо було так примітивно фантазувати?

Від Пуні СРГ робить великий відскок до Любутська – 829 км схід на і потім такий само великий відскок на 812 км на захід, повертаючись до Перелаи, в той час як від Пуні до Перелаи – якихось 40 км. Любутськ потрапив в СРГ явно не на своє місце.

(222) Перелаи

Це – сучасне село у Варенському районі Литви (76 км на південний захід від Вільнюса). Цитована Вікіпедія твердить, що город уперше згадано в 1378 р. серед 15 найважливіших замків Литви. Також маємо згадку Перелая в 1387 р. [ГС 1387], і далі ця назва часто згадується у Литовській метриці і сама по собі, і як центр волості, а далі й повіту з окремим намісником (книги записів 3, 4, 6). Клас вірогідності – А.

(223) Родно

Точно такої назви не існує, за припущенням М. Тихомирова – це сучасне містечко у Климовицькому районі Могилівської області Білорусії [ТМН2, с. 112]. Вікіпедія каже, що перша згадка про нього датується 1709 роком. І справді, в ранніх книгах Литовської метрики (№ 3 – 6) немає жодної згадки про це поселення.

Далі, якщо вже виправляти Родно на Родня, то треба згадати:

1, город / Родня у гирлі Росі, єдиний раз згаданий в Повісті временних літ під 6488 (980) роком: «в градѣ Родьни… в Роднѣ» [ЛЛ-1, стб. 77]; «въ градѣ Родѣнѣ… в Роднѣ» [ІпатЛ, стб. 65].

2, село на Волзі у Старицькому районі Тверської області, вперше згадане у Рогозькому літописці під 6876 (1368) роком [ПСРЛ, 1922 г., т. 15, вып. 1, стб. 87].

3, деревню у Гдовському районі Псковської області.

Ще одна можливість – припустити описку і виправити на [Г]родно / [Го]родно. Так ми отримаємо подвоєння запису 228.

Місце не можна локалізувати. Клас вірогідності – Г.

(224) Менеск

Маємо одного кандидата на цю назву – сучасний , столицю Білорусії.

Перша згадка належить до 6575 (1067) р.: «придоша к Мѣньску… взѧша Мѣнеск» [ІпатЛ, стб. 156; ЛЛ-1, стб. 166]; далі 6612 (1104) р.: «на Менеск» [там само, стб. 256 / 280]; 6623 (1115) р.: «поиде к Мѣньску… стояше оу Мѣньска» [ЛЛ-1, стб. 290 – 291]; 6624 (1116) р.: «вдасть ему Менеск» [ІпатЛ, стб. 283]; 6640 (1132) р.: «к Мѣньску» [ЛЛ-2, стб. 302]; 6659 (1151) р.: «послаша [к?] Мѣньску»; 6667 (1159) р.: «поиде полком к… Мѣньску»; 6668 (1160) р.: «к Мѣньску»; 6669 (1161) р.: «ко Мѣньску» [ІпатЛ, стб. 445, 495, 505, 512].

Весь цей час – десь століття – назва города в літописах стабільна: Мѣньск, рідше маємо фонетичний запис Менеск. Від середини 12 ст. Мінськ зникає з літописів.

Далі маємо згадку про Менеск в грамоті 1387 р. [ГС 1387], згадку в листі Вітовта з 3 липня 1427 р. [Mynsk – CEV, № 1291, p. 774]. і числені згадки у Литовській метриці: «у Менску» [LM 3, p. 20, 40, 51, 53]; «у Менську» [LM 3, p. 52].

Отже, повноголосна форма Менеск з кінця 14 ст. зникає з документів і заміняється неповноголосною (Менск). Але цього мені здається замало, аби ствердити походження запису СРГ з 14 ст. чи ранішого часу. Клас вірогідності – А.

(225) Мченеск

Єдиним кандидатом на цю назву є сучасне місто Орловської області РФ.

Вперше цей город згаданий в 6655 (1147) р.: «из Мьченьска… Мценеск»; 6660 (1152) р.: «на Мценеск» [ІпатЛ, стб. 342, 455].

Далі маємо згадку про Miszenyesk в СГС (1432 р.) – також правдоподібно Мценськ і далі «во Мъценску» [LM 3, p. 44] (сер. 15 ст.).

Таким чином, поселення існувало мабуть безперервно у 12 – 15 ст. Клас вірогідності – А.

(226) Ижеславль

Отже, від Мінська СРГ знову робить великий – на 600 км – відскок на схід до Мценська з тим, щоби потім перенестись на 615 км на захід у Заславль (а від нього до Мінська – тільки 21 км). Знову, як і у випадку з Любутськом, слід думати, що Мценськ потрапив не на своє місце.

Город Ізяславль вперше згадано в 6636 (1128) р.: від Логойська «иде к Изѧславлю» [ІпатЛ, стб. 291; контекст виразно вказує на білоруський Ізяславль]; 6667 (1159) р.: «ко Изѧславлю» [ІпатЛ, стб. 496 – знову в контексті походу на територію сучасної Білорусії].

Далі «Повість про Вітовта» згадує, що бл. 1345 р. князі Ольгерд і Кейстут дали своєму брату Явнуту «Жаславль» [ПСРЛ, 1980 г., т. 35, с. 85 (найдавніший список з кін. 15 ст.) та інші пізніші списки «Повісті» в тому ж томі].

Далі у Литовській метриці бачимо: «у Жеславлі» [LM 3, p. 25], «Жеславское волости» [LM 3, p. 53], «в Жеславли» [LM 3, p. 62]. А в 4-й книзі метрики з’являються уже й князі Заславські / Жеславські.

Думаю, форма Іжеславль є власним винаходом писаря СРГ, і винаходом невдалим, бо Ізяслав (реально вживане ім’я) та Іжеслав (теоретично вигадане ім’я) – це різні імена, десь так, як Михаїл та Мисаїл. Але можна не сумніватись, що вигадка відштовхувалась від реальної форми Жеславль, вживаної у 15 ст. Нині це місто знову змінило назву на . Клас вірогідності – А.

Теоретично кажучи, не можна відкидати претензії на цю позицію в СРГ з боку інших кандидатів:

1, сучасного міста у Шепетівському районі Хмельницької області (в давнину частіше вживалась назва Заслав);

2, села Михайлівського району Рязанської області, котре відоме з 1760 року. До нього намагались підтягнути згадку городка Іжеславець із «Повісті про зруйнування Рязані Батиєм». Сама «Повість» – чисто літературний твір, не давніший за 16 ст.

3, деревні у Дубровському районі Брянської області. Вона згадується в сер. 15 ст. як Свеслав [LM 3, p. 35] і далі серед документів 1493 р. є згадка «у Светъславской волости» [LM 3, p. 73]. Десь у кінці 1480-х років було складено перелік князів і бояр Смоленської землі, де згаданий «Митько Нагин у Светъславли» [LM 4, № 141.1, с. 154]. Все добре, тільки назва походить від імені Святослав, не від Ізяслава.

На думку В. Кучкіна:

Ещё сложнее отождествить с древнерусским городом названный в Списке Ижеславль. Такого названия среди древнерусских городов нет. Скорее всего, речь должна идти о Изяславле. Изяславлей же в домонгольской Руси было четыре: во Владимиро-Волынском, Полоцком, Рязанском и Смоленском княжествах. Поскольку в Списке до Ижеславля назван Мценск, а после Ижеславля Торопец, ясно, что в данном месте Списка речь о владимиро-волынских, полоцких или рязанских землях не идёт. Остаётся только Смоленское княжество, к которому, кстати говоря, относился и Торопец. Поэтому Ижеславль Списка идентифицируется с Изяславлем смоленским [ВК, с. 28].

Ми не знаємо, в якому порядку писар СРГ перелічував відомі йому назви. Встановити цей порядок – це одна із задач дослідження СРГ, і до отримання більш-менш переконливих висновків аргументувати географічну локалізацію позицією запису в СРГ – це означає вносити циклічну аргументацію в питання про послідовність обходу назв. «Ізяславль Рязанський» є літературною вигадкою на кшталт «града Кітежа»; Ізяславль Смоленський ніколи не існував, був тільки Святославль. Отже, В. Кучкін замість невідомого Іжеславля пропонує так само невідомий «Ізяславль Смоленський».

В цілому «литовська» група записів СРГ (182 – 226) показує високу якість: із 45 записів тільки 4 не вдалося витлумачити + 1 чисто літературний «город». Решта 40 записів (89 %) або точно співпадають із сучасними назвами, або тлумачаться досить упевнено.

Недоліком цієї групи є згадки Любутська (221) та Мценська (225), розташованих на східній межі Великого князівства Литовського (станом на 15 ст.). За їх винятком решта об’єктів розташовані на півдні сучасної Литви та на півночі сучасної Білорусії.

Картосхеми

«Литовська» група досить численна і досить якісна, тільки дуже плутана. Я склав такий оптимальний маршрут: 221 → 225 → 204 → 182 → 186 → 215 → 219 → 222 → 185 → 220 → 188 → 189 → 187 → 190 → 191 → 195 → 194 → 199 → 197 → 198 → 226 → 224 → 207 → 218 → 206 → 216 → 201 → 203 → 212 → 208 = 1913 км. Він нанесений на наступній схемі блакитними стрілками. Але охочі можуть спробувати побудувати економніший маршрут.

Для прокладання основного реального маршруту (між об’єктами класу А) треба просто дивитись перелік: 182 → 185 → 186 → 187 → 188 → 189 → 190 → 191 → 194 → 195 → 197 → 198 → 199 → 201 → 203 → 204 → 206 → 207 → 208 → 212 → 215 → 216 → 218 → 219 → 220 → 221 → 222 → 224 → 225 → 226 = 6250 км. Він нанесений на наступній схемі стрілками різних кольорів; кольори не мають спеціального значення, тільки щоби не було плутанини при перетині (а вона все одно виникає, бо яскравих кольорів не вистачає, доводиться вживати бляклі). Ентропія-А = 327 %, більша за будь-яку обчислену до цього місця.

Повний реальний маршрут (класи А + Б): 182 → 185 → 186 → 187 → 188 → 189 → 190 → 191 → 194 → 195 → 196 → 197 → 198 → 199 → 201 → 203 → 204 → 206 → 207 → 208 → 212 → 215 → 216 → 217 → 218 → 219 → 220 → 221 → 222 → 224 → 225 → 226 = 6476 км, що дає нам ентропію-В = 338 %. Ріст ентропії невеликий через те, що перелік доповнився тільки двома умовно локалізованими об’єктами:

Чорним контуром на картосхемі позначено багатокутник, який охоплює всі об’єкти групи. Діаметр його (188 – 225) дорівнює 845 км. Зі складу групи хочеться вилучити три сторонніх об’єкти: Горволь (204), Любутськ (221), Мценськ (225). Перший із них значно краще вписується у «Дніпровсько-Прип’ятську» групу, а два останніх – у наступну «Торопецько-Єрусалимську групу».

З вилученням цих трьох об’єктів ядро групи (контур жовто-гарячого кольору) набуває діаметр 424 км (188 – 203), або 50 % від повного діаметру.