Історіографія

Микола Жарких

Як дивились на синодики історики, що писали до 2018 року?

Попереджаю одразу – я не збирають давати тут ані повної бібліографії публікацій синодиків та досліджень про них, ані вичерпного аналізу кожного положення кожного автора. Я буду розглядати тільки найважливіші, на мою думку, праці і намагатимусь виявити найпоширеніші погляди.

Першу помітну публікацію синодиків зробив Микола Новіков, який надрукував два синодики Успенського собору Московського Кремля – найдавніший, приблизно середини 16 ст. – 1600 р., та пізніший, доведений до 1684 р. [Древняя российская вивлиофика (1-е изд.), Спб., 1775 г., ч. 8, – 125; Древняя российская вивлиофика (2-е изд.), М., 1788 г., ч. 6, – 506]. Ніяких своїх міркувань він не подав і навіть помилково датував обидва синодики 1684 роком. (Зауважу в дужках, що історики часто забувають про пріоритетну публікацію 1775 р. і воліють називати «першою» публікацію 1788 року.)

Бібліографічний напрям

В томах «Опыта русской историографии» Володимира Іконникова згадки про синодики розкидані по різних місцях. Так, пару сторінок присвячено пізнім (16 – 18 ст.) великоруським синодикам [Иконников В. С. Опыт русской историографии. – К.: 1908 г., т. 2, кн. 2, – 1486]:

Синодики продовжували вестись до пізнішого часу, і здається давніші були точніші та кращі за пізніші, нерідко перероблені, доповнені вставними іменами і цілковито переплутані [с. 1483 – 1484].

Там продано й деякі бібліографічні вказівки – надзвичайно скупі, бо спеціальних робіт не було зовсім, а тільки принагідні зауваження. Додаткова бібліографія подана на – 1237.

Ще пару сторінок [ – 1543] присвячено українським та білоруським синодикам:

Вони мають значення для місцевої історії та генеалогії. В них нерідко згадуються місцеві події, посади, котрі займали відомі особи, прізвища записаних осіб, місця походження, напади татар, хвороби, які спричинили смерть, винагороди на поминання [с. 1541].

Перераховано відомі на той час синодики.

В 1911 р. був надрукований том «Истории русской церкви» Євгена Голубінського, де містився параграф, присвячений синодикам [Голубинский Е. Е. История русской церкви. – М.: 1911 г., т. 2, часть 2, – 582]. Він поділив усі синодики на три групи в залежності від їх богослужбової ролі (коли і як їх слід було читати). Він навів посилання на рукописи та вибрав з переглянутих рукописів вказівки на їх богослужбову роль. Надрукував також витяг зі статуту (бл. 1579 р.) Волоколамського монастиря, де йшлося про порядок ведення синодиків [с. 577 – 582]. Ніяких загальних міркувань Голубінський не подав.

Цілих пів-сторінки займає параграф «Синодики або пом’яники» в «» Дмитра Дорошенка [Дорошенко Д. І. Огляд української історіографії. – Прага: вид.Укр.ун-ту, 1923 р.; цитую за перевиданням: К.: 1996 р., с. 15 – 16]. Там умістилась бібліографія – 4 публікації текстів українських синодиків, «в яких можна знайти джерело й матеріал історичних відомостей» – от і вся «оцінка».

Всі зазначені праці по відношенню до синодиків – це бібліографії, не більше.

Критичний напрям

Трохи ширші міркування про значення синодиків висловив Степан Голубев у передмові до видання Печерського синодика:

Не дивлячись на значну кількість збережених до нашого часу пом’яників, наші дослідники при своїх історичних пошуках майже зовсім не звертаються до писемних пам’яток такого роду, очевидно вважаючи їх матеріалом, мало приданим для себе. Такий погляд на пом’яники як історичний матеріал має слушність, ми тут зустрічаємо майже самі голі імена, і хоча вони часто віднесені до тих чи інших фамілій, але простежити за ними генеалогію цих фамілій – справа інколи цілком неможлива, і в будь-якому випадку вимагає прискіпливої роботи, великих історичних знань і надзвичайно ретельної критики [Древний помяник Киево-Печерской Лавры (конца XV и начала XVI столетия) / Голубев С. – Чтения в историческом обществе Нестора летописца, 1891 г., т. 6, приложение, ; тут і дал виділення в цитатах – мої. М. Ж.].

Далі він навів приклади цінних історичних записів із синодиків і свою обережну реабілітацію джерельного значення синодиків завершив так:

Якщо прийняти до уваги, що деякі з подібних заміток, що зустрічаються у пом’яниках, являють подекуди єдине джерело, звідки дізнаємось про той чи інший історичний факт, – то не можна не визнати, що думка про крайню бідність цього роду писемних пам’яток в плані матеріалу історичного повинна прийматись з певними обмеженнями [с. 7].

Таке ставлення до синодиків можна назвати критичним підходом.

В роки торжества історичного матеріалізму робота з видання і дослідження синодиків повністю припинилась, оскільки не відповідала настановам панівної марксистської ідеології, а подати синодики як пам’ятки «класової боротьби християнізованих трудящих мас проти церковних феодалів» ніхто не здогадався.

Маленьким винятком є книга Степана Веселовського (1875 – 1952), написана ще у 1930-40-х роках, а опублікована значно пізніше:

Записи [в синодиках] велись по мірі подачі вкладів, по родах, тобто по групах осіб, як накопичувався матеріал. Від уживання синодик приходив у ветхість, і тоді при переписування виконувалась робота упорядкування і приведення в порядок і систему нагромадженого матеріалу. Вона полягала в тому, що особи, записані по різних вкладах у різний час, групувались за родами. Це порушувало хронологію та приводило до частих помилок, до помилкового об’єднання в роди або роз’єднання.

До того приєднувалися помилки писарів, і таким чином, первісний матеріал знецінювався. Більшість синодиків, що дійшли до нас – це результат неодноразових переробок і переписування перших записів, котрі до нас не дійшли. Значно знецінює синодики як історичне джерело й та обставина, що записи велися дуже по-різному, в одних випадках осіб записували у порядку висхідному, в других у низхідному, вмішували бічні лінії, родичів жінок і т. п. Тому дані синодиків, узяті самі по собі, в більшості випадків зовсім непридатні.

Але в поєднанні з родовідними матеріалами, у випадку, коли відоме родовідне дерево, вони є дуже цінним поповненням і корективом для родовідного матеріалу як джерело вельми вірогідне, оскільки нікому не було сенсу фальсифікувати його, наприклад, записувати до поминання не існувавших осіб і т. п.

В цілому синодики є надзвичайно важким з токи зору дослідження, але цінним джерелом, котре вимагає великої обережності і гострої критики [Веселовский С. Б. . – М.: 1969 г., с. 26 – 27].

Здається, автор витратив певний час на дослідження конкретних синодиків, але результати їх не опублікував (немає таких статей і в опублікованій частині його наукової спадщини). Тому його важливі застереження, не підкріплені фактичним матеріалом, «зависли в повітрі» й не були належно поціновані. Здається, я перший, досліджуючи пару Печерський синодик – Введенський синодик, дав конкретні приклади псування раннього тексту в пізніх копіях (докладніше говоритиму далі).

В наш час представницею критичного підходу виступила Оксана Прокоп’юк:

Вміщені в Поменнику поминальні записи репрезентують важливу й різнобічну історичну інформацію, однак до останнього часу це джерело не отримало достатньої уваги й оцінки науковців, не знайшло свого місця в фундаментальних працях з джерелознавства та текстології, мало використовується сучасними дослідниками, а отже, його потенційні можливості залишаються майже не рокритими […]

Загалом, історичний матеріал Поменника спирається на достовірні джерела (зацікавлення в правдивості історичної інформації було подвійним, як з боку вкладника, з подання якого здійснювалась молитва за конкретних осіб, так і ченця-вписувача, якому за сумлінність під час виконання послушання передбачались небесні блага). З іншого боку, перенесені з давніших Поменників поминальні записи переважно не датувалися, тож поступово відбувалося їхнє «хронологічне нашарування» […]

Поменник – багате і різнопланове історичне джерело […] Перспективне, на наш погляд, використання поминальної інформації в галузі історичної демографії, антропоніміки та соціальної історії […]

Вивчення подібної інформації є справою непростою і неодмінно потребує зворотного розшарування тексту на різночасові пласти та вкрай обережної ідентифікації імен історичних персонажів. Чимало помилок, яких припускалися дослідники при роботі з поминальними записами, зумовлені саме недостатньо критичним підходом до цього складного джерела, прагненням підігнати досить-таки нечітку поминальну інформацію під вже готові історичні схеми [Прокоп’юк О. Поменник як історичне джерело: особливості складання пам’ятки та поминальна практика. – В кн: «Поменник Софії Київської», К., 2004 р., с. 5, 15, 18, 19].

Процитована вступна стаття містить також цінній огляд історіографії і бібліографічні вказівки.

Ентузіастичний напрям

Зовсім інший підхід, який можна назвати ентузіастичним, висловив свого часу (1892 р.) Рафаїл Зотов:

Існує однак одне дорогоцінне джерело, так званий Любецький синодик, з невідомими до цього часу даними, котрі проливають нове світло на історію Південної Русі, головним чином Сіверської землі [Зотов Р. В. О черниговских князьях по Любецкому синодику и о Черниговском княжестве в татарское время. – Спб.: 1892 г., с. 2].

Оскільки книга Р. Зотова, переповнена, як я переконався, фантазіями та довільними припущеннями, перетворилась у пізніших авторів на якусь скрижаль, котра упала безпосередньо з неба і містить абсолютну істину, варто придивитись до тих принципів, якими він керувався у своїх побудовах:

У складанні Синодика або у порядку запису князів у ньому видно систему, котра полягає в наступному:

– Взагалі князі записані за низхідними колінами від Рюрика; більш давні князі записані раніша за пізніших князів.

– Покоління князів у статтях Синодика йдуть одне за одним у низхідному порядку, піднімаючись вгору і спускаючись вниз на одне, або не більше як на два покоління.

– В синодику записані, можна сказати, всі великі князі чернігівські з потомства Святослава Ярославича.

– З інших князів, котрі володіли Черніговом, якщо Синодик і пропускає деяких, то ці пропущені князі або сумнівні, або якщо й володіли Черніговом, то дуже короткий час і не по праву, а з порушенням родового старшинства.

– Чернігівські князі переважній частині записані в Синодику у тому саме порядку, в якому вони князювали один за одним.

– Синодик не повторює одного і того ж князя двічі або більше; однакові імена, які нерідко зустрічаються, відносяться до різних князів, а не до тих же самих […] Повторень у Синодику не повинно бути по суті, характеру й меті цієї церковної книги.

– Згадки в Синодику деяких князів-Рюриковичів не з нащадків Святослава Ярославича можне бути пояснено тим, що вони були у спорідненні з чернігівськими Ольговичами за своїми матерями або жінками.

– Синодик складений особою, близько знайомою з історією своєї області і генеалогією своїх князів Ольговичів.

– Ця дорогоцінна історична пам’ятка складена цілком у дусі того часу, до якого відносяться згадані в ньому чернігівські князі, нащадки Святослава Ярославича. Укладач Синодика, знаючи факти, незгідні з поняттями і уявленнями того часу про право наслідування князівських столів, не прийняв їх до уваги і тому не умістив у Синодику тих осіб, котрі, на його думку, і звісно на погляд і думку його сучасників, не мали права бути уміщеними у синодику чернігівських князів. [Зотов Р. В., с. 174 – 182].

Отак виглядає ця «Біблія для віруючих і невіруючих» дослідників нашого середньовіччя.

В наш час такого ентузіастичного погляду дотримується Леонтій Войтович:

Синодики велися у всіх престижних монастирях, некрополі яких часто служили усипальницями певних родин. На поминання душі вносилися вклади, а до монастирського синодика записувалися й інші померлі родичі. Так як призначення пом’яників було надзвичайно важливим (йшлося про спасіння душі померлого родича), то помилки у записах могли бути зробленими тільки при переписуванні і носять випадковий характер. Жодної свідомої фальсифікації тут не могло бути.

Спостереження за князівськими іменами, внесеними у різні пом’яники, дозволяють помітити наступні закономірності:

1. Практично в усіх пом’яниках належність до княжої родини виділяється особливим зазначенням титулу.

2. Наявність у числі родини нетитулованих осіб слід відносити до числа дітей тих князівен і княгинь, які виходили заміж за нетитулованих вельмож, а також до цих самих вельмож. Останні в окремих випадках титулуються як «пан» чи «пані».

3. Немає сумніву, що в число тої чи іншої родини у пом’яниках записані різні родичі: свати, зяті і невістки, пасинки, а також діти, які померли немовлятами чи у ранньому віці. Так, у Дерманському пом’янику записано аж 131 князів Острозьких, 169 князів Луцьких, 112 князів Слуцьких, 66 князів Соломирецьких і 246 князів Гольшанських. Подібне зустрічаємо і у Києво-Печерському чи Супральському пом’яниках.

4. Хронологія, принаймні там, де княжі родини окремо не виділені, не дотримується. Так у Києво-Печерському пом’янику серед великих князів Скиргайло-Іван Ольгердович, який правив у Києві в 1395-1396 рр., записаний попереду Володимира Ольгердовича, який займав київський престол у 1362-1393 рр. та Ольгимонта-Михайла Гольшанського, який вірогідно перебував на київському княжінні бл. 1324 – до 1331 рр. Подібне можна помітити і в записах Любецького пом’яника та інших пам’яток.

5. У більшості пом’яників присутні повтори, які свідчать про поступове складання цих пам’яток. Так у Києво-Печерському пом’янику двічі записані князі Острозькі і князі Крошенські та Трубецькі. Схоже, що так само двічі Острозькі записані і у Супральському пом’янику.

6. Окрім того, імена окремих князів, записаних до одної родини, зустрічаються у складі іншої родини, з якою той чи інший князь був пов’язаний через дружину. […]

Підводячи короткий підсумок нашої перевірки дослідження Р.Зотова, можна стверджувати, що Любецький пом’яник є унікальним і надзвичайно цінним джерелом, яке дає багато достовірної інформації стосовно князів і їх родин. Більшість князів, записаних у пом’янику, відомі з інших джерел, що підвищує довіру до пам’ятки. Значна частина гіпотез і припущень Р.Зотова вірогідні та актуальні і зараз. [Войтович Л. Князівські династії східної Європи. – Льв. : 2000 р., «Пом’яники як джерела з генеалогії княжих родин»].

У багатьох позиціях думка Войтовича протилежна до думки Зотова, але спільним є ентузіазм.

Не менш ентузіастично виглядють слова Сергія Конева (1958 – 2008):

Російська історія подарувала нам чудову історичну пам’ятку, котра до цього часу не отримала достатньої оцінки та уваги в науці, практично не використаного сучасними дослідниками – синодик. Поминальні записи, які знаходяться у синодиках, є важливим історичним джерелом, а в ряді випадків – унікальним. Для відновлення генеалогії удільних князів, бояр, купців і навіть селян 13 – 15 ст. значення синодика важко переоцінити. […] Синодик – джерело особливе, зрозуміти його текст можна тільки маючі дуже глибокі знання в генеалогії, і маючи уявлення про його історію і розвиток.

Стародавність традиції поминальних записів підтверджується записами знаменитого Любецького синодика 11 – 13 ст. – настільки унікальними, що дає можливість віднести їх саме до зазначених століть, хоча сам синодик дійшов до нас у списку 17 ст. [Конев С. В. Синодикология. Часть 1: Классификация источников. – Историческая генеалогия (Екатеринбург), 1993 г., т. 1, с. 7 – 8].

Безспірною заслугою Конева є постановка питання про редакції синодиків (саме поминальних переліків) і початок складання деяких стемм текстів.

Чи існує «синодикологія» як окрема наука? Маю щодо цього поважні сумніви. Застосування до нового об’єкту дослідження – синодиків – прийомів джерелознавства та текстології, на мій погляд, не має в собі нічого особливого у порівнянні, скажімо, з дослідженнями літописів чи родовідних книг.

Інша справа, що по мірі нагромадження спеціальних публікації по темі виникає потреба якось окреслити їх одним – двома словами, і в такій ролі – як групуючої назви – «синодикологія» може придатись, нарівні із «шевченкознавством» та «франкознавством».

На думку сучасного чернігівського дослідника Станіслава Келембета:

Відомі нам пом’яники-синодики, що містять імена давньоруських князів та інших представників знаті, є важливим різновидом історичних джерел, особливо у галузі історично-генеалогічних досліджень. Їхня цінність, порівняно з деякими іншими джерелами, зростає ще й тому, що через винятково важливе для середньовічної людини призначення – поминання душ померлих, – жодних свідомих вигадок чи авторських «реконструкцій» тут міститися не могло.

Хоча зрозуміло, що дана специфіка зовсім не гарантує відсутності у пом’яниках чисто механічних, несвідомих помилок, що виникли в процесі неодноразового переписування та редагування їхніх текстів. […]

Незважаючи на дуже пізнє походження Любецького синодика, для історії Давньої Русі він є надзвичайно важливим джерелом, значення якого, без перебільшення, було важко переоцінити аж до недавньої публікації Введенсько-Печерського пом’яника. […]

Процес формування тексту князівських пом’янників, безперечно, був досить складним та багатоетапним. Вірогідніше за все, спочатку імена померлих князів та їхніх дружин вносилися до пом’янника відразу після їхньої смерті, а при черговому переписуванні тексту вони редагувались та групувались у більш-менш логічному порядку. […]

Тексти синодиків, постійно знаходячись у практичному використанні, регулярно переписувались і доповнювалися новими іменами, причому кожен черговий редактор міг вносити зміни у послідовність записів. Вірогідно, саме тому інколи можна зустріти випадки, коли поряд поминаються князі, час життя яких розділяло навіть кілька поколінь. […]

Для періоду XI – XII ст. цінність пом’янників полягає лише в тому, що вони повідомляють хрестильні та чернечі імена князів, невідомі з літописів (де вони фігурують переважно під «князівськими» іменами ще язичницького походження), а також імена їхніх дружин. […]

Не буде ніяким перебільшенням констатувати, що для середини XIII – середини XIV ст. саме ці пам’ятки є нашим основним джерелом з історії Чернігівської землі. Зокрема, лише вони повідомляють імена великих князів Чернігівських, а також багатьох удільних князів, включаючи й володарів тих уділів, навіть про саме існування яких у татарську добу жодних інших свідчень не збереглося [Келембет С. . – Сіверянський літопис, 2016 р., № 6, с. 19, 23, 29 – 31].

Як бачимо, попри зроблені застереження, С. К. не має сумнівів у вірогідності синодиків для найдавнішого часу.

Історично-літературний напрям

Ще одним напрямком студій над синодиками є вивчення їх передмов як історико-літературних пам’яток. Тут варто назвати стару книгу Євгена Петухова [Петухов Е. В. . — Спб.: Общество любителей древней письменности, 1895 г. – 406 с.] та нову обширну працю Ірини Дергачової [Дергачева И. В. Древнерусский Синодик: исследования и тексты. – М.: «Кругъ», 2011 г. – 404 с.]. Цей аспект досліджень лежить поза сферою моїх інтересів.