Йоахім Бельський (1597 р.)

Микола Жарких

У цій хроніці, не поділеній на річні статті, після оповідання про «похід Вітовта на Дон» (це оповідання ми вже розглядали) йде оповідання про похід на Ворсклу (на моє щастя, не віршоване):

На другий рік Вітовт пішов проти великих татар, з якими йому перше пощастило. Це він зробив усупереч волі короля й королеви, яка йому не радила і дуже їх від того відводила, оповідаючи їм пророцьким духом про їх майбутню поразку.

Нічого не те не дбаючи, їхали наші на свою шкоду з ним [Вітовтом], серед яких були значніші: Рафал Тарновський, син сандомирського каштеляна Яська, Сендзівой Остророг, Доброгост Шамотульський, мазовецький воєвода Ян Гловач, Ян Домбровський, Варціц Мніховський, плоцький воєвода соха, Томаш Вержинек і краківський воєвода Спитко Мельштинський, якого король зробив графом на Поділлі два роки тому – всупереч волі королеви і багатьох радників, а то для того, щоб дбав про оборону тих місць.

Отак Вітовт прийшов до Києва, де, обдивившись своє військо і сповнений доброї надії, пішов проти великих татар, над якими на той час панував великий войовник Тамерлан.

Він хоч і низького роду, однак за свою діяльність до такої гідності був дійшов, що мало не всю азію захопив. Він побив турецького імператора Баязета і наказав носити його перед собою у залізній клітці, а після нього на коня сідав.

Пишуть про нього, що коли якого міста добував, тоді у перший день сидів у білому наметі, у другий – у червоному, а у третій – у чорному. Білий значив милість, червоний пролиття крові, а чорний здобуття і знищення цілого міста.

Пишуть і то про нього, що мав дванадцять разів по сто тисяч війська, так що увесь світ перед ним тремтів, отож не дивно було Вітовту з ним вступити в боротьбу.

І так переправишись через ріки Сулу та Псло, Вітовт йшов степами до ріки Ворскли, де йому перетнув дорогу Едигей, гетьман Тамерлана. Едигей з великим військом перейшов ріку Танаїс (Дон). Побачивши його, наші одразу стривожились і тому Спитко Мельштинський радив вступити з ними в переговори, але деякі наші молодші приписували йому боязнь, особливо Павло Жуковський гербу Гриф, розповідаючи про нього, що йому було шкода молодої жони, а сам перший утік, коли до того прийшло.

Та рада Мельштинського сподобалась Вітовту, і він послав до Едигея послів, довідуючись від нього, чого він у ті краї так далеко приїхав, коли там татари досить мають степів для мешкання в Азії і могли б дати йому [Вітовту] спокій в Європі. Також переказував йому [Едигею]. Також нагадував йому [Едигею], аби звідти виїхав, а їх [литовців] собі не легковажив, бо вони за ті свої землі готові померти.

На це Едигей так відповідав послам: «Мій пан Тамерлан мідійців, персів, турків та інші народи в Азії переміг і опанував, і має намір і Європу собі підбити і опанувати. А якщо хочете мати мир, то дайте в заручники своїх синів, а данину сплачуйте кожен рік». І з тим посли поїхали геть.

Коли це своїм принесли, зараз на коней почали всі сідати, воліючи краще померти, аніж таке учинити. Вітовт їх вишикував і, коротко наказавши, пішов сам попереду на татар, за ним пішли усі досить охоче і билися дуже довго, аж накінець від великої кількості татар були переможені й подали тил.

Вітовт, побачивши, що свої втікають, не міг їх жодної мірою затримати, і сам зі Свитригайлом, Остророгом т Шамотульським утік.

А Мельштинський, не бажаючи собі того сорому, щоб мав утікати, рушив у середину неприятелів з рогатиною, неначе римський Курцій, і був забитий.

Там же забито Андрія, Дмитра і Корибута, братів короля, та інших дев’ять князів литовських і руських. Забито й плоцького воєводу Абрама Соху гербу Заглоба. А той герб мав мати підкову, з якої узято хрест, а шаблю на певну смерть вкладено. Так думаю, що той герб пішов від Побогів, а не від Ястребців, як дехто хоче думати, коли не вивернуту, а просту підкову носять.

Забито й німця Вадвиця, герб якого також зветься Вадвіц; має бути дві риби (одна біла на червоному полі, а друга червона на білому) задом до себе обернені, а посередині лінія.

Як пишуть, у тій битві вперше відзначились наші Правдичі, Нечуї, Наленчі та Равичі. Діялося то року божого 1398 дня 14 місяця серпня, у четвер.

Після тієї своєї перемоги татари пішли до Таврики, де узяли генуезьке місто Кафу і спалили, також узяли інші міста над морем, де греки жили. Однак Вітовт їх через Дніпро не пропускав, зайнявши усі переправи і збудувавши замок близько Дніпра, котре місці по-татарськи зветься Тавань, неначе перевіз. Отак Ваповський пише.

Але інші пишуть, що татари перейшли Дніпро і не спинилися аж до Луцька на Волині, а кияни від них відкупилися трьома тисячами рублів, а в одному рублі рахували сто грошів [Kronika polska Marcina Bielskiego. – Sanok : K. Pollak, 1856, – 498].

В основу оповідання покладено згаданого у тексті Ваповського (при цьому відкинуто більшість його прекрасних вигадок), деякі доповнення зроблено з Кромера (про викуп з Києва, також імена деяких поляків).

Й. Бельський краще знав географію України, ніж його попередники, тому в описі маршруту поміняв місцями Сулу і Псло. Але імена, узяті з Ваповського, подекуди тут зіпсовані, так, Варш Міховський став Варціцем Мніховським, а Щуковський – Жуковським. Разом з тим «виправлено» дату: якщо в 1399 році 14 серпня – справді четвер, то в 1398-у – середа!