О. Гваньїні – М. Пашковський (1611 р.)

Микола Жарких

У польському перекладі твору Гваньїні, значно переробленому і розширеному М. Пашковським (надрукованому в Кракові в 1611 р.), повість про похід На Ворсклу, як звичайно, розміщена після уже розглянутої нами звістки про «похід на Дон»:

Наступного [тобто 1397] року Вітовт, зібравши ще більше війська, супроти волі короля і королеви виступив проти татар. З ним вирушило багато рицарської молоді й німецької шляхти, сп’янілих від бажання слави; там було чимало й польських добровольців.

Зробивши перепис війська під Києвом, Вітовт був сповнений надії на перемогу й рушив до Скіфії. Коли ж він переправився через ріку Сулу, то наші несподівано побачили велику кількість татар під наметами.

Тоді великим татарським царем був жорстокий Тамерлан. Він походив з малого роду, але завдяки щастю та досвіду у воєнних справах так посилився, що мав, коли хотів, дванадцять разів по сто тисяч війська. Він переміг турків, схопив їхнього султана Баязета, який тоді стояв під Константинополем, і возив його у золотих кайданах у залізній клітці по всій Азії. Тоді, року божого 1397, загинуло двісті тисяч турків. Потім Тамерлан надзвичайно швидко завоював і підкорив своїй владі Іберію, Албанію, Вірменію, Персію, Месопотамію, Азію та Єгипет і наповнив весь світ страхом свого імені. Повертаюсь до теми.

Коли Вітовт вже переправився через ріки Сулу та Псло і в’їхав зі своїм військом у дикі татарські поля, то його перестрів згідно з наказом Тамерлана Едигей – наймужніший з Тамерланових гетьманів з добірним військом. Битву, незважаючи на більші втрати, виграли татар. Якби шляхетне литовське лицарство не було оточене переважаючими силами поган, то їхня мужність здолала б останніх. Але фортуна мінлива, особливо при явно нерівних силах, коли одна сторона не мала підкріплень та належної сили, а друга діяла у своєму краю. Тоді ворог переміг.

У цьому змаганні полягло й наших, нехай вони будуть славною та вічною пам’яттю наймилішій вітчизні, дай, боже, їм вічний спокій. Це насамперед з Литви королівські брати Андрій, Дмитро і Корибут, а з ними дев’ять литовських князів.

З поляків же – краківський воєвода Спитко з Мельштина, плоцький воєвода Соха, варшавський воєвода Пилік, Варсієс з Міхалова, Ян Гловач з Богуша та багато інших. Полягло там і руського рицарства, гідного славної пам’яті.

Взагалі наших мало що втекло. Вітовт, вчинивши все, що міг, втік на запасних конях з Остророгом та Шамотульським.

Поляк Мельштинський, хоч і міг втекти, вкрив себе безсмертною славою. Він повернувся і вдарив у гущу ворогів, рубав їх, бив, валив. А поклавши їх немало перед собою, і сам на їх тілах навік заснув, додавши безсмертної пам’яті домові й значності своєму роду [Гваньїні О. Хроніка Європейської Сарматії. – К.: 2007 р., с. 327 – 328.]

Текст загалом слідує виданню Гваньїні 1578 року, з невеликими доповненнями в частині переліку загиблих поляків. Їх можна було запозичити з будь-якого попереднього твору, наприклад, з Кромера.