Логотип персонального сайта М.Жарких
Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Суміш / Той, що годує своїх пташенят слонами / Початок Народного руху

Той, що годує своїх пташенят слонами

Початок Народного руху

Микола Жарких

В цей же час, в лютому 1989 р., газета “Літературна Україна” надрукувала проект програми Народного руху України за пєрєстройку і, здається, звернення ініціативної групи Спілки письменників та Інституту літератури із закликом створити цей рух.

Основним завданням Руху, на думку ініціаторів, було допомагати Комуністичній партії і виконувати її вказівки.

Розмірковуючи пізніше над тим, як все це могло статись, я прийшов до висновку, що в Україні з’явився свій, хуторянський Макіавеллі в особі Леоніда Макаровича Кравчука, на той час завідувача ідеологічним відділом ЦК КПУ.

В той час коли твердокам’яні українські комуняки на чолі з В.В.Щербицьким повторювали “нє било, нєт і нє будєт”, зачитувались Леніним і гарчали на московський журнал “Огонёк”, інші українські комуняки, більш тверезі й прагматичні, готувались до змін. Вони розуміли, що довіра до Комуністичної партії лежить на глибокій мінусовій позначці (це, зрештою, було видно по виборах), що влада її тримається тільки на пережитках поліційного страху, і що все це може скінчитись дуже прикро. Вони вирішили: якщо антикомуністичний рух не можна знищити, його треба очолити, або, інакше кажучи, краще провести самим пєрєстройку зверху, ніж народні маси перестроять все знизу.

В цей час в прибалтійських країнах уже широко розгорнулась діяльність народних фронтів. Отже, Л.М.Кравчуку не треба було самому видумувати організаційну форму – її він запозичив з прибалтійського досвіду. Звичайно, він як досвідчений апаратник-макіавеліст, не став діяти сам і відкрито, а напоумив когось із Спілки письменників і когось з Інституту літератури – написати програму Руху. Коли товариші це партійне доручення виконали, він наказав редактору “Літературної України” цей проект надрукувати. Для редактора ж начальник ідеологічного відділу – найвищий цензор, і якщо він наказує, то це промовляє сама Комуністична партія. І в такий спосіб проект з’явився у газеті.

Знаючи, у якій тяжкій неволі тримали комуністи і письменників, і літературознавців, і газетярів, не можна навіть припустити, щоб ці люди наважились на якісь самостійні кроки без прямого наказу партійного начальства. Всі ці невільники обміняли у свій час свободу на певні матеріальні блага; цим людям було що втрачати, якби комуністи запропонували їм обміняти ці матеріальні блага на місця в тюрмі. “Всі на світі чудеса від начальства виходять” – писав М.Салтиков-Щедрін, і коли ми були свідками такого чуда, як перетворення комуністичних лакиз на лідерів Руху, ми просто зобов’язані шукати указуючий перст начальства. От я і припускаю, що цим перстом був Л.М.Кравчук.

Отже, я припускаю, що підготовка і публікація програми Руху були особистою інтригою Л.М.Кравчука, який уміло скористався зі свого службового становища і подав ідею Руху як думку цілої партії, в той час як це була ідея тільки одного завідувача одним з відділів партії. Коли ж програма була надрукована, справа перейшла у вищі кабінети, де редактору “Літературної України” накрутили хвоста у напрямку, протилежному до того, в якому накручував хвоста Кравчук. Кравчука було відсторонено від кураторства над “Літературною Україною” – тільки так можна пояснити, що ця газета довший час (чи не рік!) не надрукувала жодного рядка про Рух, який вона сама викликала.

Так само діяли й усі інші українські газети. Я пригадую, що влітку 1989 року до мене звернулась кореспондент “Спортивної газети” – вона хотіла узяти велике інтерв’ю у когось із членів координаційної ради Руху (вона була знайома з В.С.Брюховецьким, і він сказав їй про мене). Я добре пам’ятаю, що я порадив їй звернутись до Олександра Мосіюка – активного спадщанина і такого ж дієвого рухівця. Але з макіавелізмом у мене завжди було дуже слабо; от і тут інтерв’ю з Мосіюком не склалось, і вона взяла його у мене. Звичайно, чи не половина нашої бесіди була присвячена справам Руху. Коли ж це велике (мало не на півшпальти) інтерв’ю з’явилось в газеті, там було про все, що ми говорили… окрім Народного руху. Отже, проблема була не в тому, що в кореспондента не було бажання про Рух писати (якраз навпаки!), чи не було матеріалу, чи не вистачило газетної площі – проблема була в позиції редакції (або вірніше сказати – в її становищі), в непрохідному характері цієї інформації.

Лише головна газета українських комуняк – “Правда Украины” – зрідка погавкувала на Рух, але й їй особливої волі в цьому напрямку не давали; мабуть, збагнули, що в умовах тотальної недовіри народу до всього компартійного гаряче ленінське слово партійних журналістів проти Руху тільки сприятиме його популяризації, та ще й на казьонний кошт.

Отже, згідно викладеної вище теорії українських антисоціалістичних революцій, одна частина правлячої партії вела інтригу на створення Руху, а друга частина правлячої партії перебувала у летаргічному сні, який зрідка переривався бурчанням… але не на зрадників в самому керівництві партії, а на лідерів Руху, котрі (беручи ситуацію в цілому) справді допомагали партії робити “пєрєстройку”. Звичайно, коли доходило до чогось істотного, як-то просування по службових сходинах, нагородження незаслуженими орденами чи подачі наскрізь фальшивих звітів про нечувані успіхи соціалістичного будівництва, обидві частини партії діяли злагоджено і одностайно.

Тепер я хочу повернутись від цих загальних роздумів до особистих спогадів – спогадів людини, котра ніколи в житті не бачила Л.М.Кравчука (навіть по телевізору, якого я не дивлюсь) і для котрої найвищим начальником був Володимир Олександрович Яворівський (котрого я один раз таки сподобився бачити). Через це я навіть хотів був подати до цих спогадів епіграф із Гоголя:

…И удостоился рядом я

с кучером царским на козлах сидеть.

На той час (на початку 1990 року) в ІКХХВ утворився свій дискусійний клуб. Ініціатором і душею цього клубу була Ольга Іванівна Карпова. На засідання цього клубу приходив і я. Щоб не повертатись до теми цього клубу, я забіжу зараз наперед, у травень (чи червень?) 1989 р. Тоді газета Південно-західної залізниці “Рабочее слово” надрукувала прихильну статтю про Солженіцина. Це було досить сміливо навіть на московську міру, на міру “Огонька” та “Moscow news”. Ми тоді читали всю пєрєстроєчну літературу і чудувались – ти диви, пєрєстройка затопила навіть таке високе місце, як управління залізниці. Ми написали до редакції пару листів на підтримку позиції журналіста (от забув його прізвище!), а потім запросили його виступити в інститутському клубі. Оцей виступ і обговорення були нашим внеском у справу повернення народові чесного імені цього визначного антикомуніста, ім’я котрого ще незадовго перед тим супроводжувалось рясними прокльонами, читання його творів переслідувалось, а поширення їх вважалось “антирадянською агітацією” (7 років тюрми + 5 років заслання). Такий от був дискусійний клуб.

І от в лютому 1989 р., після публікації проекту програми Руху, Наталя Олексіївна Міщук, з якою я працював в одному відділі, сказала, що можна запросити на засідання цього дискусійного клубу В.С.Брюховецького і послухати, що то за Рух і чи справді він годує своїх пташенят слонами. (Чоловік Наталі – Ростислав Софронович Міщук – працював в Інституті літератури і був добре знайомий з Брюховецьким).

Ця ідея всім сподобалась, і десь на початку березня це засідання відбулось. Окрім Вячеслава Степановича Брюховецького, якого ми запрошували, прибігли ще двоє працівників ЦК КПУ, яких ми зовсім не сподівались (отака була компартійна чемність).

Брюховецький дуже жваво й невимушено розповідав, як йшла робота над проектом, як учасники ховалися, щоб до часу справа не набула розголосу; пригадую, він розповів, як треба було нести документ у якесь важливе місце (чи не в редакцію газети) – і в цей момент ініціативна група з паперами в портфелях застрягає в ліфті… От від яких випадковостей залежало майбутнє України! (Звичайно, він говорив і про поважніші речі, про суть програми, але я дуже погано це пам’ятаю).

Цекісти ж сиділи набурмосені й повторювали одну тезу: Рух не потрібен, бо партія сама краще знає, що, де і як перебудовувати.

Вони мені так обридли, що я в своєму виступі згадав за халіфа Гаруна ар-Рашида, як той прийшов до бібліотеки і побачив там силу-силенну книжок. “Навіщо стільки? – сказав халіф. – Якщо в цих книгах написано те саме, що й у Корані, то вони непотрібні; а якщо щось інакше, то вони шкідливі” – і наказав спалити всю бібліотеку. От і в наших опонентів виходило: якщо Рух повторює дії партії, він не потрібен, а якщо не повторює – він шкідливий… (Насправді, як з’ясувалось трохи згодом, Рух таки повторював дії партії, але при цьому вийшов на диво шкідливим).

В кінці засідання була внесена пропозиція: давайте довідково (без прийняття резолюції) проголосуємо – чи потрібен Народний рух? Всі учасники зборів дружно проголосували за Рух. Це була досить поважна демонстрація на користь Руху, бо були тоді в нас побоювання, що правовірні комуністи просто закидають шапками (за московським звичаєм) нечисленну групу ініціаторів.

Словом, Брюховецький просто очарував усіх присутніх і сильно підніс авторитет Народного руху в наших очах. Це був згусток енергії, волі й інтелекту, і вірилось: якщо такі люди підтримують Рух, його справа піде добре. На жаль, досить скоро, десь у жовтні 1989 р., він поїхав у тривале відрядження до США, і все, що здобула в його особі американська професорська корпорація – все це втратила Україна в цілому і Народний рух зокрема.

А тепер, у грудні 2009 року, я дивлюсь його фото у Вікіпедії і просто не вірю своїм очам: невже це передчасно зів’яле обличчя належить людині всього 62 років, нашому Вячеславу Степановичу? Всім нам, звісна річ, не до Петра, а до Різдва ближче, але не такою ж мірою! Читаю, що в 2007 році президент В.Ющенко нагородив його званням “Герой України” і Вячеслав Степанович… не відмовився. А скільки він ворожих літаків збив? Чи, може, він потопив ворожий корабель? Чи, може, на чолі сотні козаків форсував велику ріку й забезпечив успіх цілого наступу? Невже в Україні ценз геройства – це дожити до 60 років і бути на виду у начальства? Сподіваюсь, що я до такого геройства не доживу…

Але все це стало аж двадцять років по тому, ми ж повернемось у березень 1989 року.

19 лютого 2014 року В. С. Брюховецький був у колоні простестувальників, яка рухалась по вулиці Грушевського до будинку Верховної Ради. Посіпаки проФФесора Януковича (серед яких були й московські вояки) стріляли по цій колоні, і Брюховецький дістав травматичну кулю в груди від захисників «руSSкава міра».

Я там сам не був – читав про цю пригоду у стрічці новин. Але варто сказати, що Брюховецький показав тут себе справжнім героєм, не паперовим. Зірка була дана йому неначе авансом. Виходить, і таке буває!

Доповнено 11 квітня 2014 р.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1978 – 2018 М.І.Жарких

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на мій сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1707

Модифіковано : 19.08.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.