Початкова сторінка

Микола Жарких (Київ)

Персональний сайт

?

Клуб без голови

Микола Жарких

Темою першого публічного засідання, наскільки я пригадую, була дискусія по статті Івана Михайловича Дзюби “Чи розуміємо ми національну культуру як цілісність”, яка була надрукована в газеті “Культура і життя”. Нагадаю, що на той час Дзюба належав до дуже нечисленної групи дисидентів-шестидесятників, які мали хоч якусь змогу приймати участь в громадському житті. Запросити Дзюбу і призначати обговорення його статті – це була демонстрація антикомуністичної орієнтації клубу. Заєць наказав всім нам прочитати статтю і добре підготуватись до обговорення.

Отримавши таку вказівку, я пішов до бібліотеки і прочитав статтю Дзюби так пильно, як ніколи не читав навіть маршала Брежнєва, не кажучи вже про дрібніших “класиків марксизму”. Добре пам’ятаю, що на мене ця стаття справила враження недомовленості: автор дуже переконливо намалював картину звуження сфери функціонування української мови і на тому самому місці, де доречно було б запитати: “Так що треба робити, щоб цьому запобігти” – він перейшов до іншої теми. Але на самому обговоренні я не зміг бути і Дзюбу на трибуні нашого клубу побачив далеко пізніше.

Наступною темою дискусії була обрана двомовність в Україні. Орґанізатором був Заєць як найбільший активіст клубу у питаннях мови. Але…

На початку роботи клубу виявились певні перешкоди. По-перше, клуб мав правління, затверджене відкритим голосуванням на установчих зборах, але не мав затвердженого голови. Я пригадую організаційне засідання клубу (десь в лютому 1988 р., і чи не в кабінеті М.Яковенко), на якому були присутні М.Яковенко, Л.Добрянський, І.Заєць, С.Білокінь, Б.Ажнюк, Л.Ященко і я (можливо, когось забув). Чільним було питання – хто буде головою клубу. Пам’ятаю, що ми перебрали кандидатури всіх присутніх, і всі з різних міркувань відмовились (мене, ясна річ, ніхто на голову й пропонувати не міг – на третьому чи чи четвертому візиті це було б несерйозно). Л.Ященко, пригадую, відмовився через те, що він вже мав раніше неприємності у стосунках із владою і тому навряд чи його кандидатура підійде. На тому засіданні ми так і не зуміли вирішити це питання.

Потім з’явилась кандидатура професора-філософа з Київського університету Вячеслава Олександровича Кудіна. Як це питання було узгоджене – не знаю, це відбувалось без мене; думаю, що цю кандидатуру запропонувала М.Яковенко як людина, найбільше зацікавлена в існуванні голови. Не пам’ятаю чітко, але здається, що ми бадьоро проголосували за його кандидатуру на засіданні клубу, а потім він був затверджений головою на раді Будинку вчених.

І от настав день дискусії про двомовність. Пригадую, що вів засідання Богдан Ажнюк (на той час вчений секретар Інституту мовознавства). Кілька перших виступів не пам’ятаю геть, думаю, що всі говорили: “Двомовність – це погано, це засіб цілковитого витіснення української мови” – тобто те, в чому мене на той час вже не треба було переконувати.

А потім слово узяв Кудін і почав говорити так: “Ми мусимо зважати на те, що найбільше наукової літератури в світі друкується англійською мовою, потім російською”, а українська наукова продукція, за його даними була значно меншою. Тому, мовляв, якщо ми воліємо розвивати науку, то мусимо знати російську мову. Якщо оцінювати це твердження спокійно, то він мав рацію; але ж надворі була революція, і йшлося не про відносну перспективність шумерської та аккадської мов для давньовавілонської культури, а про існування українців як етносу. Присутні на засіданні почали обурено вигукувати, що така ситуація з українською наукою є результатом свідомо проводжуваної політики (і це теж відповідало дійсності). Зчинився гамір, і Кудіну не дали можливості продовжити агітацію за двомовність.

Після закінчення публічного засідання роздратована директорка зібрала нас – актив клубу – на сцені великого залу і влаштувала “розбор польотів”: як то могли до того допустити, що голову клубу зігнали з трибуни. Пригадую, що дуже різко виступив Віктор Кулинич; він сказав, що людина з такими переконаннями не може бути головою клубу. Всі кинулись його умовляти – не можна, мовляв, так категорично говорити, хоча Кудін, із свого боку, теж винен… Я тільки кліпав очима і нічого не розумів, а хлопці розіграли тактику “пас назад”: хтось виходить вперед з дуже рішучою заявою, а потім віддає м’яча назад своїм колегам, які на фоні такого радикала вже виглядають поміркованими.

Ця справа згасла на такому компромісі: Кудін залишається головою клубу, але на засіданнях не з’являється і ніякого впливу на його діяльність не має. Така ситуація задовольняла всіх: і нас – бо нам не заважали працювати; і директорку – бо у клубу був голова, узгоджений на всіх рівнях; і самого Кудіна, бо він не мав клопоту з радикальними демократами, тобто українцями.

Щоб не повертатись більше до Кудіна: він потім, далеко пізніше, чи не восени 1990 року, прийшов до клубу і запропонував продивитись документальний відеофільм про голод 1933 року в Україні, який він мало не підпільно вивіз із Канади. Тоді на сцені великого залу замість лектора встановили відеодвійку (яку я бачив уперше в житті), ми переглянули фільм і прослухали розповідь Кудіна про те, як він його здибав у Канаді. А ще далеко пізніше я від когось чув, що Кудін – не остання фігура у керівництві відновленої Комуністичної партії України. А хіба б він досягнув того, якби не було “пєрєстройкі”?

Пам’ятаю, що дуже урочисто пройшов у нас у клубі вечір пам’яті Тараса Шевченка (десь біля 9 березня 1988 р.). Валерія Леонідівна Смілянська розповіла про підготовку нового академічного видання творів Шевченка у 12 томах (яке нині зупинилось на третьому томі) [нині – було в 1997 році; з того часу в Україні розпочалось нове академічне видання творів Шевченка, яке доїхало до сьомого тому, перш ніж зупинитись, мабуть, назавжди. Прогрес безсумнівний, і можна сподіватись, що нове академічне видання творів Шевченка до його 200-ї річниці доїде якщо не до кінця, то принаймні до 10-го чи 11-го тому. – Додано в січні 2010 р.]; були виступи шевченкознавців із повідомленнями про нові подробиці до біографії Шевченка; читали вірші Шевченка і співали пісні на його слова.